Відбулось засідання круглого столу з питань визнання геноциду українців в Росії
http://pravozahisnik.zp.ua/bez-rubriki/vidbuvsya-kruglij-stil-z-pitan-viznannya-genocidu-ukraїnciv-v-rosiї.html
За ініціативи Великої ради отаманів Запорозького козацтва, в Києві у Музеї Гетьманства відбулось засідання круглого столу за темою: «Кубань в історичній ретроспективі боротьби за єдність українських козацьких земель, у контексті протидії сучасній імперській політиці Росії»
В роботі Круглого столу взяли участь історики, політологи, письменники, дипломати, журналісти, учасники АТО, представники українського козацтва.
В ході засіднання було розглянуто низку документальних матеріалів, що засвідчують факт геноциду українців на Кубані в Росії. Обговорено цінну фактологічну інформацію щодо геноциду українців Кубані, яка, зокрема, представлена у документальному фільмі українського кінорежисера Валентина Сперкача «Кубанські козаки. А вже літ двісті…» (https://youtu.be/j8x0sgGPInM).
За підсумками заходу, учасниками було напрацьовано низку пропозицій для громадськості та органів державної влади, які ухвалено у вигляді резолюції, зокрема, запроповано:
Звернутись до Верховної Ради України з ініціативою щодо визнання на державному рівні акту геноциду українців на Кубані в Росії (1919-1933), проведення широкого обговорення та розслідування історичних подій щодо масового винищення українців на території РФ.
Внести відповідні пропозиції Президентові України та до Верховної Ради України щодо опрацювання механізмів притягнення до відповідальності на міжнародному рівні та відшкодування збитків країною-агресором за геноцид Українців Кубані.
Закликати закордонне козацтво та організації української діаспори підтримати зазначену ініціативу. Організувати проведення інформаційних заходів, акцій вшанування пам’яті загиблих внаслідок геноциду українців Кубані.
Закордонним організаціям українського козацтва та українським патріотичним громадським об’єднанням вжити заходів щодо внесення відповідних пропозицій до парламентів країн перебування щодо ініціювання парламентських слухань та ухвалення відповідних резолюцій щодо визнання акту геноциду українського населення Кубані (1919-1933).
З метою об’єктивного висвітлення подій, пов’язаних із застосуванням російською стороною репресій, терору, голодоморів та примусової русіфікації по відношенню до українського населення Кубані звернутись до Міністерства інформаційної політики, Міністерства закордонних справ, Інституту національної пам’яті, Інституту історії НАН України, Національної спілки кінематографістів України з пропозицією щодо розробки та видання тематичних друкованих матеріалів та створення інформаційних ресурсів, фільмів, телепередач присвячених геноциду українців в Росії (1919-1933).
В рамках міжнародного співробітництва, вивчити досвід Литовської Республіки, Латвії та Естонії щодо протидії російській пропаганді та забезпечення об’єктивного висвітлення злочинів , пов’язаних з реалізацією російської імперіалістичної політики у Східний Європі. Звернутись до уповноважених органів державної влади України щодо можливого впровадження відповідного іноземного досвіду в Україні для протидії російській пропаганді.
Підтримати зовнішньополітичних курс України на євроатлантичну інтеграцію, як гарантію недопущення подібних трагічних подій у майбутньому.
НЕМНОГО О "НАСИЛЬСТВЕННОЙ УКРАИНИЗАЦИИ" КУБАНИ
«В одной школе Славянского района, где родители не хотели учить своих детей на русском языке, пришлось перевести преподавание на украинский язык, и там стал вести преподавание украинского языка русский учитель и что же? Родители запротестовали. Тогда прислали украинскую учительницу».
(Докл. Лола на 2-й Куб. Партконференции, 18/XI - 25 г.).
«В станице Полтавской был секретарь ячейки ВКП (русский), возражавший против украинизации. И население тоже как будто протестовало. Теперь Окружным Комитетом прислан секретарь-украинец, население одобряет украинизацию, приветствует её, а секретарь ячейки пользуется неограниченным авторитетом. Его слушают с открытыми ртами».
(Докл. Лола на 2-й Куб. Партконференции, 18/XI - 25
«Состав населения Кубокруга в подавляющей массе украинский, культурно-бытовые и национальные особенности этого населения. Большинство населения районов бывшей Черномории требует ввести украиноязычное образование. Во весь рост поставлен перед соваппаратом Округа вопрос о практическом осуществлении украинизации Кубани».
(из решения Презид. КубОИК 13/VII. 26 г.).
«Станица Полтавская, Славянского района Кубанского округа, население в подавляющем большинстве - украинское, из 9 школ - 8 ведут работу на украинском языке. Одно постановление ячейки говорит, что работа по украинизации района соответствует желанию населения. Есть документ ОКРОНО, гласящий: никаких школ, кроме украинских не нужно.
Станица Северская. Сход под руководством Предсовета и секретаря ячейки выносит постановление: «НАМ НЕ НАДО РУССКИХ ШКОЛ».
( Из докладной записки Зам. Предсовнацмен НКП Давыдова).
Станица Должанская, Ейского рай-н. Население массово требует перевести делопроизводство и обучение в школе на украинский язык. Представлено агрессивное стремление населения противодействовать русификации. Работа на русском языке саботируется.
( Из докладной записки Зам. Предсовнацмен НКП Давыдова).
Село Кухаривка, Ейского рай-на. Большинство местных жителей украинцы, ведётся саботаж работы на русском языке.
(Докл. Лола на 2-й Куб. Партконференции, 18/XI - 25 г.).
Станица Новомалоросийская. Родители требуют перевести обучение детей в школе на украинский язык. Примечателен случай, что местные жители ещё до начала "коренизации" поменяли табличку "стансовет" на "СТАНРАДУ".
(Докл. Лола на 2-й Куб. Партконференции, 18/XI - 25 г.).
Голодомор 1932-33 рр. на Північному Кавказі як геноцид української спільноти регіону
Олексій Курінний,
Дослідження присвячене проблемі визнання Голодомору 1932-1933 рр. на Північному Кавказі в якості спланованого геноциду української спільноти регіону. Даний геноцид супроводжувався протиправними діями, що носили характер лінгвоциду та знищення української автентичної культури Північного Кавказу і, зокрема, Кубані. Наведені у дослідженні докази цих злочинів проти людства підтверджують наміри щодо знищення й дезорганізації української іредентної спільноти Північного Кавказу як суб'єкту колективних прав людини включно із правом на самовизначення аж до виходу зі складу радянської Росії.
У даному дослідженні на прикладі знищення голодом і подальшої асиміляції українського населення Північно-Кавказького краю, а також декількох прецедентів геноциду інших народів, буде розглянуто цей злочин проти людства у якості жорстокого, однак найбільш ефективного засобу знищення народів (що можуть являти собою етнічні, етномовні, етнорелігійні соціальні групи). Буде показано важливість дезорганізації та ліквідації таких соціальних груп як носіїв колективних прав людини - для нівелювання права таких спільнот на самовизначення аж до відокремлення від держави, а отже й для збереження територіальної цілісності метрополії. З огляду на цілі даного дослідження, із застосуванням порівняльно-правового (діахронічного) та конкретно-історичного, системного методів, індукції - буде розглянуто прецеденти українського Голодомору 1932-33 рр., різанини вірменів 1916 р., масового вбивства і депортації понтійських греків у 1919 - 1922 рр.; окремі приклади будуть стосуватись Холокосту як геноциду єврейського народу та масової депортації кримських татар. Водночас основну увагу буде приділено Голодомору на Кубані як геноциду українців і супровідним репресивним діям (що носили характер етноциду й лінгвоциду) у контексті їх впливу на становище українців загалом і на правий статус української громади РСФСР - як носія права на самовизначення.
Хронологічні рамки дослідження охоплюють періоди всіх заявлених геноцидів, джерелами є міжнародно-правові акти (світового та європейського рівня) щодо відповідальності за геноцид, юридична доктрина, а також викладені в історичних працях та публіцистиці політичні прецеденти, інші факти, що так чи інакше стосуються принципу самовизначення та геноцидів щодо названих народів. Для цілей дослідження поняття «народи» буде охоплювати всі належним чином самоорганізовані етнічні, етномовні та етнорелігійні групи, що прагнуть самовизначення - незалежно від того, чи були вони визнані самостійними народами, зокрема, корінними, чи мали статус, подібний до статусу меншин.
Походження принципу самовизначення спільнот. Іредентизм На сьогодні право на самовизначення є доктринально розробленим та закріпленим у низці міжнародних договорів (і навіть конституційних актів держав) важливим принципом у сфері прав людини, що являє собою право народів на вільне забезпечення свого економічного, соціального, культурного розвитку, а також право вільно встановлювати свій політичний статус, на державну самоорганізацію аж до відокремлення від метрополії.
Попри те, що саме поняття «самовизначення націй» було вперше вжито в ********* значенні на Берлінському конгресі 1878 року, названий принцип історично розвинувся на основі ідеї «народного суверенітету» - повновладдя народу (не тільки в державному, але й все більше в етнічному розумінні) - на своїй території. Проблема самовизначення народів стала актуальною в середині ХІХ століття у контексті «принципу національності», який являв собою ідею об'єднання в одній державі населення зі спільною мовою, а отже, передбачав проведення державних кордонів відповідно до етнолінгвістичних критеріїв. За наслідками революцій 1848 року відповідно до «принципу національності» виникли дві нові національні держави - Німеччина та Італія.
Однак з огляду на невключення до складу новостворених держав усієї їх етнічної території, а також через невдалі спроби домогтися незалежності іншими бездержавними народами, «принцип національності» закономірно набув особливої гостроти у формі іредентизму (італ. irredento - незвільнений, підвладний іноземному пануванню). Виникнувши наприкінці ХІХ століття як італійський політичний і суспільний рух за приєднання до Італії етнічних прикордонних земель - Трієста, Трентіно, Фіуме, він набув значення загальної доктрини щодо об'єднання розірваних кордонами етнічних земель певного народу в єдину його національну державу. Іредентизм потенційно міг стати більш небезпечним явищем для імперій, оскільки розірвані державними кордонами народи могли не вдовольнитися навіть статусом широкої автономії в межах метрополії (як у випадку Північної Ірландії) - прагнучи до єднання з представниками свого народу по інший бік кордону. Загрозу іредентизму для Російської імперії з боку національних окраїн свого часу визнав навіть В.І. Ленін - стосовно народностей російських окраїн, що мають по той бік імперського кордону братів із більшою національною незалежністю (шведів, поляків, українців, румунів). Надалі те ж саме було визнано Й. Сталіним у контексті прагнення російського українства до возз'єднання із УРСР. Дійсно, активне зростання національної свідомості й самоорганізації пригноблених імперіями іредентних народів (ними в першій третині ХХ ст. були греки та вірмени Туреччини, а на початку 30-х рр. - таким залишалось українське населення РСФРР, передусім на прилеглих до радянської України територіях, на Кубані та всьому Північному Кавказі), вимагало вжиття імперіями невідкладних заходів щодо визнання за такими народами самовизначення - чи подальшого пригнічення і навіть знищення народів з метою перешкодити їм в реалізації права на відокремлення та створення самостійної держави (вірмени) або приєднання до існуючої власної національної держави (українці, греки).
Характер дій зі знищення спільноти як носія самовизначення відомий російський дослідник політико-правових аспектів принципу самовизначення О. Тарасов вів мову про наявність лише чотирьох моделей поведінки метрополії щодо самовизначення спільноти у разі чітко засвідченої та доведеної на міжнародному рівні її волі здобути власну державність та (або) відокремитись від метрополії. Єдиний в даному контексті правомірний спосіб - є визнання такого права за спільнотою, зокрема й іредентною, що і було здійснено стосовно іредентних народів Австро-Угорщини (італійців, поляків, румунів, українців). Всі інші названі автором три способи вирішення національного питання (і, зокрема, іреденти) - беззаперечно є неправовими. Однак якщо асиміляція спільноти (у тому числі й лінгвоцид) та її депортація (виселення з історичних місць проживання) на загал є грубим порушенням індивідуальних і колективних прав людини, та залежно від обставин може як мати ознаки геноциду (як у випадку кримських татар), так і не мати (греко-болгарський обмін населенням; можливо, післявоєнне переселення німців і поляків до національних держав), то фізичне знищення спільноти як множини людей - її представників - однозначно має характер геноциду як злочину проти людства. Прикметно, що саме такі способи перешкодити спільнотам у самовизначенні і було використано авторитарними імперіями, що прагнули територіальної і національної єдності - Османською імперією (Туреччиною), Третім Рейхом (Німеччиною), СРСР (Росією). Кожна із названих імперій використовувала один із цих методів або їх сукупність. Так, Рейх фізично винищував циган та євреїв за етнічною ознакою, слов'ян же прагнув частково знищити, частково асимілювати й депортувати. Істотно іншою була турецька політика щодо християн у 1914 - 1922 роках: фізичне винищення найбільш суспільно активних груп християн (греків і вірмен) із їх депортацією вглиб території, що супроводжувалось асиміляцією решти спільноти. Зібрані й вивчені впродовж багатьох років архівні документи й матеріали свідчать про застосування в СРСР щодо українців (на відміну від знищених циган і євреїв, а також від депортованих кримських татар й народів Північного Кавказу) комбінації злочинних дій, основою якої було знищення значної частини спільноти та асиміляція решти із обмеженим застосуванням депортації. На відміну від позиції Рейху щодо євреїв, ані Туреччина, ні СРСР не прагнули фізичного знищення спільнот, що боролись за самовизначення (адже обом імперіям потрібні були демографічні ресурси, тобто «раби»), вони прагнули домогтися зникнення спільноти та інтеграції її решток до титульних націй. Тобто, СРСР не мав наміру (та й не міг з економічних міркувань) фізично знищити всіх українців Кубані - він планував виморити голодом найбільш активну їх частину і зросійщити решту, з метою розпаду їх спільноти і остаточного вирішення українського питання Кубані і Північного Кавказу. На відміну від геноциду євреїв і кримських татар, дезорганізація соціальних груп іредентних народів була необхідною умовою збереження кордонів Туреччини, РСФРР в умовах інтенсивного національно-культурного відродження грецької, вірменської та української етнічних спільнот, що компактно проживали на значній території своїх авторитарних метрополій.
Відродження української спільноти Північного Кавказу у 20-х - на початку 30-х рр. ХХ століття
Українське населення Північного Кавказу являло собою класичну іреденту (як суцільна українська етнічна територія, прилегла до кордонів УСРР) і автоматично становило потенційну небезпеку для збереження усталених від 20-х років кордонів РСФРР. Особливу загрозу для цілісності Росії українство Північного Кавказу становило з двох причин: з урахуванням усієї попередньої етноднемографічної історії кубанського українства та його суспільно-політичної активності, а також з огляду на стрімкі процеси національно-культурного відродження українства Північного Кавказу під впливом політики коренізації. Так, від другої половини ХІХ
1917-21 населення станиці підтримало Кубанську Народну Республіку, проявило активність у боротьбі проти Червоної армії та за зміцнення державності на Кубані. 1918 педагогічна семінарія Полтавської станиці перша на Кубані за ініціативою студентів, викладачів і місцевого населення перейшла на українську мову навчання.
До 1932 населення майже виключно складалося з українців, педагогічний технікум й усі школи Полтавської станиці проводили навчання українською мовою, існували капела бандуристів та український драматичний гурток. Згідно з постановою ЦК ВКП(б) та РНК СРСР від 14 грудня 1932 більшість населення Полтавської станиці на 1931 р. - 15 327 осіб - було репресоване або депортоване до Сибіру, станиця перейменована на Красноармійську й заселена вихідцями із центральних районів Росії, школи та педагогічний технікум переведені на російську мову навчання. У середині 1990-х рр. станиці було повернуто стару назву.
Уроженцями станиці були - кобзар, скрипаль; учасник антибільшовицького руху на Кубані; артист Кубанського симфонічного оркестру Конон Безщасний та полковник Армії УНР Костянтин Смовський.