Шахтар з Донечинни, сапер Олександр Гаврилко: "Я на сто відсотків знаю, що Росія – це наш історичний ворог. Ним вона була, є і буде"

Автор: Віка Ясинська

"Російська пропаганда на мене не вплинула, бо це моя країна, моя земля. А ті хто чекають Росію, у нас на шахті були такі розмови серед людей, не розуміють, що ця країна не буде вкладати сюди гроші, їй це не потрібно", - історія шахтаря з Донечинни, добровольця, що зазнав поранення під Іловайськом.

Я народився в 30 кілометрах від Донецька, в маленькому шахтарському місті. За фахом гірничий інженер, починав підземним гірничим робітником. Тобто йшов від самого низу – і потихеньку ріс. Я 11 років пропрацював на шахтах. У мене і в батальйоні позивний був Шахтар. Працювати на шахті – це майже як в метро, тільки трохи гірше (сміється). Насправді, до всього звикаєш. Мені моя робота подобалася. І я ніколи не думав, що у нас буде війна. Хоча в моїх краях багато людей чекали і досі чекають, що Путін прийде – і настане щастя. Зі мною навіть батько через різні погляди не розмовляє. Чекаю, може, час вилікує. Але насправді, гівна скрізь вистачає. В Києві, як показало життя, його теж чимало.

Проте я завжди думав раціонально, тому російська пропаганда на мене не вплинула, бо це моя країна, моя земля. А ті хто чекають Росію, у нас на шахті були такі розмови серед людей, не розуміють, що ця країна не буде вкладати сюди гроші, їй це не потрібно.

В 14 році я розвівся з дружиною. Дві доньки тоді залишалися з нею, а зараз обидві живуть зі мною – це їхнє бажання. Старша навчається на юриста, меншу влаштував у школу. Після розлучення я приїхав на Майдан, правда, вже під кінець. Я бачив по своїх знайомих, які мали власну справу, що робиться в країні через Януковича, точніше його сина, який нещадно віджимав бізнес.

А 1 червня 14 року я поїхав в Нові Петрівці на полігон. Інакше і вчинити не міг, бо Росія прийшла з війною. Коли кажуть, що там тільки місцеві, я згадую відомий тепер вираз "Отойди за поребрик" (Мем, який з'явився в українській мові у 2014 році з початком російської військової агресії проти України на Донбасі) Мені було цікаво, що це за слово таке. Виявилося, що воно вживається в Росії. У нас в Донецькій області я такого ніколи не чув. Я розумів, що треба йти виганяти окупанта, правда, як багато хто тоді думав, що ця війна закінчиться десь восени. Воювати хотів поїхати ще раніше, коли створювався перший батальйон Нацгвардії. Але хлопці на Майдані мені пропонували почекати, казали, що зараз створиться наш власний батальйон "Майдан". Проте все якось довго тягнулося – і я пішов у другий бат спеціального призначення "Донбас". В Петрівцях ми пробули з місяць. Оскільки я на шахті стикався з вибухівкою, став сапером.

Після полігону ми поїхали спочатку у Бахмут. Далі було звільнення Попасної. Потім Лисичанськ. Там і ЗСУ брали участь, але наш БРДМ заїхав у місто перший. Бойового досвіду у мене не було, і під час гарячих моментів підіймався адреналічник, але в цілому я нормально сприймав те, що відбувалося. А от щодо завдань – вони були дуже різні, проте волію поменше розповідати, бо зараз по-різному розцінюють дії добровольців.

Після звільнення цих міст батальйон переїхав у Курахове. Частина була в школі, частина в будинку профспілок, а потім усі перебралися у дитячий табір. Цікаво, що в ньому до всіх подій двічі відпочивала моя старша дочка. Це взагалі були мої рідні місця. Сталося так, що я тоді і дітей побачив. Наші хлопці в Кураховому охороняли ТЕС, і я з ними якось їздив на завдання. Коли мали висуватися, я набрав колишню дружину. Сказав, що будемо саме проїжджати неподалік мого міста. Попросив, щоб узяла таксі, за яке я заплачу, і приїхала з дітьми, бо дуже скучив за ними. І ми зустрілися хвилин на 10-15 - я пообіймав доньок. Взагалі, коли все почалося, я сім’ю хотів звідти забрати, але не було можливості, не було куди.

Поки "Донбас" стояв в Кураховому, ми ще трохи працювали в Мар’їнці. А потім було три заходи батальйону в Іловайськ. Перший - десятого серпня, але тоді не вийшло увійти в місто. Вдруге навіть не доїхали до Іловайська. А втретє вже нарешті зайшли.

Я мав їхати туди з хлопцем, позивний Колдун ( Олександр Уткін), ми з ним домовились, що виїжджаємо зранку, але він о 5 годині стартонув без мене. Я ще й образився на це. А потім він пропав зі зв’язку. Виявилося, що у Грабському його машину повністю знищили. Колдун загинув. Шкода, хороший був хлопчина. А мене як Бог відвів від смерті. В результаті в Іловайськ я їхав з іншим бійцем. Проте довелося зупинитися біля Многопілля, нам дали команду почекати, бо в Грабському досі було гаряче. Але я вирішив не чекати - і пересісти до наших хлопців, які їхали у місто на швидкій. Мчали ми дуже швидко, озираючись направо і наліво.

В Іловайську частина підрозділу стояла у школі, а наше відділення саперів поселилося у місцевих дідуся з бабусею. Коли я приїхав у місто, був чорний від пилюки. І ці літні люди вразили своєю людяністю. Дідусь мені одразу сказав, що пішли, Саша, я тобі водички на душ нагрію. Жили ми у них на подвір’ї. Хлопці спали на карематах, а я залазив у нашу машину "таблетку" (УАЗ).

До 23 серпня в плані обстрілів було ще більш-менш, ми виконували свої завдання: то залізницю трохи підірвали, то ще деякі місця, які стали для сєпарів сюрпризом. Але моя думка, що в той Іловайськ можна було і не заходить. Так, це стратегічно важливе місто, бо залізниця – 7 гілок. Одна з них в Росію. Але, як на мене, можна було просто відправити туди ДРГ- групи, зробити закладки – і все, місто вже більше не має стратегічного значення. Проте не мені командувати, тому я просто робив свою роботу.

23 числа нас почали накривати вже по-жорсткому – гатили усім, чим тільки можна. Спалили майже всю техніку батальйону. В той день у нас загинув один хлопець, це сталося біля школи – побіг рятувати собаку. А 24 ми поїхали на чергове завдання і мене вклєпало осколком. Тоді ж зі мною ранило ще одного хлопця. Йому залізло в потилицю, а мене, наче молотком, по нозі вдарило уламками від "Урагану". Прошило її наскрізь. Я до болю стійкий, головне було до бліндажа долізти. Коли поховалися, мене почав перемотувати побратим. Мій автомат лежав рожком до моєї голови – і в нього прилетів ще один уламок. Магазин розлетівся, проте я залишився живий. Зараз думаю, що треба було залишити його на пам’ять, бо врятував мене від смерті.

Через деякий час мене підібрала швидка, що їхала з пораненими. Водій сказав, що зброю з собою не беремо. І я віддав хлопцям автомат, але залишив собі гранату, подумав, якщо таки десь нас упіймають і почнуть лізти в машину – підірву. Але усіх нас без пригод довезли у старобешевську лікарню. Там мені зробили знімок. І виявилось, що кістка ціла, а от з м’язів шматок висікло.

Коли дізнався, що наша розвідка їде на Курахове, вирівшив поїхати з ними. Їхали довго, довелося покружляти, щоб не натрапити на сєпарів, яких скрізь було чимало. Виїхали о10 вечора, а до міста доїхали о третій ранку. Хоча їхати там менше години. В місцевій лікарні мене зашили під наркозом. І коли я відкрив очі, побачив, що наді мною стоїть дівчина. Сказала, що вона волонтер і що мені тут не можна залишатися на ніч, бо в місті повно дебілів, які можуть і гранату закинути всередину лікарні. Додала, що зараз волонтери швидко організовують машини – і везуть мене та інших поранених на Дніпро.

Цікаво, що 25 числа у Старобешевому вже були російські війська. Мій побратим, Ромео, з яким нас евакуйовували на швидкій, залишився там і розповідав, що зранку їх нашвидкоруч погрузили у вантажівки і терміново вивозили з міста. Знову ж таки я подумав, що мене наче щось оберігає. А тим більше впевнився в цьому, коли вже пізніше спілкувався зі своїм командиром. Він розповів, як наступного дня після мого поранення уламок влучив у машину, де я спав: "Шахтер, осколок зашел в окно прямо туда, где твоя лежала голова". Можна сказати, що поранення мене багато разів рятувало від смерті. Бо і до котла я не дотягнув. Хлопців шкода, з багатьма ще з Петрівців спілкувався. Той самий Восьмий, Тур, що загинули в пожежній машині, коли йшли так званим зеленим коридором. Взагалі, наш батальйон в котлі протримався ще 36 годин в Красносільському. Загинуло дуже багато. І, коли я лежав у Дніпрі в лікарні, корив себе, що там таке відбувається, а я тут на ліжку відпочиваю. Це була шоста міська лікарня.

На третій день я прийшов на перев’язку, а лікар бере і вирізає в нозі велику диромаху. Я йому: "А що ж ви таке робите?" І він пояснив, що там все відмерло – і якщо не вирізати, може початися гангрена. В результаті у мене ступня майже звисала вниз, тобто усе м’яке там вирізали. Я чекав поки все заросте, а потім в інституті травматології в Києві це діло зшили. Далі направили в Обласну лікарню, після цього в госпіталь МВС. Багато довелося по лікарнях полежати. Остаточно ногу зашили влітку 15 року.

І коли я вилікувався, вирішив залишатися тут. Взагалі, коли я йшов на війну, все було так, наче я знаю, як має бути . А повертатися назад в цивільне життя було трохи по-іншому. І здавалося, що на війні набагато легше, ніж на гражданці. Спочатку я знімав житло з товаришем у Бучі, ми намагалися зробити фірму охорони, але не пішло – велика конкуренція. І я погнав працювати в таксі – це завжди жива копійка. Проте мені хотілося повернутися воювати, особливо в 15 році, але я отримав 3 групу - два роки був на інвалідності. Зараз теж хочеться на війну, але вона вже не така, окопна. А сидіти і чекати - це не для мене, краще я тут якусь користь принесу. От якщо будуть якісь наступальні дії, можна буде навіть попартизанити. Ліси тут хороші. А взагалі, ще багато хто з моїх хлопців воює.

Зараз я працюю на держслужбі. Головний інспектор з паркування в Департаменті транспортної інфраструктури. Декілька років тому за 280 постановою кабміну (Питання забезпечення житлом внутрішньо переміщених осіб, які захищали незалежність, суверенітет та територіальну цілісність України) я отримав кошти і купив квартиру в Ірпіні.

У себе на малій батьківщині я був три роки тому. Їздив на випускний старшої доньки. Але повертатися додому не хочу. Там можна померти дурною смертю, бо багато ще хто дихає в бік Росії. Та і взагалі, місто на 15 тисяч населення, дві шахти і все – перспективи дуже малі. І друзів там у мене немає, бо з тих, кого я знаю, майже ніхто зі мною не розмовляє. Хоча був проукраїнський сусіда, але він переїхав у Прикарапаття. Проте не скажу, що проблема тільки в людях - наша країна ніхрєна не робить, щоб там було по-іншому. З телебачення досі одні російські канали. Інформаційну війну проти нас ведуть, а ми ні. І це не тільки там, а скрізь по Україні. Я вважаю, що змінювати треба не один регіон, а всю країну. Людям треба прививати любов, щоб вони гордилися тим, що українці. Я у себе в регіоні російською мовою розмовляв, але українську добре знав з дитинства, вчив у школі і мені вона подобалася. Хоча ще в 14 році перекладав усе в голові при спілкуванні. А зараз лепечу швидко.

Після війни у мене з’явилися залізні принципи. Наприклад, я нікому тепер не даватиму ніяких хабарів, де б не працював. І ще тепер я на сто відсотків знаю, що Росія – це наш історичний ворог. Ним вона була, є і буде. А ще я вірю, що територія наша повернеться, в тому числі і Крим. Проте станеться це ще нескоро.

PS: На момент інтерв’ю Олександру зробили операцію на спині. Гроші на операцію зібрав фонд Revived Soldiers Ukraine

https://www.facebook.com/RevivedSoldiersUkraine/timeline

пост про операцію зі сторінки фонду:

https://www.facebook.com/RevivedSoldiersUkraine/posts/1996923013781676

Віка Ясинська, Цензор.НЕТ