Польські автобуси не будуть їздити по вулиці Степана Бандери у Вінниці.

Польське місто Кельце відмовилося виконати своє ж рішення про передачу місту-побратиму Вінниці 15 автобусів, які вони вивели з експлуатації. Сталося це саме через наявність у Вінниці такої вулиці. Вся іронія ситуації в тому, що по вищезгаданій вулиці взагалі не ходить громадський транспорт.

Чарівне місто Кельце, столиця Свентокшиського воєводства! Власне, як і багато інших польських міст, які мають печать середньовіччя.   Я там був на День міста колись, навіть не пам’ятаю в якому році. Це було ще до війни, до 2014 року. Я ходив у натовпі і лице в лице стикнувся з тодішнім президентом Польщі Броніславом Коморовським. Я навіть встиг його сфотографувати, хоча, здається, кадри вийшли не дуже через екстремальність ситуації.

Тоді ще діяла формула «Прощаю і прошу вибачення» щодо Волинської трагедії, яку запровадили президенти Леонід Кучма і Александр Квасневський. Жодних непорозумінь між державами не було. Я чимало співпрацював з поляками і ніколи не мав з ними проблем. Повне взаєморозуміння. Я і тоді і пізніше почувався у Польщі майже, як вдома.

Власне, приязне ставлення до поляків залишилося ще з часів СРСР. На заході України слухали польське радіо. Вся Україна мала змогу купувати гумористичний журнал «Шпильки», який сприймався як вишуканий гумор. Польський серіал «Чотири танкісти і пес» був одним з найулюбленіших в Україні.  

Коморовський програв Дуді президентські вибори. Він спершу мав величезний рейтинг і не особливо напружувався під час кампанії, певне, вірячи, що перемога у нього в кишені. Самовпевненість зіграла з ним злий жарт. Я висвітлював ті вибори і добре це пам’ятаю. До речі, тоді спілкування з поляками під час роботи  справило на мене найкраще враження – душевні люди, привітні і приязні, дехто з них починав згадувати своє українське коріння. Коли на одній з дільниць нам, журналістам обмежували можливість працювати з порушенням закону, ми викликали поліцію і вона допомогла нам навести порядок. Її не збентежило, що ми українці.

Після перемоги Дуди вперше після повалення комуністичної влади одна партія контролювала всю владу. Партія «Право і справедливість» мала і більшість у парламенті, і свого президента. Просто «Слуги народу» якісь😊  

Саме тоді і почалося. У липні 2016 року Сейм ухвалив резолюцію, яка офіційно проголосила 11 липня «Днем пам’яті жертв геноциду, вчиненого українськими націоналістами проти громадян Другої Речі Посполитої». Термін «геноцид» став обов'язковим в офіційному дискурсі Варшави. Будь-які спроби українських істориків говорити про контекст (попередню польську політику "пацифікації", дії Армії Крайової чи взаємні етнічні чистки) відкидалися як «виправдання злочинів».

Такі дії пояснюють електоральними перемогами. Мовляв, на цій історичній проблематиці дуже легко завоювати прихильність виборців.

У липні 2017 року я у Польщі висвітлював протести проти судової реформи. Там був антиЄСівський мітинг. Виступав депутат від їхньої правиці. Я підійшов і попросив коментар. Він відмовив, бо я український журналіст. Так я вперше стикнувся з таким дивним ставленням щодо українців. У нас відмовити журналіста через його національну приналежність стало нормою лише після 2014 року  відносно однієї нації –  самі знаєте якої. В усіх інших випадках це б сприйнялося як клоунада.

Тоді ж я принагідно запитав у кількох молодих учасників мітингів, як вони ставляться до того, що в Україні вулиці називають іменами Бандери і Шухевича. Пам’ятаю погляд дівчини років 25-ти. Вона дивилася на мене із німим запитанням «Що ти від мене хочеш?». Їй ці історичні події сьогодні були абсолютно не цікаві.

Тоді ж я написав про українців, які відкривали бізнеси в Польщі.  Вони почувалися там дуже комфортно.

Коли почалося широкомасштабне вторгнення, реальна проблема витіснила з публічного поля проблему історичну. Очевидно, що, коли існував реальний ризик  атаки на Польщу у разі падіння України, якось не до з’ясувань проблем 80-річної давнини. Поляки дуже багато зробили для того, щоб прихистити наших втікачів від війни. Перший дзвінок з пропозицією допомоги я отримав від мого  саме польського приятеля.  

Потім стало очевидним, що Україна не програє. І знову зазвучала відома риторика. На піку переїзду українців у Польщі було 1,3 – 1,5 мільйонів. Тепер ця цифра опустилася до 970 тисяч осіб. Серед причин зменшення  називають погіршення політичної атмосфери. При тому, що існують підрахунки, згідно з якими українці заплатили таку суму податків, яка перекриває допомогу нашим втікачам.

Чесно кажучи, не можу збагнути, на що розраховував польський президент Кароль Навроцький, роблячи критичну заяву у зв’язку з присвоєнням імені УПА нашому бойовому підрозділу. В суспільній свідомості українців УПА борці за незалежність України. І аж ніяк не антипольське явище. Невже він думав, що лобовий тиск здатен змінити настрої українців? Це все одно, що українці почали б вимагати зняти пам’ятник Пілсудському через те, що він сто років  де факто розірвав угоду з Петлюрою і кинув Україну напризволяще. Дуже сумніваюся, що цей крок викликав би розуміння у поляків. Скоріше – навпаки, він погіршив би ставлення до українців. І сьогодні після заяв Навроцького звучать голоси українських радикалів, які починають розповідати, що поляки нам не друзі.

Я не знаю, що робити в цій ситуації. Мабуть, роз’яснити свою позицію, як це зробив наш МЗС. А також проводити роботу на рівні експертів. Боюся, що все таки цей дощ надовго. Найкраще було б визнати, що всі народи мають право на власних героїв, навіть якщо іншим вони здаються інакшими. Але, на жаль, це не той випадок.

В усякому разі я не збираюся сваритися із своїми польськими друзями через проблеми 80-річної давності. Вірю, що вони адекватно сприймають цю ситуацію і не будуть піддаватися емоціям.  

З’явилася інформація про те, що рядові мешканці міста Кельце почали збирати кошти для українських автобусів. Все ж таки прості громадяни мислять більш раціонально від політиків.