Олександр Ябчанка: "Для мене один "азовець" із "Азовсталі" вартує 10 тисяч орків"

Автор: Ольга Москалюк

У квітні минулого року лікар та громадський діяч Олександр Ябчанка облив бензином і спалив свій диплом кандидата наук на знак протесту проти наукового ступеня нардепа ОПЗЖ Іллі Киви. Той "захистив" дисертацію із державного управління. Країна отримала нового "науковця" та черговий скандал із корупційним "присмаком".

- Я щасливий, що зробив це, - розказує Олександр в інтерв’ю "Цензор.НЕТ". - Тому що мені вдалося нагадати в такий спосіб: якщо ми хочемо мати суспільство, в якому правду поважають, а до брехні ставляться, як до негативу, повинні змусити себе інакше підійти до науки. Адже це такий спеціальний "завод", який видає тобі правду. Навіть якщо вона неприємна. А навпаки не можна: ти не можеш запрограмувати якийсь результат, а тоді отримати науку. Тому що в такому разі вийде, як у Киви. Йому було треба просто отримати диплом. Там немає жодного зв’язку із науковою діяльністю.

Перед повномасштабним вторгненням Кива чкурнув за кордон, а потім – до росії і вже звідти зараз "навчає", "как нужно Родину любить". В Україні його позбавили депутатського мандата. Ябчанка ж 24 лютого взяв "тривожну валізу" та вирушив на фронт.

- Зараз не жалкуєте, що спалили диплом? – запитую.

- Ні. Поясню, чому. Найбільше, за що я хвилювався (окрім того, що це ж твоя робота) - мене не зрозуміє батько. Тут є своя передісторія. Він у мене викладач медичного університету. У його картині сприйняття світу, якщо ти пішов шляхом науковця, а не просто лишився лікарем, маєш його пройти. Крім того, важливим для нього було й те, що і його син має певні такі здобутки. У мене із батьком ненайпростіші стосунки. Але я його дуже поважаю зокрема й за те, що він зрештою на будь-яке моє рішення, навіть якщо з ним не згоден, каже: "Ти так вирішив, то й живи з цим". Але у випадку із кандидатською я боявся, що це буде для нього надто неприємною історією. Коли ця подія зрезонувала в суспільстві та її почали активно висвітлювати, я зрозумів: краще сам йому скажу. Подзвонив і розказав, що сталося, й чому. Він відповів: "Ну, спалив, то й спалив" (посміхається. – О.М.). Оце єдине, чому я тоді міг би хоч якось жалкувати про свій вчинок.

"КОЛИ ТИ ПІД ОБСТРІЛАМИ, ЕМОЦІЙНО НЕ ВКЛЮЧАЄШСЯ, А ЧІТКО ДІЄШ ЗА АЛГОРИТМОМ. ПІСЛЯ ПОВЕРНЕННЯ ДОДОМУ ВЖЕ ЙДЕ СПРИЙНЯТТЯ"

- Перед війною ви працювали викладачем Українського Католицького університету, були експертом з реформи охорони здоров’я. Сьогодні на фронті у складі ССО. Як тут опинилися?

- Почну з початку. У мене було готове рішення, що я робитиму у разі повномасштабної війни. Чому мені було зрозуміло, що так буде? Для мене історія з реформою системи охорони здоров’я була продовженням майданівської. Коли я поїхав на Майдан, у мене було таке саме бажання, як і у мільйонів людей – жити в країні іншої якості. Правда, тоді це видавалося трохи наївним, що можна поїхати, щось вимагати від влади та швиденько цього добитися. Виявилося, що це історія на роки - якщо ти хочеш жити в іншій державі, то ніхто, крім тебе, не зможе її змінити. А після втечі Януковича та вбивства людей на Майдані я вже не дуже уявляв, як мені повертатися до Львова працювати педіатром. Ти ув’язуєшся у певну "бійку", з якої вже не можеш вийти. Тому що частина людей, з якими ти в цьому згуртувався, загинули буквально на твоїх очах. Коли у 2014 році почалася гібридна війна росії проти нас, у мене було два варіанти, що робити: йти самому воювати або реформувати інституції. Я усвідомлював, що вони обидва є можливістю виграти у тій війні. Уже на момент повномасштабного вторгнення я розумів, куди можу йти воювати. А у 2014-му в мене такого розуміння не було. Я лише знав: якщо прийде повістка, я піду до військкомату, оскільки я – офіцер запасу, медслужби. Тоді вона так і не прийшла. Тож я займався реформою системи охорони здоров’я. Фактично вчився на ходу. Ті вісім років моєю зоною відповідальності були системні реформи: спочатку на рівні міністерства, потім – на регіональному. Паралельно була ще одна частина мого життя – активізм. Тому що не можна просто змінити систему охорони здоров’я, не міняючи базові речі в державі щодо її взаємовідносин із громадянином. Я уже чітко розумів, з ким воюватиму пліч-о-пліч у разі повномасштабного вторгнення. Це мої друзі з групи "Гонор", з якими ми пройшли багато чого в громадському секторі. Тому зранку 24 лютого я взяв свою "тривожну валізу", дещо докупив із медикаментів і пообіді виїхав до них зі Львова до Києва. Єдине, я трохи прорахувався щодо ситуації на дорогах. Вважав, що будуть затори з Києва до Львова, а у протилежний бік – ні. Однак виявилося, що затор на трасі був на усіх шістьох смугах, тобто в обидва боки. Я на війну їхав дуже тривожно в тому плані, що хвилювався, чи встигну проскочити трасу Житомир-Київ, поки її не "перерізали". Ви ж пам’ятаєте, що на той момент вже відбувалося. 25 лютого вночі я все ж добрався до Києва, зустрівся зі своїми друзями з "Гонору" і з того часу почалася моя війна.

- Ви – педіатр. Нещодавно у себе на сторінці у Фейсбуці написали: "Сьогодні я медик для тих, хто захищає українських дітисьок від російських орків. Мої сьогоднішні пацієнти вже давно не діти, але це не точно". Як ви спочатку звикалися із цією новою реальністю?

- Я підійшов до цього із досвідом практичної медицини, а також роботи в системі реформ. Тому що, знову ж, на першому етапі у мене було дві зони відповідальності. По-перше, я їздив з хлопцями на завдання як медик підрозділу, який знаходиться з ними на місці події і у разі чого допомагає бійцям дати собі раду, щоб не померти. Чому у разі чого? Тому що в принципі боєць має вміти надати собі першу допомогу на полі бою, наприклад, накласти турнікет. По-друге, я маю зорганізувати усю логістику надання меддопомоги від місця проведення операції до високоспеціалізованих закладів, як-от  обласної лікарні. Що це означає на практиці? Дві фази. На першій ти маєш навчити людей в підрозділі, що кожному з них робити, коли є поранені – як допомогти собі чи побратиму, але з огляду на ситуацію. Змоделюю подібну: бойовий контакт – когось поранили. Якщо всі побіжать йому допомагати, зроблять тільки гірше. Але перша реакція людей на подібні речі є емоційною: "А, поранили!" і одразу побігли до людини. Цього категорично не можна робити. Тим більше, якщо вона стала на міну. Поруч можуть бути інші, то усі бійці можуть на них підірватися, і добра від того не буде нікому. Тому потрібно було пояснювати, як повинен відбуватися увесь цей процес. Це перша частина – який алгоритм дій. Друга – логістика, а що далі? Куди б ми не приїжджали на виконання бойових завдань, у мене був зрозумілий так званий "маршрут пацієнта" – кому я телефоную, зв’язують, та куди везу пораненого. Це що стосується тактичної медицини.

Друга важлива ділянка роботи стосується терапії. Це те, що мені було ближче до душі (посміхається. – О.М.), тому що я до того звик у педіатрії. Дивіться, медицина на війні – це не лише поранення. Воюють люди, а вони хворіють. Наприклад, у розвідці є своя специфіка: побачити супротивника, не давши йому помітити себе. Війна почалася взимку. Ми нерідко на завданнях мерзли, адже доводилося довго перебувати на одному місці. Перших днів 5-7 усі були на адреналіні, ніхто не хворів. А потім у нас вся база захворіла - почали "сипатися" один за одним. Ми спочатку планували зробити тут ізолятор. Але передумали, бо все одно усі перехворіють. От тут якраз і стала в нагоді моя педіатрія. Звісно, святі люди – волонтери нас забезпечили усім. Від харчування до медикаментів. Тому що на початку війни ми ще не були у структурі, діяли як добровольці. Відповідно, державного забезпечення не мали. Але скажу вам, що зусиллями цих прекрасних людей у нас було все необхідне. Наприклад, спочатку ми спали, де приходилося, через що у хлопців почалися проблеми зі спинами. Я попросив у волонтерів прості матраци. То вони нам привезли ортопедичні. Я був у шоці (посміхається. – О.М.). Повторюся: це святі люди! Вони для нашої перемоги роблять точно не менше, аніж решта.

- Про волонтерів ще поговоримо. Хочу детальніше розпитати про вашу роботу. Ви бачите на війні смерть, поранення. Про що найчастіше в такі моменти думаєте?

- Коли трапляється якась така ситуація, у тебе спрацьовує алгоритм дій, що потрібно робити: раз-три-п’ять. Коли вона непоправна, то усвідомлення приходить пізніше. Коли загинув наш близький товариш, мене емоційно "наздогнало" за декілька днів. Тим більше, спочатку не було підтвердження про його загибель, і ти думаєш: "А може ж?!" Ти тікаєш від того, тому що хочеться вірити до останнього. Насправді, чудеса ж бувають. Але, на жаль, не так часто, як би хотілося.

Так от, як я сказав, коли ти під обстрілами, емоційно не включаєшся, а чітко дієш за алгоритмом. Після повернення додому вже йде сприйняття. Інколи навіть включаєш собі відеозаписи і думаєш: "Ого, нічого собі!" Загалом я так би сказав: організм переключається з режиму в режим.

- Що вам дає сили емоційно усе це переносити?

- Я їх черпав вісім років після Майдану до початку вторгнення. Дивіться, до появи Супрун у Міністерстві охорони здоров’я медреформу не просто гальмували – її заблокували. У такій ситуації у тебе з’являється відчуття, що все марно. Це при тому, що ти взявся щось тут робити в ім’я тих людей, які загинули за ідею нової демократичної України, в якій панує верховенство права. Тобто зрозумілі речі! Але ти не можеш нічого з цим зробити, тому що купка людей, до речі, у вишиванках блокують медичну реформу. Це Мусій та Богомолець, причому, прикриваючись Майданом. І от ти думаєш: окей, ти не можеш нічого зробити, але можеш хоча б намагатися. Тоді продовжуєш робити певні кроки. Я зараз проводжу паралель з тим часом, тому що саме тоді я випрацював той алгоритм, як діяти, коли з’являються думки: "Може, воно мені не треба?!" Я напрацював такі практики, і зараз вони в нагоді.

Знаєте, коли я у вирі подій, тоді якраз все ок. Тобто я можу бути фізично втомлений, не спати тривалий час, але виконувати свою роботу. Мені для того не потрібен якийсь спеціальний мотиватор. Але були періоди, коли я не був безпосередньо зайнятий, коли все зробив, усі алгоритми були налагоджені, був на базі. От тоді мав непрості внутрішні дискусії. Розмірковував так: "Все, що ти зміг, вже зробив, а що ще зможеш – ще зробиш. Зараз іди й потренуйся з автоматом" (посміхається. – О.М.).

- Психологи якраз і радять робити фізичні вправи, щоб побороти тривожність у такі моменти та відволіктися.

- Так-так. Я взагалі спортом займаюся все життя. Така корисна звичка. Але тут мені показали деякі нові вправи. У нас у підрозділі є бійці з бойовим досвідом. Дехто воював тривалий час. Вони навчали нас багатьох речей.

- Наприклад?

- Окрім практичних речей, пов’язаних з нашими безпосередніми бойовими завданнями, були й фізичні вправи з автоматом, якими я раніше, звісно, не займався (посміхається. – О.М.). Це для мене була така досить нова історія.

Підсумовуючи ваше запитання, де я беру сили, скажу – там же, де і до того. У мене є чітке розуміння того, що б я хотів зробити за життя: щоб те, що українці почали на Майдані у 2013-2014 роках, а саме побудову демократичної незалежної країни (я її собі бачу республікою), не минуло дарма, щоб нам вдалося досягти цієї мети. Я зараз не маю усіх відповідей на запитання, якою саме буде країна. Більше того, мені здається, коли вони з’являються, це вже не демократія. Демократія якраз – це право на дискусію. Є безліч світлих людей (я навіть не можу сказати точну цифру), які віддали за це своє життя, починаючи з Небесної Сотні, бійців АТО, активістів, яких убили за неї (як-от, наприклад, Катя Гандзюк). Причому вони йшли на це свідомо. От я черпаю сили в пам’яті про цих людей та в ім’я живих, за яких варто боротися.

"МИ З НИМИ ВОЮЄМО НЕ ТОМУ, ЩО НЕНАВИДИМО ЇХ, А ТОМУ ЩО ЛЮБИМО ТИХ, ХТО У НАС ЗА СПИНОЮ"

- Зокрема і волонтерів, про яких ми з вами вже згадали. Ви нещодавно збирали кошти на коптер. Вдалося закрити збір?

- За п’ять днів! Я в шоці від цього. У домайданівському житті я намагався робити якісь корисні речі для лікарні. Тоді ми довго збирали на рентген-апарат. А тут кошти були за такий короткий термін! Я вкотре переконався, що у нас фантастичне суспільство! Це ж були люди, які у переважній більшості мене навіть не знають. Першими цю "хвилю" розігнали друзі. Вони вкотре підтвердили те, в чому я і так був переконаний, що це – прекрасні люди: якщо є світла ідея, вони у неї включаться максимально. Але чимало незнайомих мені людей накидали гроші. Це ж чимала сума – близько 600 тисяч. Середній переказ був порядку тисячі гривень. Ця ситуація ще раз довела, що я живу в найкращій країні. Якби у мене був вибір, в який час народитися в якій країні, я б не задумувався ні на секунду. Те, що у нас не нудно, це м’яко кажучи (посміхається. – О.М.). Але тут живуть отакі люди, про яких я тільки що сказав, які просто на довірі готові віддати гроші, яких, очевидно, у них і так є не дуже багато.

- Як ви взагалі ставитеся до того, що звичайні українці так скидаються грошима, а волонтерство продовжує залишатися рушійною силою в армії?

- ЗСУ та решта формувань, які воюють проти орків, це таке "вістря спису", а все решта, включаючи "тіло", яке його тримає – українське суспільство. Неймовірно відчувати себе цим "вістрям спису" у такого суспільства! Знаєте, що для мене ще було відкриттям на цій війні? Я раніше жив у картині світу, що в Україні є якась кількість людей, так би мовити, навіжених. Це ті, хто не готові миритися із несправедливістю, із тим, що сильний диктує свою волю слабшому. Мені видавалося, що їх не так вже й багато. Вважав, що це такий український скарб. Я таких чітко ідентифікував на Майдані. Це були не лише виключно ті, хто безпосередньо там знаходився, а й хто привозив їжу, одяг і таке інше. У мене було враження, що таких небайдужих громадян – десятки тисяч. А виявилося – мільйони. І це дуже круто! Я був здивований. Коли мене запитують, як ти думаєш, чому так? Я відповідаю, що це дуже горизонтальна річ. Тому що немає начальників у волонтерів. Солдат для них – побратим, товариш. Це дуже партнерська історія. У ній ще дуже вагомим є те, що немає більш чи менш важливіших волонтерів та активістів. Якщо негативна конотація врівнялівки – це довбаний комунізм, коли система намагається усіх зрівняти, то тут протилежна штука: коли всі всім рівні, незважаючи на те, що хтось може більше докластися до спільного, а хтось – менше. Це дуже резонує з українською філософією, зокрема Григорія Сковороди. У нього була концепція "нерівна рівність", в якій він взяв за символ фонтан і посудини, які той наповнює. Ще цікавий момент: попри те, що люди емоційно, фізично і фінансово дуже вкладаються, вони бідкаються, що роблять недостатньо. Я це постійно бачу по постах волонтерів, чую в розмовах. Мовляв, їхні старання – це ніщо, порівняно із зусиллями тих, хто воює. А тут іще ситуація: військові нарікають, що їхні намагання – ніщо порівняно із тими, хто тижнями в окопах. Я навіть пост з цього приводу писав: "Та припиніть це!". Так, з одного боку, це класно, що люди, які віддають багато, вважають, що могли б ще більше. Це викликає максимальну повагу. З іншого – я завжди наголошую, як у нас кажуть: "Не робіть собі з того гризоти" (посміхається. – О.М.). Це круто, що ви так дивитеся на речі й намагаєтеся зробити більше. Однак якщо ця думка вганяє вас у депресію, то женіть її від себе. Якщо ж вона мотивує вас робити більше, то подякуйте собі за такі думки. Не треба "їсти" себе зсередини. Тут навпаки: кожен, хто хоч якось доклався до спільної справи, має себе похвалити. Тому що кумулятивно всі ці зусилля заподіяли нашому ворогу ряд дуже болючих поразок, як-от битва за Київ, яку ми виграли. Просто на хвильку уявіть собі цих імперців, які жили у своїй картині світу, де один з їхніх придворних Соловйов розказував: "Бровь поднимем, и Украина все поймет". Підняли вони брову і так під неї добре отримали. Так, ми ще не виграли війну. Я переконаний, що ми її виграємо. Але немає жодної на це гарантії. Лише переконання моє і ще мільйонів людей. Однак вже є доконаний факт, що битву за Київ, як я сказав, вони програли, як і ще декілька стратегічних напрямків.

Зараз триває війна за Донбас. Знову ж, на жаль, я не можу сказати, що ми тут виграємо, але ми точно не програємо так, як би це бачив ворог. Тому що у них був зрозумілий та примітивний план оточити наші з’єднання на Донбасі. Станом на зараз їм цього не вдалося. Так, тут дуже нелегко й кінця-краю поки не видно. Але факт залишається фактом: ми нанесли їм декілька болючих поразок. Я веду це до того, що кожен, хто бодай якось доклався до цього, навіть найменшим чином, заслуговує на те, щоб сказати: це і моя перемога теж.

- До речі, про перемогу. Зацитую ваш нещодавній пост: "У моєму дитинстві популярними були фільми про усіляких спецпризначенців на кшталт "Рембо" чи "Командо". Оце я дитиною і мріяв про усілякі спеціальні операції. Доросле життя внесло свої корективи у мрії, і я став лікарем. Але ж бійтеся своїх мрій – вони мають властивість змінюватися". Ми зараз усі мріємо про якнайшвидшу перемогу із найменшими втратами для нас. Думаю, ви теж...

- Звісно!

- А про що ще мрієте?

- Ми живемо в країні, де рівний рівному – це дуже органічна річ. Навіть в армії, яка є максимально вертикальною структурою, але ви навіть не уявляєте, яку роль тут грають горизонтальні зв’язки на рівні ведення бойових дій. Наскільки мені дозволяють судити мої знання про Козаччину, можу сказати, що зараз я  на Запорізькій Січі. Це абсолютна фантастика! Я навіть не міг це уявити. То у мене є така маленька мрія – розповісти це все Ярославу Грицаку, який, очевидно, писатиме історію цієї війни.

Щодо самої перемоги, то тут є важливий момент. Я мрію перемогти у цій війні, а не знищити ворога. Звичайно, одне без іншого бути не може. Але для мене головне – перемога. Мене мало цікавить, що буде потім з рашкою. Мені це взагалі фіолетово…

- Та як?! Вони ж нам і після перемоги спокою не дадуть. Це протистояння почалося, умовно кажучи, не вчора, й, очевидно, не завтра закінчиться.

- Поки що я мрію саме конкретно про остаточну перемогу. Для мене це означає, що Україна буде суб’єктною. Чому я згадав про рівність? Я так бачу Україну: рівну з іншими країнами світу. Це, власне, й стосується того, як має завершитися війна. У моєму розумінні це має статися, якщо світ усвідомить, що рівний з рівними – це головна людська концепція, а не право сильного. Якщо згадати книгу Платона "Держава", то там є дискусія про те, що таке справедливість. Платон переповідає бесіди вустами Сократа. В одній з них його співрозмовник сказав: "Сократе, усім відомо, що справедливо діяти так, як вигідно сильному". Сподіваюся, цією війною ми доведемо, що це не так. Ось росія вважала себе сильнішою, старшим братом з якогось переляку. Взагалі що це за маячня?! Була впевнена, що має право диктувати, якими нам бути. Так от я мрію, щоб подібного не відбувалося. Тому що це архаїзм, коли ті, хто себе вважають старшими, розказують іншим, як їм жити. Можливо, ви знаєте - у Леся Подерв'янського досить у жартівливому тоні, але дуже гарно описана одна з національних ідей: "Та відчепіться від нас!"

- Так, знаю. В оригіналі там інше слово.

- Я намагаюся цензурувати (посміхається. – О.М.). От це правильна ідея.

Про що ще мрію? Знаєте, на війні мріється про такі речі, які ти у мирний час навіть не проговорюєш, як то про сім’ю та дітей. Прикро, що їх немає. Якось не встиглося. Але з іншого боку, є те, що вдалося – я був долучений до процесу побудови кращої країни. Правда ж, Україна до і після Майданів інша. Я не кажу про якусь одну подію, яка змінила країну, чи певний період. Ні. Ми просто рухаємося в правильному напрямку. Візьмемо для прикладу індикатором індекс сприйняття корупції: якщо 30 років тому було нормальним платити за довідку, що дісталося нам у спадок від радянщини, то зараз таке теж відбувається, але ти вже не можеш цим вихвалятися, тому що тобі руки не подадуть. Так от якщо я цю війну не переживу, то знаю: залишу після себе країну, яка рухається від тоталітарного минулого (яке не було її рішенням, бо вона була фактично окупована) до демократії. Причому ми боремося саме за це! Це от теж мотивує, зокрема не боятися, тому що я розумію, за що ризикую життям. За що ризикують на тому боці? За кілька тисяч рублів?

- Можливо, окрім цього, ними рухає ненависть і заздрість до нас?

- Гарне запитання про ненависть… Їхня постійна ненависть – це слабша позиція, аніж любов. У нас не так, як у них. Тобою рухає те, що за спиною – мільйони прекрасних людей, які роблять фантастичні речі. Маленька порівняно із росією країна (і за розміром, і за кількістю населення), але як воює! Нами керує саме любов один до одного. Я ж бачу, як за мене хвилюється купа людей. Навіть за цими листуваннями: "Привіт, ти як? Чим допомогти?" І це ж не награно, а абсолютно щиро! Тому любов все одно сильніша за ненависть.

Знаєте, я їх теж інколи ненавиджу, але це не є ключовим та головним відчуттям. Один із таких моментів був, коли вони розбомбили у Маріуполі пологовий будинок. Я навіть тоді написав пост про те, чи брати їх у полон. Тому що дуже важливо у цій війні (і це теж одна із моїх мрій) – перемогти "дракона", не ставши ним. Поки ми рухаємося цим треком. Тому що ми з ними воюємо не тому, що ненавидимо їх, а тому що любимо тих, хто у нас за спиною. Сподіваюся, що ми і надалі дотримуватимемося такої лінії. Принаймні я дуже намагатимуся. Хоч періодично це вкрай складно. Як, наприклад, після удару по торговому центрі в Кременчуці. Можливо, тут уже трохи присутня конспірологія, але інколи мені видається, що вони це роблять для того, щоб ми їх зненавиділи й почали себе поводити, як нелюди. Вони періодично проштовхують ці наративи, що в Україні – нацисти й фашисти. То не виключено, що сподіваються на те, що ми перетворимося на "дракона" – почнемо вчиняти дії, які не дуже притаманні людям. Що я маю на увазі? Повертаючись до мого посту після бомбардування полового в Маріуполі, після такого тобі перше, що хочеться – не просто не брати їх у полон, а убивати навіть з певною жорстокістю. Але далі ти ведеш з собою дискусію, чи готовий перетворитися на такого навіть по відношенню до нелюдів? Тоді береш себе в руки й переписуєш пост, що у мене немає бажання брати їх в полон, але це не означає, що цього не робитиму. Більше того, закликатиму тут й інших чинити так само. У нас же бувають дискусії на цю тему. Я пояснюю: по-перше, це наш обмінний фонд. Для мене один "азовець" з "Азовсталі" вартує десять тисяч цих орків. По-друге, ми не можемо себе поводити, як нелюди, навіть із нелюдами. По-третє, вибачте, є міжнародні конвенції, які ми не можемо порушувати, тому що з їхньою допомогою апелюємо до всього світу. Якщо ми втратимо цей важіль, дамо козир нашим ворогам. У ста відсотках цих дискусій, швидше чи довше, але зрештою зі мною погоджуються. Тому я роблю висновок, що поки що ми не стаємо цим "драконом". Це мене надзвичайно тішить, а також ще раз підтверджує, що я живу у фантастичній країні!

Ольга Москалюк, "Цензор.НЕТ"

Фото: Facebook Олександра Ябчанки