Андрій Шадрін: Під Попасною ми бачили просто апокаліптичні пейзажі, яких навіть у фільмах не знімають

Автор: Тетяна Ніколаєнко

Андрій Шадрін народився в Криму, був переможцем олімпіад з англійської і хотів бути програмістом. Коли на півострів вторглись "зеленые человечки" , йому було 18. Спершу він допомагав нашим морпіхам, а потім переїхав на материкову Україну і пішов воювати в Правий сектор, а далі 93 бригаду. За цей час він встиг побути і військовим медиком, і зв’язківцем.

Як воювалось на Луганщині і під Бахмутом, про одноразових зеків, поливання вогнем і місце гумору в житті солдата, він розповів в інтерв’ю Цензор.НЕТ.

Ми стежили минулого тижня за наступом української армії в напрямку Лиману. А що в цей час відбувається в районі Бахмуту, бо останні місяці там було дуже гаряче?

Нічого не змінилось.

Це знову насипання артилерією ворога нон-стоп, 24/7?

Вони трохи заспокоїлись порівняно з тим, що ми бачили під час штурму Сєверодонецька і наступу в Луганській області. Зараз в них відчувається певне голодання в плані снарядів. Але в них є різні одноразові або залізноголові зеки, мобілізовані з окупованої частини Луганської області, яких вони можуть використовувати без мук совісті. Тобто тактика та сама: спочатку вогняний вал, а за ним іде штурмова група. Інколи вони досягають якихсь тактичних успіхів.

Як давно змінилась тактика росіян і чи можна це пов’язувати з нашим контрнаступом?

Я би не сказав, що це пов’язано з контрнаступом. Мені здається, вони просто стали скромніше себе поводити в силах та засобах. Можливо, через важкі втрати в живій силі та матеріальній частині. Можливо, тому що перекидали на інші напрямки. Чесно кажучи це не мій рівень для аналізу, але по моїх відчуттях, стало менше. Тому що під Попасною ми бачили просто апокаліптичні пейзажі, яких навіть у фільмах не знімають.

Бахмут, незважаючи на втрати в житловому фонді та інфраструктурі, попри те, що бої тут ідуть місяці два, порівняно з Попасною на вигляд трохи живіше. Думаю, що ті космічні втрати в особовому складі під Сєвєродонецьком і Попасною зробили росіян трохи стриманішими. І зараз вони намагаються оточувати міста, а не брати їх в лоб.

Ви сказали про зеків. Тобто по суті проти вас воюють вагнерівці?

Вони використаються, в тому числі. Чесно кажучи, у нас мало можливостей близько познайомитись, просто є інформація, яка нам періодично доводиться до відома. Що як штурмові загони використовуються ПВК "Вагнер", хоча з ПВК це не має нічого спільного.

Чи можете ви говорити, що вже з’явились на передовій мобілізовані Путіним мобіки?

Не маємо такої інформації, по відчуттях, скоріше, ні.

В інтерв’ю іноземним ЗМІ вас називають медиком, хоча по тому, про що ми говорили перед інтерв’ю, у вас є інші амплуа?

Медик - це одна з моїх спеціальностей. Навіть, напевно основна, якщо зважати на те, що з 4 років в армії 3,5 я присвятив саме медичній роботі у взводі, роті, батальйоні. Тобто в більшості бойових дій я брав участь саме як медик.

Як для медика, що для вас було найстрашніше?

Втрати серед цивільних. Тому що, з одного боку, шкода людей, а з іншого, в тебе обмежена матеріальна частина. Особливо зараз, коли я виконую іншу роботу і в мене з собою значно менше медичних принад. Просто я не можу на собі тягати два рюкзаки – з обладнанням і ще один з медикаментами. Тому в мене тільки те, що розпихано по розрузках. І ти розумієш, що неправильно витрачати турнікети і бандажі на цивільних, але людяність тебе все одно змушує.

Далі думаєш, що це такий собі соціальний дарвінізм. Люди ж самі не захотіли виїжджати, бо переживали за свої хрущівки більше ніж за життя. Але, з іншого боку, як комбатанти вони ні в чому не винні. І точно не заслуговують на такі страждання.

Я говорила з хлопцями з цього напрямку і вони зізнавались, що частина населення лишились, бо сподівались опинитись під владою Росії.

Я думаю, що насправді це велика частина населення.

Чи доводиться вам спілкуватись із цими людьми, чи ви уникаєте такого спілкування?

Ми намагаємось уникати місцевих жителів. Для чого? Навпаки для нас, якщо ми бачимо цивільних, то це велика ймовірність компрометації місця, де ми працюємо, зокрема в плані обстрілів. Хоча особисто в мене досі досвіду участі цивільного населення в здачі наших позицій немає. Щоб ми побачили якогось чувака, а через пів години по нас прилетіло – такого не було. Хоча, звісно такі є. З іншого боку, є і приклади приємного спілкування з місцевими жителями. Є і ті, що дякували, і ті, що пиріжками пригощали.

Але ж і ви рятували трьох поранених жінок на Луганщині.

Так, це було. У них була важка політравма і складно було, що в тебе немає ні вдосталь медикаментів, ні спеціалізованого автомобіля, щоб вивести трьох нехуденьких людей, які ще і дуже немобільні.

Як вони потрапили під обстріл? Вийшли по хліб?

Так. Там внизу був магазин, і ми біля нього стали через 2-3 хвилини після прильоту. Може, ця міна могла б забрати і наші життя, якби ми під’їхали раніше. А жіночки спускались дорогою до цього магазину. Міна прилетіла на дорогу, пошкодила газогін, а жінок довелось рятувати з травмами. Потім місцеві жителі приходили дякували, що ми їх врятували. І вже потім мені розповіли, що це було три покоління однієї родини – бабуся, мама і донька.

А як з евакуацією військових, що найбільше ускладнює цей процес?

Я не можу говорити про це зараз, бо не працюю як медик. Але якщо дивитись на співвідношення поранених і загиблих, то в нас із цим ситуація досить непогана.

А з навичками тактмеду? Бо я чула дуже різні твердження.

Тут все дуже індивідуально і дуже залежить від командирів молодшої ланки. Тому, якщо говорити про середнє по палаті в підрозділах, з якими ми співпрацюємо, то це добре з мінусом. 4 з 5, з помарочками. Бо є командири, які будуть постійно закликати волонтерів, ветеранів і тренуватись під час відновлення чи просто в більш-менш безпечному місці. А якщо на це забивають, то звісно там кров, паніка і купа трупів.

Поговорімо про вашу історію, бо вона таки дуже особлива. Ви - кримчанин, на момент анексії вам було 18 і ви тоді допомагали українським морпіхам. Як вам вдалось вирости в Криму українським патріотом?

Я не винен, що я народився в регіоні боягузів та зрадників. Це не моя вина, а навпаки моя поведінка була абсолютно нормальною – захищати свою країну, а не шубу в труси заправляти.

А як вдалось вирости? Та все дуже просто… Я був у туристичній поїздці до Москви десь в 2012. Тоді бабуся і дідусь повезли мене подивитись на йолку, Крємль. Я подивився, і сказав: "Рєбята, нє-нє, Росія – це не моє". Плюс я провчився пів року в Лондоні за обміном в 2013.

Тобто на момент Євромайдану ви могли на особистому досвіді все порівняти.

Так. Я жив у Лондоні в родині, я бачив тамтешні підходи до навчання. А взагалі рішення виїжджати я ухвалив, і це не жарт, коли перед так званим рефередумом, я уявив собі, що на місці "Нової пошти" у моєму місті буде "Почта России" з її жахливим сервісом і я буду частиною цієї жахливої Расії. Думаю, що порівняння цих пошт – це хороше порівняння наших країн загалом, сервісу для людей, і природно, що я обрав Україну.

Що сказали вам ваші батьки?

Ну, зараз я спробую навіть відтворити цитату: "пока хохлы на халяву учат переселенцев, едь, сынок, учись". При цьому вони мене дуже попереджали, щоб я не розмовляв у Києві російською і грузили всякою чухнею.

Насправді, мене цілком влаштувала ця їхня позиція і те, що мені не довелось тікати з дому.

Зараз ви спілкуєтесь?

Ні, ми намагались спілкуватись після повномасштабного вторгнення, але матінка прокоментувала картини з Бучі "лес рубят, щепки летят" і на тому наше спілкування припинилось. Я їй сказав: "Шановна, ми з тобою в одній країні жити не будемо. Збирайте свої манатки, продавайте комусь свою нерухомість, поки вона ще хоч щось варта, і їдьте помирати в Росію". І якщо в друзів моїх ще є якісь контакти з рідними, то моя історія обернулась ось так.

Коли були удари ЗСУ по Криму, які були відчуття?

Я проспорив поляну другу. Я чесно не вірив, що наше керівництво ухвалить таке рішення і не очікував такої в’ялої реакції від Росії. Але безумовно з великим задоволенням дивився на це. А потім написав товаришу, що з радістю приїду до нього в Харків і ми підемо в найкращий бар на пиво і стейки.

Зважаючи на вашу родинну історію, чи хочеться вам переможно повернутись в Крим?

Таких бажань в мене нема. Була б моя воля, я б взагалі цю ракову пухлину відрізав і відправив дрейфувати в Чорне море. Але я прекрасно розумію, що це наш державний імідж і наша територіальна цілісність це буде маркер нашої успішності як держави. Тому що, коли ми вийдемо з конфлікту з країною, яка була нас 11 раз економічно сильніша, в 4 рази більша за населенням, в 10 раз потужніша військово, зберігши всі свої території – це дається нам великим коштом. Але ми будемо не якоюсь постколоніальною державою, а станемо державою світовою.

І тільки тому я хочу повернути не лише наші окуповані території, але й Крим. Без цієї мотивації він мені не потрібен. Це – кодло зрадників і боягузів. І я не уявляю, якою буде наша політика щодо них. Мені хочеться плакати, коли я уявляю, як там всіх в дупу будуть цілувати і вони розказуватимуть, що 8 років чекали на деокупацію. Хоча у них є класний маркер – у них у всіх є російські податкові номери, вони всі платили за кулі, які по нас стріляють.

Отакі в мене двоїсті почуття. Раціонально я розумію, що нам треба повернути ці території. Емоційно – не хочу нічого спільного з цим регіоном. Бо коли я кажу, що з Криму, то всі кажуть "о, який ти герой". А я ніякий не герой, я - звичайний громадянин.

Після переїзду з Криму ви пішли зразу у військкомат, де вас відмовились брати на облік. Чому вирішили іти воювати?

Як чому? На мою країну напали. Це мій конституційний обов’язок.

Але ж ніяких військових навичок у вас на той момент не було?

Та які навички, гляньте на мої тодішні фото – я був патлатим дрищем в окулярах. Коли мене ставили на облік ще в Криму, то я сказав, що якщо я не буду вчитись у виші, то я відслужу, без проблем. Тоді феодосійський воєнком, здається, мене приписав на фрегат "Сагайдачний". Але я ніколи, звісно, не мріяв брати участь у воєнних діях.

Після того як вас не взяли в армію, ви приєднались до Правого сектора?

Так, так я служив у підрозділі "Сармат". Зараз мій перший командир очолює взвод у дніпровській бригаді ТРО, досить успішно виконує свої обов’язки. А я у 2016 році став професійним військовим, уклав контракт. При цьому показово, що тоді вже нам дозволили укладати контракти (до цього з історії інших хлопців знаю, що для вихідців з окупованих територій були перепони).

Де довелось служити з 2016 і де зустріли 24 лютого?

Я служив у лавах 93 бригади і ще провів рік у підрозділі зв’язку, а 24 лютого я зустрів у Лисичанську, на нашій базі. О 5 ранку мене розбудили словами: "Крим, почалось". Матюкатися можна в інтерв’ю?

Можна.

Тоді я сказав "від**іться", і перевернувся на інший бік. Тобто на війну мене довелось будити двічі.

А коли прокинулись і зрозуміли, що війна не лише на сході, а по всій Україні, то матюкались теж?

Ні, тоді вже почали виконувати свої обов’язки, підтримувати боєздатність мережі, обдзвонювати підрозділи, з якими співпрацювали, щоб отримати оперативну інформацію, що окуповано і як змінюється лінія розмежування, що під нашим контролем, що - ні. Потім обдзвонив друзів-ветеранів, почув, що й очікував – всі на 7-8 ранку або чимчикували у військкомати або вже добирались до частин.

Коли всі говорили про план Росії взяти Київ за 3 дні, які у вас були відчуття?

Прийди і візьми, чого ти розказуєш. Ми ж нікому не казали, що візьмемо Ізюм за лічені години. Ми просто прийшли і взяли. Покажи, що ти можеш. А ми покажемо, що можемо ми. А там вже – хто кого.

Що найбільше надихає вас на війні?

Особливо нічого, просто треба працювати. І все.

Я питала вже хлопців про віру. Чи починають на війні більше вірити в Бога чи тримає щось інше?

Для мене це просто розуміння, що якщо я дам задню не з якихсь поважних причин – поранення чи смерть – то мені кожного дня дивитись в дзеркало на людину, яка, виходить, зрадила свої принципи, ідеали і життєву позицію. А я з такою людиною в одному тілі не дуже хочу жити. Мені це не сподобається. От і все. Взяв м’яч – х#яч.

В розпал харківського контрнаступу я бачила у вас пост, що вас не подобається цей процес. Що наклало такий відбиток?

Я брав участь в іловайській операції, до оточення. Я тоді був поранений і не зміг брати участь далі. Також я брав участь у забезпеченні операції зі штурму села Жолобок 93 бригади. Зараз я не беру участі в контрнаступі, наше завдання контроль після. Але я можу уявити, що відчуває піхота і через які випробування проходять штурмові загони.

Ну у соцмережах ми бачимо лише щасливі обличчя біля назв населених пунктів і люди, здається, не завжди розуміють, чого це коштує.

Скажу, що моє особисте кладовище значно виросло за час цих контраступальних операцій. Ми ж із друзями намагаємось зідзвонюватись раз на тиждень або хоча б написати в меседжер "що ти, жопа, живий?". І ти отак пишеш одному, а тобі розповідають, що хтось із знайомих загинув під час штурму якоїсь ферми і це геть не так романтично як у записах "Ізюм наш", "Лиман наш"… Втім це не привід, щоб вся країна сиділа в жалобі. Звісно, ми маємо радіти звільненню наших земель. Хоча якщо це робить якийсь лоб з келихом чорного десь у Львові, це не зовсім добре.

Періодично виринає тема про те, чому одні спокійно п’ють пиво і ходять в спортзали, коли інші мають безстрокові бойові розпорядження. Чи мали б іти на фронт усі, чи можна у війну радіти життю по барах і чи дійсно саме за це помирають хлопці за фронті? Яка твоя думка щодо цього?

У мене щодо цього доволі нейтральна позиції. По перше, у нас є чіткі обмеження, які сили і засоби ми можемо розгорнути. Зараз, якщо вірити офіційній статистиці, сили оборони становлять близько одного мільйона. Це кожен 40-й українець і навіть більше. Не можуть всі брати участь у бойових діях і навіть забезпечувати працездатність армії. Це неможливо фізично. Тому я проти того, щоб всі на фронт ішли. Є люди, які колотять бабки, щоб держава існувала.

Є люди, які заробляють гроші, які допомагають, вони виконують, як і я, роботу на своїй ділянці. Але звісно ті, які кажуть, що ми тут заробляємо по 100 тисяч, це не дуже гідна поведінка. Хто вам заважає так заробляти? Якщо думаєте, що я тут валяюсь як сир у маслі, то давайте до мене. В мене тут ще доволі м’яка служба.

Коли читаєш ваш фейсбук, у ньому дуже багато гумору, а зараз ви такий спокійний і розважливий. Яке місце гумору в житті військових?

Гумор – це все. Ми би без гумору тут всі би з глузду з’їхали. Ми тут і так з розуму сходимо. Але без гумору це було би швидше. Звісно, можна сісти і поплакати, як по нас сьогодні відпрацював танчик під час виконання завдання, випустив 10 снарядів і що нам це дуже не сподобалось і "можна, будь-ласка, скасувати доставку". Але що толку? Тому ми сміємось.

Інакше люди психологічно ламаються. Я бачив людей, які перетворюються на ганчір’я, тиждень-два людина ниє "аааа, вони взяли Рубіжне, скоро візьмуть Лисичанськ, сюди добиває арта". І все – людина перестала бути бойовою одиницею. Тому краще бути в доброму гуморі.

До речі, я ніколи не питала про це. Як часто до хлопців приходить депресія?

Якщо казати про депресію як медичний термін, то, думаю, всі військові страждають на депресію. Тому що, скажімо чесно, мало способів отримання дофамінів, серотонінів, інших гормонів радості. По-друге, харчування. І по-третє, режим роботи. Все це впливає на центральну нервову систему. Але, знову ж, я не фахівець.

Пригнічений стан і хронічна втома – так, вони присутні завжди.

Чи стежите ви за політичними подіями – заявами нашої влади, заявами Путіна, цими псевдореферендумами?

Ну як слідкую? Мені то все виносить стрічка новин. Але мене це не дуже турбує, бо ми їх все одно всіх уб’ємо. А раптом і ні, то більше частина з нас того не побачить.

Ви вірите в застосування ядерної зброї?

Звісно, мені не дуже приємно, що країна видала мені протигаз і засоби індивідуального захисту для хімічного і радіаційного середовища. Якщо потраплять в зону мого перебування, то я і не дізнаюсь, що мене вбило. А якщо потрапимо просто в зону забруднення, то в нас є затверджений план дій. І існував він задовго до цих погроз. Тому я здоровий військовий фаталіст.

Тетяна Ніколаєнко, Цензор. НЕТ