Портников як симптом старіння медійних еліт

Дисклеймер для особливо емоційних читачів.

Я не маю стійких політичних симпатій до конкретних політиків, не створюю собі кумирів і не вважаю підтримку будь-якої влади громадянським обов’язком. Навпаки, владу я регулярно критикую незалежно від прізвищ та партійних кольорів. Я не голосував ні за Володимира Зеленського, ні за партію «Слуга народу». Водночас я послідовно виступав проти сфабрикованої владою Зеленського справи Шеремета, публічно захищав Андрія Антоненка і продовжу вимагати покарання всіх причетних до цієї ганебної історії. Я також, перебуваючи на військовій службі, вперто таврував владу за огидну спробу знищити незалежність антикорупційних органів. Настільки гучно, що військова контррозвідка навіть спробувала провести зі мною виховну роботу. Результат виявився протилежним очікуваному.

Попри всю критику, я вважаю і Віталія Портникова, і Петра Порошенка, і Володимира Зеленського своїми однодумцями в головному. Ми належимо до одного народу, захищаємо одну державу і працюємо заради її збереження та перемоги. Розходження між нами полягають не в цілях, а в уявленнях про те, як цих цілей досягати. У цих уявленнях я рівновіддалений від політичних груп, особистостей та їхніх симпатиків. Тому для частини прихильників Порошенка я давно став «зеленою шмарклею», яка продалася владі. Для частини прихильників Зеленського я, навпаки, «порохобот», який працює на опозицію. Обидва ярлики мене однаково мало цікавлять. Я не вболіваю за політиків. Я вболіваю за Україну. Слава Україні!

Почну з ще одного зізнання. Я давно вже не читаю і не слухаю Портникова регулярно. Не тому, що беруся оцінювати його інтелект, ерудицію чи професійний досвід. Це було б самовпевнено з мого боку. Просто в якийсь момент мені стало нецікаво. Коли людина занадто часто пояснює іншим, як правильно думати, вона рано чи пізно перестає бути співрозмовником і починає нагадувати лектора. Натомість хороших лекторів багато, а часу на всіх — ні.

В якийсь момент мені здалося, що журналіст і публіцист, якого було цікаво слухати двадцять років тому, поступово перетворився на монетизатора власного авторитету. Після перегляду його виступу на DOU Day ця думка лише зміцнилася.

Ще у XVII столітті Джон Локк описав демагогічний прийом, який назвав argumentum ad verecundiam — буквально «апеляція до шанобливості». Замість логіки, аргументів і фактів співрозмовнику пропонують схилитися перед авторитетом: відомим ім’ям, посадою, репутацією або навіть загадковим «обізнаним джерелом». Розрахунок простий — людина або не наважиться перевіряти сказане, щоб не виглядати невігласом, або погодиться з поваги до авторитета. Я для себе вигадав такий термін — верікундьож. 

Проблема верікундьожа полягає не в тому, що авторитет завжди помиляється. Навпаки, авторитет часто має рацію. Проблема виникає тоді, коли його правота починає сприйматися як доказ сама по собі, а впевнена інтонація поступово замінює аргументацію. У випадку Портникова найцікавіше те, що головним авторитетом дедалі частіше виступає сам Портников. «Я це давно пояснював», «Я це передбачав», «Я про це попереджав», «Я розумію український народ, а ви не розумієте». У цей момент авторитет перестає бути підкріпленням аргументу і сам перетворюється на аргумент..

У певний момент я зловив себе на думці, що дивлюся лекцію відставного танкіста перед астрофізиками про корпускулярну природу світла. У танку є фари. Фари випромінюють фотони. Фари бувають і інфрачервоні, але в обох випадках це все одно фотони. Отже, фотони — це важливо. Без фотонів танк уночі далеко не заїде. А ви тут зі своїм рівнянням Шредінгера, подвійним щілинним експериментом і квантовою електродинамікою просто ускладнюєте очевидні речі.

Коли в розмові згадали Федорова, Портников почав пояснювати присутнім, що Україні потрібні не застосунки, а дрони. З цією тезою неможливо сперечатися. Це приблизно той самий рівень дискусії, що й знамените висловлювання Віталія Кличка: 

«Щоб холодна вода перетворилась на гарячу, її потрібно підігріти». 

Формально все правильно. Навіть бездоганно правильно. Питання лише в тому, навіщо пояснювати такі речі людям, які ці самі дрони створюють.

Особливо якщо врахувати, що серед слухачів були розробники військових систем, інженери, підприємці з miltech-сектору, а сам ведучий служить у ЗСУ. Тобто перед Портниковим сиділи не журналісти-початківці і не студенти першого курсу, а люди, які роблять для оборони країни значно більше, ніж черговий політичний оглядач. І саме тут розмова починає нагадувати не дискусію, а сеанс інтелектуального домінування. Причому найбільш дивно це виглядає в аудиторії людей, які досягли дуже багато у власних професіях і навряд чи потребують публічних уроків життя від телевізійного коментатора.

Що ще більше впадає в око — змістовно виступ виявився напрочуд бідним. Умовно всі тези Портникова можна поділити на три категорії: очевидні істини, маніпуляції та верікундьож.

З очевидними істинами все просто. Путін не зупиниться сам. Війна може бути довгою. Україні потрібні сильні інституції. Військові технології важливіші за красиві презентації. Влада повинна бути професійною. Демократія потребує стримувань і противаг. Усе це правда. Але це також речі, які чудово знає будь-яка людина, що хоч трохи цікавиться політикою чи війною. Проблема не в тому, що ці твердження хибні. Проблема в тому, що вони подаються як одкровення людям, які давно живуть у цій реальності.

Друга категорія значно цікавіша. Це маніпуляції, викривлення та дивні інтерпретації фактів. Наприклад, Портников заявляє: «Саме тоді був ухвалений закон про українську мову, яку Зеленський хотів переглянути. Він це говорив під час своєї передвиборчої кампанії». 

Це викривлення навпаки приблизно як в старому анекдоті про вірменське радіо. Не Зеленський, а його пресслужба. Не під час передвиборчої кампанії, а вже після другого туру виборів. Не «переглянути», а перевірити закон на відповідність Конституції. І головне — мовний закон узагалі не був предметом виборчої кампанії Зеленського. Закон ухвалили вже після того, як результат виборів став відомим, а підписав його Порошенко в останні дні свого президентства.

Але після кількох таких редакцій початкова теза чомусь продовжує подаватися як давно встановлений факт. Саме так народжується політична міфологія. Не через відверту брехню, а через десяток маленьких підмін, кожна з яких окремо здається несуттєвою. Джордж Оруелл колись писав, що 

політична мова покликана робити брехню схожою на правду, а порожнечу — на щось солідне. 

Під час перегляду цієї розмови я кілька разів ловив себе на думці, що класик знав, про що говорить.

Найдивніше навіть не те, що Портников помиляється. Помиляються всі. Найдивніше те, що його помилки, викривлення і дивні інтерпретації фактів напрочуд часто працюють на одну й ту саму політичну сторону.

Ще більш дивним прозвучало твердження про те, що молодим людям дозволили виїжджати за кордон для того, щоб вони не протестували проти влади з картонками в руках. Ця конспірологічна версія виникла вже після «Картонкового майдану» в політичних Telegram-помийках. Логіка там приблизно така: у липні протестувала молодь, а в серпні молоді дозволили виїзд за кордон, отже влада нібито вирішила… позбутися потенційних протестувальників. Проблема лише в тому, що між «збіглося в часі» і «було зроблено саме з цією метою» лежить прірва розміром із доказову базу. Тут ми вже виходимо за межі політичної полеміки і потрапляємо на територію теорій змови. Це приблизно той самий рівень аргументації, що й розповіді про шкідливість вакцин, світовий уряд рептилоїдів або про те, що теорію кулястої Землі придумали виробники глобусів. Абсолютно бездоказове припущення подається як очевидне пояснення складного політичного процесу. Доказова база тут зайва. Достатньо багато разів повторювати припущення, і воно рано чи пізно воно починає жити власним життям і перетворюється на «загальновідомий факт». Джордж Оруелл добре описав цей механізм задовго до появи Telegram.

Особливо показовою була сцена, коли ведучий поставив абсолютно конкретне питання: що робити громадянському суспільству для посилення проукраїнської ідентичності? Питання практичне. Відповідь же перетворилася на цікаву, подекуди навіть правильну лекцію про імперську спадщину, меншовартість, бурятів, мордву та регіональні відмінності. Лекція цікава. Проблема лише в тому, що вона не відповідала на поставлене питання.

Втім, заради справедливості, у виступі були й сильні моменти. Наприклад, думка про те, що голосування за Зеленського у 2019 році продемонструвало появу справжньої загальноукраїнської політичної нації. Портников прямо визнає, що за Зеленського голосували і в Івано-Франківську, і в Харкові, і в Одесі, і в Ужгороді. Це важливе спостереження. Особливо якщо згадати, що значна частина його ж аргументації побудована на критиці цього політичного вибору. Виходить цікавий парадокс: Зеленський як політик для Портникова є проблемою, а Зеленський як суспільне явище — позитивним симптомом формування єдиної політичної нації.

Проте найбільше запам’яталися навіть не політичні тези, а стиль. Постійні перебивання. «Ви мене слухаєте чи не слухаєте?» «Ви не розумієте політики». «Ви не підготувалися». «Я розумію український народ, а ви не розумієте». Так не розмовляють ані з колегами, ані з людьми, які разом із тобою працюють на спільну справу. Тим більше якщо один зі співрозмовників служить у війську, а інший спостерігає за війною через мікрофон і телекамеру.

І найцікавіше, що ще на початку цієї розмови Портников озвучує думку, з якою я повністю погоджуюся:

«Демократія потрібна для того, щоб призупинити процес гниття, який відбувається навіть в ідеальному режимі, якщо він довго затримується при владі. Тому що люди, які довго затримуються при владі, перетворюються на чудовиськ або просто втрачають зв’язок із реальністю».

Дуже правильна думка. Настільки правильна, що вона виходить далеко за межі політики. Бо влада буває різною. Вона не завжди вимірюється посадами, парламентськими кріслами чи президентськими повноваженнями. Існує ще влада символічна, влада морального авторитету, влада медійна — влада людини, яку роками звикли слухати без заперечень.

І саме тоді я замислився: а чи не стосується ця теза самого Портникова?

Можливо, проблема не в тому, що Портников змінився. А раптом він просто занадто довго перебуває в тому самому статусі, про небезпеку якого сам так переконливо попереджає інших.

Чи не відбувається щось подібне з публічними авторитетами, журналістами, телевізійними коментаторами та професійними тлумачами політики, які десятиліттями перебувають на вершині медійної ієрархії? Адже втрата зв’язку з реальністю не обов’язково починається з корупції чи узурпації влади. Іноді вона починається значно непомітніше: з моменту, коли людина перестає сумніватися у власній правоті, коли повага аудиторії починає сприйматися як доказ правоти, коли заперечення викликають не цікавість, а роздратування, а будь-яка незгода автоматично пояснюється некомпетентністю співрозмовника.

Саме тому під час перегляду цієї розмови мене найбільше вразили не помилки, не маніпуляції і навіть не зверхність. Мене вразило відчуття людини, яка вже настільки давно перебуває на вершині власного авторитету, що перестала відчувати необхідність щось доводити. Колись Портников був журналістом, якого було цікаво слухати саме тому, що він переконував аргументами. Сьогодні дедалі частіше складається враження, що він переконує статусом.

І це, мабуть, найнебезпечніша форма верікундьожа з усіх можливих. Бо коли помиляється звичайна людина — помиляється одна людина. Коли починає помилятися авторитет, який звик, що йому вірять на слово, — разом із ним починають помилятися тисячі.

Тому після цієї розмови в мене залишилося зовсім не те питання, з яким я починав її дивитися. Не «чи має рацію Портников?». А значно цікавіше.

Як зрозуміти момент, коли боротьба з верікундьожем сама перетворюється на верікундьож?

І якщо демократія потребує регулярного оновлення політичних еліт, то чи не варто іноді ставити таке саме питання щодо еліт медійних?