Крим повернеться в українську гавань?

Мадяр заявив, що Крим буде відрізаний. І, зважаючи на те, як його дрони останнім часом почуваються над територією рашки не гостями, а прискіпливими ревізорами, його словам чомусь віриш. У них взагалі дивна звичка: прилетіти туди, де, за версією російської пропаганди, «все під контролем», і раптом виявити, що контроль існує лише в телевізорі.

І знаєте що? Мене це тішить.

Бо я пам'ятаю той лютий сморід 2014 року. Пам'ятаю всю ту нечисть, яка повиповзала на вулиці Сімферополя слідом за московськими «зєльоними человечками» - людьми в однаковій формі, з однаковими автоматами й однаковими російськими пиками, які, за словами Хуйла, були місцевими, що  просто зайшли в магазин, купили військову амуніцію по акції й випадково знайшли зброю на розграбованих складах. Російська брехня завжди така: настільки тупа, що має образити інтелект співрозмовника, але настільки нахабна, що розраховує саме на це.

У мене досі у вухах стоїть голос журналістки з телеканалу «Россия», яка ставила запитання кримським депутатам-колаборантам. Ні, вона не питала. Вона співслужила літургію окупації. У її голосі було стільки екстазу, наче вона не брала коментар, а особисто вінчалася з імперією. Здавалося, ще трохи - і вона задихнеться від щастя.

По вулицях ходив натовп із триколорами й верещав: «Росія! Росія!» Люди святкували власне приниження як історичну перемогу. Як індички, які з ентузіазмом голосують за різдвяну вечерю.

Через добу після захоплення кримського парламенту, 28 лютого, вони вийшли на вулицю. Але квартал був оточений гопниками з так званої «самооборони Криму». Не пускали нікого. Мені вдалося проникнути туди лише тому, що мене прийняли за російського журналіста. Там працювали  виключно росіяни.

Одна тітка, яка годувала самооборону, підійшла до мене з термосом:
- Журналистам горяченького, - сказала вона й налила чаю.

Самооборонцям наливали зі скляних трилітрових банок.

- Передайте Путину: пусть он эту всю оппозицию, всех этих Немцовых, уничтожит. Наш Бандюкович этого не сделал - и вот что получилось.

Саме так: «Бандюкович».

Я кивав головою й думав: що було б, якби вона дізналася, хто я насправді? Увесь сарказм цієї сцени відкрився майже рівно через рік. 27 лютого 2015-го Бориса Немцова застрелили біля Кремля. Мрії імперських домогосподарок мають огидну звичку здійснюватися.

Що за підтримки Росії в Криму піднімуть голову сепаратисти, можна було передбачити. Але мене тоді вразили навіть так звані російські ліберали. У 2012 році я був власним кореспондентом «Московских новостей». Їхні журналісти виступали проти чеченської війни. І раптом один із них пояснює мені, що Крим захопили правильно, бо він має для Росії «сакральне значення».

У Росії взагалі дивне розуміння сакральності. Якщо дуже хочеться щось чуже - це вже святиня. Потри майже будь-якого російського інтелігента - і дуже часто з-під тонкого шару європейських цитат визирає мурло шовініста, який пояснить тобі, чому чужу землю треба забрати собі.

Тодішня соціологія показувала, що від 83 до 93 відсотків росіян підтримували загарбання Криму. Путін ходив у рятівниках Росії. Урочисте засідання в Кремлі з нагоди «приєднання» Криму нагадувало колективний оргазм імперії, яка після десятиліть принижень нарешті змогла вкрасти чужий гаманець і видати це за геополітичну велич.

А потім я читав дописи кримчан, які залишилися на півострові. Вони писали про жлобів, що понаїхали з рашки. Про хамство. Про зневагу. Про те, як навіть прихильників окупації швидко поставили на місце й пояснили, хто вони є насправді: не «свої», а другий сорт. Імперія не любить нікого. Вона пожирає навіть тих, хто кидає їй квіти під ноги.

І ось тепер, коли Крим крок за кроком повертається у свою справжню рідну гавань, я відчуваю дивну, майже фізичну втіху від думки про те, як корчить Путіна і значну частину його народця від усвідомлення: власник повертається по награбоване.

Але найбільше я думаю про кримських татар.

Саме вони тоді були найпотужнішою масовою силою, що відкрито виступила проти окупації. Меджліс проводив пресконференції. Люди виходили на великі акції протесту. Вони стояли  проти озброєної держави, проти місцевих колаборантів, проти натовпу, який радів приходу окупантів, і проти світу, що вкотре обмежився стурбованістю.

Тоді це здавалося безнадійним.

Вони бачили, як у них удруге відбирають дім. Як знову приходить влада, від якої їхній народ уже пережив депортацію, страх і приниження. Як на їхніх очах чужі прапори витісняють рідну землю з власного дому.

І хочеться вірити, що вони таки дочекаються того дня, коли зможуть сказати: ми вистояли. А імперія, яка здавалася вічною, виявилася лише черговою історичною потворою, приреченою здохнути від власної жадібності.

Бажаючі можуть докладніше почитати про ті події в моїй документальній книжці за посиланням. 

Я видав книгу воєнної прози. Вона вийшла в Україні і у видавництві Defiance Press в США в перекладі англійською. Можливо, вона вас зацікавить. До останнього часу  інтенсивно просувалася  ідея повернути окуповані території в склад України на умовах автономії. Саме про страхітливість такої ситуації мої фантасмагоричні оповідання, в яких дія відбувається після того, як днр стала автономією. Під однією обкладинкою з ними роман про журналіста, який з перших днів на війні і пережив на ній не менше, ніж солдат. Є також електронна версія. Навколо книжки сталися бурхливі дискусії. Написано вже вісім   рецензій. Лінки на рецензії в кінці цього тексту. Вона перекладена англійською і  вийшла у США https://www.amazon.com/Reporter-Volkovsky-Yuriy-Lukanov-ebook/dp/B0BQN7SGP4   .    Докладніше про книжку, а також для бажаючих купити — інформація нижче, після загального опису книжки. Буду вдячний за поширення цієї інформації.

• Оповідання змальовують фантасмагоричну ситуацію, коли так звана донецька народна республіка увійшла до складу України на правах автономії. Дехто з колишніх бойовиків зумів приховати свої злочини, став “шанованою людиною”, хтось із них навіть в депутати Верховної Ради пробився.

Вони прагнуть карати колишніх воїнів, котрі виступили на захист України. Одначе, ні жертви злочинів, ні колишні воїни не сидять склавши руки, а вживають заходів, щоб минуле бойовиків відлунювалося їм сьогодні. Отож, мир настав лише формально. Де факто триває підпільна війна.

“Репортер Волковський” - роман про карколомні пригоди журналіста на війні. Він великою мірою передає особистий досвід автора, який висвітлював Майдан, анексію Криму, війну на Сході України. Однак, це не документальне відтворення певних історій.

“Автор описав одну кумедну історію, яка трапилася з нами на цій війні, - написав на обкладинці кореспондент польської “Газети виборчої”, найкращий журналіст 2014 року у своїй країні Пьотр Андрусечко, - Юрій Луканов зумів, зберігши кумедність, передати трагедію цієї війни, розповісти про її суть”.

Передмову до цього видання написав доктор політології, професор Києво-могилянської академії, автор книги “Війна Путіна проти України” Тарас Кузьо. Для бажаючих придбати:

Об’єм книжки понад 330 тисяч знаків, 192 сторінки, картонна обкладинка.

Ціна її 300 гривень. Електронна версія — 100 грн.

Бажаючі напишіть мені на мою електронну пошту [email protected] у віконці "тема" запишіть "Волковський". Там вкажіть: 1. Кількість примірників, яку ви хочете придбати. 2. Номер Нової пошти 3. Номер свого мобільного телефону й ім'я. 4. Чи підписувати вам книжку? Попереджаю: почерк у мене жахливий. З цим нічого не можна зробити:( 5. Пропоную вибрати варіант оплати: або післяплатою, але це на 2 відсотка дорожче, плюс 20 грн за переказ грошей, або на мою картку в Приваті:5363542109373333. Доставка за рахунок отримувача.

Тут є рецензія на мою книжку і в її тексті посилання на кілька інших рецензій. https://detector.media/kritika/article/184592/2021-02-04-u-zla-donetskoe-lytso/