Є ресурси РФ, але платять українці: чому буксують міжнародні механізми?

Друзі, у нас є шлях не підвищувати податки, не посилювати мобілізацію з якою і так не все гладко.

Але чи готові почути це в Європі та в Києві?

В Українців є право поставити просте запитання.

Чи справді Україна вже використала всі можливості для того, щоб отримати ресурси від держави-агресора, перш ніж знову говорити про підвищення податків, додаткові бюджетні збори, перегляд бронювань чи посилення мобілізації?

Щодня Українцям пояснюють, що іншого виходу немає.

Не вистачає грошей. Не вистачає людей. Не вистачає ресурсів.

Саме тому влада говорить про необхідність нових надходжень до бюджету, пошук додаткових джерел фінансування оборони та дедалі складніші рішення в умовах війни.

Але чи справді іншого виходу немає?

Останніми роками Українцям постійно говорять про дефіцит бюджету, нестачу коштів та необхідність нових обмежень. Але дедалі більше людей ставлять інше запитання.

Чому держава постійно шукає нові ресурси всередині країни, але суспільство майже не бачить такої ж наполегливості у питанні стягнення російських активів? Чому влада говорить про підвищення податків, але значно рідше говорить про виконання міжнародних угод та механізмів, які потенційно можуть дозволити отримати кошти від держави-агресора?

І головне - чому рахунок за війну знову і знову виставляється Українцям?

Перше питання виникає не до України.

Перше питання виникає до Польщі, Латвії та інституцій Європейського Союзу. Саме вони десятиліттями говорять про верховенство права. Саме вони навчають світ принципам захисту прав людини. Саме вони наголошують на необхідності виконання міжнародних угод.

Але якщо міжнародні угоди підписані та ратифіковані, то чому в окремих випадках вони не працюють належним чином тоді, коли мова йде про відповідальність росії?

Якщо існує право на справедливий суд, то чому окремі справи роками не можуть дійти до розгляду по суті?

Чому процеси, які потенційно можуть створити важливі правові прецеденти щодо стягнення російських активів, роками залишаються на процедурних стадіях?

І головне - чи відповідає це тим принципам доступу до правосуддя та верховенства права, які сам Європейський Союз вважає фундаментальними?

Останнім часом ця тема дедалі частіше звучить і в Європейському публічному просторі.

Показовою стала дискусія на латвійському телебаченні, під час якої пролунали питання щодо причин затягування справ, пов’язаних із відповідальністю російської федерації.

Фактично обговорювалася не лише юридична сторона проблеми.

Все частіше звучать припущення, що одним із факторів може бути небажання створювати прецеденти у справах, де відповідачем виступає російська федерація.

Якщо такі питання вже ставляться публічно, то суспільство має право отримати на них чесні відповіді.

Тому що мова йде не лише про окремі судові процеси. Мова йде про довіру до міжнародного права та його здатність працювати тоді, коли цього найбільше потребують жертви агресії.

За інформацією сторони процесу, заявник уже чотири рази стикався з фактичною відмовою допустити справу до повноцінного розгляду по суті. При цьому вищі судові інстанції неодноразово втручалися та повертали матеріали на новий розгляд, вказуючи на необхідність застосування міжнародних договорів та спеціальних норм законодавства.

Важливо підкреслити, що йдеться про виконання рішення Печерського районного суду міста Києва, яке не пов’язане з питаннями збройної агресії. Відповідно, на нього не поширюється державний імунітет російської федерації. За своєю правовою природою це рішення підлягає визнанню та виконанню згідно з чинними міжнародними договорами і нормами законодавства. Тому ключове питання полягає не у відсутності правових механізмів, а в їх фактичному застосуванні.

Фактично вищі суди вже неодноразово підтверджували необхідність подальшого розгляду справи. Проте замість руху вперед процес щоразу повертається до початкової точки.

Якщо рішення нижчих інстанцій неодноразово переглядалися вищими судами, то виникає закономірне питання: проблема полягає у відсутності правових механізмів чи в небажанні використовувати ті механізми, які вже існують?

Особливого значення цій справі додає ще одна обставина.

За інформацією учасників процесу, позивач нотаріально задекларував готовність передати Україні всі кошти, отримані внаслідок стягнення штрафних санкцій за рішенням суду.

За оцінками сторони процесу, потенційний обсяг таких санкцій уже перевищує один трильйон доларів США.

Якщо ці оцінки є обґрунтованими, то мова йде не просто про черговий судовий спір. Йдеться про потенційний ресурс, який у майбутньому міг би бути використаний для фінансування оборони, підтримки військовослужбовців, сімей загиблих, виробництва озброєння та післявоєнної відбудови країни. Саме тому дивує той факт, що ця тема досі не стала предметом широкої суспільної та політичної дискусії.

Чому тема виконання міжнародних угод не стала одним із ключових державних пріоритетів?

Чому Українці щодня чують про нестачу коштів, але майже не чують про конкретні результати боротьби за виконання вже існуючих міжнародно-правових механізмів?

Чому суспільству регулярно пояснюють необхідність нових фінансових рішень, але значно рідше пояснюють, що саме зроблено для того, щоб змусити агресора платити за завдані збитки?

Чи використовує держава всі наявні можливості для того, щоб ресурси для оборони та відбудови надходили насамперед від російської федерації, а не виключно за рахунок Українських громадян?

Парадокс ситуації полягає в тому, що росія активно використовує правові інструменти для захисту власних інтересів.

Вона шукає юридичні механізми, подає позови, оскаржує рішення та використовує міжнародні інституції там, де вважає це вигідним для себе.

На цьому тлі особливо гостро постає питання ефективності дій тих, хто має відстоювати інтереси України.

Заявники роками звертаються до різних державних органів, однак нерідко стикаються з формальними відповідями та посиланнями на майбутні міжнародні механізми, які поки що залишаються предметом дискусій. Поки одні діють, інші роками обговорюють процедури.

Україна сьогодні просить не привілеїв. Не особливого ставлення. Не нових міжнародних договорів.

Україна має право вимагати виконання тих міжнародних зобов’язань, які вже існують.

Тому що якщо існує хоча б потенційна можливість змусити агресора платити за завдані збитки, Українці мають право вимагати, щоб ця можливість була використана до кінця.

Перш ніж їм знову скажуть, що потрібно платити більше, віддавати більше і жертвувати більше.