Микола Донченко: "Я йшов на війну, щоб захистити сина, а вийшло так, що він врятував мені життя"

Автор: Ольга Москалюк

Старший сержант запасу Микола Донченко до поранення воював у 130 батальйоні ТрО. Бойовий досвід мав ще до повномасштабного вторгнення росії в Україну, адже служив у Афганістані. Тому на російсько-українській війні отримав позивний Афган.

- Я не міг піти воювати на Донбас, тому що у 2010 році мав операцію по видаленню щитовидної залози. Тож стан здоров’я не дозволяв пройти комісію в ЗСУ, - розказує мені. – Потім мені порадили записатися в ТрО, що я і зробив за три місяці до нападу росії. Відчував, що існує така небезпека. Навіть встиг сходити на навчання.

- Як для вас почалося 24 лютого?

- О п’ятій ранку я почув вибухи. Підняв усіх своїх. Вони сказали, щоб я не наводив паніку. Але я відповів, що почалася повномасштабна війна. Звичайно, мені спочатку не повірили.

- Чому?

- Ніхто навіть не міг уявити, що таке можливо! Я теж насилу вірив, хоч і розумів, що так може статися. Я почав телефонувати нашому комбату, однак він не відповів. Додзвонився командиру підрозділу. Він сказав чекати на смс із інструкціями, куди і коли їхати, та що з собою брати. От я "сидів на голках" до обіду. О 14-й прийшла есемеска, де треба бути. Тоді поїхав до Солом’янської РДА.

- Чому ви обрали саме 130 батальйон? У вас там були знайомі?

- Ні. Я проживав у цьому районі, тому й пішов сюди. Сина також взяв.

- Син зараз теж служить у цьому батальйоні?

- Так. Ми були з ним на позиціях. Спочатку ми утримували напрямок на Окружній дорозі. Був прорив на Білогородку. Тоді один із наших підрозділів попрямував на Ірпінь. Мені випала честь теж туди їхати. Але мене попросили помінятися, тому що у одного з наших там був будинок, тож він хотів бути на місці.

- А кого в основному брали до Ірпеня? Тих, хто був з військовим досвідом?

- І з досвідом, і без. Вікова категорія - сорок плюс. Молодих туди не пускали. Хоча бажаючих було реально дуже багато! Мотивація була дуже високою. Після Києва нас відправили до Харкова на Північну Салтівку. Ми приймали позицію від офіцерського корпусу, де наймолодше звання у військових було майор. Це викладачі з військового училища. Вони тримали оборону. Приїхали ми. Там мав відбутися прорив танками противника. У нас була найвідповідальніша та найнебезпечніша позиція, адже Північна Салтівка розташована одразу за Циркунами (село, яке було окуповано росіянами 24 лютого та стало опорним пунктом для танкових атак ворога на Харків. – О.М.). Але наш підрозділ був підготовлений і бойовий. Нас було 9 чоловік. Хлопці з досвідом. Усі знали, що і як робити. Там ми вже потрапили під такий гарний обстріл. Добре, що були в будинку.

- Ми з Сергієм Василюком з вашого батальйону, який теж був з вами на Північній Салтівці, говорили про те, що там відбувався якийсь треш. Я його запитувала, чи було тоді страшно? Хочу у вас спитати те саме.

- Знаєте, не так страшно, як в окопах. Коли ти знаходишся в будівлі під час обстрілу, стеля та стіни рухаються, штукатурка обсипається, але вона витримує "Гради" та 120-ті міни. Це ж не ракети та авіабомби. У нас перпендикулярно була будівля, де були танкісти. Якщо ми жили на поверхах, то вони – у підвалі. Вони нам казали: "Хлопці, у вас сталеві нерви!" (посміхається. – О.М.). Уявляєте, до них у підвал прямо у віконце прилетіло три снаряди з "Градів". На щастя, усі залишилися живі. Але там усе згоріло.

- Вам теж прилітало?

- Так, по верхніх поверхах.

- Багато хто з цивільних, які постійно під обстрілами, зізнаються: у певний момент це викликає роздратування та злість. Як у військових? Що ви відчували?

- Мабуть, теж злість. Нас же обстрілювали щодня. А ми тримали оборону і чекали на прорив танків з Циркунів чи на ДРГ. Але зазначу, що ми були до цього готові – і морально, і фізично.

- Як ви там облаштувалися? 

- У нас був, не побоюся сказати, зразковий підрозділ (посміхається. – О.М.). Усі комісії приходили до нас і запитували: "А чому у вас так чисто? Вас не бомблять?". Тож бомблять! Просто ми прибирали. Після кожного обстрілу, коли стеля просто "їздить", а стіни рухаються, пилюка осідає. Тому черговий одразу наводив лад. Не було такого: "Я не хочу!" або "Я не буду!". А коли вже перебралися у Циркуни, одразу викопали собі бліндаж на сімох, перекрили його двоскатними колодами та все засипали. Добре облаштувалися. Потім 9 червня ми вже вийшли на передок. Переночували і стали окопуватися. Бо це взагалі найголовніше. День в цьому процесі пролетів швидко. Увечері рашисти почали обстрілювати нас з танка. Відстань – півтора кілометра. Їх було видно у бінокль. Ось тоді мене й поранило. Хоч я був у бронежилеті, в окопі, але прилетіло й перебило руку - артерію. Я бачив, як "вилітає" кров і розумів, що мені залишилося жити від сили - 10-15 хвилин. Кожен поштовх серця "викидає" 30 міліграмів крові. Ну, нехай у мене – 4 літра. Тому часу й небагато. Хлопці, які були зі мною в окопі, намагалися щось зробити, але марно. Рука валялася на землі. Я спробував накласти турнікет, однак нічого не вийшло, тому що вона трималася лише на трицепсі. Я знепритомнів. Викликали командира взводу. Він зі старшим сержантом прилетіли на автомобілі. Уявіть: я – сто кілограм, плюс бронік. А мене треба дістати з окопу. Причому з перебитою рукою. Але вони це зробили! Поклали мене в машину. Я пам’ятаю усіх, хто допомагав. Дуже їм вдячний за все, що вони робили. Я "відходив". Попросив хлопців, щоб вони передали дружині, що я її дуже кохаю. Тоді прийняв те, що мені залишилося жити лічені хвилини. У цей час син почув по рації, що є поранений на евакуацію (хоча й не знав, хто саме), тому теж направився сюди. Знаєте, я вижив завдяки йому. Він рукою мені перетиснув артерію. Я прийшов до тями в машині. У мене зріст трохи більший, аніж її ширина. За стандартами тактичної медицини ноги були підняті догори. Кров пішла, серце почало її качати, і я отямився. Кажу сину: "Не витрачай сили, пусти! Це ж дуже важко!". Але він не слухався. Потім йому медик з позивним Свят робив масаж руки, тому що пішов спазм, і він навіть не міг її розтиснути.

Мене довезли до пункту евакуації, де якраз стояли "Антитіла". У них не працювали рації через те, що їх глушив російський РЕБ. Тому вони навіть не знали, що везуть пораненого. Мене перевантажили до них. Один з хлопців почав зрізати з мене штани. Кажу: "Що ти робиш?! Шкода ж їх - нові!" (посміхається. – О.М.). Але ж за протоколом він мав це зробити, тому що одяг був весь в крові – повинні перевірити, де ще можуть бути поранення. Оскільки минуло більше 15 хвилин, я почав відчувати біль. Тобто шок минув. Зрозумів, що житиму. Попросив зробити мені знеболювальний укол. Ми виїхали. Мені здавалося, що машина не їхала, а летіла. Водій на позивний Бобер, якому я теж дуже вдячний, тиснув на газ. Хоч мене й поклали на підлогу, але я її майже не торкався (посміхається. – О.М.). Поспішав, тому що рахунок йшов на хвилини. Привезли мене у Дергачі, де була реанімаційна бригада з Києва. Вони якось "зайшли" через шию і зупинили кров. Такі от сучасні технології. Там я знову знепритомнів. Прийшов до тями у реанімації. Розумію: живий! Для мене це був такий подарунок. Ще й рука на місці. Але ж я пам’ятаю, що вона була окремо від мене, а тут вона є! Просто диво! Виявилося, хірург Володимир Володимирович (прізвища його не знаю) поставив апарат Ілізарова, чим врятував її. Там я пробув шість днів. Після чого мене відправили до Києва в Ірпінський шпиталь, який тепер тут знаходиться.

- Ви ще лікуєтеся?

- Уже ні. 4 листопада мене, як сказати… виписали і на звільнення за станом здоров’я! Дивіться, коли мене привезли з Харкова, вставили в руку пластину та вкрутили 18 шурупів. Плюс, там лишається уламок, який неможливо дістати. Почалося запалення, тому що ще занесли інфекцію. Через це три місяці мені просто кололи антибіотики, до яких вона, виявляється, адаптується. Після того мені дали відпустку, під час якої я щодня приїжджав до лікарні на перев’язки. У серпні сказали: відправимо тебе за кордон, там усе зроблять – треба ставити штучний суглоб, ендопротез. Але цього не сталося.

- Ви зараз з бандажем. У якому стані рука?

- Ще потрібні операції. Усе тепер треба робити за власний рахунок.

- А хіба держава не мала вас долікувати? Ви з’ясовували?

- 31 жовтня написав запит до керівництва Ірпінського шпиталю. Чекаю на відповідь. Поки її немає.

- Ви розказали, що за станом здоров’я могли не йти на цю війну, але пішли. Чому?

- Я робив те, що мусив. А те, що зі мною так вчинили… нехай тепер буде на їхній совісті. Тому що документи на лікування за кордоном уже були підготовлені. Зранку все зробили, а в обід прийшов лікар і повідомив: "Начмед сказав на виписку". І, як я вам вже сказав, на звільнення за станом здоров’я.

Потім я був на консультації у приватній клініці, де повідомили: таке втручання коштуватиме приблизно 200-250 тисяч гривень, але при цьому вони не дають ніякої гарантії, що рука рухатиметься.

- Я пам’ятаю, що деякі приватні клініки запустили програму допомоги військовим…

- Через волонтерів. Я поки спостерігаюся у профільному Інституті травматології. Треба декілька етапів операції. Сказали, що на це все знадобиться десь пів року.

- Ви згадали про свій військовий досвід в Афганістані. Якщо порівняти…

- Ні, це неможливо! Розумієте, я тоді був по інший бік. Тепер на собі відчув, що відчували люди, по яких в той час прилітало.

- Але тоді ви, певне, вважали, що робите правильну справу.

- Саме так. Мені було 18-19 років. Вважав, що ми захищаємо південні кордони нашої держави – так працювала ідеологія. Скажу вам чесно: була велика ненависть до моджахедів.

- А до росіян вона зараз є? Чи це інше?

- У мене до них немає ненависті. Є відраза. Розумієте, тоді я був дуже молодий. Після тієї війни у мене була зламана психіка. А сьогодні я все чітко розумію та усвідомлюю.

- А бойові дії цих воєн можна порівнювати?

- Також ні. Тому що зараз відбувається війна важкої артилерії, а піхота тут відіграє другорядну роль.

- На початку повномасштабного вторгнення ми мали проблеми із важкою технікою, а також із видачею зброї. Ви як свою отримали?

- В РДА по військовому квитку. 24 лютого нам не вистачило, хоч ми чекали аж до ночі. Сказали прийти наступного дня зранку. Тоді вже отримали зброю. Пішли на чергування… Знаєте, був такий момент, який мені дуже запам’ятався: я вийшов із напівпідвального приміщення адміністрації і побачив, що площа була повністю забита людьми! І вони продовжували підходити! Я зрозумів: ми обов’язково переможемо!

- Ви не очікували, що буде аж стільки людей?

- Справді, не очікував. Я бачив, скільки людей виїжджало з міста. Але ж і скільки прийшло захищати своїх рідних, близьких, власні домівки, Батьківщину! Це було дуже приємно.

- І дивіться, хто воює проти нас…

- Я їх не можу навіть назвати армією. Це якісь подонки! Інакше не можу сказати. Я зарядив дві мисливські рушниці й сказав дружині: "Якщо лізтимуть в цивільному одязі – стріляй, а там розберемося. Заходитимуть військові – навіть не піднімай".

- Не довелося дружині стріляти?

- Не довелося.

- До речі, як вона дізналася про ваше поранення?

- Від сина. Я їй дзвонив із реанімації – попросив у лікаря телефон, тому що не знав, де мій. Не сказав, що зі мною сталося. Мовляв, все нормально, а телефон просто загубив. А потім їй вже подзвонив син.

- А син записувався з вами в ТрО до вторгнення? Чи пішов уже 24 лютого?

- Ні, він не записувався. Пішов 24-го спочатку у військкомат. Потім подзвонив мені, сказав, що виникла якась нестиковка. То я запропонував прийти до нас в ТрО.

- Наскільки я розумію, він не військовий. Як ви сприйняли його рішення йти воювати? Був страх за сина?

- Так, дуже сильний. Я вам більше скажу: ми потім у підрозділі навіть стояли окремо. Я йшов на війну, щоб захистити його, а вийшло так, що він врятував мені життя…

Знаєте, коли волонтери запитували, що нам потрібно, син казав: "Корм для тварин". От іде обстріл, а він котів годує (посміхається. – О.М.). Їх було 12. Тільки син виходив на вулицю, вони звідусюди до нього бігли (посміхається. – О.М.).

- Ми цією людяністю дуже відрізняємося від росіян. Наші військові годують тварин, навіть під обстрілами забирають поранених і полеглих побратимів. У той час, як окупанти своїх кидають як на полі бою, так і деінде. Нещодавно Ігор Луценко, який воює на Донбасі, писав про те, як в селі за будівлею школи росіяни склали в ряд чорні пакети з трупами своїх солдат та пішли…

- Та росіяни своїх загиблих навіть не рахують!

- Як думаєте, чому вони такі?

- Бо така країна! Просто мильна бульбашка!

- Але велика.

- Так. Це єдине, що у них велике (всміхається. - О.М.). Насправді, вони беруть кількістю.

- За рахунок чого ми їх здолаємо?

- Ми воюємо за свою землю. У нас зовсім інша мотивація! Як і люди. Подивіться, які у нас волонтери. Вони все роблять, щоб допомогти армії. Коли ми були на Харківщині, дуже нас підтримували. У держави просто не було стільки грошей, щоб забезпечити військових. Тож на допомогу знову прийшли волонтери. Велика їм за це подяка і шана!

- Ми бачимо, що росія не збирається припиняти цю війну та виводити свої війська з нашої території. Ви замислюєтеся над тим, скільки вона ще триватиме? Може затягнутися на роки?

- Не думаю, що затягнеться на роки. Ленд-ліз працюватиме – у нас з’явиться ще більше зброї. Вважаю, що десь навесні все має закінчитися. Фінальною стадією буде Крим. Тому що Крим – це Україна!

- Народний депутат Роман Костенко, який сьогодні також воює, мені в інтерв’ю сказав, що росія зараз шукає, як би вийти з цієї війни, зберігши обличчя. Розглядають варіант, як красиво піти з України, залишивши за собою Крим та частину Донбасу. Зрозуміло, що ми наполягаємо на поверненні усіх наших територій у межах кордонів 1991 року…

- Саме так і має бути! Тому що ми заплатили і досі платимо надвисоку ціну - життями своїх людей. Дуже багато загиблих. Мій двоюрідний брат також загинув на Донбасі… Тому ми не маємо права поступитися жодним сантиметром нашої землі.

Ольга Москалюк, "Цензор.НЕТ"

Фото авторське та надані Миколою Донченком