"Він знав, на що йшов", - історія Героя Небесної Сотні Олександра Храпаченка

Одним з останніх убитих "Беркутом" на Майдані 20 лютого 2014 року Героїв Небесної Сотні був рівнянин Олександр Храпаченко.

Як передає Цензор.НЕТ, історію Героя Небесної Сотні опублікувало видання "Горинь".

Храпаченко Олександр, 26 років, театральний режисер із Рівного.

"Дух сильніший, ніж зброя…"

Храпаченко Олександр Володимирович народився 18 вересня 1987 р. у Рівному. Був дуже активною дитиною. "Трошки більше було енергії, ніж в інших дітей. Його не ставили в рамки, йому тільки пояснили цінності людські, це добре, а так погано, це роби, а цього не роби. А діти є діти. Він, як пішов у перший клас, приніс щоденник, а в ньому написано: "Б’є дітей". Я йому сказав: "Нікого не чіпай, але давай здачі". На третій день прийшов із записом у щоденнику: "Кусає дітей". Я його запитую: "Навіщо ти кусав дітей?".  А він мені відповідає: "Ти ж мені сказав, що битись не можна", – зі спогадів батька героя Небесної Сотні Володимира Храпаченка.

Зі спогадів бабусі Надії: "Коли мав вже народитися Денис (молодший брат Сашка), то Саша все ходив, ходив біля мене, і я бачила, що він хоче щось запитати, але не наважується. От я вже й сама запитую: "Що ти, Сашо, переживаєш, що народиться твій брат Денис і я тебе вже любити не буду?" "Ага…!" – відповів Сашко. "Не переживай, заспокойся! Денис же буде маленьким дуже, він сам собі навіть водички  не нал’є, ні їжі не приготує… Йому треба буде допомагати у всьому. А тебе я любити не перестану! Бо ти ж мій першенький онук!" А Сашко додав: "Ага, і самий хороший і любий!"

Навчався у п’яти школах Рівного, а закінчив школу №19 Рівного. Завжди знаходив спільну мову з однокласниками, любив спілкуватись, був відкритою людиною. Схильності до точних дисциплін не було. Олександр був творчим учнем і активним учасником художньої самодіяльності. Однокласники його пам’ятають як активного учасника всіх шкільних заходів, президента учнівського самоврядування, зірку КВК та молодіжних вистав. Його команда часто виборювала призові місця в області. Куди б не їздили і де б не виступали, його команда завжди була першою, бо Сашко був там. У нього не було жодних сумнівів, куди вступати і яку професію обрати.

Тому цілком передбачувано, що свій майбутній фах він пов’язав із театром. Після закінчення школи вступив до Рівненського державного гуманітарного університету на кафедру театральної режисури (спеціальність - режисер драматичного театру). У 2010 році закінчив РДГУ,  здобув ступінь бакалавра. Під час навчання у вузі Олександр був найяскравішим студентом усього факультету. Завдяки неординарності, відкритості та творчим здібностям Сашка знали всі. Під час навчання грав у багатьох режисерських роботах студентів. Його запрошували і старші курси до себе виконати ту чи іншу роль у постановці. Разом із акторським талантом Олександр був щедро наділеним режисерськими здібностями. Зробив не одну театральну постановку. Його етюди на першому курсі вражали усіх викладачів своїм виконанням та видумкою. Режисерські роботи Олександра: А. П. Чехов "Ведмідь", С. Мрожек "Стриптиз"; акторські роботи: А. Салинський "Сьогодні я стану жінкою", О. Слаповський "Від червоного щура до зеленої зірки", Софокл "Ісмена" тощо.

"Вражали не лише його постанови, а і його акторська гра. У нього була якась правдивість на сцені. Ти дивишся… і віриш, віриш йому", – розповідає наречена Катерина Самчук. Вони з Олександром зустрічались понад 7 років, а влітку 2014 року планували весілля.

Олександр також знявся в одному фільмі – "Воскресіння". Фільм був знятий Рівненським телеканалом РТБ, в якому Сашко виконав роль солдата, який повернувся з війни додому.

При кафедрі театральної режисури діяв театр вільної пластики "Яблуко", Олександр був провідним актором, солістом цього театру. Завдяки природній пластичності та роботі над собою Сашко вміло володів своїм тілом на сцені та виконував різні трюки. Театр вільної пластики діяв від молодіжної організації УМСА. УМСА – це одна з найбільших молодіжних організацій у світі. Вона була заснована в Лондоні в 1844 році Джорджем Вільямсом. Найвідоміша робота театру вільної пластики – вистава "Як тебе звуть?" Вистава тривалістю 30 хвилин англійською мовою з текстом у записі, яку було зроблено на підтримку боротьби зі СНІДом. Олександр виконував там головну роль.

Олександр був членом цієї організації не лише як актор, також там існує такий напрям діяльності, як скаутинг. Сашко був скаут- рейнджером (скаутом, який проходить школу виживання та лідерства, долає всі фізичні та психологічні нагрузки і показує себе як справжній лідер).  З кожної школи з 30-40 осіб лише 7-8 ставали рейнджерами. Крім того, він був скіфом - брав участь у військовому рятувальному підрозділі. Одного разу Олександр під час одного походу врятував життя одному чоловікові, вживши необхідних заходів, де треба було дуже швидко зреагувати та діяти!

Герой був життєрадісним, позитивним, енергійним і сповненим ентузіазму чоловіком. З особистих якостей варто вказати на відвертість, правдивість та справжність. Він ніколи не "кидав слова на вітер", завжди дотримував слова. Ніколи не говорив "за спиною", його завжди обурювала неправдпа. В Олександра завжди було загострене почуття до несправедливості. Мужній, сильний як особистість, незалежний та вічний борець за справедливість. Навколо нього завжди були справжні друзі.

Він захоплювався туризмом, полюбляв мандрівки, займався скелелазінням. На одному з відео він у подертих джинсах і бандані розповідає журналістам розважальної програми про паркур і гори. Це ще одне його захоплення. Він надзвичайно любив походи, скелі, мандрівки. "Сашко побував на всіх вершинах українських гір. На деяких навіть декілька разів. Альпініст - його друге ім’я! Він навіть поєднав свою любов до альпінізму з роботою. Саша ніколи не боявся висоти, завжди прагнув до неї!" - розповідає Катерина Самчук.

Олександр часто казав: "Хочеш побачити справжність людини? Візьми її з собою в похід на 3 дні!" Можливо, тому в Сашка були тільки справжні друзі, ті, з якими він ходив на вершини українських гір, у походи, долав сотні кілометрів влітку і в морози.
"Вiн завжди був душею компанiї. Нiколи не бачив його сумним. Хоча йому було 26 рокiв, та вiн був увесь сивий, бо всi емоцiї тримав у собi", – згадує Ельдар Магомедов.

Основною роботою Сашка Храпаченка був промисловий альпінізм, тобто будь-які висотні роботи: утеплення, фарбування фасадів будинку, реставрації церков тощо. Як говорив сам хлопець, "сидяча робота на свіжому повітрі". Друзі Сашка пригадують, як вони одного разу реставрували церкву. На запитання, чи не страшно йому виконувати висотні роботи, отримали відповідь: "Так, реально трохи страшно, бо можеш впасти (обірватися) і страховка не врятує. Але чесно, було б образливо так загинути. Хотілося б у житті загинути так, щоб потім за свою смерть не було соромно".

Коли на Майдані у Києві почали збиратись люди, Сашко не поспішав підтримувати мітинги. Він казав, "що брати участь у цьому цирку не буде. Але коли почнуть стріляти на Майдані, то він буде там першим". Друзі тоді не зрозуміли поглядів Сашка, образились. Коли на Майдані почали вбивати, а в областях почали штурмом брати обласні адміністрації, Храпаченко не витримав, не захотів сидіти вдома.

24 січня штурмом місцеві активісти взяли Рівненську адміністрацію, і Сашко був серед перших. Саме тієї миті він вирішив їхати на Майдан у Київ. З нареченою вони домовились не розповідати батькам правди. Коли будуть запитувати, де він, то відповідати, що у Києві на роботі.
"Він мені зателефонував, сказав, щоб я йому знайшов наколінники, мотоциклетний шолом і просто виніс до потяга", – пригадує товариш Олександр Чейпеш.

Прибувши на Майдан, Олександр випадково зустрівся з хлопцями з Волині, долучився до створення 35-ї сотні Самооборони Майдану "Волинська Січ". Мав псевдо Вандал, але найближчі друзі називали його Альпініст. До лав Волинської сотні він долучився не заради мітингів. "Сашко впроваджував для своєї сотні нові ідеї і стратегію боротьби. Непохитно вірив в те, що все зміниться, в те, що вони все змінять! Він добре усвідомлював, що не він, а майбутні покоління будуть жити в нормальній державі. За це і боровся", – розповідають його друзі.

"Це була особистість такого вищого ґатунку, природного патріотизму. Таке дуже рідко буває… Кожний щось із патріотизму має або хоче мати. А у його випадку настільки було видно, що це щиро, просто так. Людина бачила війну і пішла воювати… Щодня, щоночі були вилазки, штурми. Він йшов на це через любов до України. У нього не було такої пришитої ідеології української, такої бойової. Просто була любов… І вона була в ньому сильнішою за ідеологію, вона йому просто була не потрібна. Сашко Храпаченко був у нас ройовим, тобто командиром відділення, а я був у нього рядовим. Він також виконував роботу піротехніка: робив "коктейлі Молотова". Але пізніше він занедужав і був вимушений ненадовго додому поїхати, щоб підлікуватися, а командування роєм залишив на мене. Як їхав, то мені сказав, що я маю бути сотником, бо маю лідерські якості. Коли Олександр повернувся, то не прийняв командування рою назад, сказав: " Ні, Пісне, це твоє місце, в мене є своє. Ти маєш цим займатись". У сотні Сашко був найяскравішою особистістю, це однозначно. Сміливий і водночас  грамотно сміливий. А командувати не хотів…" – зі спогадів Володимира Пастушка (псевдо - Пісня).

Коли Сашко Храпаченко їхав додому через хворобу, ціла сотня зі сльозами на очах виходила його проводжати. Водночас давали йому різні настанови, насамперед щодо безпеки (не "світитися", щоб телефони вимкнув тощо). Він обіцяв повернутись до побратимів.
Підлікувавшись вдома, Сашко збирався у дорогу. Наречена просила коханого більше не їхати, адже літом вже запланували весілля і весільні питання вже треба було починати вирішувати. Він її не слухав. "Катю, я не зможу сидіти просто вдома, коли в країні таке відбувається… Ні! Осторонь я не стоятиму, я буду там. 18 лютого я маю бути там, це не обговорюється. Я буду зі своїми побратимами".

17 лютого Сашкові вдалося виїхати в Київ маршруткою з Рівного. Це його дуже вразило, вперше в його житті він отримав безкоштовного квитка…

Катерина каже, що ніколи не забуде одного з останніх дзвінків Сашка. "Він мені зателефонував і сказав, що якщо з ним щось трапиться, то щоб я сильно не плакала, - розповідає вона. - Він також хотів, щоб я знала, що він мене дуже кохає. Тоді я запитала, до чого він це. Не усвідомлювала всієї жахливої картини. А тепер розумію, що він знав, як там, і знав, на що йде".

"Якби тоді, коли Руслана зібрала мільйони людей, замість того, щоб гімн України з фонариками співати, вони пішли б туди, на Урядовий квартал, то по цеглині  не вистачило б кожному розібрать. Не було б Небесної Сотні… 19 лютого я десь о сьомій вечора до нього зателефонував, як почали вже стріляти. І там шум такий у телефоні. Я запитаю: "Сашко, ти хоч не на Майдані?" У нього була така звичка, як я щось його запитаю, а він збрехати не хоче і правду скаказати не хоче, то відповідав: "Ой, тату". Останні слова, що я від нього чув: "Ой, тату, де я, а де Майдан. Тут гамірно, в мене робота. Завтра зателефоную…" - згадує Володимир Храпаченко.

Стомлений подіями на Майдані (18 – 19 лютого 2014 року) Олександр Храпаченко поїхав до знайомих трохи перепочити: " Під вечір на квартиру приїхав Сашко. Стомлений, чорний від копоті, довгий час без сну і з характерним запахом диму з Майдану). Постійно перепрошуючи, тримаючи бронежилет у руках, він намагався примостити свої речі десь у куточку, аби, не дай Боже, принести дисгармонію і бруд у помешкання господарів. Ото вже рівненська інтелегенція.

Дружина забрала весь його одяг випрати і дала чистий, заставила поїсти. І це все супроводжувалося: " Та, може, не треба… Та я тут, із краєчку…" "Інтєлєгент", блін. )) Сиділи на кухні – думу думали! Розмовляли…
– Може, кілька днів перечекаєш?
– Та не можу, хлопцям пообіцяв, що буду. Майданом багато хто ходить, покупляють собі нові бронежилети, форму – понти, а як починається бій, нас залишається не так вже й багато. Бачив деяких хлопців, які скидали броніки біля Макдонольдса і втікали.
Зранку зателефонував сотник. Сашко швидко зібрався.
– Все, давай. Честь. Речі на завтра вже висохнуть.
– Добре, дякую. Я маякну. Честь", – розповідає Сергій Кримський.

Подруга Олександра Олена Паньків, розповіла, про події того страшного ранку. "Ще за день до трагедії, ми з чоловіком бачилися із Сашою. Мій чоловік теж хотів іти на Майдан, але Саша сказав, що йому не треба йти, бо у нас маленька дитина, а в нього ще немає дітей". Її чоловік Сергій Паньків розповів наступне: "Перед штурмом я зателефонував Сашку, запитав, де він, запропонував зустрітися. З його інтонації було зрозуміло, що вони зайняті. Було моторошно. Перекрили метро. На Майдані були діти. Їм по 18 років, а з того боку зграя в чорних костюмах, і немає кому цього зупинити".

20 лютого вони йшли в наступ, щоб захопити останню барикаду на Інститутській. Коли вони йшли, троє з їхньої сотні вже загинули, і вони про це знали. Але вони йшли далі. Володимир Пастушок розповів про події на барикадах: "Ми знали, що стріляють бойовими набоями, і ми однаково йшли вперед. Нам потрібно було дійти до останньої барикади, щоб завтра туди прийшли люди. Це вже було закладено у кожного з нас. Ми йдемо вперед, а в наш бік носять вбитих і поранених, і таки ми йдемо вперед. Наша сотня дійшла до останньої барикади на Інститутській. Закріпилася.

Якась людина там, біля метро на Інститутській. Чи вона збожеволіла?.. Вийшла на повний зріст і почала руками махати і кричати: "Стріляй! Стріляй!" То Сашко залишив своє місце, відкритою місцевістю пробігає 10 метрів на другий бік, залягає і до чоловіка кричить: "Ляж! Ляж!" І тому чоловіку прилітає куля в голову, його вбиває. Сашко повертається до мене і каже: "Уявляєш, вбили, поцілили в голову". Нам тоді якось так моторошно стало…"

"Я телефонував йому десь о 10:00. "Сашо, що там?" - "Тут війна, не їдьте сюди", – розповідає  Петро Чичук.

"Волинська січ" отримала наказ відступити. Хлопці почали відступати… Але снайпери вели прицільний вогонь. Сашко з побратимом Сергієм Перев’язком (на псевдо Шаула) залягли: "Ми підбігли, там така будка була стихійна, ми залягли за нею і лежали головами в бік готелю "Україна".

"Сашко Храпаченко з другом Шаулою, вони удвох залягли. Я чомусь тоді відчував, що уб’ють мене, а не його, і ходив там на повен зріст. Він, побачивши це, гукнув: "Пісне! Пісне! Заляж, не геройствуй!"  Останньої миті я автоматично заліг за бочку, просто не дійшов до них… А потім почув постріл... І все. Що відбувалося потім, не дуже добре пам’ятаю, бо плакав, кричав, словом, істерика була… На другий день, коли вже через 3 години я поспав, куди не повернуся, скрізь бачу Сашка. Він на мене дивиться, але з таким поглядом, ніби розуміє, що вже помер…" - згадує Володимир Пастушок.

Олександр Храпаченко загинув одним з останніх на Майдані, об 11:30. Він загинув практично між двома побратимами, куля зрикошетила і вибрала саме Сашка. Вона пройшла через ключицю, прошила легені та влучила прямо в печінку. Смерть настала миттєво. Сотня "Волинська січ" зазнала найбільших втрат: 6 вбитих і 11 поранених.

"Коли з ними прощалися на Майдані, "Волинська січ" не плакала, у хлопців була істерика. Що робити з померлими, ми знаємо. Все, що ми можемо для них зробити, це просто не забути і не осквернити їхню пам’ять. А от що робити з живими? З тими, хто виносив своїх друзів із дірками в головах. І заплющуючи очі, щоразу вони бачать ці дірки… Як втамувати їхній біль?" 

Автор: Лариса Кононенко