Після "Династії". Країна горизонтальних зв’язків і вертикальної катастрофи

Коли вщухнуть усі розмови про судове засідання з обрання запобіжного заходу для колишнього керівника Офісу президента Андрія Єрмака. Коли закінчаться всі жарти про Вероніку Феншуй та її вплив на кадрову політику країни під час війни, нам як суспільству потрібно буде серйозно подумати над висновками й уроками.

Звісно, українці здатні перетворити на жарт абсолютно все на світі. У цьому є одна з наших найбільших сил. Це і є той самий механізм виживання, вироблений суспільством, яке протягом десятиліть жило в стані постійної турбулентності, небезпеки, історичних травм, проте водночас ніколи не дозволяло собі остаточно впасти у темряву та безнадію.

Але за всім цим стоїть іще одна річ, яку нам належить по-справжньому осмислити.

Насправді ми є свідками величезної трагедії. Трагедії не лише війни як такої, не лише тисяч смертей і зруйнованих міст. А ще й усвідомлення, що в один із найстрашніших моментів нашої історії країною керували люди, які виявилися катастрофічно некомпетентними, цинічними й абсолютно відірваними від реальності. Коли державні рішення майже завжди ухвалювалися, базуючись не на професійності, стратегічному мисленні та розумінні масштабу викликів, а виходячи з хаосу, примх, образ, страхів, медійної картинки, керуючись его та прагненням жити у власній політичній бульбашці.

І це насправді дуже страшне усвідомлення. Тому що не можна ні на хвилину забувати, в яких умовах існувала Україна всі ці роки повномасштабного вторгнення. Кожен день хтось гинув. Кожен. На фронті, у прифронтових і тилових містах, під завалами будинків, у лікарнях, у полоні, у власних квартирах після чергової російської атаки. Хтось втрачав дітей, а хтось назавжди втрачав свій дім і своє життя.

Паралельно з цим – і ми тільки зараз почали це усвідомлювати – значна частина системи державного управління в країні не працювала, існуючи лише формально, та була зайнята зовсім не тим, чим мала бути зайнята держава, яка веде війну за власне виживання.

Доведеться також зрозуміти одну з найболючіших правд останніх років: Україна весь цей час виживала не завдяки ефективності державної машини, а значною мірою всупереч її слабкості, хаосу та іноді відвертій деградації.

Україну багато в чому втримали горизонтальні зв'язки суспільства. Волонтери. Чиновники середньої ланки. Військові. Лікарі та вчителі. Малий і середній бізнес. Люди, які без наказів, без посад, без інструкцій брали на себе відповідальність просто тому, що інакше все б розвалилося.

Україну втримали люди, які скидалися на дрони, шукали бронежилети, ремонтували машини для фронту, евакуювали чужих дітей, відкривали свої квартири для переселенців, збирали мільйони на армію, працювали без вихідних і часто без жодної віри у справедливість системи, однак із вірою у власну країну.

І найстрашніше в історії з кооперативом "Династія" – а мені хочеться повернутися саме до неї, а не до історій з ворожками – навіть не самі факти корупції. Найстрашніше – масштаб моральної сліпоти.

Адже поки одні люди помирали в посадках під Бахмутом чи Авдіївкою, поки хтось збирав гроші на турнікети для знайомих військових, поки матері чекали дзвінків із фронту, а діти ночували в метро під час ракетних атак, у цей самий час хтось продовжував будувати собі маєтки, освоювати бюджети, малювати "схеми" і заробляти – на державі, армії та хаосі.

І хай як хтось намагається забалакати цю проблему мемами, жартами і прикритись інформаційним шумом, суть від того не змінюється: під час великої війни ми маємо справу навіть не з корупцією – з відвертим мародерством.

Саме тому зараз найважливіше – не просто обуритися й піти далі, як це вже не раз бувало в українській історії, а нарешті зробити висновки. Тому що наша країна більше не має права жити в режимі нескінченного експерименту над самою собою.

Найголовніше – професійність повинна знову стати цінністю. Розум повинен знову стати цінністю. Компетентність має перестати бути предметом насмішок або чимось "нудним" у порівнянні з харизмою, шоу, телевізійністю чи красивими політичними образами. Ми маємо припинити бути країною, де переміг Netflix чи "Ліга сміху".

І нам є насправді на кого тут спертися. В Україні за час останніх історичних потрясінь вже виросло ціле покоління дуже сильних людей: чиновників, управлінців, дипломатів, економістів, антикорупціонерів, військових, технократів, людей із міжнародним досвідом, людей, які реально здатні будувати інституції замість лише красиво говорити про зміни.

В моєму оточенні десятки таких людей, які хотіли би бути корисними своїй державі та роблять все від них залежне на своїх місцях. Їм просто потрібно дати можливість працювати!

Країна у стані війни – це не сцена для нескінченного політичного перформансу і не шоу талантів.

Другий критично важливий висновок – має запрацювати невідворотність покарання.

Тому що поки ми як держава не продемонструємо здатність реалізувати правосуддя, ризик, що неприємні історії повторюватимуться, залишатиметься й надалі. І тому НАБУ, САП, а далі судова система мають нарешті зробити свою роботу до кінця. А головне – якісно та без хайпу. Не заради помсти чи політичного реваншу, а заради елементарного оздоровлення держави.

Якщо люди, які були причетні до корупційних діянь, і цього разу уникнуть відповідальності, система зробить один-єдиний висновок: так можна й далі. Можна перечекати або знову сховатися за патріотичними гаслами, медійними кампаніями чи черговими політичними конструкціями.

І тоді все повториться по колу. З єдиною лише різницею: в нашої країни залишається все менше внутрішнього ресурсу не те що для розвитку – бодай для виживання.

Та попри всі неприємні висновки й події, які ми як суспільство переживаємо, є й хороші новини. Вся ця історія засвідчила: Україна – не Росія.

Це теж дуже важливо пам'ятати. Адже коли минулого липня люди вийшли на вулиці й протестували проти спроб демонтажу НАБУ та САП, суспільство вкотре продемонструвало, що здатне втручатися у власну історію та змінювати її хід. Навіть тоді, коли комусь, тимчасово наділеному владою та можливостями, здається, що все вже остаточно вирішено десь нагорі. Що можна нагнути дві сотні народних депутатів, використати підконтрольних силовиків та обманути свій народ і європейських партнерів.

І саме тому не все втрачено.

Так, демократична трансформація України затягнулася вже майже на третє десятиліття нашого з вами життя, якщо рахувати від Помаранчевої революції 2004 року. Так, ми дуже дорого платимо за право бути нормальною європейською державою. Так, ми помиляємося, розчаровуємося, втомлюємося і часом ходимо по колу.

Але історія України останніх 35 років відновлення нашої незалежності – це історія суспільства, яке повсякчас падає, але й весь час підводиться на ноги. Знаходить у собі сили вірити в цю країну далі, незважаючи ні на що.

Кілька днів тому один європейський чиновник запитав мене, що робити західним партнерам, спостерігаючи за останнім корупційним скандалом, де очевидно фігурує вище політичне керівництво держави. На кого в цій ситуації можна покластися і чи ми до кінця впевнені в тому, що керованість системи вдасться втримати.

У мене була тільки одна відповідь: не зрадити, не відвернутися – підтримати в цій ситуації українських людей, які з останніх сил вірять у те, що в цієї країни все вийде. Які зробили свій історичний вибір і залишаються йому вірними, попри занадто високу ціну.

Адже навіть після найстрашніших помилок, втрат і розчарувань ми зможемо підвестися і продовжити торувати цей важкий шлях.