"Це провокаційна акція націоналістичних сил, спрямована на підрив українсько-польських відносин", - Комітет ВР у закордонних справах про визнання Волинської трагедії геноцидом
Комітет Верховної Ради у закордонних справах вважає, що рішення Сейму (нижня палата парламенту) Польщі про геноцид поляків українцями в 1943-1945 роках на Волині перекреслює зусилля щодо примирення народів.
Про це йдеться в заяві Комітету Верховної Ради України у закордонних справах, передає Цензор.НЕТ."Висловлюючи глибоку стурбованість ухваленням Сенатом і Сеймом Республіки Польща постанов від 7 і 22 липня 2016 року щодо Волинської трагедії, якою надана викривлена, політично і юридично некоректна оцінка трагічної сторінки українсько-польської історії, що стосується подій на Волині. Констатуючи, що Україна та Республіка Польща вже дали спільну об'єктивну оцінку історичним подіям, зокрема на Волині, у погоджених обома сторонами документах, зокрема таких як:
- Заява Президентів України та Республіки Польщі «До порозуміння і єднання» від 21 травня 1997 року;
- Заява парламентів України та Республіки Польща у зв'язку з 60-ю річницею Волинської трагедії від 10 липня 2003 року;
- Спільна заява Президентів України та Республіки Польща "Про примирення - в 60-у річницю трагічних подій на Волині" від 11 липня 2003 року;
- Послання Греко-Католицьких Єпископів України та Римо-Католицьких Єпископів Польщі з нагоди акту взаємного пробачення і поєднання від червня 2005 року;
- Спільна заява Президента України та Президента Республіки Польща з нагоди 60-ї річниці акції «Вісла» від 27 квітня 2007 року;
- Спільна Декларація між Українською Греко-Католицькою Церквою та Римо-Католицькою Церквою Польщі з нагоди 70-х роковин злочину на Волині від 28 червня 2013 року.
Звертаючи увагу на підтвердження такої оцінки у відкритому зверненні колишніх Президентів України, церковних ієрархів та представників української інтелігенції до Польської держави, духовних і культурних діячів та всього польського суспільства від 2 червня 2016 року та відкритому зверненні колишніх Президентів Республіки Польща та польської інтелігенції до українського народу від 4 липня 2016 року. Вважаючи, що ухвалення Сенатом і Сеймом Республіки Польща антиукраїнських постанов перекреслює весь конструктивний політичний і дипломатичний доробок та зусилля двох держав і народів, спрямовані на взаємне прощення та примирення і вшанування пам'яті невинно убієнних українців та поляків. Висловлює жаль, що Сейм Республіки Польща проігнорував пропозицію Верховної Ради України спільно вшанувати жертв Волинських подій шляхом ухвалення спільної заяви, проект якої був заздалегідь переданий польським парламентарям та залишився без будь-якої реакції", - сказано в повідомленні.
"Засуджує односторонні дії Сенату і Сейму Республіки Польща, спрямовані на перегляд позитивних результатів співпраці, яких було досягнуто під час конструктивного українсько-польського діалогу за останні десятиліття. Наполягає на тому, що підхід авторів проектів постанов Сенату і Сейму Республіки Польща до оцінки подій Волинської трагедії є політично незбалансованим та юридично некоректним. Розглядає прийняття Сенатом і Сеймом Республіки Польща цих постанов як провокативну акцію націоналістичних сил в Республіці Польща і як таку, що свідомо спрямована на підрив дружньої атмосфери українсько-польських взаємин", - додали в комітеті.
"Заявляє, що вся відповідальність за можливу руйнацію українсько-польських відносин має бути покладена на ініціаторів односторонньої відмови від погодженої формули порозуміння між Україною та Республікою Польща. Зауважує, що повернення до болісних для українського та польського народу історичних проблем відбулось в момент найбільшої вразливості Української Держави, яка перебуває у стані війни з Російською Федерацією та, даючи відсіч збройній агресії Російської Федерації, захищає від агресора найближчих сусідів демократичної Європи, зокрема Республіку Польща. Усвідомлює, що єдиний шлях до примирення і поєднання між українським та польським народами лежить через пізнання історичної правди та взаємне християнське прощення за вчинені кривди в минулому, до якого закликав Папа Римський Іван Павло ІІ у своєму посланні від 7 липня 2003року. Підтримує доцільність продовження фахового діалогу між істориками України та Польщі з метою розкриття усіх досі нез'ясованих фактів та обставин спільної історії на основі достовірних архівних матеріалів, залишаючи простір для кожної сторони інтерпретувати історичні факти", - закликали в Раді.
"Знову звертається зі щирим проханням пробачити і пробачає в дусі християнської моралі та примирення гріхи тих українців і поляків, які в умовах воєнних потрясінь свідомо чи несвідомо стали на шлях зла, піднявши руку на беззбройних і беззахисних польських і українських братів і сестер. Закликає нинішні та майбутні покоління українців і поляків продовжувати стратегічне партнерство та не піддаватися спробам радикальних націоналістичних політичних сил маніпулювати чутливими сторінками спільної історії всупереч інтересам українського та польського народів. Звертається до польських колег з наполегливим проханням припинити політизацію трагічних сторінок спільної українсько-польської історії та зосередити зусилля на конструктивній побудові взаємин між Україною та Республікою Польща для зміцнення партнерства в демократичній Європі на підставі європейських цінностей", - резюмували в Комітеті Ради.
Раніше Сейм Польщі встановив 11 липня Днем пам'яті жертв геноциду, вчиненого українськими націоналістами в 1943-45 рр. Серед винних у вбивстві поляків Сейм вказав Організацію українських націоналістів, Українську повстанську армію, дивізію СС "Галичина" та інші "українські організації, які співпрацювали з німцями". Голова Українського інституту національної пам'яті Володимир В'ятрович вважає, що таке рішення Сейму Польщі негативно вплине на українсько-польський діалог. А Порошенко шкодує про таке рішення польського Сейму.
Нагадаємо, до трагічних подій на Волині та у Східній Галичині 1943-1944 рр. в Україні та Польщі є різне ставлення. В кінці 1990-х років була створена спільна комісія польських і українських істориків для роботи з вивчення цих подій. Робота спільної комісії показала наявність очевидних відмінностей у трактуванні подій польськими істориками та низкою українських - уродженців місць подій. Українські дослідники зазначають, що Волинська трагедія була наслідком війни Армії Крайової з УПА, в якій брало участь і цивільне населення. При цьому польська сторона також вдавалася до репресій проти цивільного українського населення - кількість жертв з українського боку оцінюється в 10-20 тиcяч людей.
У грудні 2014 року Президент України Петро Порошенко під час свого виступу перед депутатами парламенту Польщі вибачився за події на Волині, але не давав якоїсь характеристики їм. Він закликав "не будувати політику на могилах".
14 липня 2013 року в Луцьку після молебню за загиблими під час Волинський трагедії в Президента Польщі Броніслава Коморовського кинули яйцем.
У 2013 році польський Сейм прийняв стриману версію "Волинської резолюції", з формулюванням "етнічна чистка з ознаками геноциду".
Список злочинів які їм можна предявити за 20 століття на порядки вищий
Це
1. Окупація ЗУНР
2. Пасифікація і спроби насильницької асиміляції.
4. Заселення перенаселеної Волині осадниками.
3. Окупація Тешенської області Чехословакії.
4. Геноцид на Холмщині і Сянщині
5. Операція Вісла.
6. Висилення біля 10 мільйонів німців і германізованих словян.
Причому там два міліона нікуди не дійшли, тобто були знищині в основному поляками.
Цей список неповний.
Я про те, що маючи такий список злочинів, польському сенату варто було добре подумати перед тим як приміряти на себе роль жертви і невинної овечки
Опубликовать ряд статей в германоязычных изданиях. Давайте, наконец-то работать на опережение. Неужели у нас нет спецов, знающих предмет и владеющих немецким? Есть! За работу!
То ли люди, то ли куклы,
Взгляд похож на взгляд,
А тень - на тень.
И я устал и, отдыхая,
В балаган вас приглашаю,
Где куклы так похожи на людей.
Арлекины и пираты,
Циркачи и акробаты,
И злодей, чей вид внушает страх,
Волк и заяц, тигры в клетке -
Все они - марионетки
В ловких и натруженных руках.
Волк и заяц, тигры в клетке -
Все они - марионетки
В ловких и натруженных руках.
Кукол дёргают за нитки,
На лице у них улыбки,
И играет клоун на трубе,
И в процессе представленья
Создаётся впечатленье,
Что куклы пляшут сами по себе.
До чего ж порой обидно,
Что хозяина не видно:
Вверх и в темноту уходит нить.
А куклы так ему послушны,
И мы верим простодушно
В то, что кукла может говорить.
А куклы так ему послушны,
И мы верим простодушно
В то, что кукла может говорить.
Но вот хозяин гасит свечи -
Кончен бал и кончен вечер,
Засияет месяц в облаках.
И кукол снимут с нитки длинной
И, засыпав нафталином,
В виде тряпок сложат в сундуках.
И кукол снимут с нитки длинной
И, засыпав нафталином,
В виде тряпок сложат в сундуках.
МАШИНА ВРЕМЕНИ. МАКАРЕВИЧ
А где заявление МИДа? Или гнусавый павлик уже в отпуске отдыхает? Отмашку соевую не получил?
Привет всепропальщикам!
Национальный Герой Польши , кавалер ордена с лентой!
Соответствующее решение было принято на заседании парламента.
Решение поддержали подавляющее большинство депутатов украинского парламента при нескольких воздержавшихся. Никто не проголосовал против.
Среди виновных в убийстве украинцев Верховная Рада указала польскую полицию, армейские отряды, вооружённые группы польских "осадников" Второй Речи Посполитой, а также милицию, спецслужбу и вооружённые силы ПНР и другие "польские организации", сотрудничавшие с преступным коммунистическим режимом сталинского СССР".
"Среди жертв, кроме украинцев, были также лемки, беларусы, литовцы, евреи представители других национальных меньшинств, а также поляки, которые пытались помочь жертвам", - говорится в документе.
Вместе с тем Верховная Рада отмечает, что нельзя забывать и оБ "ответных украинских действиях в отношении поляков, в результате которых также гибло гражданское население".
При этом Верховная Рада просит Президента Украины отметить государственными наградами тех поляков, которые рисковали жизнями для спасения украинцев.
Парламент Украины также выражает солидарность с Польшей, которая пытается разобраться с гибелью самолёта президента Леха Качинского под Смоленском в апреле 2010г., однако отмечает, что только полная правда об истории является надлежащей дорогой к единству и взаимному прощению.
Могут и запросто. Если нас к этому не вынуждать. Вынудят... Мало места будет... ВСЕМ!
Хотя, опять же, после развала СССР у Украины был второй после России ядерный арсенал и если бы он у нее остался, то была бы третья реальная ядерная держава. Но с другой стороны, бомбы, ракеты и особенно их носители - дело не дешевое и если бы другие страны не принудили бы Украину отдать "Сатанов", то через некоторое время Украина сама бы попросила их забрать.
Помогли бы и ЯО ликвидировать.
взаємовідносин.І ніхто не підрахує хто більше кому причинив історичних кривд в
давні часи і в часи коли боролась УПА за Незалежну Соборну Україну, в тому числі і проти польського
окупанта. На моїй Житомирщині в с.Кодня в часи антипольських повстань поляки
стратили більше 3-х тисяч українців. А в моєму селі дітей лякають якимось
Войцехом, коли говорять *А Войцех би тебе забрав.* А операція Вісла це не був
Геноцид українців, яких з їх етнічних земель розсіяли по Польщі. До речі
зроблено це було за згодою і допомогою Москви.КоліївщинаЦе творили не
українціРосійські і польські війська незабаром розгромили розрізнені
загони повстанців, а захоплені в полон повстанці жорстоко покарані.
Влаштовувалися показові страти в різних містах Речі Посполитої, а в Кодні
відбулася масова різанина. Під керівництвом польського воєначальника І.
Стемпковського повстанцям рубали голови, садили на кіл, четвертували. Тут
стратили близько 3000[1] учасників «Коліївщини», і село стало символом скорботи
і пам'яті про волелюбних і непокірних синів українського народуКоліївщинаце творили не
українціПісля кількох
днів жорстоких катувань російська військова команда передала Гонту разом з
усіми іншими полоненими повстанцями польській владіУ польському
слідстві продержано Гонту місяць. Його держали, як подають поляки, у викопаній
ямі з кайданами на руках і ногах і часто допитували при стосуванні тортур.
Врешті йому винесли присуд польського суду: на протязі 10 днів Гонті повинен
кат здерти кожного дня пояс шкіри із хребта, 11-го дня відтяти обидві ноги,
12-го обидві руки, 13-го вирвати серце, а 14-го відтяти голову й пошматувати
тіло так, щоб частина була прибита на шибениці 14 найбільших міст Правобережної
України.
серйозна, крута і жорстка. Ніхто не може судити УПА, Бандеру, Шухевича які
очолили цю боротьбу української нації проти московського, польського, німецького окупанта
1. Збройна агресія проти Західноукраїнської Народної Республіки (ЗУНР) у 1918 - 1919 роках. Протиправна анексія території ЗУНР, яка включала українські етнічні землі та на якій польське населення було прийшлим і становило меншість. Порушення права українського народу на самовизначення та утворення власної національної держави на своїх етнічних землях.
2. Воєнні злочини військовослужбовців польської армії та цивільної окупаційної адміністрації в ході польсько-української війни 1918 - 1919 років.
3. Використання скрутного воєнно-політичного становища Української Народної Республіки (УНР) та нав'язування їй нерівноправного Варшавського договору, за яким Україна втрачала на користь Польщі Галичину та обмежувалася частиною Правобережжя Дніпра.
4. Воєнні злочини польської експедиційної армії щодо цивільного українського населення під час польсько-російської війни 1920 року.
5. Порушення міжнародного права договорів та укладення з Радянською Росією в листопаді 1920 року сепаратного перемир'я, в результаті чого армія УНР була змушена покинути територію України.
6. Сепаратний Ризький мирний договір 1921 року з Радянською Росією. Незаконний поділ території УНР між Польщею та Росією.
7. Невиконання договірних умов включення Галичини до складу Польщі, визначених Радою Послів Антанти 1923 року. Недотримання зобов'язання надати українцям Галичини широку культурно-освітню автономію.
8. Державний терор проти українського національно-визвольного руху в 1920 - 1939 роках у Західній Україні.
9. Протиправна військова колонізація Польщею території Західної України.
10. Воєнно-поліцейська операція проти цивільного населення Галичини («пацифікація») 1930-го року.
11. Знищення українських православних церков на Холмщині у 30-х роках ХХ ст.
12. Незаконне, без судових рішень, скерування українських політичних та громадських діячів до концтабору Береза Картузька, створеного розпорядженням Президента Польщі у 1934 році з метою фізичного і психічного знищення української політичної опозиції польському окупаційному режиму в Західній Україні.
13. Диверсійно-підривна діяльність польських спецслужб з метою ліквідації держави Карпатська Україна в 1938 - 1939 роках (операція «Лом» в Закарпатті).
14. Терор польського збройного підпілля проти цивільного українського населення Західної України в роки ІІ Світової війни.
15. Незаконна депортація українців з етнічних українських земель до СРСР (так званий «обмін населенням»), а також на західні й північні землі Польщі (акція «Вісла»).
16. Терор влади ПНР проти цивільного населення українських земель, які відійшли до Польщі внаслідок післявоєнних російсько-польських домовленостей, знищення патріотичної української інтелігенції в колишньому філіалі гітлерівського «Освєнціма» концтаборі «Явожно».
17. Протиправне привласнення владою ПНР приватного, громадського та церковного майна українців тих земель, які відійшли до Польщі внаслідок російсько-польських домовленостей.
18. Незаконна ліквідація на території ПНР Української Греко-Католицької Церкви (УГКЦ). Політичні репресії проти духовенства УГКЦ.
19. Незаконне привласнення західних етнічних територій України (20 тис. км2.) на підставі післявоєнних угод Польщі з Росією про поділ Східної Пруссії.
20. Паплюження пам'яті й всіляке приниження та шельмування борців за незалежність України як у комуністичній Польській Народній Республіці, так і в нинішній «ліберальній» Польщі.
Найтяжчим із перелічених злочинів Речі Посполитої щодо українського народу є № 1: Збройна агресія проти Західноукраїнської Народної Республіки (ЗУНР) у 1918 - 1919 роках. Протиправна анексія території ЗУНР, яка включала українські етнічні землі та на якій польське населення було прийшлим і становило меншість. Порушення права українського народу на самовизначення та утворення власної національної держави на своїх етнічних землях. Всі наступні трагічні сторінки історії українсько-польських відносин є лише похідними цього страхітливого злочину. Зокрема і Волинські події 1944 року.
Источник: http://www.milnavigator.com/vojna-za-ukrainu-polskij-front/
На момент событий на Волыни независимое украинское государство существовало или нет? Существует ли факт признания польским правительством в изгнании независим государством Украины на момент событий на Волыни?
Пример, на начало освободительной борьбы Алжира за независимость от Франции, Алжир был всего лишь 16-той провинцией Франции. Алжирские повстанцы, подпольщики по просту устроили террор не против самих французов, а против своего же арабского населения. Взрывали, стреляли,резали, своих же, арабы арабов.Но при этом ответственность то лежала на французской администрации, которая в общем-то и пыталась прекратить террор арабского населения Алжира. В конечном итоге именно благодаря террору арабов против арабов Алжир стал независимым государством. Пример привел для того, чтобы было ясно, что ответственность за события на стране, в чьем составе чья-то территория. Понятно, что война шла и вроде как по обычаям войны УПА несет ответственность за то, что было на территории,которую они контролировали, в том числе, но ответственность СССР при этом ни куда не исчезает. УПА уже давно история,современная Украины к тем событиям не имеет ни какого отношения, а право приемник СССР реально существует.
Вообще-то СССР никогда не признавал героев УПА. Да и в момент Волынской резни та территория находилась под Гитлером.
По данной логике во всех преступлениях Гитлера на территории СССР виноват СССР.
Негідники всіляко прив'язують націоналізм до негативних конотацій. Націоналісти двох націй можуть порозумітись, націоналізм передбачає повагу до аналогічних рухів і почуттів інших націй.
Не можуть порозумісти, коли одна із сторін шовіністично налаштована.
Націоналізм - здоровий ґлузд нації!
ФЕЙКОВИЙ ДЕНЬ ПАМ'ЯТІ УЯВНОГО ГЕНОЦИДУ
Проект Постанови Верховної Ради України «Про вшанування пам'яті жертв геноциду, вчиненого Польською державою щодо українців у 1919-1951 роках», внесений 3 серпня 2016 р. на розгляд Верховної Ради України народним депутатом Олегом Мусієм, справляє химерне враження. З одного боку народний обранець вдається до неймовірно радикальних та гострих оцінок понад тридцятилітнього періоду з історії дружньої до України сьогодні Польської держави, з іншого - наводить нечітко сформульоване, плутане й виразно маніпулятивне обґрунтування своїх пропозицій. Контраст між радикальністю в оцінках та нікчемністю грубо препарованих аргументів є вражаючим. Пан Мусій пропонує засудити «організовані та масові знищення українців на території Польської держави в 1919-1951 роках», «масові переселення та вбивства за національною та релігійною ознаками», ставлячи знак рівності між «несправедливістю, пригнобленням, утисками, репресіями» та злочином геноциду. Крім цього, народний депутат висловлює намір законодавчо встановити днем вшанування пам'яті українських жертв політики Польщі фальшиву, історично нічим не підтверджену дату.
Навряд чи когось потрібно переконувати, що звинувачення у геноциді є надто серйозним, аби ним так легко розкидатися. Спроба нав'язати намірено спотворене визначення дійсності тягне за собою серйозні негативні наслідки. Приймаючи неправдиве визначення певних реальних подій, ми не просто деформуємо історичні уявлення, а й чинимо спробу вплинути на минуле. Утвердження фальшивої дефініції неминуче тягне за собою формування в свідомості людей уявних «історичних фактів», які насправді ніколи не існували в описаний спосіб. Проблема полягає у тому, що створена на догоду політичній кон'юнктурі «неіснуюча дійсність» здатна не тільки маскувати, але й за певних обставин витісняти зі суспільного дискурсу пам'ять про справжні події та процеси минулого.
Яскравим прикладом спроби такої маніпуляції є ініціатива народного депутата Мусія оголосити геноцидом політику Польщі щодо українців в період 1919-1951 рр.
Змальовуючи у долучений до проекту постанови пояснювальній записці становище українців, що мешкали у міжвоєнній Польщі, народний депутат не жаліє чорних барв: «кілька десятиліть українці Польщі страждали і гинули лише за те, що вони були українцями», «українці у Польщі були поставлені на межу виживання як етнос» та ін.. Такі твердження є неправдивими. Українцям у Другій Речі Посполитій жилось нелегко, але для того аби об'єктивно оцінити їх ситуацію, слід пригадати, що відбулося у той самий час з українцями у складі СРСР. Польська влада неприхильно ставилася до українського національно-культурного руху, цілком слушно вбачаючи у ньому потенційну загрозу територіальній цілісності своєї держави. Бажаючи зміцнити державну єдність країни польська влада обрала шлях асиміляції українців. Зважаючи на це, офіційна політика міжвоєнної Польщі була приховано антиукраїнською, але в жоден спосіб її не можна порівняти з відкритою брутальністю більшовицької політики щодо українців Наддніпрянщини. Не слід забувати, що українці в міжвоєнній Польщі могли користуватися принаймні певними демократичними свободами, долаючи пасивний, а часто і явний опір польської влади розвивати національну школу, публікувати книги та пресу рідною мовою, створювати політичні партії та громадські організації, вільні від ідеологічного диктату держави, який був в СРСР.
Намагання назвати геноцидом політику Другої Речі Посполитої супроти українців є не просто безпідставним, це також й виразна спроба баналізації та релятивізації справжнього геноциду, котрого наддніпрянські українці зазнали в СРСР упродовж 1932-1933 рр.
З незрозумілих міркувань пан Мусій оминає у проекті своєї постанови той період українсько-польських стосунків, коли обидві сторони цього конфлікту взаємно застосовувати масштабне насилля у боротьбі за суверенітет на західноукраїнських землях, на котрих українці збиралися будувати свою державу, а поляки продовжували вважати своєю державною територією. Йдеться про часи Другої світової війни та перші повоєнні роки. У цей період від рук поляків загинули тисячі мирних українців, й навпаки українці позбавили життя тисячі поляків. З обох сторін велику частину жертв склали непричетні до збройної боротьби люди, жінки та діти. Частина польських істориків та політиків, наполягаючи на тому, що кількість жертв з їх боку була більшою, аніж з українського, називає ці події геноцидом, вчиненим українськими націоналістами. Саме у такому дусі витримана Ухвала польського Сейму від 22 липня 2016 р. «Про встановлення 11 липня Днем пам'яті поляків, жертв геноциду, вчиненого ОУН-УПА». Якщо проектом своєї постанови пан Мусій вирішив дати відсіч польським парламентаріям, то на превеликий жаль, слід визнати його спробу не просто невдалою, а відверто фейковою. Крім цього, виникає природне питання, чому депутат не спробував показати точку зору української сторони на трагічні події 1943 р. на Волині?
Більшу увагу в проекті своєї постанови пан Мусій присвятив примусовим переселенням українців, здійснений комуністичною владою Польщі в 1944-1946рр., 1947 та 1951 рр. Дійсно, примусове переселення іноді може бути кваліфіковане як акт геноциду. Відповідно до Конвенції ООН про запобігання злочину геноциду та покарання за нього від 9 грудня 1948 р., злочином геноциду уважається «навмисне створення членами певної групи осіб життєвих умов, які розраховані на повне або часткове знищення цієї групи». Такі життєві умови виникають, коли людей вивозять без належних запасів харчів та речей, потрібних для нормальної життєдіяльності в непідготовлені, віддалені райони, в котрих немає належної соціальної та методичної інфраструктури, немає можливостей утримувати себе та близьких власною працею. Так зазвичай робили більшовики, що призводило до суттєвого зростання смертності серед депортованих. До прикладу, депортація кримських татар 1944 р. до Середньої Азії має виразні риси геноцидних дій. З депортаціями та примусовими переселеннями українців, які здійснила у повоєнний період польська влада, не все так просто. Вчинені польськими комуністами примусові переселення звісно ж були злочином, але не були геноцидом. На нових місцях розселення (чи то в УРСР, чи на північних та західних землях ПНР) соціальна та правова ситуація українців особливо не відрізнялась від того становища, в котрому перебували інші мешканці тих територій. Щоправда, для примусового переселення в межах Польщі українців погіршилися умови культурно-освітнього та духовного життя. Але такі дії польської влади, навіть якщо буде доведено їх зумисний характер, можуть бути кваліфіковані лише як етноцид (ліквідація народу як культурно-цивілізаційної спільноти), а не геноцид (фізична ліквідація народу шляхом безпосереднього винищення, або через створення умов для його депопуляції).
Пропонуючи радикально гостро засудити офіційну політику Польщі щодо українців пан депутат постійно плутається в термінології. У проекті постанови та пояснювальній записці до нього він називає міжвоєнну Польську державу то «Другою Річчю Посполитою» та «Другою Польською Республікою». Незрозумілим є використання на позначення Польської Народної Республіки такої назви як «Народна Польща». Держави з такою назвою ніколи не існувало, тож юридичний наслідок від звинувачень «Народної Польщі» нікчемний.
Звертає на себе увагу термін «Друга Руїна України», яким в пояснювальній записці користується депутат Мусій. Термін абсолютно ненауковий, він нехарактерний для української історіографії, але зустрічається в російській публіцистиці, як частина концепції про три Руїни України - першу другої половини XVII ст., другу 1917-1921 рр. й третю - після проголошення Незалежності в серпні 1991 р.
Проект постанови пана Мусія та пояснювальна записка до нього переповнені беззмістовними публіцистичними зворотами на зразок «так званий Сен-Жерменський мирний договір», «великопольське урядування», «легковажне рішення Антанти», «але не так сталося, як вважалося» та ін.. Тексти написані неграмотно, в них виразно бракує розділових знаків й зустрічаються справжні мовні покручі, як наприклад, «відривання українців з рідних земель». Окремі синтаксичні конструкції тексту пана депутата настільки нетипові, що моментами складається враження, наче їх спочатку написали не українською, а якоюсь іншою мовою й лише потім переклали. Утім, це може бути й наслідком банальної неграмотності автора, або авторів цього опусу.
Зміст документу, не кажучи вже про його стиль, настільки погані, що можна запідозрити зумисне застосування автором проекту постанови найбільш неадекватних формулювань, які не стільки характеризують антиукраїнську політику польської сторони, як здатні скомпрометувати того, хто відважиться проголосувати за подібну нісенітницю.
Вражає пропозиція народного депутата встановити «Днем пам'яті про українців - жертв геноциду, вчиненого Польською державою протягом 1919-1951 років» 24 березня. Народний обранець мотивує це тим, що 24 березня 1923 р. у Львові на площі Святого Юра буцімто відбувся «велелюдний мітинг», на котрому галицькі українці склали урочисту обітницю боротися проти польського панування на західноукраїнських землях й відкрито за маніфестували намір об'єднатися з наддніпрянцями у єдиній Українській державі. Такого мітингу 24 березня 1923 р. насправді у Львові не було.
Перший мітинг протесту проти рішення представників Антанти приєднати Галичину та частину Волині до Польської держави мав місце у Львові 17 березня 1923 р. У ньому взяли участь близько 3000 осіб. Ще одна, набагато чисельніша акція протесту проти рішення Ради послів Антанти, відбулася у місті 18 березня, після недільної Служби Божої, яку провів у соборі Святого Юра Апостольський візитатор Джованні Дженоккі. Коли італійський священик з балкон
ФЕЙКОВИЙ ДЕНЬ ПАМ'ЯТІ УЯВНОГО ГЕНОЦИДУ
Проект Постанови Верховної Ради України «Про вшанування пам'яті жертв геноциду, вчиненого Польською державою щодо українців у 1919-1951 роках», внесений 3 серпня 2016 р. на розгляд Верховної Ради України народним депутатом Олегом Мусієм, справляє химерне враження. З одного боку народний обранець вдається до неймовірно радикальних та гострих оцінок понад тридцятилітнього періоду з історії дружньої до України сьогодні Польської держави, з іншого - наводить нечітко сформульоване, плутане й виразно маніпулятивне обґрунтування своїх пропозицій. Контраст між радикальністю в оцінках та нікчемністю грубо препарованих аргументів є вражаючим. Пан Мусій пропонує засудити «організовані та масові знищення українців на території Польської держави в 1919-1951 роках», «масові переселення та вбивства за національною та релігійною ознаками», ставлячи знак рівності між «несправедливістю, пригнобленням, утисками, репресіями» та злочином геноциду. Крім цього, народний депутат висловлює намір законодавчо встановити днем вшанування пам'яті українських жертв політики Польщі фальшиву, історично нічим не підтверджену дату.
Навряд чи когось потрібно переконувати, що звинувачення у геноциді є надто серйозним, аби ним так легко розкидатися. Спроба нав'язати намірено спотворене визначення дійсності тягне за собою серйозні негативні наслідки. Приймаючи неправдиве визначення певних реальних подій, ми не просто деформуємо історичні уявлення, а й чинимо спробу вплинути на минуле. Утвердження фальшивої дефініції неминуче тягне за собою формування в свідомості людей уявних «історичних фактів», які насправді ніколи не існували в описаний спосіб. Проблема полягає у тому, що створена на догоду політичній кон'юнктурі «неіснуюча дійсність» здатна не тільки маскувати, але й за певних обставин витісняти зі суспільного дискурсу пам'ять про справжні події та процеси минулого.
Яскравим прикладом спроби такої маніпуляції є ініціатива народного депутата Мусія оголосити геноцидом політику Польщі щодо українців в період 1919-1951 рр.
Змальовуючи у долучений до проекту постанови пояснювальній записці становище українців, що мешкали у міжвоєнній Польщі, народний депутат не жаліє чорних барв: «кілька десятиліть українці Польщі страждали і гинули лише за те, що вони були українцями», «українці у Польщі були поставлені на межу виживання як етнос» та ін.. Такі твердження є неправдивими. Українцям у Другій Речі Посполитій жилось нелегко, але для того аби об'єктивно оцінити їх ситуацію, слід пригадати, що відбулося у той самий час з українцями у складі СРСР. Польська влада неприхильно ставилася до українського національно-культурного руху, цілком слушно вбачаючи у ньому потенційну загрозу територіальній цілісності своєї держави. Бажаючи зміцнити державну єдність країни польська влада обрала шлях асиміляції українців. Зважаючи на це, офіційна політика міжвоєнної Польщі була приховано антиукраїнською, але в жоден спосіб її не можна порівняти з відкритою брутальністю більшовицької політики щодо українців Наддніпрянщини. Не слід забувати, що українці в міжвоєнній Польщі могли користуватися принаймні певними демократичними свободами, долаючи пасивний, а часто і явний опір польської влади розвивати національну школу, публікувати книги та пресу рідною мовою, створювати політичні партії та громадські організації, вільні від ідеологічного диктату держави, який був в СРСР.
Намагання назвати геноцидом політику Другої Речі Посполитої супроти українців є не просто безпідставним, це також й виразна спроба баналізації та релятивізації справжнього геноциду, котрого наддніпрянські українці зазнали в СРСР упродовж 1932-1933 рр.
З незрозумілих міркувань пан Мусій оминає у проекті своєї постанови той період українсько-польських стосунків, коли обидві сторони цього конфлікту взаємно застосовувати масштабне насилля у боротьбі за суверенітет на західноукраїнських землях, на котрих українці збиралися будувати свою державу, а поляки продовжували вважати своєю державною територією. Йдеться про часи Другої світової війни та перші повоєнні роки. У цей період від рук поляків загинули тисячі мирних українців, й навпаки українці позбавили життя тисячі поляків. З обох сторін велику частину жертв склали непричетні до збройної боротьби люди, жінки та діти. Частина польських істориків та політиків, наполягаючи на тому, що кількість жертв з їх боку була більшою, аніж з українського, називає ці події геноцидом, вчиненим українськими націоналістами. Саме у такому дусі витримана Ухвала польського Сейму від 22 липня 2016 р. «Про встановлення 11 липня Днем пам'яті поляків, жертв геноциду, вчиненого ОУН-УПА». Якщо проектом своєї постанови пан Мусій вирішив дати відсіч польським парламентаріям, то на превеликий жаль, слід визнати його спробу не просто невдалою, а відверто фейковою. Крім цього, виникає природне питання, чому депутат не спробував показати точку зору української сторони на трагічні події 1943 р. на Волині?
Більшу увагу в проекті своєї постанови пан Мусій присвятив примусовим переселенням українців, здійснений комуністичною владою Польщі в 1944-1946рр., 1947 та 1951 рр. Дійсно, примусове переселення іноді може бути кваліфіковане як акт геноциду. Відповідно до Конвенції ООН про запобігання злочину геноциду та покарання за нього від 9 грудня 1948 р., злочином геноциду уважається «навмисне створення членами певної групи осіб життєвих умов, які розраховані на повне або часткове знищення цієї групи». Такі життєві умови виникають, коли людей вивозять без належних запасів харчів та речей, потрібних для нормальної життєдіяльності в непідготовлені, віддалені райони, в котрих немає належної соціальної та методичної інфраструктури, немає можливостей утримувати себе та близьких власною працею. Так зазвичай робили більшовики, що призводило до суттєвого зростання смертності серед депортованих. До прикладу, депортація кримських татар 1944 р. до Середньої Азії має виразні риси геноцидних дій. З депортаціями та примусовими переселеннями українців, які здійснила у повоєнний період польська влада, не все так просто. Вчинені польськими комуністами примусові переселення звісно ж були злочином, але не були геноцидом. На нових місцях розселення (чи то в УРСР, чи на північних та західних землях ПНР) соціальна та правова ситуація українців особливо не відрізнялась від того становища, в котрому перебували інші мешканці тих територій. Щоправда, для примусового переселення в межах Польщі українців погіршилися умови культурно-освітнього та духовного життя. Але такі дії польської влади, навіть якщо буде доведено їх зумисний характер, можуть бути кваліфіковані лише як етноцид (ліквідація народу як культурно-цивілізаційної спільноти), а не геноцид (фізична ліквідація народу шляхом безпосереднього винищення, або через створення умов для його депопуляції).
Пропонуючи радикально гостро засудити офіційну політику Польщі щодо українців пан депутат постійно плутається в термінології. У проекті постанови та пояснювальній записці до нього він називає міжвоєнну Польську державу то «Другою Річчю Посполитою» та «Другою Польською Республікою». Незрозумілим є використання на позначення Польської Народної Республіки такої назви як «Народна Польща». Держави з такою назвою ніколи не існувало, тож юридичний наслідок від звинувачень «Народної Польщі» нікчемний.
Звертає на себе увагу термін «Друга Руїна України», яким в пояснювальній записці користується депутат Мусій. Термін абсолютно ненауковий, він нехарактерний для української історіографії, але зустрічається в російській публіцистиці, як частина концепції про три Руїни України - першу другої половини XVII ст., другу 1917-1921 рр. й третю - після проголошення Незалежності в серпні 1991 р.
Проект постанови пана Мусія та пояснювальна записка до нього переповнені беззмістовними публіцистичними зворотами на зразок «так званий Сен-Жерменський мирний договір», «великопольське урядування», «легковажне рішення Антанти», «але не так сталося, як вважалося» та ін.. Тексти написані неграмотно, в них виразно бракує розділових знаків й зустрічаються справжні мовні покручі, як наприклад, «відривання українців з рідних земель». Окремі синтаксичні конструкції тексту пана депутата настільки нетипові, що моментами складається враження, наче їх спочатку написали не українською, а якоюсь іншою мовою й лише потім переклали. Утім, це може бути й наслідком банальної неграмотності автора, або авторів цього опусу.
Зміст документу, не кажучи вже про його стиль, настільки погані, що можна запідозрити зумисне застосування автором проекту постанови найбільш неадекватних формулювань, які не стільки характеризують антиукраїнську політику польської сторони, як здатні скомпрометувати того, хто відважиться проголосувати за подібну нісенітницю.
Вражає пропозиція народного депутата встановити «Днем пам'яті про українців - жертв геноциду, вчиненого Польською державою протягом 1919-1951 років» 24 березня. Народний обранець мотивує це тим, що 24 березня 1923 р. у Львові на площі Святого Юра буцімто відбувся «велелюдний мітинг», на котрому галицькі українці склали урочисту обітницю боротися проти польського панування на західноукраїнських землях й відкрито за маніфестували намір об'єднатися з наддніпрянцями у єдиній Українській державі. Такого мітингу 24 березня 1923 р. насправді у Львові не було.
Перший мітинг протесту проти рішення представників Антанти приєднати Галичину та частину Волині до Польської держави мав місце у Львові 17 березня 1923 р. У ньому взяли участь близько 3000 осіб. Ще одна, набагато чисельніша акція протесту проти рішення Ради послів Антанти, відбулася у місті 18 березня, після недільної Служби Божої, яку провів у соборі Святого Юра Апостольський візитатор Джованні Дженоккі. Коли італійський священик з балкон