Працівник "Украероруху" Павло Старченко: І в Луганську, і по області висіло моє фото, мене розшукували як "пособника" українській армії
Працюючи на території Луганського аеропорту, родина Старченків була свідком штурмів цього об’єкту з боку сепаратистів і бойовиків навесні та влітку 2014 року. На очах Павла та його близьких аеропорт перетворювався на руїни, проте сім’я майже до останнього допомагала нашим військовим, які його відстоювали.
***
Коли почалися обстріли аеропорту зі стрілецької зброї, сепаратистів не цікавило, чи є тут працівники,чи ні.
Родом я з села Переможне, яке знаходиться прямо під Луганським аеропортом. Працював на його території – там був наш підрозділ. Основна наша діяльність – керування повітряним рухом України. Я інженер радіолокацій і радіонавігацій, був керівником чергової зміни. А мій батько працював у службі ЕСТЗП (Електросвітлотехнічне забезпечення польотів) електриком, там само і брат. Мати - на складі.
Вперше військових біля аеропорту я побачив на початку квітня 2014 року. Привіз поїсти, розказав, що сам служив у 93 бригаді, а вони з 80-ої. А коли наступного дня прийшов на роботу, на об’єкті вже стояв БТР, ходили солдати. Чекав від керівництва пояснень, що до чого. Але поки ніхто нічого не говорив. Я розумів, що відбувається щось мутне. З кожним днем ситуація загострювалася. В колективі почалися сутички: розмови, хто українець, хто росіянин. А потім відбувся референдум - і сюди для підсилення прислали Нацгвардію. Сідали військові літаки 25 бригади. Але регулярні рейси проводились до середини травня. Наша служба супроводжувала, звісно, і військові польоти. Коли 25ка сіла, у сєпарів був "вибух мозку". Бо це було посеред дня. Хлопці позаймали позиції. А сепаратисти, яких немало було і серед робітників нашої служби і аеропорту, одразу дзвонили своїм кураторам, "зливаючи" те, що тут відбувається. Потім Нацгвардію звідси відвели.
Було декілька спроб ще до референдуму заволодіти нашим об’єктом - їх відбили. Викликали ВОХОР – службу, що відповідала за охорону. Вони навіть затримали когось. Другий раз було ще "веселіше", зі "Джмелями" - тоді вже діяли солдати. Але попри все ми мали виконувати свої обов’язки. Поступово здружилися з військовими. Підтримували їх. Якось мене викликав начальник, запитав, що я маю за справи з солдатами. На що я поцікавився, чи це якось впливає на мою роботу, бо якщо не впливає і все працює, значить і питання знято.
Згодом почалися обстріли зі стрілецької зброї – і сепаратистів не цікавило, чи є тут працівники, чи ні. Ми з солдатами продумували, як будемо вести оборону. Вони попросили нас виключити ЗОЛ (Загороджувальний вогонь) – це червоні маячки для літаків, такі можна побачити в містах на багатоповерхівках. Звісно, ми це зробили. Локатори включали вже за необхідності. Наприклад, нас інформують, що через деякий час літак буде у вашій зоні – ми включаємо. Був випадок, коли летіла 25 бригада, це було пізно ввечері, і за вказівкою директора аеропорту, тоді був такий Василь Татарінцев, треба було за будь-яку ціну їх не посадити. На смуги вигнали два пожежні автомобілі. Але наш старший диспетчер, Сергій Кухарцев, який виконував обов’язки керівника польотів, наказав солдатам БТРами стягувати ті машини зі смуг – і посадив таки літаки. Тобто у нас у колективі була, так би мовити, вже внутрішня війна.
Якось і мого батька викликала центральна диспетчерська і повідомили, що у нас за вказівкою керівництва треба відключити світлову систему - це освітлення по контуру смуги і прожектори. Але коли її відключили дистанційно, батько знав, як це все включати в ручному режимі, коли було потрібно військовим. І надалі армійці підлаштовувались під зміну його або брата, які не звертали уваги на так звані зрадницькі вказівки.
На початку червня були штурми аеропорту з гранатометів, "джмелів", "мух". Багато хто перестав ходити на роботу, і на нашому підприємстві також, бо людям було страшно. Але у нас є таке положення про "Цивільно-військову адміністрацію", що коли відбуваються такі надзвичайні стани, ми підпорядковуємося військовим. Проте на папірцях все добре, а в реальності це все не працювало. Нам навіть ніхто не дав документи, що почався особливий період, що, хлопці, розписуйтесь, що ви виконуєте свої обов’язки під час такого періоду. Проте у мене були думки, а чи не піти теж служити, але я прекрасно розумів, що таке наша армія. І тоді не хотів, і зараз не хочу прив’язувати себе до цієї системи. Хоча хто його знає, як буде надалі.
Оскільки аеропорт був з усіх боків оточений, їжу і БК військовим кидали з повітря. І як тільки підлітав літак, сєпари кружляли навколо на машинах, наче стерв’ятники. Якось один контейнер впав поза територією аеропорту, але хлопці виїхали на БТРі - і таки відбили своє.
А восьмого червня після чергового серйозного штурму, на той момент аеропорт вже повністю контролювали військові, сказали усім цивільним працівникам його покинути. Я вважаю, що це безглуздий наказ з боку військового керівництва, бо солдати про об’єкти аеропорту не знали нічого. В такому разі треба було присилати якихось своїх фахівців або залишати наших. Наступного дня у мене мала б бути зміна, але я вже на неї не вийшов. А от батька ще запустили - не було електричного живлення, бо після штурму вороги підірвали усі підстанції. І він показав солдатам, як запустити генератор, щоб включати хоча б світлову систему.
Так випадало, що, поки я ще працював, моя зміна збігалася зі зміною 25 бригади на першому блокпості – це в’їзд в аеропорт. І я з ними подружився. Якось подзвонив мені начальник і сказав, що Паша, я знаю, що ти вхожий до солдат, чи не могли б ми проїхати подивитися наші об’єкти. Зробити якісь маніпуляції, відключити сигналізації чи ще щось. Усі ж думали, що усе що відбувається – ненадовго. В результаті мені начальник віддав ключі від усіх об’єктів –і сказав приглядати за майном. Ось так у мене з’явилася можливість завжди приходити в аеропорт.
Коли ми з ним їхали додому, хлопці попросили мене купити сигарет - я поїхав у Луганськ до своєї дівчини, і попутно купив декілька блоків. З того моменту і почав возити все, що вони замовляли. Тобто став, так би мовити, посильним. А якось один зі знайомих військових попросив забрати з вокзалу Луганська майора. Це були ледь не крайні дні, коли ще їздили потяги. Сказав, що зрозумію, якщо відмовишся, бо ризикована справа, але я погодився. Повезло, що тоді подзвонив мій начальник зв’язку і розказав, що дорога з Луганська на аеропорт перекрита. Я вирішив заїхати в місто в об’їзд, з боку Лутугиного. Доїхав, зустрів того майора, ще в магазин навіть заїхали поїсти купити. Вразило, що цей військовий надзвичайно орієнтувався в місцевості. Назад ми їхали ще інакшою дорогою. Але коли під’їжджали до аеропорту, було видно що всі посадки просто усипано ворогом. Я йому сказав, що зупинятися ніде більше не будемо - і далі ми поїхали на великій швидкості. Попередньо я повідомив свого знайомого військового, Славіка, що не заїжджатиму в сам аеропорт, бо за нами був уже хвіст. Вирішили, що на секунду пригальмую у зазначеному місці - хлопці швидко заберуть майора, а я бігом їду далі.
Коли ситуація була така, що виїжджати з села в бік Луганська було неможливо через потужні щільні обстріли, що з мінометів, що з "Градів", я почав замовляти сигарети, як не дивно звучить, нашим сільським сєпарам. Вони їздили в бік Краснодону, там працював базарчик. Оскільки сам не курив, придумав історію, що купую сигарети робітникам, які працюють у мене на будівництві хати. А до аеропорту продовжував їздити на велосипеді, хоча на саму територію вже не заїжджав. Бувало, що і під "Гради" потрапляв, а якось ледь свої випадково не обстріляли.
Завіз хлопцям борщу в аеропорт, а коли їхав назад, почув дві кулеметні черги в свій бік.
А потім другий бат 80 бригади разом з "Айдаром" прорвалися з боку Щастя, тоді були бої під Георгіївкою, – і пробили коридор з Лутугиного в аеропорт. Стали вони впритул до нашого села, за територією аеропорту. Тоді Переможне опинилося поміж двох вогнів – з півдня палили сєпари, а з півночі – наші, все летіло через село, а вночі з обох боків працювала розвідка.
Я почав допомагати і цим хлопцям з другого бату. Поряд з ними був один з наших об’єктів – я не зачиняв його, бо там була кухня, диван, колодязь із технічною водою, дизель-генератор - сказав, що усім цим можна користуватися. В селі я усім розповідав, що їжджу в аеропорт, бо наглядаю за обладнанням. Але ті, хто теж дбав про військових, знали правду – і ми працювали разом. Наприклад, з дівчатами, які варили їжу, але не знали, як доставити – і я зголосився завозити це хлопцям. Одну з них звали Віта, ще вона з чоловіком Сергієм займалися овочами – тому солдати мали ще й свіжі овочі. Схема була така: зранку я привозив воду, в обід борщ або ще щось, а ввечері знову воду. А хлопці цією водою ділилися з іншими батальйонами. Пізніше, під час штурму села, Віту, Сергія і його батьків розстріляли сепаратисти. А був ще фермер дядя Вітя, який теж возив хлопцям їжу, він потрапив у полон. Але повернувся звідти.
Мене теж "зливали". Мій товариш, що жив по сусідству, розповідав, що до нашого механіка приїздив син з сєпарами, щоб забрати наші робочі машини, які механік переховував у себе, І ті сепаратисти питали про декого в селі, в тому числі і про мене – цікавилися адресою. Це вже був початок серпня. Після цього я приїхав до хлопців, тоді там був уже 8 полк спецназу. Але до групи прикриття, тобто резервістів – молодих мобілізованих хлопців. Вирішив сходити з ними у засідку. Куди я насправді йду, сказав лише другові. Але той квадрат, де ми мали зробити засідку, обстріляли. Я побіг вперед, відірвався від хлопців, чекав на них до світанку. Потім добрався назад до них на позиції, а вони там спали. Питаю, чого ви пішли, а вони мені, а чого ти без команди кудись бігти почав? Я махнув рукою і злий пішов додому.
Відіспався, а потім завіз борщу, який зварила мама, 2 бат 80 бриг. І коли їхав назад, почув дві кулеметні черги позаду в свій бік. З’їхав з дороги - і швидко рвонув додому. Забіг у кімнату – відчув, що мене трусить. Через деякий час прийшов мій товариш Віталік. Сказав, що його мати була в церкві, це було 19 серпня, свято Спаса, і там після служби один полковник міліції, який колись керував відділком Лутугинського УБОЗа, комусь розповідав, що у Павла Старченка на горищі радіостанція. А тоді були мінометні обстріли - і по селу добряче влупило не раз, зруйнувало сараї, кухні, на городи людям попало. І що буцімто цим вогнем керую я. Каже, що треба тобі тікати, а я йому, що мене щойно ледь не застрелили. Запропонував завтра зранку виїжджати, бо мали їхати одні знайомі, а поки переховатися у його тітки, в пустому будинку. Але пізніше з’ясувалося, що та сім’я вже виїхала, і ми з Віталіком вирішили негайно виїжджати разом із його сестрою і її малою дитиною в Лутугине. Перед тим я бачив, як тікали люди з Новосвітлівки, де були дуже запеклі бої – вішали на вікна в машині білі полотна. Ми зробили так само.
Посадки прострілювалися, але я летів дуже швидко. Видихнули, коли приїхали на український блокпост. Але з Лутугиного нас поки не випускали, бо замкоменданта сказала, що буде проходити велика колона автобусів, машин – є домовленість з тим боком. Ми мали виїжджати зранку. Ночувати залишились у місті. І десь о другій годині ночі прокинулися від дуже потужних вибухів навкруги – вороги прорвали оборону з двох боків. З південної - арта, а зі сходу - наступ. Сєпари майже дійшли до заводу, де був штаб наших. Бій тривав до ранку.
Вранці усі цивільні, що мали виїжджати, збирались біля військкомату. До мене підійшов якийсь дядько, попросив допомогти вивезти племінника. Мати у хлопця загинула, а сам був поранений - . в дупі купа осколків, на нозі шина. Я їх пожалів - і ми поїхали забирати його з лікарні, але виявилось, що він не може сидіти. І поки ми возилися з ним, щоб якось розмістити в машині, цивільна колона вже поїхала. В результаті ми виїжджали з міста самі. Спочатку прямували на Алчевськ, дорогою зустрічались то наші, то сєпарські блокпости. А коли проїхали місто, на виїзді побачили ціле сєпарське кодло: один танк закопаний, з іншого боку інший. Нас зупинили, але ми відкупились.
А коли приїхали в Бахмут, було трохи дико, бо я нормального життя не бачив вже два місяці. А там все працює, тихо спокійно, люди живуть, гуляють. В бібліотеці подивилися карту, нам треба було в село Піски, що на Луганщині. І напряму з мого села туди було б їхати десь 160 км, а нам довелося об’їжджати так, що вийшло десь понад 400. Річ у тому, що вже і в Луганську,і по області висіло моє фото, тобто мене розшукували вороги, як "пособника" українській армії. На "Трибуналі" я теж є.
У Пісках ми поселилися у родичів Віталіка. Проте мені не давала спокою думка про батьків. Коли виїжджав з Переможного, я казав і їм, щоб теж терміново їхали з села. Просив солдатів їх вивезти, але тато з мамою трималися за хазяйство. А першого вересня подзвонила одна далека родичка і сказала, що твоїх батьків немає в живих – їх розстріляли, коли бойовики зайшли в село. Я, звісно, шокований одразу почав дзвонити кому тільки можна, питати чи дійсно це так. І десь години через півтори мене набрав брат і сказав, що батьки у нього. А він жив за 55 км від нас.
Як потім з’ясував : 22 серпня розстріляли Віту і Сергія, а 31-го з танків наш будинок. Є відео, як це роблять бойовики. Б’ють по будинку і сміються, що там живе те чмо, яке з мінометами бавилось. ( Штурм села Переможне. )Батьки потім розказали, як тікали з хати: після першого пострілу по будинку вони вибігли надвір, а після другого батько тільки встиг собаку відчепити - і побігли на городи. Ховалися до вечора в соняшниках, ввечері зайшли взяти якісь речі, документи. У дворі все було устелено стріляними гільзами. Мама з татом не залишились вдома, а пішли пішки до Георгіївки – там у них були добрі знайомі. Добиралися під обстрілами. Коли нарешті дісталися села, в хаті знайомих нікого не було. Переночували на вулиці - і пішли до Лутугиного. А звідти вже добиралася до брата.
Коли я дізнався, що з батьками все гаразд, вирішив виїжджати в Київ. Щоб потім забрати їх туди. Знайомі з села домовились у Києві з лемківською общиною, щоб ми приїхали. Справа в тому, що більшість людей з нашого села були лемками , яких туди переселили під час операції "Вісла". Нас приїхало десь до 30 чоловік. В столиці усіх зустрів голова общини. У них тут був якийсь ресторан. Всі там залишились на ночівлю. А я поїхав до своєї дівчини, яку ще в червні відправив сюди. Вони з матір’ю орендували житло. А коли повернувся до своєї общини, нас скерували в Тернопільську область.
Там нас дуже добре зустріли, на дві доби поселили в місцевому готелі. А потім запропонували нам будинок, вони називають його "приборство" (На місцевому діалекті - будинок для священика, який служить в церкві). Він на балансі місцевої церкви. Правда, в цьому житлі треба було ще багато чого зробити - і ми за декілька днів привели його в нормальний стан. Дуже допомагала громада - виділили кошти на фарбу, шпаклівку, усе, що було потрібно. Згодом туди ж переїхали тато і мама.
Щодо роботи – мене мали перевести в інший підрозділ. Пропонували Одесу і Львів, я обрав Львів. І через місяць ми вже зняли квартиру у Львові. Там я пропрацював понад рік. Але моя дівчина не захотіла там жити. І я вирішив спробувати перевестися до Києва. Проте поставив їй умову, що ми одружуємося - вона погодилася. І згодом я перевівся до столиці. На житло взяв позику у свого підприємства – купили квартиру в селі, в Бориспільському районі. А батьки зараз живуть в селі на перетині Черкаської і Київської областей. Проте, що у тата, що у мами трудові книжки погоріли в аеропорту – і пенсійний фонд відмовив їм у пенсії. Нікому нічого не доведеш, тому будемо подавати до суду.
Зараз у мене життя більш-менш стабілізувалося. І коли я думаю про повернення додому , на Луганщину, – у мене виникають двоякі відчуття. З тих пір, як я виїхав з рідного села, пожив у різних місцях України, мені є з чим порівняти, тому важко сказати, якщо все закінчиться, чи хотів би я повернутися до Переможного. Дивлячись, яке там буде життя. Але, якщо навіть відновити кордони, все одно морально там буде дуже непросто. Важко жити поряд з тими людьми, які зрадили, або які взагалі були бездіяльними. Вони навіть гірші за сепаратистів, бо не мали жодної позиції. Хоча, в принципі, таких чимало по всій Україні.
Віка Ясинська, Цензор.НЕТ
