Родіон Шовкошитний: "Росіянин іде на війну і навіть думки не має, що може тут вигребти від українців"

Автор: Ольга Москалюк

21 вересня президент росії "порадував" своє населення оголошенням про часткову мобілізацію задля участі у "спеціальній військовій операції" на Донбасі. Читай - в російсько-українській війні. Дехто з росіян "на радощах" так відсвяткував цю знакову подію, що до військкоматів їх довелося вести під руки.

 Ті, хто хитріші та заможніші, хутко накивали п’ятами та влаштували черги у аеропортах і на кордонах із деякими сусідніми країнами. Паніка, яку російське керівництво планувало спричинити в Україні, залишилася в росії. Українці ж мають інші настрої. Нашу розмову з військовослужбоцем Родіоном Шовкошитним ми якраз і розпочали з питання, як на фронті зустрінуть нових "туристів"-"визволителів" з російської федерації.

"РОСІЯНИ ДУЖЕ СИЛЬНО НАС НЕДООЦІНИЛИ І ДОРОГО ЗА ЦЕ ПОПЛАТИЛИСЯ"

- 21 вересня володимир путін оголосив у росії часткову мобілізацію. Що ви про це думаєте? Як відреагували ви і ваші побратими на цю новину?

- Взагалі ніяк. Байдуже. Просто прийняли до відома. Який сенс рефлексувати на вже доконаний факт, на подію, що вже відбулася, на яку ти до того ж не мав жодного впливу?! Немає абсолютно ніякої різниці, скільки ще росіян прийде в Україну, скільки ще їх треба буде повбивати силам оборони, щоб звільнити всі окуповані території. Оголошення часткової чи повної мобілізації, війни чи введення у них військового стану жодним чином не змінює те, що сьогодні відбувається на фронті. Більш того, вони тривалий час проводили приховану мобілізацію. Думаю, далі приховувати це було просто неможливо.

- Але роботи у вас побільшає? Адже кількість росіян на фронті зросте.

- Воно трохи не так працює. Ви ж не можете розмістити більше людей, ніж, наприклад, вміщує вогнева позиція. Тим більше, зараз вони навпаки намагаються розосереджувати особовий склад на передньому краю, щоб було менше втрат. От є росіяни на передовій. Їх вбивають ЗСУ і Ко. Вбили одних – прийшли інші і так по колу. Більш того, цим мобікам ще потрібно доїхати до фронту. В нас є далекобійна арта, яка систематично накриває їхні скупчення десь в тилу. Якщо регулярна армія після всіх тих чималих втрат значною мірою деморалізована, то уявіть, що буде з цими після перших обстрілів. Скільки б їх не було, скільки б не проводили ротацій та не задіювали резервів – у нас через це не має бути якихось негативних настроїв, втім, як і легковажних. Просто байдуже, що у них там і як. У нас є ворог, якого потрібно знищувати незалежно від кількості, скільки б це не тривало. І це не бравада якогось тактикульного рекса. Просто у українців немає іншого шляху. А такі нюанси, як часткова мобілізація росіян, стосуються конкретно їх самих. Вони заслуговують все те, що з ними зараз робить їхня влада. Думаю, ми забагато уваги приділяємо російському порядку денному.

- 24 лютого путін теж звертався до росіян, оголошуючи проведення спецоперації на Донбасі. По факту ми отримали повномасштабну війну. В одному з інтерв’ю ви розповідали, що почали готуватися з групою однодумців до можливого нападу росії ще в грудні. Пам’ятаю, тоді розвідка й МОУ заявляли про збільшення російських військ на кордонах та не виключали наступ росії. Чи було у вас тоді розуміння, що все буде аж в таких масштабах?

- Ні. У 2016 році я повернувся з ООС з наміром стабілізувати своє життя, повернутися до нормального фінансового стану, щоб коли прийде повномасштабне вторгнення – оця от фаза нашої багатовікової з ними війни, бути готовим. Проте не вірив, що це станеться зараз. Щоб нападати 200-тисячною армією на таку ж приблизно за чисельністю армію країни із населенням у плюс-мінус 50 мільйонів та чималою територією, треба бути просто ідіотом. Але де росія, а де – розум. Далі ви самі все бачили: вони розтягнулися, їм перерізали логістику й просто роздовбували скупчення їхніх величезних колон артилерією та усіма наявними засобами. Київська операція була для них повним провалом. Вони втратили там багато своїх найбільш боєздатних сил. В принципі, Сумщина, Чернігівщина, Північний Схід також стали фіаско.

Але такого масштабу я не передбачав. Допускав, що почнеться якась гібридна операція з ордло чи з моря, адже їм потрібен канал на Крим, прохід на Донбас та на Придністров’я. Думав, що вони почнуть там пробивати собі шлях. Допускав, що щось може бути з Придністров’я, і однозначно пробували б взяти Бесарабію та Одесу. Війська ж на кордоні слугуватимуть стримуючим фактором, щоб ЗСУ не могли задіяти свої сили на повну міць. Щось типу того, що зараз робить Білорусь. Повномасштабне вторгнення ж я чекав лише тоді, коли кількість їхнього угрупування біля наших кордонів досягла б позначки десь в 500-600 тисяч. Ну, бо атакуючі війська повинні мати значну перевагу. Вони ж, як відомо, поперли рівнозначною по кількості армією, яку ще й і розосередили вздовж усього кордону.

Десь у грудні мене попередили, що загроза дійсно серйозна, а не так як завжди, коли вони кожного року проводили якісь навчання і стягували війська до наших кордонів. Ми почали готуватися, хоча я досить скептично ставився до того, що вони попруть таким малим як для окупації величезної країни контингентом, в країну, в якій не ідеальна, але вже боєздатна і досвідчена армія, в якій купа ветеранів АТО/ООС в резерві. Вже в лютому почали робити запаси пального. Тож, всіх своїх про всяк випадок попередив. Щось типу: "Війни не має бути, але краще поїхати з міста з 10 по 25 лютого". Цей період називали критичним.

Ми своєю групою визначили точку збору, що і як робитимемо, тому що розуміли: напад буде, але не прогнозували таку масштабність. Мали усі зібратися в Одесі. Однак наступ, як відомо, почався по всій країні, і хто де був, перший місяць там і залишився. Уже потім зібралися докупи.

- А ви де спочатку були? Яким було ваше 24 лютого?

- Я був у Києві. Спокійно отримав зброю. З місцевими хлопцями збилися в групу і розмістилися в центрі міста. Допомагали чим могли і де могли. Намагалися зрозуміти, що робити, враховуючи нові обставини, бути корисними і взаємодіяти з усіма зацікавленими. Нічого особливого.

- Настрій у Києві в той день був гнітючим. Але особисто мене приємно вразило, що чимало людей не виїжджали, а йшли до військкоматів, стояли величезні черги, щоб піти на захист країни.

- Знаєте, для мене Київ на піку своєї порожнечі, коли багато людей виїхали, був чи не найкрасивішим. Я навіть ловив себе на думці, що не впізнавав деякі вулиці, тому що звик, що перші поверхи будівель зазвичай було не видно через припарковані машини, а тут – жодної автівки.

Так, в перші дні по всьому Києву були черги до військкоматів. Бачив це на власні очі, зокрема коли отримував зброю. І це ж не рахуючи тих, хто до 24 лютого вже був в ТрО. Плюс, військові. У цьому плані українці дадуть фору не тільки росіянам, але й багато кому іншому. Ми звикли бачити в наших людях здебільшого недоліки. Але коли йдеться про війну, захист свого, то ми якимось чином об’єднуємося, незалежно від того, хто "порохобот", хто "зелебот", а хто – "проти всіх". В окопі сидять всі разом, як і 24 лютого бігли до військкомату теж не за політичними чи релігійними переконаннями. Звичайно, були й інші приклади: бачили в новинах, як декого з чоловіків, перевдягнених у жінок, ловили на кордоні. Але що зробиш?! Є й такі. Думаю, ви теж можете знайти якусь панянку, яка і за Україну, і прапорець на аватарці має, але чоловіка чи сина на війну не відпускає – нехай краще сусід йде. Тим не менш, нас – тих, хто воює чи волонтерить, багато. Резерви теж є. Як і купа людей, які чекають на дзвінок з військкомату. Чимало тих, хто готується. А решті нехай буде соромно за себе, коли після нашої перемоги їх спитають, де вони були й що робили. Або не буде. Та це буде потім. Тоді ми ще побачимо чимало "батьків" перемоги. Зараз головне перемогти.

- У 2014 році після волонтерства ви поїхали на війну добровольцем. "Різниця із 2014-м полягає у тому, що зараз спокійніше. Немає якогось надриву, перегину на емоційній шкалі. Якось рівнесенько", - так нещодавно порівняли той період з нинішнім. Спокійніше, але складніше, враховуючи масштаби і нахрап?

- Так. Спокійніше, тому що не вперше і немає емоційних перегинів. Складніше у тому, що інтенсивність стала більшою, як і кількість людського ресурсу та техніки. Такого на моїй пам’яті не було у 2014 і 2015 роках, а у 2016-му й поготів. Власне, нині йде повноцінна війна. У цьому різниця.

- Виходить, росіяни нас недооцінили?

- Дуже сильно! Але для того, щоб їх зрозуміти, потрібно трохи з ними пожити. Вони – шовіністи і нацисти. Це їхнє коріння, їхня суть. Це прошито у них на підкорках. Вважають себе ледь не Богом визначеним народом, а решта у них – хачі, чурки, бульбаші, хохли, пєндоси і так далі. Для них існують русские, а всі інші, на їхню думку, - недолюди, яких вони не сприймають собі за рівню. Росіянин йде на війну і навіть думки не має, що може тут вигребти від українців. Як же так?! Українець же – це хохол, салоїд, селюк, недорозвинений молодший "братік", який щось там "папутал". Вони нас зневажають від народження. А тут раз – і отримали по зубах. Так, вони дуже сильно нас недооцінювали і дорого за це поплатилися. Самі повірили в свою ж брехню про власну велич. Але зараз ми теж повинні реально оцінювати ситуацію. Росіяни провели корекцію, зробили роботу над помилками, взяли "поправку на вітер". Тому вже немає всяких "чорнобаївок". Я читав у вас інтерв’ю з Олегом Собченком, який розповідав, що вони навалювали артою по росіянах в Козаровичах, де ті вперто поверталися на розбиті та пристріляні позиції. Раніше таких прикладів було багато. Немає вже і намагань зайти колоною в якесь місто: спочатку вони перемелюють все артою, метр за метром.

"НАПАД НА УКРАЇНУ – ЦЕ НАЙБІЛЬША І ФАТАЛЬНА ПОМИЛКА ПУТІНА, ЯКА РАНО ЧИ ПІЗНО ПОКЛАДЕ КРАЙ ФЕДЕРАТИВНОМУ УСТРОЮ РОСІЇ"

- Ви говорили про те, що не треба ненавидіти росіян. Адже ненависть – це дуже сильне почуття. Вам вдається його не відчувати? Після побаченого на Київщині, в Маріуполі, в Оленівці, в Ізюмі, як на мене, це вкрай складно.

- Якщо взяти з контексту фразу: "росіян не треба ненавидіти" – це все! Тебе заклюють: скажуть, що ти - ще один любитель "хароших рускіх", питатимуть, чий Крим і так далі. Я читав на Facebook "вірусний" пост одного військового про те, що ненависть – це навпаки корисно. Така його думка, має право. Вважаю, що ненависть допомагає тільки на спринті. Нам же треба налаштовувати себе на дуже довгу дистанцію. Для марафону вона не підійде, тому що ти "вигориш", впадеш в апатію чи робитимеш необдумані емоційні вчинки. Ненависть – надто сильна емоція, щоб нею керуватися. Вона сидить в голові і зжирає тебе. З цієї точки зору фраза "якщо ти ненавидиш — тебе перемогли" дуже влучна. Розберімо, до кого ти можеш її відчувати? До людини, конкретної живої істоти. Але ж я не можу ненавидіти муху, комара чи таргана. Для мене росіяни – не люди в емоційному плані. Абсолютно. Можливо, десь трохи гидую, трохи є презирства. Але ненависть — це відверто забагато для них. Таке почуття може виникати, наприклад, до колишнього друга, який тебе зрадив, і ви стаєте ворогами. Чи до людини, яка зробила тобі щось погане. Тому, коли я чую від людей про ненависть до росіян, то так розмірковую: вважали їх своїми братами, сусідами, партнерами, людьми врешті-решт, а потім в якийсь момент прозріли. Наче не було у нас багатостолітньої історії, коли вони нам влаштовували Батурин, а це та сама Буча і Маріуполь, якщо не гірше. Наче не вони у 1918-му вчинили триденний терор у Києві і окупували Україну у 1922-му і аж до 1991 року. Наче не з ними воювали "холодноярівці" та УПА. Наче не вони розстрілювали українську інтелігенцію і засилали їх по Гулагам. Історію не просто треба в школі проходити, а затямити: ця країна – наш ворог від свого започаткування, яка двічі палила Київ ще до навали монголів, власне, через що Київ не зміг відновитися і зрештою – відбитися. Надалі московія була намісником орди й збирала з переможених князівств подать. Нею правили ординці чи хтось від них. То з якого боку вони – наші брати? Чому ми маємо їх ненавидіти, коли вони взагалі не заслуговують на якісь наші емоції?! Вони існують у фізичному, а не емоційному сенсі. Бігають ці фізичні оболонки, які нам треба знищувати. Про які емоції тут може йтися?! Хіба радості, коли ти їх знищив. Але це, здається, вже теж сприймається буденно.

- Українцям дуже довго нав’язували цю думку про "братскій народ" навіть на культурному рівні. І це з багатьма спрацьовувало. Ми це бачили й на прикладі підтримки проросійських політичних сил в Україні…

- Але ж ви розумієте, що це дуже інфантильна позиція, коли людина знімає з себе відповідальність і каже: "Я – проста людина, а мені це все нав’язували, хтось змушував мене ходити в церкву московського патріархату, водив на концерт басти чи включав на YouTube моргенштерна". Повернемося до попереднього абзацу: багато століть війни з росією. Вони робили все, щоб нас знищити. Вся наша історія - втрата державності та постійні спроби її відновити. Вся їхня історія - заважати відновленню нашої державності і чинити постійний терор та геноцид. Коли не виходило силою, робили це іншими гібридними способами – кріпацтво, заборона і утиски мови, переписування історії та перебріхування подій і тому подібне. Людям потрібно читати книжки. Та зараз уже можна все у Google знайти. Якщо людина хоче зрозуміти ситуацію, починає шукати інформацію, бачить, хто є хто, та що відбувається. Тоді просто викреслює для себе усе російське. А не так, коли 24 лютого прилітає в її будинок ракета, й вона каже: "Россияне, мы же с вами братья! Мы же в мире жили! Как же так?! Ненавижу вас за это! Нет вам прощения". А хіба вони вибачаються? Вони: "Любімий, насілуй там всех, только мне не говори". Рівень підтримки війни серед населення тотальний - під 80 відсотків! От для мене оця ненависть до росіян приблизно десь в цих координатах: "ничего не предвещало беды, а тут хрясь – и ракета в моем доме". Ви запитували про 24 лютого. Так от я спокійно сприйняв початок. Навіть десь зрадів, бо ситуація з Кримом і ордло давно зайшла в глухий кут, а напад на Україну - це найбільша і фатальна помилка путіна, яка рано чи пізно покладе край федеративному устрою росії і покрошить її на уламки. Для мене усе свідоме життя росія - це історичний, екзистенційний ворог, який хотів, хоче й хотітиме нас знищити допоки не розвалиться. Забери у цієї імперії Україну, і від неї залишиться просто немита орда. А вони хочуть здаватися цивілізованими європейцями. Для цього їм потрібні ми, щоб забрати нашу велику історію не просто з часів князя Володимира чи Кия, а від скіфів, ще й до трипільців доберуться. Так хочуть штучно створити собі древній родовід. Тому що ніякої нації там немає! То мікс незрозуміло кого з ким, заправлений поневоленими народами і посипаний брехнею. Для створення цього родоводу їм і потрібно поглинути Україну.

- Слухайте, вони ж не вміють нічого іншого, аніж красти. Це ми бачимо і з поведінки російської армії. Вони тягнули з українських домівок пральні машини, і навіть, вибачте, білизну, що для нормальної цивілізованої людини - дикунство. Ми ментально дуже різні.

- Те, що ми різні ментально – це аксіома, з якою немає сенсу сперечатися. Але для багатьох людей стало якимось шоком, що росіяни такі дикі – сруть в дірку, коли є унітаз, ставлять на плиту електрочайник, адже навіть не розуміють, як він працює. Повилазили з якихось нор. Але, як я сказав: щоб зрозуміти цих потвор, потрібно з ними трошки пожити. Увесь соціальний устрій російської федерації за кільцевою москви зведений до того, що ти ніде не можеш заробити нормальні гроші, окрім як в криміналі чи армії. Тому для росіян за щастя піти сюди вбивати та мародерити. Їм це дозволяється: якщо ти займаєш якесь місто чи село, то розграбовуєш його. Така історія їхніх воєн: "три дня на разграбление". Їм це подобається.

Знаєте, мені здається, не варто викладати в інтернеті відео із російськими полоненими, де вони розказують: "Мама, я не знал, я ни разу не стрелял!". Таким чином йому надається можливість закинути в інформаційний простір певні тези, що "он не хотел, но его, бедного мальчика, послали сюда, а он так любит жизнь, и у него же здесь братский народ, но он сам не виноват". Це неправда. Він свідомо йшов сюди грабувати та вбивати. Для нього це кайф, а хохол – не людина. Те, що вони такі, не секрет. Просто потрібно було уважно дивитися на свого ворога, а не брататися з ним, не мати справ і не тягнути усіх росіян в свій інформпростір, надаючи їм можливість висловитися й розказати, які вони хороші, а їм хтось насрав в штани…

- Їх ще й до влади обирали. Таке теж було.

- Було і є. Заступник голови Верховного Суду Львов з російським паспортом, але досі на посаді. Як і мер Одеси Труханов, якого обрали одесити. Згадаймо минулі вибори, коли у фіналі опинилися два "ватних" українофоба – Труханов і Скорик. Оце вибір! За кого ж голосувати?! Дуже прикро було спостерігати, як наче патріотичний прошарок мешканців Одеси вирішував, хто ж менша "вата". Бачите, вибору проголосувати проти обох у них не існує, адже це одразу - "біле пальто". Тому потрібно підтримати якогось Труханова, тому що він менший поц, аніж Скорик, чи навпаки. Для мене це незрозуміло.

То ж ми досі маємо чимало росіян в країні на виборних та держаних посадах при повному потуранні відповідних органів. Ще є купа інформаційних мародерів з бойовими виходами в YouTube. Ці люди викривлюють реальність і створюють хибну картинку в населення. Справжню роботу роблять одні люди, а плоди за неї пожинатимуть зовсім інші. Ми ще почуємо чимало цікавих історій усіх цих товаришів, які на війні були "туристами", але розповідатимуть, що у перемозі є їхня велика заслуга. Як, в принципі, воно й завжди буває.

- Така людська натура. Усі не можуть бути однаковими - хорошими чи поганими.

- Усе моє довійськове коло спілкування – такий протестний електорат, який ходить на мітинги та займається, як я це називаю, "копняковою демократією". Так от сьогодні вони всі на війні у тій чи іншій якості – допомагають армії, воюють, декого вже вбили. Ми всі розуміємо, що все закінчиться нашою перемогою. Питання тільки, коли. А після неї настане час відновлення та відбудови України. Цілком очевидно, що знову будуть протести. Тому що я далекий від думки про те, що наша влада, яка зараз надзвичайно популярна у народі, не розкрадатиме величезні кошти, які направлятимуться на розбудову країни. От я взагалі в це не вірю! Я надто дорослий і пережив достатньо патріотичних двіжів і влад, то ж бачив, як вони швидко змінюються, коли з’являється можливість бути дотичними до державних коштів. Чимало притомних людей не зуміли пройти оце випробування "мідними трубами". Тут буде те саме. Єдине, що до 24 лютого у нас була одна історія, а після – інша. Зараз усі намагаються не сваритися і особливо не наїжджати на владу – мовляв, не на часі. Добре, але він прийде, коли переможемо, і в країну зайдуть кошти. Ви собі просто уявіть, що їх отримує влада із безпрецедентним рівнем підтримки, яка щойно перемогла у війні, про яку пишуть всі світові ЗМІ. Яка ж це спокуса! Комусь потрібно буде знову виходити на акції. Ви ж розумієте, якою буде підтримка тих активістів, коли більша частина народу ледь не на руках носить можновладців та все їм пробачає. Тому треба "насолоджуватися" війною, адже мир буде нестерпним.

- Певне, буде за класикою – активістам скажуть: "Не розхитуйте човен".

- Багато років тому я вже чув цю фразу. Але я вважаю, що немає такого: не на часі. Оце от наше єднання, що було в 2014 році та є у 2022-му, рано чи пізно закінчиться. Всі знову поділимось на табори за кольорами політичних партій, хоча об’єднувати має ідея, а не людина. Якщо ти на війні чи в тилу і бачиш, що відбувається якесь неподобство – це потрібно присікати. Проблему треба виявити, визнати, виправити, а не замовчувати, забалакувати, заховувати. Це крок до цивілізації, вперед. Так, казатимуть: "Ви – агенти Кремля!". Але хіба цього раніше не говорили?! Кого це стримувало?! Якщо хтось на патріотичних "щщах" та у вишиванці краде ваші й мої гроші (бюджет – це ж наші кошти), ми не маємо сидіти мовчки. Так, йде війна. Всі на фронті, все для фронту. Але вона потроху зафіксувалася в лініях, у просуваннях росіян в бік кордону, подалі від Києва… Не мені вам розповідати, яка в столиці війна. Ніякої. Все добре.

- Як кажуть: затори і ресторани.

- Я не проти, якщо у київських ресторанах – повна посадка. Я от бачу, що вчора (20 вересня. – О.М.) найбільше обговорювали відкриття McDonald's. Якщо така подія стала найпопулярнішою у мирному місті, значить тут ЗСУ дуже добре виконують свою роботу. Правда ж?

- Абсолютно!

- Якщо люди в тилу мають змогу ходити у ресторани, жити нормальне життя наскільки це можливо (без урахування цих постійних сирен) – це ж добре. Я тільки за! Я усім кажу: не треба страждати через те, що хтось із твоїх знайомих сидить в окопі і йому холодно, голодно, і він бурчить: "Ви там в Києві забули про війну". Абсолютно ні! Повертаючись до вашого запитання про порівняння сьогодення і 2014 року, зараз я став дорослішим, досвідченішим і розумію: така ситуація в тилу є нормальною. Життя все рівно переможе. Воно не зупиняється ні на чому, зокрема і на будь-якій трагедії. Що б ще не сталося, життя продовжуватиметься. Ми маємо жити далі. Звичайно, можна скрутитися в позу ембріона й просто лежати, але це не допоможе.

Втім, це теж вибір. Якщо людина хоче страждати – нехай. Але я за те, щоб ми раділи, любили, сміялися - жили. Настраждатися ще встигнемо. Плакатимемо вже після перемоги, коли згадуватимемо тих, хто загинув. Зараз потрібно бути сконцентрованими та робити свою роботу.

"ЗВЕРХУ КОРЕГУВАТИ ЗРУЧНІШЕ, АДЖЕ ТИ КРАЩЕ БАЧИШ І ТОЧНІШЕ ПЕРЕДАЄШ КООРДИНАТИ, ВІДПОВІДНО, ВІДПРАЦЮВАННЯ ТАКОЖ ВІДБУВАЄТЬСЯ СКОРІШЕ"

- От давайте про вашу роботу детальніше. Ви - аеророзвідник…

- В армії немає такої посади, як аеророзвідник. Це, в принципі, розвідка. Просто аеророзвідка – це такий бонус.

- Чому обрали цей напрямок?

- Воно так якось само собою сталося… Коли ти піднімаєш в небо будь-який пристрій, який досить легко долає серйозні дистанції і бачить дуже далеко, це простіше за класичний звичайний спосіб повзання на пузі посадками. Тут все швидше, і бачиш ти більше. У 2014 році такої кількості БПЛА не було. Я пам’ятаю, що спочатку були так звані "фантики". Я ще на них вчився вперше літати. У них був гірший зум, аніж, наприклад, у "Mavic-3", які сьогодні вже є чи не в кожному підрозділі. Ти його запускаєш, дивишся, що попереду, приходиш, зливаєш відео і роздивляєшся вже на великому екрані. Помічаєш, де у них вогневі позиції, де яка техніка стоїть. Так розвідка проводиться набагато швидше і якісніше, аніж у класичний спосіб. Тому ці "пташки" зараз такі популярні.

Плюс, корегування. Зверху корегувати зручніше, адже ти краще бачиш і точніше передаєш координати, відповідно, відпрацювання також відбувається скоріше. Це такий наступний крок. Нормальні командири це розуміють, тому максимально використовують можливості дронів. Втім, це не позбавляє від необхідності знати і вміти все інше, що робить, скажімо так, класична розвідка.

- Читала, що ви за п’ять місяців втратили лише один дрон.

- Так, за весь цей час ми втратили одну "пташку". Вона знайшла більше 210 цілей і зробила приблизно 170 вильотів. Як на мене, це дуже хороший результат, враховуючи досвід колег. Дуже рідко дрон робить стільки вильотів. У нас хороша команда і один з найдосвідченіших операторів БПЛА. Зараз працюємо на інших дронах. Плюс, навчаємо хлопців ними користуватися.

- Значить, ви дуже вправні. Знаю, що дрони часто збиваються або губляться. Тому доводиться скидатися та купувати нові.

- Різні бувають ситуації. На попередньому місці, де ми перебували, працювати було дуже важко через рівнинну місцевість. РЕБ нам заважав – двічі збивали нашу "пташку". Ми її шукали, повертали і працювали на ній далі. Зараз переїхали туди, де ландшафт дозволяє почуватися більш вільно та шукати вигідніші позиції. Цим ми і користаємося.

Щодо втрат. Раніше були ситуації, що люди замовляли собі дрони у волонтерів і навчалися ними користуватися безпосередньо в бойових умовах. Звичайно, що таке до першого РЕБа. Щоб запустити "пташку", багато розуму не треба. А от зорієнтуватися там нагорі, розібратися, де ти знаходишся, розвернутися – це вже інше. Є ще купа нюансів з аероскопом, анонімайзерами, з GPS, супутниками і так далі. Власне, це все треба трохи знати і розуміти.

- Ви згадали супутники. Нещодавно Сергій Притула зібрав гроші на "Байрактари", але зрештою турки нам їх подарували. Тоді на ці кошти був придбаний супутник. І тут думки українців розділилися: хтось радів, але були й ті, хто побачив у цьому "зраду"…

- Давайте ми це питання дуже швидко закриємо: більшість з тих, хто називав цю покупку "зрадою", були прихильниками певної політичної партії одного політика, який вбачає в Притулі свого конкурента, адже у них одне на двох електоральне поле. Думаю, ви теж бачили політичні рейтинги. Так от прибічники отого одного політика регулярно накидують на Притулу. Сподіваюся, їм колись стане за це соромно.

Господи, люди збирали на "Байрактари", турки їх подарували, а гроші сказали витратити на користь ЗСУ. Що треба ЗСУ — найкраще знає Резніков. Він попросив супутник. Ось вам супутник. В чому проблема?! Це конфлікт, якого не мало бути.

- Якщо говорити про сам супутник, як людина, працююча із даними, які можна з нього отримувати, поясність популярно цим людям, у чому плюси цієї покупки?

- У Facebook було чимало постів технарів, які пояснювали, наскільки це корисна річ. Я з ними погоджуюся. Це надзвичайно важлива штука. Однією з пред’яв до Притули було те, що нам і так НАТО передає дані онлайн. Це не так! Усю інформацію, яку отримують наші союзники, вони використовують для себе – вивчають, аналізують, а вже потім скидають нам те, що вважають за потрібне. Я був розчарований тими людьми, які дозволили собі писати дичину про цей супутник, навіть безвідносно до персони самого Притули.

- Ви – видавець, журналіст...

- Я давно вже не журналіст. Мене досі титрують: "журналіст, волонтер". Хоча із волонтерством я закінчив давно – ще у 2014 році. А із журналістикою – три роки тому. Зараз я – військовослужбовець, а також, справді, видавець, адже досі займаюся цією справою. У нас із батьком є видавництво "Український пріоритет". Ми видаємо українські книги про нашу історію і тому подібне.

- А ви не плануєте написати книгу про цю війну?

- Ні. У мене немає таких емоційних перегинів, щоб я хотів їх занести у книгу. Взагалі це не зовсім моє. Моя команда придумує обкладинки, опис книги, шукає для неї аудиторію та просуває через Facebook і Google. А от мій батько – чудовий письменник. Можливо, він колись напише. Але я ні.

Ольга Москалюк, "Цензор.НЕТ"

Фото - соцмережі Родіона Шовкошитного