Жінка, яка зуміла забезпечити закупівлю всього комплексу байрактарів. Руслана Величко: "Як би тобі продавець не розповідав про любов до України, війна – це завжди гроші. Були випадки, коли європейські банки відмовлялись проводити наші кошти"

Автор: Тетяна Ніколаєнко

"Майже три місяці титанічних зусиль Руслана Величко, тисячі благодійників, які щоденно підтримують через Повернись живим армію, десятки нарад, купа нервів та стоси паперів і от, нарешті, ми можемо публічно представити наймасштабніший проєкт нашої команди - ми купили Байрактар TB2". Це слова керівника Фонду "повернись живим" Тараса Чмута про найграндіозніший наразі проєкт Фонду. Цензор.НЕТ поговорив з тією самою тендітною Русланою Величко, яка і вела від початку до кінця.

Багато років Величко працювала в ОПОРІ, працювала у Секретаріаті фракції Верховної Ради. У фонді "Повернись живим" Руслана волонтер. Її основне місце роботи - інша бюджетна установа - "Український ветеранський фонд".

Як купувати зброю і як змінилось за роки війни волонтерство, про що треба думати вже зараз і навіщо брати ліцензії, коли інші працюють і так. А також про те, що українське суспільство скоро матиме мільйонні родини ветеранів і як їм допомагати, читайте далі.

– Наскільки я пам’ятаю, ти волонтерством стала займатись ще в 2014 році. Як ти до цього прийшла, були особисті обставини?

– Так, були особисті обставини – дуже багато друзів пішли добровольцями, родичі пішли. Одному треба був бронік, другому каска. Потім телефон мій став розходитись якимсь дивним чином…

– Якимсь, певно, ти була ефективною…

– … Я ніколи це публічно не позиціонувала. Мені цього і не хотілось.

– І вже тоді ти працювала з Тарасом Чмутом, бо про нього я з твоїх постів дізналась.

-Я спочатку працювала сама, потім почали проєкт "Мілітарна допомога" від Українського мілітарного порталу. Потім я ще трохи попрацювала, далі завагітніла і на цьому все завершилось. Тому що треба було займатись іншим.

– Якщо порівняти 2014 і 2022, наскільки змінились потреби армії?

– Зараз це трохи інший формат волонтерства і зараз інший формат бойових дій. Зараз війна більш динамічна і зараз все по-іншому. Тому що в 2014 році не прилітало у Львів, Вінницю чи ще кудись. А зараз все це відбувається. І відповідно змінюються потреби. У 2014 запити були ледь не на гумові тапочки, а зараз волонтерство стало більш професійним. Тому що, зрозуміло, що все розвивається.

І тому, коли ти отримуєш запит від якогось голови ОТГ, що йому треба 50 тепловізійних прицілів, ти питаєш: "А для чого вони вам?". "Ну для ТРО…". "А що ви з цими 50 тепловізійними прицілами будете робити?" 

– Це хоч з прифронтової зони був запит?

– Без різниці. Просто є техніка, якою треба вміти користуватись. Вона ефективна лише тоді, коли нею вміють користуватись. І якщо раніше волонтери не дуже розбирались чи вникали, то зараз ти набагато краще розумієш, що, де і кому треба. Де забаганка, а де дійсно є потреба.

– Якраз недавно говорили з генеральним продюсером Ukrainian Fashion Week Володимиром Нечипоруком, який зараз теж тихо волонтерить, і він так сказав, що якщо людина не може сказати, що з пропонованого списку йому треба, а каже, що треба все, то в нього виникає підозра, що ця людина не розуміє, що їй треба і скоріше допомогу отримає той, хто каже чітко що і навіщо.

Але якщо взяти у відсотках, скільки звернень чіткі, а скільки "дайте, бо хочу"?

– Дивись, у фонді є відділ звернень, є форма, де можна завантажити звернення, щоб не було бардаку та була певна структура. Далі є люди, які закуповують все це, є люди, які збирають гроші. І є люди, які розподіляють, які їздять по бригадах, на передок, і комунікують з ЗСУ або силовими структурами, кому, що треба.

А коли був початок цієї історії, то був голова ОТГ, який дзвонив і казав, що треба 50 тепловізійних прицілів. І я питаю: "Так, а що ви з ними робитимете?" Мовчить. Кажу: "Давайте тоді я розкажу. Насамперед ви його розпакуєте і подивитесь на сонечко, а потім скажете, що вони поламані. Бо ви просто не знаєте, що не можна в нього дивитись на сонечко, бо він згорить. А скажете, що волонтери фігові теплики передали".

Або були історії з дронами, коли люди не вміють користуватись ними. У "Фонду повернись живим" є інструктори, які проводять навчання по різноманітних напрямках, користуватись тією, чи іншою технікою.

– Знаєш, я в останні тижні так багато чую про проблеми в користуванні дронами і що цього нелегко навчитись, а у військових умовах ще й дуже важко керувати, що я не розумію, це ми десь проґавили цю проблему і не готували людей, чи це просто зміна масштабу війни і більша потреба в таких людях?

– Масштаб війни. Зараз у нас дуже багато ТРО, ДФТГ, багато добровольців і це часто погано підготовлені люди, бо як було цивільних навчити готуватись, не було якихсь законодавчих механізмів. Тому є як є.

Як часто каже Тарас Чмут: армія – це зріз суспільства, і не треба очікувати від них надсуперздібностей. Це такі самі люди як ми, тільки в інших умовах.

– Ти кажеш, що запити змінились, але ж все одно просять і взуття, і сокири, і лопати.

-Я про це не можу сказати, бо на сайті фонду опубліковано, чим він займається. І якщо хтось напише запит на шкарпетки, то, скоріше за все, цей запит не буде навіть розглянуто. Бо не можна врятувати всіх і всім забезпечити. І якщо розпиляти сили, то в тебе будуть низька ефективність і результат.

– Як ви прийшли до того, щоб брати дозволи на закупівлю летального озброєння і товарів подвійного призначення? Я так розумію, що не всі фонди так робили.

– Є 174 постанова Кабміну, яка виникла, бо треба було ввозити тепловізори, дрони, а це здебільшого товари подвійного використання. По цій постанові також можна ввозити, і деякі волонтерські групи так і роблять, в певних масштабах. Те, що ми почали оформляти дозволи на товари військового призначення, це сталось якось дуже випадково. Я вже і не пригадаю як. Ми це оформили в кінці березня і уже деякі контракти ми презентували, інші виконуються.

Чому взяли такий ракурс? Бо треба бути готовим до всього у цій війні. Тому що є розуміння, що ця війна не закінчиться завтра чи післязавтра. І чим краще ти підготуєшся, тим більше шансів допомогти.

– Знову-таки Нечипорук розповідав, як письменних Дорж Бату віз якісь броніки для військового підрозділу, де служить його родич, і одна зміна митників його промаринувала день, хоча були всі документи, а інша – пропустила зразу. У вас були такі проблеми?

– Взагалі на час воєнного стану на бронежилети та каски не треба дозвільних документів. Це відповідно до закону: (абзац сьомий статті 2 ЗУ Про державний контроль за міжнародними передачами товарів військового призначення та подвійного використання" ввезення на період проведення антитерористичної операції та/або запровадження воєнного стану відповідно до законодавства спеціальних засобів індивідуального захисту (каски, бронежилети) для потреб правоохоронних органів, Збройних Сил України та інших військових формувань, утворених відповідно до законів України, інших суб’єктів, що здійснюють боротьбу з тероризмом відповідно до закону). Тому, чому такі проблеми виникають, я не розумію. Є такий момент, що коли писали закон, то забули про бронеплити. Тому там окрема процедура. Там треба дозволи або гарантійний лист, і ввозити це як допомогу. Або треба отримати окремий дозвіл на товар подвійного використання.

– А взагалі проблеми з митницею були? Затримки?

– По процедурі…

– Розгорнута відповідь..

– Є процедури, які ти не можеш обійти. Митниця. Державна служба експортного контролю, податкова, банківський нагляд, фінансовий моніторинг. І у них є свої процедури. І ти їх не можеш обійти. Так, багато хто жаліється, що можна було дозволити і просто так. Але я особисто проти. Це моя думка, не Фонду. Тому що я не хочу, щоб з нашої країни зробили Сомалі.

– Перевалку зброї.

– Так. Держава має все це контролювати. Це нормально. І коли ти щось завозиш для військової частини, то воно має ставати на баланс військової частини. І це правильно. Щоб не було як в 2014 чи 2015, коли потім привезене продавали на OLX. Бо оце якраз ненормально.

Правильно, коли держава це контролює. Особливо товари військового призначення.

– Буквально днями ти запостила фото з байрактаром і написала, що це одне з твоїх досягнень, де ти взяла участь від початку до кінця. Якщо не секрет, скільки зайняла процедура закупівлі?

– Місяць. Річ у тому, що ми вже якраз пройшли певні процедури в Державній службі експортного контролю і нам не треба було все це проходити. Ми взяли сертифікат кінцевого споживача. Ми оформили контракт, подалися на дозвіл, отримали його і далі пішли логістично-митні процедури.

– Всі ми спостерігали, як Фонд Сергія Притули зібрав гроші на байрактари за три дні. Скільки у вас зайняло збирання коштів?

– Ми не збирали цільово кошти на байрактари. Просто так склалось. І ми не просто купили три літачки, ми купили комплекс – систему повітряного зв’язку, мобільний комплекс наземної станції управління, комплекс наземного терміналу передачі даних, інтеграційний комплекс для високоточних припасів, систему повітряного зв’язку, систему розпізнавання свій-чужий, комплекс технічної підтримки та самі керовані авіаційні боєприпаси, без чого літачки не можуть вражати ворожі цілі. Без цього всього байрактар – це лише БПЛА.

Тому наші історії трохи різні.

– Є між вами якась внутрішньовидова конкуренція?

– Ні, нема. Ми почали контрактувати в травні. А коли ти ведеш такі переговори, то їх краще тримати в тиші і таємниці, щоб не було зайвих перепон. Бо ворожа сторона працює не лише на лінії фронту, а і на політичному, і дипломатичному рівнях.

– А були у вас історії таких перешкод? Можеш розповісти?

– Був випадок, коли банк однієї європейської країни повернув кошти, бо це кошти з України.

– Країну не назвеш?

– Краще не буду. Але таких історій було дуже багато.

Крім того, щоб продати такий товар, продавцю треба мати експортну ліцензію саме на цей товар і саме в Україну. І це також займає час. І тому, маючи неприємний досвід однієї історії, яка тягнеться досі, ми вирішили не говорити наперед про те, на що підуть зібрані кошти. А афішувати, коли вже товар в Україні.

– Я знаю, що при закупівлі зброї виникають дуже несподівані ланцюжки країн, через які доставляють товар. Часто це арабські країни. Ви теж так працюєте?

– Звичайно, ми шукаємо різні товари у різних країнах і є такі, які не хочуть продавати в Україну, і питають, чи немає у нас випадково рахунків у Польщі чи інших країнах…

– Хм…

– Навіть деякі пікапи наші європейські колеги купують в арабських країнах, а потім продають нам. Таким чином…

В будь-якому разі, коли мова про гроші, як би тобі продавець не розповідав про любов до України, це все одно ринкові відносини. Їм треба платити працівникам, за логістику, і таке інше… Війна – це завжди гроші.

– Так, але війна - не лише гроші, але і люди. Деякі люди під час війни відкрились по-новому, деякі – розчарували. Були в тебе такі історії?

– Я дуже часто згадую, що 24 лютого я написала пост на Facebook, що зараз кожен покаже, чого він вартий. Звичайно, що є люди, які мене сильно здивували, а є, які розчарували. І, думаю, що така історія є у кожного. І я не думаю, що в цьому якось винні ці люди. Це просто людська психологія виживання.

– Біжи або бийся… Але ти мама, і ти могла би тікати зі своєю донькою. Була така думка хоч на мить?

– Ні.

– Але ж було страшно за дитину, коли ракети летіли на Київ та країну.

– Звісно, було. І я роблю максимально все, щоб убезпечити свою дитину. Але в мене дитина, зважаючи на життєві обставини, має досить дорослий характер. Я коли була вагітна, казала їй: "Ти моя маленька незалежність". І вона може сама вирішувати. Наприклад, я мала їхати з нею у відрядження у іншу країну, і вона категорично відмовилась.

– Оскільки вона переживає війну, ракетні обстріли? Що говорить?

– Зважаючи, що дитина народилась в середовищі, де війна і ракети, це більш стандартна історія ніж якась новинка, то у садочку, коли почали розповідати про бомбосховища, моя дитина взяла і все розповіла раніше за вихователя.

– Думаю, у всіх був шок.

– Так, завідувачка так і сказала: "Значить, тепер Євгенія все розкаже". Я намагаюсь оберігати дитину і особливу увагу приділяю її психологічному стану, і я насамперед намагаюсь її не лякати. Бо мені здається, що найбільшу травму можна завдати саме такими залякуванями. І навіть, коли я стресую, то стараюсь вийти в іншу кімнату, постресувати там і повернутись нормальною. Хочу, щоб моя дитина була психологічно здоровою. І я намагаюсь максимально вберегти її від накручування, бо дуже часто не такий страшний чорт, як його малюють.

– Ти й до того була зайнятою мамою, а зараз скільки забирає робота?

– Дивись, я ж тут в "Повернись живим" волонтерю, а загалом працюю першим заступником Виконавчого директора бюджетної установи "Український ветеранський фонд". Ми почали його реєструвати в кінці січня і завершили реєстрацію вже в час воєнних дій. За цей час ми набрали команду і запустили два проєкти. Перший – це мікрофінансування ветеранського бізнесу. Це дуже важливо, бо коли наші воїни захищають батьківщину, ми маємо допомогти їхнім жінкам-підприємницям та їхнім родинам. Також у нас діє гаряча лінія підтримки, куди дзвонять по допомогу або просто виговоритись. І зараз ми ще плануємо запускати більшу конкурсну програму проєктів ветеранського бізнесу, де надавати на проєкт до мільйона гривень.

– Це бюджетні кошти чи донорські?

– І те, і те. Більша частина – це донорські кошти. Річ у тому, що в нас війна, але в нас ще має працювати економіка, ми маємо жити, ми маємо піклуватись про сім’ї військовослужбовців. Тому що моральний стан військового також залежить від того, чи держава турбується про його родину.

А оскільки на даний момент по законодавству буде більше мільйона ветеранів і під нього також підпадають їхні сім’ї… Застосовуючи просту математику, то це велика кількість осіб.

– … Ми будемо ветеранським суспільством, як сказав один мій співрозмовник.

– …Так, і ми маємо вже зараз думати, як із цим бути і як підтримувати ці родини.

– Ми чули і про ветеранські ресторани, і про аграрний бізнес, і меблевий. На що виділяєте гроші?

– Це проєкт мікрофінансування для фізосіб-підприємців і самозайнятих осіб. Ну, наприклад, дружина ветерана займається манікюром. У неї знищений будинок, вона була змушена переїхати у, скажімо, Львів, і почала роботу. От ми даємо їй кошти, за які вона може купити необхідні засоби і почати хоч щось робити.

– Можеш назвати суму допомоги?

– Ми можемо без конкурсу надавати до 20 тисяч. А якщо більше 20 тисяч, то це вже на конкурсі. Ми вибрали таку модель, щоб дати якусь первинну мінімальну допомогу і вудочку, щоб допомогти.

І зараз ми готуємось до конкурсної частини для ветеранського бізнесу.

– Як це відбуватиметься?

– Треба буде конкурсна заявка, будуть залучені експерти, які будуть їх оцінювати і на їх основі будуть ухвалювати рішення. Отака стандартна майже грантова історія, тільки від бюджетної організації за підтримки держави. Тому що про ветеранський бізнес – це ще про соціальну складову. Скільки я не спілкувалась із ветеранським бізнесом, наприклад, з СТО, то часто чую: "Ні, в нас немає часу на цивільні машини, тому що треба поремонтувати військовим". При цьому ремонтують вони це за свої кошти і забувають, що треба ще і якось заробляти. Це дуже круто, але дуже тяжко. А зараз дуже важко знайти бізнеси, які тихесенько собі допомагають, а не просто піаряться.

– Прямо скажу, реклама деяких бізнесів по радіо дуже дратує..

– Так.

І є ще багато ветеранів, які не можуть воювати через каліцтва, і зараз займаються бізнесом. Є ті, які втратили підприємства через бомбардування. І вважаю, що ми маємо допомогти цим людям. Адже це соціальний та людський обов’язок перед цими людьми та сім’ями.

– Я ще хочу спитати про рівень пожертвувань, чи впав він порівняно з першими місяцями? Бо бачу, що нещодавно "Повернись живим" запустив платформу, де можна купити іменний підпис на снаряді і думаю, що це спосіб заохотити людей донатити.

– Це все залежить від психології. Ми можемо навіть порівняти, чому рівень підтримки до військових такий високий, а ветеранів низький. Тому що військовий – це той, хто тебе захищає, а коли ветеран – то тобі вже треба допомагати.

Коли був шок, коли люди не звикли, коли були тривоги, то всі спершу бігли у бомбосховища, а зараз часто спокійно сидять у кав’ярнях. І з донатами та сама історія – це про психологічну адаптацію.

– Тоді удари по Вінниці мали б збільшити кількість донатів?

– Від Києва Вінниця далеко, і Львів далеко, давай говорити прямо. Поки тебе не торкається, ти на чужому горі не навчишся.

– А іноземна допомога теж зменшилась?

– Ні, більш-менш стабільна. Але я думаю, що нам усім треба готуватись до важчих часів, бо в Європі скоро також настане криза….

– …Прийде зима і енергетична криза…

– …плюс утримання біженців, це все накладається. І нам всім треба готуватись і думати наперед. Ми всі розуміємо, що прийде зима і всі проситимуть що? Спальники, фуфайки…

– …Генератори…

– …Буржуйки. Тому краще почати шукати їх вже, а не кричати потім, що хлопчики мерзнуть.

Знаєш, я в якийсь момент сіла і поговорила зі своєю дитиною, що нам треба стати трішечки дорослішими. Так от я думаю, що нам всім суспільством варто стати дорослішими. Що я маю на увазі, не кричати, що хлопчики мерзнуть, а зробити залежне від тебе, щоб вони не мерзли. Бо в перші дні дуже дратували дзвінки від наших біженців, які знаходили якихсь шахраїв, дзвонили нам і кричали, що "давайте, давайте, у вас є година, щоб купити". Тому я б просила людей не лізти туди, де вони не мають зеленого поняття. Це дуже заважає, і вважаю це шкідництвом. Якщо хочеш допомогти, то роби те, що ти можеш робити професійно.

 Тетяна Ніколаєнко, Цензор. НЕТ