Боєць 72 бригади, видавець Олександр Андрієвський: В Україні читають дуже мало людей, ще менше – купляють книжки. Якась частина - орієнтована на російську контрабанду

Автор: Вікторія Ясинська

Про три роки на фронті, власне мале видавництво і популяризацію якісної літератури українською мовою як серед цивільних, так і серед військових.

Олександр родом з Криму. Народився у Феодосії. В 2012 році вступив до КНУ ім. Тараса Шевченка. За фахом історик.

ВІЙНА

-Історичний - ваше власне бажання, чи так склалося?

-Мені подобається історія. Я планую вступати в аспірантуру в Шевченка або в Могилянку (Києво-Могилянська академія)

-Яким Майдан  був для вас? Ви саме були студентом.

- Я був на Майдані з першого і до останнього дня. Спершу було страшенно нудно, коли це був тримісячний фестиваль зі сценою, співами та ліхтариками, але коли почалися сутички з "беркутом" – це вже було щось вартісне. Про той період є багато чого розказати, але тоді це буде дуже довга розмова. Я з багатьма там познайомився. Наприклад, з людьми, з якими потім перетинався у добробатах.

Після Майдану майже одразу почалися події в Криму, і для мене це був найбільший шок на той момент. Тоді туди начебто збиралися "УНА-УНСО", чи "ПС". У мене було бажання до них приєднатися, але в результаті ніхто нікуди не поїхав, а Крим здали. Упродовж літа 14-го я відвідував військові вишколи, але тоді здавалося, що все закінчиться доволі швидко. Після Іловайська, коли чітко було зрозуміло, що там російські війська, багато хто з моїх знайомих поїхали на Схід у складі добробатів. У вересні 2014 пішов на третій курс, але вирішив, що теж маю бути там. Обрав один з батальйонів, де була найкоротша підготовка. Але потім про це пошкодував, бо в цьому першому добробаті нічого цікаво не відбувалося.

-З університетом як вирішили питання?

-Там були дуже лояльні викладачі. До того ж я приїхав та здав усі борги і склав сесію. В процесі здавання сесії я встиг поспілкуватися з хлопцями, які були на ротації в батальйоні "ОУН". Я зателефонував туди, мені сказали їхати в якесь село в Черкаській області – на тренувальну базу. Одразу сподобалось, що там були дуже круті інструктори з тактичної підготовки. Також там був серйозний відбір, який відбувався протягом трьох тижнів вишколу. Після цього ми поїхали у Піски, це було 15 лютого 2015 року.

-Оскільки це не ЗСУ, посади як такої у вас не було?

-Абсолютно. У нас просто питали, хто на яку зброю хоче. А ми ж взагалі нічого не знали - працювати зі зброєю нас вчили на місці. І за місяць ротації я постріляв з усього, що було в підрозділі. Ми співпрацювали з ЗСУ, поруч тоді стояла 93 бригада. Вони передавали нам озброєння, на яке у них не було кого поставити по штату. Так на нашу позицію передали АГС, із яким ми працювали в парі з командиром позиції з позивним Джонні.

На фоні того, що відбулося в Дебальцевому, всі постійно казали, що Піски - це наступне місце, де буде котел. І оскільки це було одразу після ДАПу, дійсно здавалося, що нас звідти спробують вибити. В цей період були дуже потужні обстріли. 19 лютого по нас крили 120-ми мінами так, що ми не знали, чи живий той, хто сидить на посту. Було доволі страшно тоді. На сусідній позиції 93 бригади, метрах у 20 від нас, був загиблий, були в цей день і поранені.

Коли контузило нашого командира позиції, його місце зайняв Джонні, з яким ми ходили в парі на чергування. Як правило, один з нас з другого поверху будинку спостерігав у тепловізор, а другий відстрілювався з поста на подвір’ї будинку. Ми пропрацювали так всю ротацію, а коли я поїхав у березні додому, у той самий день Джонні дістав серйозні поранення – біля нього впав снаряд СПГ. Він отримав купу уламків. Спочатку їздив на візку, потім ходив на милицях, пам’ятаю, як потім ми приїжджали до нього в Києві у шпиталь.

Навесні 15-го року я повернувся у Київ і здав сесію. Цікаво, що в Пісках були ще хлопці, що теж вчились у Шевченка. Там був один мій однокурсник, Василь Ютовець. Потім він пішов на військову кафедру та підписав офіцерський контракт. Другий, В’ячеслав Масний, це хлопець теж з історичного, старший від нас на один курс.

-Як взагалі сприйняли ось це інше життя, якого немає на гражданці?

- До того, як я пішов воювати, мені весь час було соромно, що я сиджу в Києві під час таких подій. Коли я повернувся, думав, що тепер цього відчуття вже не буде. Але почало накривати ще більше - я розумів, що поїхав, а хлопці там залишились. Батьки дуже переживали з цього приводу – і я пообіцяв їм, що довчуся, а якщо війна триватиме на той момент – піду знову.

В 17 році я поїхав вчитися в Німеччину за програмою "Еразмус". Там під час навчання розказував німцям та іноземним студентам, що тут відбувається. Тобто намагався хоча б інформаційно робити щось важливе. Але мене все одно не відпускало, що я не на фронті. І коли я повернувся до України, то зрозумів, що будь-що йтиму в ЗСУ. Добробатів на той момент вже майже не було, і я пішов на контракт. Мене відпустили з другого семестру магістратури. Домовився з деканом, що потім візьму на декілька днів відпустку і приїду захистити диплом.

В лютому 18 року я підписав контракт. Перед тим порадився з друзями, знайомими, які після добробатів обрали армійські бригади, куди варто було б піти – багато хто радив 72. Бригада була на слуху, особливо на фоні боїв в Авдіївці взимку 17 року. Мене записали на посаду навідника БМП-2. Далі було три місяці полігону "Десна". І я був розчарований тим, як відбувалося навчання. З одного боку, нам дали нормально постріляти, точніше, хто хотів, той мав можливість вчитися. Але тоді ще було дуже багато "совка". А от навесні 19 року бригада була на Яворівському полігоні. От там дійсно було навчання за стандартами НАТО, від їжі та побуту і до організації навчань.

Взагалі, за три роки служби більшість часу провів на Донбасі. Був разом з бригадою на трьох ротаціях: на Світлодарський дузі, під Попасною та під Авдіївкою. Найбільше сподобалося у 18-му році на Світлодарці.

Ми встигали і організовувати побут, і укріпляти позицію, і щоночі кошмарити сепарів. Постійно можна було тренуватися, опановувати нове озброєння і не сидіти на місці. На другій ротації в Попасній було вже спокійніше, але також цікаво.

Ну і остання вже припала на нібито всеохопне перемир’я, яке анонсував Зеленський і яке по факту не дотримувалося жодного дня. Загалом на війні я нічого особливого не бачив і не зробив. Але мені пощастило служити з дуже крутими людьми, про яких міг би дуже довго розповідати. Чимало з них служили з 14-го року, дехто теж прийшов з добробатів. У нас в роті був також колишній афганець, який у 16-му підбив сепарську БМП. Були дуже круті молоді командири, які керували бійцями, що були вдвічі старшими від них. Ну і взагалі, побачив багато хороших людей, з якими в інших обставинах ніколи б не зустрівся.

Найстрашніші моменти за три роки армії для мене – це ППД. Там в психологічному плані було найгірше. Я не розумів, чим ми займаємося. Оці всі шикування, підмітання плацу і так далі – хотілося якнайшвидше звідти їхати назад на передову.

- Чому не продовжили контракт? І чи раптом не збираєтесь знову в армію?

- Мене досі накриває, і час від часу я думаю, може, знову підписати контракт. Але остання ротація мене розчарувала. Якби продовжились якісь інтенсивні бойові дії, було б бажання лишатись далі, а так вирішив хоча б якийсь час відпочити, подивитися, що робиться в цивільному житті. У Києві мені треба було вирішувати з документами, бо я переселенець і не маю прописки. Не міг нормально стати на облік у військкомат, довелося кілька тижнів вирішувати це питання. Потім почав думати, де буду працювати. До служби, ще під час навчання, я був перекладачем в одному видавництві. Переклав з німецької дві книжки, власне, другу перекладав під час служби на ППД, щоб там не збожеволіти. Але з того видавництва я звільнився і вирішив заснувати своє. Назвав його "Стилет і стилос". 

СТИЛЕТ І СТИЛОС 

- Чому виникла така ідея?

- Я читав про різний ветеранський бізнес та надихався, плюс я хотів свою книгарню – завжди була така мрія. Всі три роки служби я відкладав на це гроші. Але почалися локдауни. Я читав новини про те, що все закривається, спілкувався з друзями – і вони радили нічого такого не відкривати, бо не на часі. Вирішив вкластися у видавництво, адже це суто інтелектуальна діяльність, яка не потребує офісу. Тобі потрібен просто ноутбук, з якого ти перекладаєш чи редагуєш. Також це ілюстратор та верстальник, які працюють проєктно над кожною книжкою, плюс послуги типографії, щоб її надрукувати. Тоді я думав, що це просто, але зараз розумію, що це, можливо, навіть важче, аніж кав’ярня.

-В чому саме важкість – розкрутити?

- До того, як це зробити, я проходив десятки онлайн-курсів з підприємницької діяльності, вивчав дуже щільно цю тему. Спілкувався з іншими видавцями, просив у них поради. І майже всі видавці казали, що це не бізнес – це благодійність. Мовляв, не варто в це вкладатися – ти прогориш. Але я думав про те, що зараз багато людей читають, що це модно і популярно. Тепер я розумію, що в Україні насправді читає дуже маленький відсоток людей, ще менший – купляють книжки. І з останніх якась частина орієнтована на російські книжки, завезені контрабандою. Вони дешевші, відповідно, доступніші. Правда, це не означає, що це якісна література.

Також без великих коштів дуже важко розрекламувати продукт, навіть якщо він круто зроблений. Плюс завжди присутній ось цей момент конкуренції не лише з іншими українськими видавництвами, а ще й з величезним російським ринком.

- А які на початку були очікування, які плани?

-Ми думали, що зараз зробимо одну книжку, другу, третю, четверту, п’яту, а потім зрозуміли, що у нас не вийде працювати в такому шаленому темпі. Та нам неймовірно пощастило, що ми за кілька місяців видали дві книги. І тільки від того, як вони будуть зараз продаватися, залежить, чи ми закриємося, чи будемо існувати далі. Насправді у мене були величезні плани на десятки книжок. Але ми робимо це лише вдвох з моєю дівчиною Діаною - у нас типове мале видавництво.

Ми активно намагаємося просувати свої книжки в соцмережах. Зараз започаткували новий проєкт на Youtube: короткі відео, де ветерани російсько-української війни читають вірші своїх попередників з нашої першої книжки. Таким чином ми будемо популяризувати цю мілітарну поезію сторічної давнини, яка насправді становить величезну частку української літератури. І паралельно популяризувати образ сучасних ветеранів війни з Росією.

- Розкажіть більш детально про цю книжку.

- Це збірка "Українська мілітарна поезія", до якої увійшли вірші українських класиків і менш відомих авторів, які воювали в різних формаціях української армії у 20 столітті або писали на мілітарну тематику. Там є відомі автори-модерністи, наприклад, Богдан-Ігор Антонич, про якого в школі вчать, що він писав дитячі віршики, коломийки і так далі. Але мало хто знає, що він писав про Визвольні змагання, про Громадянську війну в Іспанії, причому з точки зору фалангістів, які воювали проти тамтешніх комуністів. Є в цій збірці також Олег Ольжич, який писав про міську герилью ОУН у 30-х. Є також Євген Маланюк, на честь вірша якого назвали видавництво, є Олена Теліга та багато інших.

- Звідки ви берете інформацію? Інтернет?

- Половину збірки ми робили за принципом, що це будуть відомі автори, але абсолютно невідомі їхні тексти. Вони є у відкритому доступі, просто не публікуються, їх не вивчають у школі. Наприклад, в збірці є такий собі Микола Чирський, ветеран армії УНР. За весь час незалежності вийшла маленька книжечка його віршів, у якомусь житомирському видавництві, накладом 100 примірників. Ми її взагалі дивом відшукали. Ще багато хто востаннє видавався в діаспорі, тобто за кордоном, востаннє, може, у 1960-х роках. Ми знайшли оцифровані книжки в архівах і звідти їх передруковували.

- Звідки дізнались про всі ці імена. В збірці їх багато, розумію, що декого знали, а щодо інших?

-Поки не почали шукати, то чули про більшість, окрім хіба вояків дивізії "Галичина". Я за фахом історик, мій друг Ваня Калюга, який був упорядником цієї збірки, теж історик і цікавиться цією темою. Діана Шестакова, ще одна упорядниця, навчається на літературознавстві. А кого не знали, ми шукали по інтернет-архівах і не лише. Наприклад, Михайла Сороку, який написав "Гімн Кенгірського повстання", був одним з лідерів найбільшого акту спротиву в історії ГУЛАГу. Знайшли ми цей вірш випадково, роздрукованим на аркуші А4 в Івано-Франківську, в музеї імені Бандери (Івано-Франківський обласний музей визвольної боротьби ім. С. Бандери). В інтернеті його ніде не було. При тому, що це постать, яку треба вивчати в рамках шкільної програми. В наших навчальних закладах, якщо йдеться про українську літературу, завжди ставиться акцент на стражданнях, безвиході, пригніченні. Тобто виходить, що українці в своїй літературі постійно ниють і жаліються. Наша збірка зовсім про інше – про повстання і боротьбу.

Також хотілося все це подати стильно, в красивому оформленні. Проілюстрував книжку ще один мій товариш, Руслан Лубинський. На сході він був артилеристом. Зараз він займається ілюстраціями книжок, графічним дизайном - і це у нього дуже круто виходить.

-Щодо аудиторії - хто найчастіше замовляє книжки?

-Здебільшого наша аудиторія – це молоді люди, причому з усієї України. Також у нас багато замовлень в зону ООС. І це мене дуже тішить, бо у мене самого в бліндажі була поличка з книжками, яку зробив з ящика з патронів 7,62. Книжки нерідко знаходив в закинутих хатах. Ними вже збиралися палити буржуйку, але дещо я забирав собі та читав під час ротації, наприклад, знайшов так тритомник Флобера. Також була література, яку присилали волонтери. Були там і сучасні книжки про війну, які мали не дуже гарний вигляд і в яких були доволі куці тексти. Тому я і хотів зробити щось круте, щоб бійцям було не соромно поставити це на поличку в бліндажі. Зараз, коли військові нам висилають фото з нашими книжками з позицій, – це дуже надихає. Але, звичайно, що її читають не тільки військові. На фестивалях у нас купляли цю книжку і хіпстери, і пенсіонери. Багато дівчат замовляють, на мій подив.

-Розкажіть про другу книжку видавництва.

-Це перекладна антологія "Втрачене покоління". Тобто ті автори, які жили під час Першої світової війни, які воювали і повернулись з фізичними чи психологічними травмами. До цієї книжки увійшли американські і британські письменники – це Ернест Гемінґвей, Скотт Фіцджеральд, Томас Вулф, Вільям Фолкнер - це проза. Але я також включив туди британських "воєнних поетів". І це теж дуже відомі імена в англійській літературній традиції: Езра Паунд, Вілфред Овен, Роберт Грейвс.

Але здебільшого це проза, яка дуже влучно передає атмосферу 1920-х. З прози Гемінґвея ми відібрали оповідання з його першої збірки "У наш час". В цьому році ця книжка перейшла в так зване "суспільне надбання", коли її можна перекладати та видавати без авторського права. Власне, я всі тексти підбирав за цим принципом, бо на купівлю авторських прав треба чимало грошей. Єдиний автор, де ми таки придбали права – це Фолкнер, мабуть, мій улюблений письменник з усієї збірки.

-Які у вас подальші плани?

-Зараз працюємо над наступними книжками. Діана упорядковує збірку українських модерністів 20-30 років, там буде суто любовна лірика. А я перекладаю книжку Ернста Юнґера, німецького письменника, який воював у двох світових війнах та загалом прожив дуже цікаве життя. Також наступного року обов’язково вийде переклад роману "Гіперіон" Фрідріха Гьольдерліна – це абсолютна класика німецької літератури, якої досі немає українською мовою, тож ми це виправимо. Загалом ми працюємо із забутою класикою, як українською, так і зарубіжною. Таким чином хочемо і повернути ці забуті імена, і водночас робити гарні, стильні книжки українською, аби нове покоління, скажімо, не мало потреби знаходити поганенькі російські переклади якогось класичного автора.

- Який наклад у обох книжок? Яка ціна?

-Ми надрукували 500 примірників однієї та 1000 іншої книжки. Щодо ціни, то "Українська мілітарна поезія" коштує 200 гривень, антологія "Втрачене покоління" - 240. Для військових у нас діє знижка 15 відсотків.

Загалом це середні ціни на ринку, але ми намагаємося обирати якісний папір, робимо лише тверді обкладинки і дуже "паримося" над виглядом книжки.

А ще ми з самого початку думали над соціальною складовою. Ми думали, що будемо віддавати частину прибутків, наприклад, фонду "Повернись Живим", який допомагає армії. Але зараз, на жаль, ми швидше боремося за виживання та поєднуємо видавництво з іншою роботою. Тому поки ми вирішили безкоштовно віддавати частину накладу. Тож ми надіслали книжки у різні підрозділи на передовій і робитимемо так і надалі. Також ми передавали книжки у військові шпиталі. Але сподіваємось, що коли справи підуть краще, то зможемо все ж таки втілити ідею з волонтерською допомогою.

Віка Ясинська, Цензор.НЕТ