"Помилка наша в тому, що люди вважають захист країни лише справою ЗСУ": репортаж із поїздки із Залужним на фронт

Автор: Віолетта Кіртока

Під час першої в новому році поїздки на війну Головнокомандувач Збройних Сил України генерал-лейтенант Валерій Залужний особисто вручив нагороди бійцям на фронті, оглянув спостережний пункт в двохстах метрах від ворога, провів декілька нарад з комбригами, які в ротації на війні та пояснив, чи справді військові та ветерани таки будуть забезпечені квартирами, про що було сказано у новорічному привітанні.

Захист країни - командна робота, яка залежить насамперед від тих, хто в окопах, на спостережних пунктах безпосередньо на лінії вогню. Про це постійно говорить Валерій Залужний, і це чітко було видно під час його поїздки в район проведення операції Об’єднаних сил. З ним у відрядження відправилися його заступник, Командувач Сил спеціальних операцій та інші - люди, які добре знають кожен свій напрямок, і яким на місці потрібно було уточнити важливі нюанси. А я усвідомила, що бачу поруч із собою лише бойових офіцерів, які 2014 року опинилися на війні і особисто зупиняли ворога. Хтось тоді був командиром батальйону, хтось служив в управлінні бригади, але війни вистачило кожному. І вони залишаються в армії, зробивши крок вперед. І почало збуватися те, про що говорили в перші роки війни: саме бойові офіцери мають займати керівні посади. Це і відбулося. Заступник Головнокомандувача Збройних Сил України генерал-лейтенант Євген Мюйсюк  у 2014 році з рідною 25-ою бригадою пройшов великий шлях на війні, сам він керував операцією по взяттю Савур-Могили. Він особисто тоді ішов на ризик, щоб забрати з полону свого підлеглого, який пішов в розвідку на Луганщині і зіткнувся з ворогом. Йому простелили руку. Зараз цей десантник - командир батальйону тієї самої бригади і несе службу під Донецьким аеропортом. Командувач Сил спеціальних операцій генерал-майор Григорій Галаган залишився вірний присязі, вивіз з окупованого Криму родину і одиноку бабцю, за якою наглядав, створив підрозділ спецзагону "Альфа", який ефективно знищував і продовжує знищувати ворогів. Кожен з цих людей прагне перемоги країни з перших днів російської агресії.

"ВІЙНА СТОСУЄТЬСЯ КОЖНОГО"

Звичайно, що мене, як і всю країну, страшенно хвилює можливість нападу Росії, про який так активно говорять з усіх боків. Саме це ми почали обговорювати вже по дорозі на війну.

-Росія "брязкає зброєю", але нас це не лякає, - впевнено і спокійно говорить Валерій Залужний. - Так, до наших кордонів доставили військову техніку. Час від часу її перетягують з місця на місце. Але це видимість. В місцях скупчення техніки не спостерігаються палатки, в яких мали б жити люди, які обслуговують техніку, ніде ні димка, ні вогнища, ні сліду особового складу. Загроза, звичайно, є, але ми, Збройні Сили, готуємося і готові виконати завдання за призначенням.

-Я із "тривожної валізи" у 2014 році взяв лише казанок, - говорить Заступник командувача Об'єднаних сил генерал-майор Едуард Москальов. - Більше нічого не знадобилися. Захоплювати наші території реально було у 2014 році, коли армія була ослаблена і не готова до таких дій. Тепер наша армія геть не та, що вісім років тому.

-Нам вистачить людей, якщо дійсно щось почнеться? – продовжую розпитувати Валерія Федоровича.

-У зв’язку з цим хочу подякувати родинам, які віддають своїх дітей, чоловіків в армію. Країна все ж розуміє, що у нас іде війна. Мене трохи дратують ті, хто підіймає брязкіт, не розуміючи, що у нас ідуть бойові дії. Але помилка наша в тому, що люди думають, що захист країни – це лише справа Збройних Сил України, що саме вони мають все робити. Ні! У нас і в доктрині, і в стратегії воєнної безпеки, і в стратегічному оборонному бюлетені з’явилася прекрасна назва – "всеохоплююча оборона". Це значить, що Збройні Сили на початковому етапі бойових дій дають можливість державі повністю перебудуватися і перейти на військові рейки. Говорити, що в нашій армії не вистачає людей, не можна. Але я в силу зрозумілих причин не можу назвати чисельність. Вони є. Але ми маємо всі розуміти: якщо починається війна, активні бойові дії, то вони мають стосуватися кожного. Хтось віддасть сина, чи двох синів і чоловіка, і вони підуть захищати країну. А хтось стане до верстата і буде виробляти снаряди. А хтось продовжить випікати хліб, що також важливо. Це і називається готовність до війни. Збройні Сили мають бути готові до реагування на ту ситуацію, яка може виникнути. І зробити все, аби дати державі перейти на військові рейки.

-Наскільки я знаю, в регіонах, суміжних з Росією, все приведено в готовність, аби дати відсіч і зупинити ворога. Ви займаєтеся не лише Донбасом…

-Протяжність українського кордону 6 929, 980 кілометрів. І майже уздовж всього цього кордону знаходяться вороги. От що треба робити аби їм протистояти? При цьому у нас частина Збройних Сил досить тривалий час на принципах ротації виконує завдання в районі операції Об’єднаних сил. У зв’язку з тим, що є орловсько-воронезький, сіверський напрямки, а тепер додалося ще й 1 084 кілометра з Білорусією, це спонукає нас тримати угрупування , яке має контролювати білоруський, чернігівський, харківський та південний напрямки. І в цей же час потрібно дати людям відпочити, провести заходи підготовки. А ще ж ніхто не відміняв реформування Збройних Сил, перехід на стандарти НАТО. І все це відбувається одночасно. Великою допомогою нам має стати Закон "Про основи національного спротиву". Він дасть можливість швидше реагувати на ситуації, які можуть виникнути. Дає можливість вибудовувати територіальну оборону з сучасними поглядами. Це не лише охорона мостів, місцевих адміністрацій та приватних об’єктів. Ні. В Сумський області тероборона відрізняється від тероборони, скажімо, Тернопільської. На території Сумської та Харківської областей такі загони повинні завдавати таких втрат противнику, щоб він відмовився від своїх подальших планів. Цей потенціал ми лише зараз почнемо використовувати.

-Тобто людям потрібно збирати не тривожну валізу, а зрозуміти, що потрібно мати при собі військовий рюкзак?

-Абсолютно правильно. І не думати про те, куди з цією валізою втекти.

"МЕНЕ ЧОМУСЬ НЕ ПИТАЮТЬ, КОЛИ МОЇ ЖІНКИ – ДВІ ДОНЬКИ ТА ДРУЖИНА – СТАНУТЬ НА ВІЙСЬКОВИЙ ОБЛІК. А У МЕНЕ Ж Є ВІДПОВІДЬ"

-Ви відмовилися від супроводу охорони під час відрядження. Чому? – питаю Валерія Залужного.

-Навіщо вона мені в зоні ООС, де я в оточенні своїх солдат? Тут для мене якраз безпечне місце.

-Як часто ви їздите на війну і навіщо це робите?

-Раз на місяць я їду сам і разом зі мною працюють командувачі видів, родів військ та оперативних командувань. Обов’язково в ці дні працюємо з командирами, бачимо проблеми, які виникли протягом місяця, аналізуємо всі втрати, якщо вони сталися, дивимося розхід боєприпасів, пального. Годину-півтори витрачаємо на обговорення цих нагальних проблем. Як правило, ще когось нагороджуємо. Як правило, після цього командувачі роз’їжджаються і два дні працюють у своїх частинах. А я з Командувачем ООС обираємо місця, які я відвідую.

-Щоразу це різні місця, бо за два дні неможливо побачити всю лінію фронту особисто?

-Так. Завжди намагаються побувати там, де були загиблі. Мені потрібно самому побачити місце, аби зрозуміти, що там відбулося, щоб зробити висновки. Важливо уникнути втрат, спричинених нашими помилками. Як правило, ми їдемо разом з Євгеном Мойсюком, аби він побачив інші позиції, ми могли більше проаналізувати.

Військовослужбовці мотопіхотних, десантно-штурмових бригад та розвідувальних батальйонів, що несуть службу на передовій, отримали нагороди. Причому їх не викликали кудись подалі від розташування підрозділів, генерали приїхали до них самі. І вручення відбувалися якось дуже неофіційно, приязно і щиро. Крім стискання руки, Головнокомандувач обіймав бійців, знаєте, так по-братськи - плече до плеча. Всіх жінок називав на імена.

-Ми ж маємо дотримуватися гендерної рівності, - жартома сказав мені Командувач оперативно-тактичного угруповання "Північ" бригадний генерал Дмитро Красильников. Але майже половина тих, хто отримував нагороди, і справді - жінки.

-У нас в підрозділі жінки обіймають бойові посади, вони воюють і служать на рівні з чоловіками, - з гордістю говорить комбриг Маріупольської бригади полковник Сергій Сірченко. - Я пишаюся, що нам вдалося сформувати жіночий танковий екіпаж.

"От ти колись міг собі уявити, що тебе обійме Головнокомандувач?" - спостерігаючи за душевним нагородженням, посміхалися представники командування ООС. А мене в черговий раз порадувала кількість дівчат і жінок в лавах української армії. І я знову згадала сплеск питань і обурення в соціальних мережах, коли вийшов закон про те, що тепер жінки, чиї спеціальності ввійшли до розширеного переліку, мають стати на облік у військкомати. Ще у 2015 році на війні я жінок майже не бачила. З кожним роком їх ставало все більше. І поки жінки в ФБ обговорюють, як же їх будуть брати на облік, в армії вже тисячі жінок знайшли своє місце.

-Мене здивувало, що я не почув питання: а коли ваші жінки, пане генерале, стануть на військовий облік? У мене ж є відповідь, яка мене страшенно тішить, - зауважує Валерій Залужний. - Одна моя донька вже лейтенант. Друга вчиться на лікаря, тобто вона автоматично стане на облік, тим більше, що вона хоче стати військовим лікарем. А дружина кожного дня питає: коли мені вже йти, я хочу стати на облік найперша. Цю ситуацію використовує наш ворог за допомогою соціальних мереж, де це все розноситься з негативною оцінкою. Емоції громадян використовують. Думаю, за тієї кількості дівчат, які вже виконують завдання в районі бойових дій, всі розуміють, що відбувається. Зробили питання чутливим. Це наслідок тих інформаційних операцій, які проводяться Російською Федерацією.

-Хто за фахом ваша дружина?

-Економіст. І у неї є подруги, які зразу ж почали її питати про механізм постановки на облік. Їх цікавить дата, коли це почнеться. Думаю, ми все роз’яснили. Все буде нормально працювати. Максимально спрощена процедура має бути – в цьому нам допоможе Міністерство цифрової трансформації. У нас на обліку стоїть вже багато дівчат, які відслужили – вони ж ставляться на облік автоматично. Така сила вже також є.

Вручаючи нагороди, Валерій Залужний у когось з бійців питає про родину і дітей: "Нічого дивного в тому, що я багатьох знаю, немає. Багато з ким пересікався по війні, спілкувалися по службі, приємно зустрічати їх під час таких поїздок".

Розмови про важливі питання велися не лише в штабах підрозділів, біля карт, а й під час обіду. Обговорюючи можливі кадрові призначення, Головнокомандувач і представники командування ООС несподівано почали згадувати події 2014 року, обстріли, реакцію солдатів. Так яскраво, з жартами, подробицями про війну розповідають лише ті, хто бував у різних ситуаціях, хто потрапляв у бої і відчував подих смерті. Відсміявшись, нажартувавшись, Валерій Федорович перехрестився: "Слава Богу, живі залишилися. Зараз смішно згадувати, як ми злетіли над землею на машині, а тоді весело зовсім не було".

"КОЛИ СПІЛКУЮСЯ З СОЛДАТАМИ, БУВАЮ В БЛІНДАЖАХ, ВІДЧУВАЮ СЕБЕ… ВДОМА"

Кого куди призначити, в якій бригаді є потреба в молодих офіцерах, чи можна когось з них перевести, - ці питання постійно звучали в поїздці. І це стосувалося всіх галузей армії. Про необхідність залучення спеціалістів говорив і начальник мобільного шпиталю в Сєвєродонецьку. І це не про кинути кудись людину. Це якраз про відповідність людини місцю і завданням. Армія живий і дуже рухомий організм. Хтось з офіцерів обіймає нову посаду, стає командиром підрозділу, частини. Хтось навчається, аби згодом мати можливість зайняти вищі пости у командуванні армією. Мені було приємно бачити, що військовослужбовці, з якими я познайомилася на війні декілька років тому, вже отримали вищі звання, виконують завдання на зовсім іншому рівні. Армія дійсно змінюється, і кадровий потенціал в ній досить потужний. Що в команді Валерія Федоровича, що на посадах безпосередньо на війні - бойові офіцери, які з 2014 року добре знають ці краї, хто бачив війну в обличчя в найгарячіші її фази, хто вміє приймати рішення і брати на себе відповідальність.

Неподалік одного з прифронтових населених пунктів Луганської області Головнокомандувач відправився безпосередньо на позиції. Спочатку командир роти доповів йому про ситуацію на ділянці його відповідальності. Спочатку страшенно нервував, затинався. Але Валерій Федорович попросив його розповідати без офіційних звернень і формальностей. "Де ми знаходимося? Хто напроти тебе? Коли виїжджав ворог? Що ти спостерігаєш? Чим вас обстрілюють, яким калібром і коли це було крайній раз?" На всі ці питання генерала командир роти відповідає спокійно, із розумінням ситуації. Повідомляє, що вдалося знешкодити ворожу САУ, з якої велися обстріли наших позицій. На це главком реагує, як і інші командувачі: "Молодці!" Після вивчення карти командир роти особисто веде генералів по траншеї до спостережного пункту.

"Це все накопане останнім часом, раніше не було цих позицій", - поки ми долаємо метрів 700, проритих в землі, мені пояснює ситуацію Дмитро Красильников.

Ходити по траншеях взимку - задоволення таке собі. Замерзла земля покрита ще й шаром льоду, який своєю чергою притрушений сніжком. Але в цих умовах наші бійці не тільки ходять на чергування, а й живуть тут у бліндажах, готують собі їсти. Навіть лазню побудували. І саме те, що тут є лазня, говорить про фаховість і готовність піхотинців до будь-яких ситуацій. Коли люди облаштовують собі життя як слід, то і воюють вмотивовано та гідно. Командувачі ідуть за ротним спокійно, всі в захисті. Валерій Федорович звертає увагу на деталі, які трапляються траншеєю. "О, підрозділ явно співпрацює з американцями, подивіться!" - і вказує на прапор Америки, який хлопці вивісили на видному для ворога місці разом з українським. Зразу ж всі включаються і згадують жарти про "штатівських найманців" в українських окопах. Потрібно ж підтримувати легенди, які розповсюджує російська пропаганда. На спостережнику розмова знову стає серйозною. Військові обговорюють, чим саме спостерігають за ворогом, чи вистачає наших "пташок", як далеко вони літають. Вже вертаючись зі спостережника, главком заходить в бліндаж, де живуть бійці роти. Вітає з Новим роком, дякує за службу. Прощаючись із командиром роти, дякує і йому за службу, просить бути уважним.

-Навіщо ви ідете безпосередньо на спостережник? Ви б могли цього не робити. Це і ризик для вас, та і карти було б достатньо…

-Так. Я добре знаю всю смугу оборони. За роки служби на різних посадах пройшов її і вздовж і впоперек, знаю всі повороти. Але коли я спілкуюся з солдатами, коли я в бліндажах та окопах, відчуваю себе вдома. Там повітря свіжіше, пахне нашою землею і… смертю. Є цей запах, особливий, який постійно відчуваєш. Але там все по-чесному. І мені здається, коли туди приходить нормальний генерал, підбадьорює солдат, разом оглядає позиції, буває на місці, де загинув наш побратим, це нормально. Так має бути.

-Ви не звертали увагу і не робили зауваження бійцю, який був у термобілизні і у військових штанях, але без кителя, не одягнутий так, як належить під час  зустрічі поважних осіб. За неуставну форму одягу не взуваєте?

-Я нормально до цього ставлюся, від слова взагалі. Головне, що він – людина із світлими не затуманеними очима. Тим більше, там такі місця, що людина має бути екіпірована так, як їй зручно і безпечно – найголовніше. Ми чудово розуміємо, що за вісім місяців, коли навкруги багнюка і каша, форма зношується капітально. Потрібно бути там, щоб розуміти, що там відбувається і не ставити зайвих питань.

На жаль, все ще відчувається вплив радянської армії, яка своєю чергою походить від царської. Я завжди кажу командирам про те, що ми на сьогоднішній день маємо відмовитися від кріпосного права. Вірус "бояться – значить поважають", цей синдром, на жаль, все ще є. Нам вбивали в голови: ви маєте бути командирами. Коли ти загнобив людину, застрашив, нею легше управляти. А що в цей час відбувалося в цивілізованих країнах? Там виховували лідерів. Щоб ним стати, треба знати, вміти, робити, авторитет мати. І таку людину не бояться, а слухаються і виконують завдання не від страху, а від поваги. Коли ми до цього прийдемо? Для мене це пріоритет, який не потребує ні копійки коштів. Підлеглі бувають різні. Але ти маєш тримати обличчя, спілкуватися з повагою. Нічого страшного, що командира роти, у якого ми були, я називав на ім’я – Костя, а не "пане старший лейтенант", "доповідай"… Костя переживає, чи не буде війни. Та він молодець, солдатів мотивує, аби не боялися в тих окопах, щоб робили позиції і спостережники. Найважливіше, чому мають відповідати сучасні командири, – людиною бути. Як і в житті, до речі.

Вивчення карт, спілкування з командиром бригади, батальйони, командирами рот, доїзд до позиції, їхнє вивчення, - все це зайняло досить багато часу. Сутеніло, коли Головнокомандувач повертався з позиції. У його помічників виникло питання, чи варто в ніч їхати ще в Щастя, як планувалося. Після короткої розмови з Командувачем ООС та Красильниковим, прозвучало: "Нас там чекають. Людей зібрали, які мають почути подяку та отримати свої нагороди. Їдемо!" Після нагородження з комбригом була ще раз обговорена ситуація, коли на міні підірвалася машина і загинули двоє досвідчених офіцерів. Ще раз проаналізували, що там сталося. "Ми ретельно все перевірили, провели аналіз. Там таки, на жаль, ворогу вдалося встановити протитанкову міну. - доповідає комбриг полковник Олександр Луценко. - Такі тут місця, що ворог може підійти ближче, закласти міну. У нас же тут не лише лінія розмежування, а ще й кордон підходить - також небезпечна і дуже важлива зона".

До пізньої ночі продовжувалися розмови про можливі кадрові призначення. Постійно звучали позивні та прізвища молодих офіцерів, які вже проявили себе на війні, і які добре показують себе на командирських посадах. "Мені потрібен командир батальйону", - з цього почався і наступний робочий день главкома у відрядженні.

-До певного періоду я сам не вірив у можливість спрощеного кадрового пересування, що казати вже про інших, - зазначив Валерій Залужний. - Але воно можливе - передбачуване, прозоре і зрозуміле. Це завжди була ціла фронтова операція. Як правило, офіцеру було легше звільнитися, а потім знову призватися – багато хто робив саме так. Намагаюся це змінити. Командир бригади навіть сам здивувався, що можливо з іншого підрозділу отримати командира до себе. Я запропонував йому: поїдь в академію, подивися на випускників цього року, поспілкуйся з ними, дізнайся, у кого з них вже є досвід. І ми тобі його призначимо. Тоді не буде ніякої кадрової проблеми, кадрового голоду. Потрібно знати, що є достойні офіцери. Мій давній знайомий нещодавно мені сказав: не потрібно боятися призначати молодих офіцерів. Навіть якщо вони зроблять помилки, у них буде час їх виправити. Так що я вважаю, що наша проблема полягає у шляхах реалізації кадрового потенціалу проходження по службі. Але ми з цим працюємо.

-Мене страшенно засмучують офіцери, з якими я воював, і які відмовляються іти вчитися, не хочуть змінювати місце служби, не прагнуть підвищення, хоча у них є потенціал, вони можуть себе показати, допомогти армії, - зауважує Євген Мойсюк. – І я розумію, що їх тримає. Дружини не хочуть переїжджати, відмовляються, аби чоловік змінював місце служби. І перспективний комбат готовий сидіти на одному місці, не розвиваючись. Нам потрібно змінити свідомість наших офіцерів. Вони мають реформувати армію, вибудовувати її.

-Але небажання міняти місце служби часто пов’язане з житловими питаннями, відсутністю службових квартир… До речі, саме квартирне питання для військових було порушене під час новорічного привітання. І це зараз також активно обговорюють армійці: як це буде, чи отримають житло нарешті ті, хто його заслужив вже давно, - продовжую бесіду з Валерієм Федоровичем.

-Ми зробили колосальний ривок вперед. Коли я починав служити, навіть не мріяв, що у мене колись буде службова квартира в Києві. До речі, в Чернігові, де я два роки був командувачем, дали 33 квартири, зразу розподілили. І черга стоїть. Візьмемо Новоград-Волинський гарнізон. Це маленьке містечко, де я народився і виріс, де батько мій квартиру отримав. Перед Новим роком там ми видали 30 квартир. Серед тих, хто їх отримав, були командири рот, батальйонів, контрактники. Процес іде. Аби його прискорити, потрібно поміняти саму систему забезпечення житлом. В інших країнах це вирішується, є механізми. Я розумію, що у нас є деякі, можливо, несправедливо забуті пенсіонери, які до війни звільнилися і, на жаль, ще чекають заслужене житло в черзі. Бо ми насамперед намагаємось забезпечити тих, хто служить, хто воює зараз. Необхідно змінити саму систему.

- Соціальний захист військового та його родини значно підвищує мотивацію…

- Впевнений, ми вирішимо цю проблему. Головне, що з місця ми її вже зрушили. Але є інша проблема. Офіцери в маленьких гарнізонах чіпляються за дрібниці: тесть гараж залишив, теща – шматок городу… Дайте тут і квартиру. Але потрібно рухатися вперед. Офіцер має розуміти, що він буде служити в різних містах країни, родина може бути з ним поруч всюди, бо військовий буде отримувати службове житло і на виході отримає житло в тому регіоні, де захоче. Знову згадаю Новоград-Волинський. Ми забрали звідти молодого командира батальйону в Гончарівськ. Це коштувало багато сил. Довелося розмовляти з дружиною, вмовив, щоб вони на вихідні поїхали в Чернігів разом, погуляли по місту, аби зрозуміли, що там можна жити. А вони бояться цього. Готові капітанами до пенсії служити. Нам потрібно зробити систему житла, щоб могли всюди служити, щоб голова не боліла у офіцерів, де поселити родину. І ми на шляху до цього.

Паралельно з наведеними вище розмовами та спілкуванням в штабах, командувачі постійно отримували інформацію про обстріли, поранених, контужених, ситуації, які траплялися в зоні їхньої відповідальності. Планували, хто куди має приїхати найближчим часом з європейських колег, спостерігачів, дипломатів. Представники різних відомств регулярно навідуються в ці місця. Без відома військових це не відбувається. І на все потрібно реагувати, організовувати, забезпечувати. Море інформації, на яку потрібно реагувати. Тільки надійна команда може опрацьовувати все і створювати працюючу систему.

Вже пізно ввечері першого дня відрядження Головнокомандувач завітав ще й у мобільний шпиталь, який п’ять років тому з’явився у Сєвєродонецьку. Тут також вітав з новим роком особовий склад, нагородив тих, хто цього заслуговує. І розпитав, чи є поранені. На щастя, нікого з тих, хто в цьому регіоні зазнав поранення на лінії фронту, в шпиталі вже немає. Та й важких не було. Другим питанням була проблема ковіду – чи є військовослужбовці з важким перебігом цієї хвороби. Таких також немає. Ситуація контрольована і спокійна. Начальник шпиталю похизувався новим обладнанням, яке не так давно отримав: УЗД, кардіограф, апарат для колоноскопії. Показав і сучасно обладнаний стоматологічний кабінет, а один з командувачів зауважив, що і лікарі тут фахові, бо звертався по допомогу і залишився задоволеним.

-Знаючи, що буду в цьому регіоні, запланував заїхати у цей мобільний шпиталь, бо ще у 2017 році ми з його начальником, полковником Андрієм Телефанком зустрічалися з місцевою владою, займалися тим, щоб нам виділили приміщення, яке зараз вже насичується обладнанням, де працюють військові лікарі. Мені цікаво було подивитися, який рух там іде. Звичайно, що цим системно займається Командувачка Медичних сил, бригадний генерал Тетяна Остащенко.

Вже прощаючись із Валерієм Залужним, я не могла не спитати:

-Особисто ви не боїтесь можливого наступу росіян? Вам не страшно?

-Кожна людина боїться. І я також. Але річ у тому, що Валерій Залужний може боятися, а Головнокомандувач Збройних Сил України повинен виконувати свої обов’язки, робити свою роботу. І коли в це занурюєшся, розумієш, що краще не боятися.

 Віолетта Кіртока, Цензор. НЕТ