Кіборг Сергій Кирик: "У Роздольному росіяни штурмували танками, сучасними БМП-3. Хлопці не боялися, з РПГ вилазили з окопів, робили по 8-9 пострілів - і вони зупинялись"

Автор: Євген Кузьменко

Йому 42 роки, кілька з яких він воює на Донбасі. Він – один із кіборгів, які свого часу захищали Донецький аеропорт. Зараз Сергій Кирик, позивний Ложка, захищає Україну на одному з найтяжчих напрямків, Авдіївському. Він – зампотех роти. "Але я як був заступником командира взводу, - все одно не кидаю це, допомагаю, з хлопцями поруч", - додає він.

А ще в нього – любляча дружина і двоє дітей, які зараз у Польщі і за якими він дуже сумує. "Але раз я підписав таку домовленість між собою і війною, то я маю до кінця дійти. І завдання моє, найкраща нагорода, як кажуть, - це життя солдата, побратима".

- Сергію, ми з вами спілкуємося в той день, коли Росія вже майже оголосила про військову мобілізацію та законодавчо оформила драконівські покарання за ухилення від мобілізації. Для росіян це означає, що їх поженуть на війну. А що це означає для вас і ваших побратимів? Якісь розмови викликала ця звістка?

- Я мало читаю новини. Якщо чесно, від вас оце зараз узнав про мобілізацію росіян. А щодо відношення до цього у мене і моїх хлопців –не бачу в цьому нічого страшного. Били ми кадрових військових, і за ці пів року у мене хлопці вже настільки загартувалися... В нашому підрозділі, хлопці знають: коли до мене просяться в підрозділ, я не кажу, як у нас класно. Я кажу: ти можеш загинуть, тобі може руку відірвати. Але ми захищаємо свою землю. І у нас дорога тільки одна – Перемога. Ми на своїй землі. А яка у них мотивація? Вони приходять на чужу землю. І як би там не було, партизани допомагають військовим. Народ у нас згуртувався. Я вірю, я знаю, що ми переможемо. Росіяни там кричали, Путін шашкою махав, що він за три дні візьме Україну…

Да, важко, да, страшно, але ми на своїй землі. Я це знаю точно, і мої хлопці знають. Їх не налякаєш цією мобілізацією. Ми будемо битися до кінця.

- Зрозуміло, що таким чином Росія кількісно зміцнить свої позиції, насамперед на Донбасі, де ви зараз. Але коли це відбудеться? Адже мобілізованих ще треба підготувати. І головне. Ви як досвідчена людина, яка подивилася на полонених з того боку, знає, чим ворог дихає, як вважаєте, наскільки якісним буде це поповнення?

- Я бачив якість їхніх військових… Візьмемо те, як поступають росіяни. Вони назбирали "денеерівців" і гонять  попереду себе. Те, що я бачив особисто, - наркомани, отреб`є якесь, яке іде попереду. Я не розумію, як людина йде попереду, на міну… Вони розмінюють 1 до 10.

- Справді?

- Так. Наших гине 1, їхніх – 10-15. Отак вони йдуть. Як скот, їх гонять вперед. Доводилося і російські війська в полон брати, і "денеерівців". Те, що я бачив особисто, - під якимось кайфом, обдолбані взагалі. Я не розумію, як? За що люди йдуть? Звичайній людині, скільки б ти не обіцяв – 100 тисяч доларів, 200 тисяч доларів, мільйон, - я особисто, як на убой, не пішов би. Ти розумієш, що тобі може руку-ногу відірвати, мучатися. А у них отак от. І я бачу, що людина під кайфом, обдолбана, коли в полон брали. Вже є досвід спілкування з такими людьми.

А з іншого боку я бачив, як моє вище керівництво, командування, наш вищий командний состав кажуть: нам треба зберегти солдата, а не гнати його, як скот. У росіян працює принцип Вітчизняної війни: взяти якесь місто - це покласти гори солдат. Мені, дякувати богу, такі командири у нас зараз не траплялися. У нас насамперед - берегти солдата. Да, попервах ми відступали. Зараз - уже стоїмо і б’ємось. І ми уже набагато ступенів вище.

- Росія проводить на окупованих територіях так звані "референдуми". Як вважаєте, чому саме зараз? Вони хочуть зафіксувати ситуацію, поки наші не відвоювали ще більше території? Чи хочуть створити ситуацію, коли Росія ніби воює вже на своїй території (бо вони ж одразу ці території визнають своїми), і хочуть оголосити росіянам, що "Отєчество в опасності" - і таким чином підняти мотивацію?

- Да, я думаю, все йде до того. Я чув, що "ДНР" хочуть приєднатися до Росії, а Росія, мабуть, збирається мотивувати своїх: мовляв, це ж наші землі, ми їх захищаємо. Іншого я в цьому не бачу. Вони ж зараз і переговори хочуть з Україною - а Україна відмовляється. Я думаю, вони хочуть зробити цей референдум, що це їхні території, - і потім вже вести переговори і наголошувати, що це вони тепер воюють за свої території. Іншого варіанту я тут не бачу.

- Генштаб України повідомляє, що "через невдале проведення заходів прихованої мобілізації військовим і політичним керівництвом РФ прийняте рішення щодо виведення підрозділів 217 парашутно-десантного полку з території Сирійської арабської Республіки та подальшої підготовки їх для перекидання на територію України". Є велика ймовірність, що їх перекинуть саме на ваш напрямок. Як військовий з вашим досвідом дивиться на таке підсилення напруги? Готові будете битися з цими "вовками", як їх зображують російські пропагандисти?

- Звісно, готові. А куди нам діватися? Як я сказав раніше, у нас дорога тільки одна. Особисто по собі зрівнюю: якщо я вступив у це болото, хоча була в мене можливість не воювати з декількох причин, то готовий іти до кінця. І якщо у 2014 у мене не було такого досвіду, щоб хтось міг підказати "це ти неправильно робиш", то зараз такий досвід є, і я його передаю своїм побратимам, хлопцям, яких не було на війні 14-15 року. Я кажу: хлопці, я вам дякую за те, що ви дослухаєтеся. Я особисто з ними брав участь не в одному бою. Зараз вони вже досвідчені вовки, хтось командує старшим в підрозділі. Да, є загиблі. Але якби не було досвіду, то загиблих було б набагато більше. Дякувати нашим закордонним партнерам за їхню підтримку по зброї – відсіч даємо. Є уже з чим порівнювати. Особисто мені порівнювати з початком війни і зараз – то вже є, чим давати їм по зубах.

- Тобто ви, піхота, відчуваєте суттєву артилерійську підтримку?

- Звісно. Уже набагато суттєвішу, ніж була раніше. Поки що я не можу називати своїх командирів - але пишаюсь тим, що у мене старші командири з мотивацією, з досвідом. Звісно, з такими командирами хочеться йти, як кажуть, в саме пекло. І інші солдати це бачать - ставлення. Я дуже дякую, що не падає мотивація. Тому що підходиш, кажеш командиру батальйону чи роти: отак-то справи і отак – і він каже: нема питань, сідаймо за стіл перемовин і вирішуємо, як краще зробити. Вислуховують. Оце вже, я вважаю, не та совдепія, де, як скот, гонять, а натівський підхід, де сідають полковник, сержант, солдат – і обговорюють, як вони будуть це робити. Я це дуже поважаю.

- Днями було дуже резонансне відео "повара Путіна" Пригожина з тюрми, де він вербує російських зеків. Чи доводилося вам на цій війні мати справу з російськими зеками? І як вони воювали?

- У нас для багатьох хлопців не є таємницею, що росіяни як стадо до недавнього штурмували, їх просто клали пачками – а хто вони там, хто його знає. Казали, відморожені, з в`язниць. Особисто я не бачив і не можу сказати. Кого там, як кажуть, накосили… Але така інформація підтверджується. Особисто знаю, що все у них на обмані. Сказали: отам поранений, їдь, забери, там нічого небезпечного немає. І вони їдуть. Взяли ми його в полон, і він каже: а мені казали, що тут отак-отак. Обманом, начіпляли локшину на вуха. А у того потім очі круглі: мені ж сказали, що там все добре! Тобто обман, обман, обман. Що там їм обіцяють? Чутки ходять, що ти пів року відвоюєш, змиєш кров’ю і ми тебе амністіруєм…

- Саме так. Але при цьому їм кажуть: ви будете штурмовиками, будете наступати. Але якщо прибудете на фронт і скажете, що не хочете воювати і щось вас не влаштовує, вас обнулять. Є у них такий термін…

- Вони, я так вважаю, сподіваються: авось пронесе, і я залишусь живим… Може, якось так, наобум, я не знаю. Ця війна набагато страшніша, ніж 2014 року. Тут уже і авіація, і артилерія…

- Що ж, вам, кіборгу Донецького аеропорту, є з чим порівнювати.

- Да, і авіацію, і що тільки на собі не перепробували. Коли я готував своїх хлопців, пояснював: ви йдете туди, йдете туди. На початку квітня у нас був, я вже про це можу казати, танковий бій в Роздольному. Може чули? То там росіяни штурмували танками, сучасними БМП-3. Перший такий бій хлопці прийняли. І я їм потім сказав: я вами пишаюсь. В тому бою, в моєму підрозділі, де я був, на жаль, одна людина загинула. Але танковий бій доходив до 70-100 метрів. І ми зупинили їх. Хлопці не боялися, з РПГ вилазили з окопів, робили по 8-9 пострілів - і російські танки зупинялись. Отаке було…

- Ви зараз на Авдіївському напрямку. На якій відстані від вашої роти ворог?

- Доволі близько. Поки що не можу називати цифри. Але, повірте, дуже-дуже близько. Потім, коли закінчиться війна, тоді вже можна буде розповідати більш детально. Називати імена, заслуги, підрозділи. Зараз – не можемо, тому що це зашкодить безпеці нашого підрозділу, наших солдатів. Я ще з 14-го року чи то набожний, чи то просто не звик викладати зайву інформацію, поки не закінчиться війна.

- Ви старшина роти у стрілецькому підрозділі…

- Да. Зараз зампотех роти. Але я як був заступником командира взводу, - все одно не кидаю це, допомагаю, з хлопцями поруч. Але ще у мене тепер додався транспорт.

- Можете дати усереднений типовий розклад дня старшини Кирика?

- Немає такого типового розкладу. Він, цей розклад, необмежений. Буває таке, як сьогодні: вранці виїхав і тільки зараз, пізно ввечері, приїхав. Весь час кудись їдеш, щось робиш. Зараз у мене така робота – 24/7. Немає вихідних. Деяким хлопцям говорю: забудьте, що у цивільному житті був вихідний. Тут вихідних немає. Ти можеш десь відпочивати - але потім можеш всю ніч десь їздити. Не можу теж називати для чого, де і як. Але їдеш, виконуєш якісь завдання. І немає такого, що от є якесь завдання – і таке: а давай завтра це зробимо. Ні. Якщо таке завдання поступило, ти все кидаєш. Немає такого: ой, я заморився, хочу поспати. Бувало, що і добу, і дві, і три, і чотири не спали. І таке буває.

- На своїй посаді ви прихильник жорсткої субординації, чи у вас діє режим дружньої взаємодопомоги, але без панібратства?

- Можливо, у мене жорстко. Тому що я хлопцям кажу: треба робити отак, отак і отак. Я жорстко кажу: хочеш здохнути – будь ласка. За п’янку караю дуже жорстко. Хочеш здохнути на полі бою - тобі ніхто не буде надавати допомогу. Я переступлю і піду, і так само скажу іншим. Я на цій роботі наразі – дуже жорстка людина. А хлопцям сказав: потім, коли закінчиться війна, ви, може, будете мені розповідати, який я поганий. Але зараз буде ось так.

У нашій роті дуже жорстко. Хай мене люди судять, не судять, але я можу і наклепать, і запотиличник дати. Я не з ким не панькаюся – можу зарплати позбавити. І нема у мене панібратства. На війні у мене немає друзів, якщо я сюди вв’язався, у цю війну. Я ж міг із дружиною, з дітьми бути за кордоном. Але раз я підписав таку домовленість між собою і війною, то я маю до кінця дійти. І завдання моє, найкраща нагорода, як кажуть, - це життя солдата, побратима. Я дякую, що у мене є друзі, які розуміють мене з моїми поглядами життя на цій війні - розпочинаючи від солдата і закінчуючи полковниками, ми з ними на "ти". Але вони знають, що можна на мене покластися, а я знаю, що можна на них покластися.

- Ваш напрямок постійно під обстрілами. Це навіть тиловий читач може побачити по новинах – обстріли Авдіївки, Бахмуту не припиняються. І зараз війна у вас має позиційний характер, з постійною напругою. Оця постійна напруга – як ви і бійці її витримуєте? Що допомагає?

- Віра, мабуть, що ми на своїй землі. Особисто я себе мотивую так. Перше: я дав слово своїм бійцям, що буду з ними до кінця. Друге: я дав слово самому собі перед волонтерами, перед друзями, які мені допомагають. Тому що думаю: хорошо, зараз я задню включу – а люди вірили в мене, вкладали скільки коштів. Тому що мої друзі допомагають мені – і я їм пояснюю, для чого. Навіть скажу так. Мені десь тиждень тому рідні мого загиблого товариша подарували дуже дорогі подарунки – тепловізорів за 100 тисяч, нічний прибор за 400 тисяч гривень, автомобіль зараз готується – попри те, що їхній родич загинув. Звісно, було мені дуже тяжко, тиждень тому був похорон. Я їздив особисто. Дуже важко дивитися рідним в очі і казати: вибачте, що не вберегли…

- Тепловізори, прилади нічного бачення вам дуже необхідні?

- Багато можна розповідати про плюси цих приборів. Найголовніший плюс - збереження життя.

- Так розкажіть про ці плюси. Ви людина стримана, не кажете, в скількох метрах перебуваєте від ворога, але зрозуміло, що дуже близько. Розкажіть, як ці прилади на практиці рятують життя людей саме у вашому підрозділі. А ми попросимо читачів допомогти – хто скільки може.

- От зараз товариш принесе мені шолом… Дивіться, на цей шолом чіпляється сам ПНБ – прибор нічного бачення. І все. Він є на два ока. Ось, дивіться: каска, навушники. У мене вже 5 контузій, і вуха дуже вразливі. Коли обстріли, я їх вдягаю. Вони ще допомагають, коли ти затаївся, слухаєш - підсилює слухові якості. Ось камера сюди чіпляється отак. На камеру я знімаю, коли йде – сьогодні от відзняв. Потім сиджу, скидаю в ноутбук, як нас обстрілювали шрапнеллю, закидували такі дротики, артилерією обстрілювали нас сьогодні.

І от на цей шолом також чіпляється ПНБ. Коли людина йде вночі, взагалі нічого не бачучи, вона одягає шолом, сюди ПНБ, відкинув – і ти все бачиш, і у тебе зброя в руках…

Коли наступає темрява, нічого не видно. Тоді замість камери сюди ставиться прибор нічного бачення. Він є на одне око, монокуляр, і на два. Ти його включив – і ти все бачиш вночі. Просто супер. І ти одразу бачиш ситуацію, зброя у тебе в руках – і ти пішов. Як у фільмах спецпризначенці йдуть - і все в темряві бачать. Це зараз на нашому напрямку вкрай важливо. Тому що в останніх боях відсутність цих приборів нас видавала і, на жаль, один з нашої групи загинув. Його рідня нам передала такий ПНБ.

- Давайте, щоб залишилась пам`ять, скажемо, як звали цього бійця.

- Артем Сиротюк. Хочу йому подякувати за цей ПНБ. Хлопці з ним вже попрацювали, кажуть, це супер, це бомба. Скільки воно коштує? Кажу, хлопці, наберіть в інтернеті, воно коштує 375 тисяч. Зараз бачу, воно вже 400 тисяч... На два монокуляри ціна - десь до 10 тисяч доларів.

Також воно дуже себе зарекомендувало, коли ми вночі їздимо взагалі без світла. Скажімо, я в цьому приборі їду десь 60 кілометрів на годину. А це теж життя. Це дуже важливо. Коли у нас не було цих монокулярів, дуже багато хлопців попали в аварії. Хотів би подякувати нашим закордонним друзям – перші монокуляри вони через нашу державу нам передали. І вони зараз працюють.

- Вночі зараз холодно. Як у вашій роті з переобмундируванням, і не тільки на зимовий період? У вас є, все, що треба для зими?

- Держава намагається. При цьому всі ми знаємо, що росіяни бомблять всі міста; багато підприємств, на яких виконувалися замовлення міністерства оборони, зруйновані. Я дякую хлопцям, коли з ними спілкуюсь: хлопці, дивиться, держава нам може того і того не дати. Ви самі бачите, що відбувається. І хлопці з порозумінням до цього ставляться… Десь волонтери допомагають з теплим одягом. Скажімо, Володя Корж, його дочка у Франції натівську беушну білизну передає. Вона дуже чудова. Форма, рукавиці, перчатки. У мене таких друзів дуже багато.

- Ви в минулому житті кіборг, бачили багато. Але в мирному житті були головою підприємства. Розкажіть, якого. Чи не важко було психологічно повертатися на війну?

- Я в 14-15 році не службу проходив, а воював в 93-й окремій механізованій бригаді. Так сталося, що і зараз я на Авдіївському напрямку, і тоді був на Авдіївському напрямку – Донецький аеропорт, Авдіївка, Піски – довелося і там повоювати. І коли сюди повернувся, відчуття таке: о, так я тут був! Знову мене доля сюди занесла.

А кіборгами нас тоді прозвали росіяни. Вони і тоді були присутні на цьому напрямку, тільки приховано. І от одна з друзів-волонтерів звонить: а ти знаєш, як вас називають? – Ні. – Кіборгами – Ну і ладно…

- Розкажіть, як ваша сім’я. Вболіває за вас усім серцем?

- Звісно, що вболіває. Я проаналізував ситуацію – і зрозумів, що вперше за 15 років нашого подружнього життя ми розлучилися так надовго. Я дружину, дітей не бачив уже більше пів року.

Тільки за це я ненавиджу російські війська, Росію – за те, що вони скалічили дуже багато людських доль. Хтось вдовою залишився, у багатьох родинах він тут - а сім’я там. Вони багато скалічили доль людських. Можливо, так не можна казати, але я їх ненавиджу. Для мене слово Росія – взагалі… У мене вже діти знають, що Росія – це агресор.

- Скільки років дітям?

- Сину 12 років, а доньці 18 вересня було 6 років. Додзвонився по скайпу, поспілкувався. Так дико, наче голоси в дітей змінилися за пів року. І так спілкуєшся, у міру можливостей, по скайпу – аби хоч якось побачити, почути рідний голосок.

- І що вам у цій нещодавній розмові сказали діти?

- Я завжди запитую: як у вас справи, що там у школі? Син займається в Польщі, ходить на байдарках, каже: тато я перевернувся, так було холодно, я замерз. А я такий кажу: о, а тут холодно в окопах; синок ти маєш зчепити зуби, ти сильний.

У доньки я запитую, як їй в садочку. Вона каже: все добре. Така, знаєте, як дівчинка, стісняється: все добре, все хорошо...

Бувало таке: з сином якось спілкуюся, він каже: ой, мені важко по 8 уроків, а потім ще 2 додаткові години польської, потім англійська, потім французька… Я йому намагаюсь пояснити: синку, це треба.

- Розкажіть, ким ви були у мирному житті.

- Коли я пішов на війну, працював на комп’ютерній фірмі у Запоріжжі. Я там від водія дослужився до начальника відділу,. Потім звільнився, пішов на інше підприємство - Південно-Східний енергохолдінг по виробництву ПЕТ-пляшок. Там я теж від простого робітника дослужився до заступника директора по виробництва. Підприємство не моє. Я там був керуючим; можна сказати, права рука - тому що знав підприємство від нуля. Займався і логістикою, і транспортом.

- У мене є два традиційні запитання на кінець інтерв’ю. Перше вкрай пряме. Ми переможемо в цій війні?

- Звісно, переможемо.

- А чому?

- Не знаю, чому, але я це відчуваю. Якщо порівнювати нинішню ситуацію і початок війни, коли ми відступали, то зараз я і мій підрозділ не втратили ані клаптика землі, а десь ще й даємо по зубах. Десь були прориви, противник перевіряє, як же там українці. А українці ще і насипають так добре. Я вірю, що ми переможемо, нас немає іншого виходу. І саме головне - в це вірять хлопці. Я дякую, що я тут з ними. Тут залишаються сильніші. У когось не витримують нерви, але залишаються такі… Нас обстрілюють артилерією, шрапнеллю сиплять - а ми все одно робимо свою справу.

Днями нас з коптера знімали росіяни. Знімають – а ми посміхаємося. Вони, мабуть, думали: ось, придурки, що вони роблять?

- Їм цього не зрозуміти.

- Да. Дякувати нашим командирам – десь антидронове ружье правдами-неправдами роздобули. Хтось машину роздобув, хтось - тепловізор. Так, ми об’єднуємось в таке ядро. Наш підрозділ і літак вже збив…

Так що українці показали всьому світові, що таке Україна. Я вважаю, що на початку війни Європа і всі закордонні друзі дивилися – чи здасться Україна чи ні. І, (можливо, це моя особиста думка) трішки з запізненням нам передавалася зброя. Але коли за кордоном побачили, що українці вчепилися зубами і вистояли, наші партнери побачили, що Україні можна давати зброю. Бо вона вміє воювати. Так що ми переможемо обов’язково.

- Сергію, у вас позивний Ложка. Взагалі-то по-козацьки якось звучить – Сергій Ложка. А чому такий позивний?

- Згадую часи, коли тільки прийшов до 93-ї бригади. І от хлопці вранці йдуть до рукомийника, я відчував і боковим зором бачив, як вони реагують на мене. Ну, справді: іде людина, голий торс, а тут висить на ньому ложка. Всі сміються (посміхається і сам, – Є.К.). А мені все одно було. Я настільки повірив в цю ложку! Цією ложкою я ніколи не їм. Вона висить як талісман. Були такі моменти, коли не було чим їсти – а я не їв цією ложкою. Їв руками, але нею не їв. Це святе для мене, я в неї повірив.

А потім у хлопців з’явився інтерес: що ж це таке, ми ж бачимо, що вона не звичайна! Я пояснював, пояснював, довго пояснював хлопцям за цю ложку. Ложка, ложка… І потім, коли був перший бій в 93-й (це був тоді десятий блокпост, перший танковий бій в Збройних силах України, теж тут на Донеччині, Новоселівка перша), і якось командири-офіцери приїхали і кажуть: Ложка, ти живий, де твоя ложка? Ось. І воно так пішло-поїхало: Ложка, Ложка. І так воно – позивний Ложка. І без цієї ложки я на жодний бойовий вихід не йду.

УВАГА! Охочі допомогти Сергію Кирику придбати життєво важливі для його хлопців прилади нічного бачення можуть переказати гроші сюди:

5457 0822 2698 5146 Мороко Марія

Євген Кузьменко, "Цензор.НЕТ"

Фото і відео – з особистого архіва Сергія Кирика