Танкіст Павло Філик: "На один наш танк було чотири їхні. Це стандартна ситуація. Було й таке, що одним танком виходили на вісім-десять російських"
Свій перший танк маркетолог Павло Філик побачив наприкінці лютого, за кілька днів після наступу російської армії, а вже в березні воював на одному з найгарячіших напрямків – Ізюмському. Такі рекордні строки, в які довелося опанувати військову спеціальність, пояснює просто: події розвивалися занадто швидко.
В інтерв’ю "Цензор.НЕТ" навідник гармати танку 9-го танкового батальйону 3-ої окремої танкової Залізної бригади Павло Філик розповів про бої, в яких техніка противника переважала за кількістю в рази, як змінилася тактика противника після визволення Харківщини і що може переломити хід війни.
"УПЕРШЕ ПОБАЧИВ ТАНК 26 ЛЮТОГО"
– Як так сталося, що успішний маркетолог залишив мирну професію і пішов у танкісти?
– Попри те, що я маркетолог, я ще й чоловік, тому з початком війни прийняв рішення захищати країну. У мене є друг, який воював із 2014 року, він – танкіст. Ми ще до наступу домовилися, що якщо починається війна, йдемо воювати разом в один підрозділ. Тому що знаємо один одного давно, разом училися у військовому ліцеї. Хоч після ліцею я більше не мав жодного відношення до військової справи. Бо далі пішов учитися в економічний університет.
– А ваш друг пішов далі вчитися за військовою спеціальністю після ліцею?
– Ні. Він став танкістом у 2014-му, коли пішов добровольцем на фронт.
– Стати танкістом – це ж не просто навчитися стріляти з автомата чи кулемета. Скільки на це треба часу?
– П’ять років, як на повноцінне навчання будь-якої військової професії. Але у нас, по-перше, не було часу, щоб навчатися п’ять років, ми вчилися кілька днів. Я, наприклад, уперше побачив танк 26 лютого. Навчалися швиденько, грали на нашу користь кмітливість і адреналін у бою. Адреналін – річ, яка в звичайних умовах не пояснюється. Це щось, що пришвидшує мозок просто неймовірно і дає тобі змогу робити те, чого ніколи раніше, як тобі здавалося, робити не вмів.
Важливо, що чимало хлопців мали бойовий досвід, вони воювали з 2014 року, тому якісь речі, які були незрозумілими, підказували командири або побратими.
– Ви вперше танк побачили на полігоні?
– Так, це було на Заході України. На танки треба було встановити динамічну броню, перевірити якісь їхньої роботи, пристріляти, а тоді можна було їхати на фронт.
– Скільки переобладнання танків і навчання зайняло часу?
– Переобладнання танків – п’ять днів, пристрілка – пів дня, і ми поїхали.
– Це якийсь просто блискавичний курс танкіста.
– Варіантів не було. Події розвивалися занадто швидко.
– А куди поїхали?
– Харківщина, Ізюм.
– Тобто ви опинилися на ізюмському напрямку, коли там було найгарячіше?
– Так, ми були там із початку березня.
– А можете розказати, якою тоді була ситуація, і про перший бій?
– У перші бої ми виходили на танках розвідкою боєм на село Топольське. Залежно від дня там перебувало від 8 і більше танків. На нашому напрямку, за даними розвідки, спочатку йшлося про 40 танків, а за місяць їхня кількість зросла до 400. На цьому напрямку ми в основному працювали однією ротою, це 10 танків.
Щодо першого бою. Ми заходили з боку Топольського, щоб з’ясувати, яка кількість техніки на боці ворога. Це така розвідка боєм. Бій тривав орієнтовно 30 хвилин.
– Що означає розвідка боєм?
– Це виїзд, розташування в точці. Сам танковий бій насправді швидкий. Щоб повністю розрядити танк – а це 22 снаряди, вистачить 5 хвилин активного бою. У перші дні у нас не було активних боїв. Але виїжджали і бачили значно переважаючу силу противника. І досліджували, що з нею можна робити. Повертаючись, давали звіти.
Тому поговорімо краще про перший активний бій. Це те саме Топольське. Виїзд у розвідку боєм трьома танками. Зважаючи на півтехнічну справність машинок, доїхав один танк. Ми на височині. Із села, де перебувало, як ми потім дізналися з даних розвідки, дев’ять ворожих танків, наш танк було видно ідеально. А це тільки те, що наша розвідка змогла зняти з дрона.
Ми виїхали, пропрацювали просіки. А потім почали працювати по точках, де перебували танки. Прийняли зустрічний вогонь. Бій був досить активним. Точну кількість танків і зброї, з якої нас обстрілювали, напевно, порахувати неможливо. З села кожні 2-3 секунди відбувався постріл. Біля нього є посадка, в яку ми ховалися від вогню. Та коли ми зайшли за посадку, почався вогонь з іншого боку. Ми, відстрілюючись, знищили техніку і відступили. Наступного дня, визначивши, де розташовано ворожі танки, ми вискочили двома машинками. Один танк було задіяно на прикриття, а наш вийшов як приманка. І цього дня ми знищили російські танки і БТР.
– Загалом сила противника переважає в кількості?
– Це м’яко кажучи. У березні-квітні на один наш танк було чотири їхні. Це стандартна ситуація. Було й таке, що одним танком виходили на вісім-десять російських.
– Як можна воювати одним танком проти десяти?
– Незручненько (посміхається, – авт.). Козаччина. У той час проти нас воювали навчені підрозділи, професійні танкісти.
– Як ви це визначали?
– Є правила бою, яких навчають у танкових училищах. Ми ж діяли не за правилами, реально козаччина. Висунулись, насипали-насипали, сховались. Потім переїхали на інше місце, насипали-насипали і знову сховались. Це була відчайдушність із нашого боку, вони цього не очікували. Вони не могли уявити, що ми будемо нахабно громити їх одним танком.
– Такий ефект несподіванки – це, звісно, класно і сміливо, але ж до біса небезпечно.
– Така робота. Ми не мали інших варіантів, коли настільки переважаюча сила противника. Вибір був простим: або працювати, або відходити і втратити території. Я якось собі подумав, що військові певною мірою стають буддистами. Ти або приймаєш ситуацію і працюєш, або ламаєшся. А оскільки ми не зламалися, підрозділ і далі працює.
– Ви брали участь у контрнаступі, коли визволяли Харківську область?
– Так.
– Як ви вважаєте, завдяки чому ця операція була такою швидкою і успішною?
– Операція була, безумовно, якісною і класно спланованою. Але це не чудо. Коли ми переїхали під Слов’янськ, були досить важкі бої. І якоїсь миті – це була друга половина літа – прозвучала фраза: "Хлопці, ще трохи – і ми винищимо всю основну професійну бойову одиницю москалів у тяжких боях". Правда, так і сталося. Ми попрацювали тижнів зо два – і напрямок відчутно полегшився у плані боїв.
Тому контрнаступ – це наслідок тієї половини року активних важких боїв людей, які там перебували. На мій погляд, підготовка до цієї операції була за пів року. Великі зусилля, великі втрати. Все це призвело до того, що залишилась вкрай мала кількість бойових москалів, які знали, як воювати.
Зрозуміло, що до того додались системи HIMARS, які понищили склади боєприпасів, і т.д.
І ще раз повторюся – це була класно спланована операція.
– Яка ситуація зараз? Наскільки вони укомплектовані технікою?
– У березні-квітні у нас не було жодного дня, щоб ми не бачили ворожої авіації або щоб вона не працювала по нас. Тобто йдеться про щоденну роботу ворожої авіації. Вони бездумно відправляли свою техніку, діяли нахрапом, не жаліючи людей. Вони і зараз людей не жаліють, а тоді ще й техніку не жаліли.
Зараз ситуація дещо змінилася, вони вже так навмання не йдуть. Це тільки підтверджує, що техніки у них поменшало. А от снарядів усе ще дуже багато. Як і особового складу. Хоч там переважно чмобіки, але є й кадрові військові з бойовим досвідом і серед солдат, і серед офіцерів.
– Характеризуючи цю війну, військові називають її війною артилерії. А яку роль у цій війні відіграють танки?
– Залежно від характеру операцій. Якщо йдеться про наступ, то там обов’язково мають бути танки. Обов’язково піхота зачищає. Артилерія робить війну, але казати, що це війна тільки артилерії, неправильно. Неможливо уявити війну без будь-якого з підрозділів. Кожен робить рівноцінний внесок.
– Ви сказали, що переважають чмобіки. Але періодично з’являється інформація, що їх на території Білорусі готують професійні інструктори. Можливо, ми недооцінюємо цих чмобіків?
– На війні важливо розуміти, що таке бій, і не боятися. Чмобіків навчають, але не всіх. Оскільки росіяни своїх людей не жаліють, а навчати часу особливо немає, вони їх просто кидають у бій непідготовленими.
Ми теж на початку війни були непідготовленими, але у нас була дуже чітка мотивація, ми розуміли, за що воюємо. А коли ти просто на чужій території, в тебе немає ніякої мотивації, то чого б там не навчили інструктори – це не допоможе. У них немає розуміння, що таке війна, що це смерть, страх, вибухи, контузії, поранення, холод, голод. Тому навіть якщо його навчили і він приходить на передок, і там з 30 чоловік виживає три, це страшно демотивує. Коли ти таке в перші ж дні побачив – це на психіку впливає катастрофічно.
Не можна говорити, що вони немічні. Якби вони були зовсім немічними, то ми б уже й росію захопили.
Мені, наприклад, довелося воювати і з професійними танкістами, і з лише посадженими на танк, мобілізованими орками. У чому різниця? Коли ти стріляєш по танках, професійні танкісти перегруповуються і стріляють по тобі, а коли ти стріляєш по непрофесійних, вони бачать, лякаються і починають тікати. Враховуючи, що снаряд летить швидше за звук, ти спочатку отримуєш прильот, а потім чуєш звук. Коли тебе таким криють, треба мати добру силу волі й мотивацію, аби продовжувати працювати.
Їх чимало на нас напало від самого початку, а оскільки вони зараз проводять активну мобілізацію, це означає, що чимало їхніх винищено.
– Та якщо вони своїх не жаліють, то будуть і надалі проводити мобілізацію.
– Так, доки не отримають абсолютної поразки.
"ЯКЩО НЕ ЗАКІНЧИТИ ЦЮ ВІЙНУ ПОВНИМ РОЗВАЛОМ РОСІЇ, ЧЕРЕЗ РІК АБО ТРИДЦЯТЬ БУДЕ ЗНОВУ НАПАД"
– Вас не демотивує те, що війна може тривати роки? Політики дуже люблять казати, мовляв, налаштовуйтесь, що це триватиме не один рік.
– Ми не дуже слухаємо, що кажуть політики, а орієнтуємося на ситуацію на фронті. Звісно, кожному з нас, особливо тим, хто пішов добровільно, хочеться швидше потрапити додому. Наприклад, у мене є робота, яку я люблю, моя компанія мене чекає. Але я розумію, що якщо не закінчити цю війну повним розвалом росії, через рік або тридцять буде знову напад. Бо ми добре пам’ятаємо з історії, що скільки існує росія, Україна від неї потерпає. Тому ми розуміємо, що може бути тяжко, що може бути довго, цього не хочеться, але, по-перше, немає варіантів, по-друге, не хочеться передавати цю війну своїм дітям.
Раз уже взялися до цього, треба допрацювати, поки не розвалиться росія.
– Вони постійно атакують ракетами мирне населення, руйнують енергетичну інфраструктуру. Замість того, щоб воювати на фронті. На що вони розраховують?
– Це показник того, що вони програють, що вони не мають сил, щоб упоратися з нами в прямих військових зіткненнях. Тому намагаються "кошмарити" мирне населення, перешкодити постачанню зброї і т.п.. Це такі самі нікчемні спроби, як були і до того, їм нічого не вдасться.
– Не раз чула від військових, що гумор, творчість допомагають. Вам теж? Ви ж до війни були творчою людиною. Стендап, КВН. У соцмережах люди часто поширюють відео, які записують і викладають військові у "ТікТоці". У вас таких немає?
– Є, ми з тих, які дуркують (посміхається, – авт.). Ми розуміємо, що цивільні на нас дивляться, страх трохи є і треба його нівелювати.
– Як люди реагували на танки, коли ви заїжджали у визволені міста? Адже багато де на окупованих територіях російські танки впритул розстрілювали будинки. І такий страх закарбовується. Чи, можливо, вам траплялися проросійськи налаштовані місцеві жителі, які виказували своє невдоволення?
– По-різному. Регіон специфічний, є частина проросійськи налаштованого контингенту. Але, як не крути, велику роль у цій війні грає страх. Ті, хто налаштований проросійськи або їм однаково, російська чи українська влада приходить, просто мовчать, щоб не нарватися на проблеми. А люди, які за Україну, дуже гарно зустрічали. Махали, плакали, їсти виносили. Загалом більшість людей за Україну, а ті, хто не дуже, сидять тихо.
Ну, і багато людей евакуювались уже давно, рятуючись від окупантів, а були й ті, хто під час нашого контрнаступу тікав разом із москалями.
– Росіяни теж тут розстрілювали танками цивільну інфраструктуру, житлові будинки?
– Тут цілі села зруйновано вщент. Камінця на камінці не залишилось. Вони діяли тут, як усюди. Коли до мене в квітні телефонували знайомі й питали, чи бачив я в новинах, які звірства відбувались у Бучі чи Ірпені, я казав: "Це москалі. Такі звірства вони роблять на всіх територіях, де вони є". Не знаю навіть, як їх назвати. Якщо порівняєш із якоюсь твариною чи істотою, ти образиш ту істоту.
Недорозвинена країна з недорозвиненими людьми, а звірства чинять через безкарність. Немає розуміння моралі, є лише усвідомлення того, що за це їм нічого не буде.
– Тобто всі ці фільми, які вони любили знімати про благородних військових, – банальні казочки?
– Безперечно, немає в них нічого благородного. Лише комплекс більшовартості й розуміння того, що вони можуть робити, що хочуть.
– Звідки такий комплекс більшовартості у людей, які крадуть унітази?
– В армії їм проводять політінформацію. Ідіоту вистачає один раз сказати, що він класний і величний, що може робити, що хоче, й він повірить. То розумному потрібно ще довести, що він класний.
"Я ПОРАХУВАВ ПОТІМ, СКІЛЬКИ КОШТІВ ВОНИ НА НАС ЗА ЦІ 12 ГОДИН ВИТРАТИЛИ – НА НАШІ ДВА ТАНКИ І ПІХОТУ. ЦЕ БУЛИ СОТНІ МІЛЬЙОНІВ ДОЛАРІВ"
– Після визволення Харківщини, Миколаївщини, Херсонщини росіяни змінили тактику? Врахували якісь свої помилки?
– Як і на будь-якій війні ворог вчиться – і на наші дії пропонують протидію. Зараз, як я вже казав, зменшується кількість техніки. Вони її економлять і бережуть.
Окрім того, велику кількість їхньої авіації було знищено. Вони її теж бережуть.
Не можна сказати, що стало легше, бо у них ще всього вистачає. Дуже шкода, що у нас гине еліта нації, люди, які могли б принести чимало користі країні в мирному житті. Ви ж бачите, що на фронті зараз чимало науковців, бізнесменів, успішних управлінців, які з початком війни не могли собі дозволити стояти осторонь, а зібралися і поїхали воювати.
– Багато вдається затрофеїти російських танків?
– Уже з ліку збився, скільки ми нашим підрозділом витягнули москальських танків. Десь до десятка. За різних обставин. Наприклад, буває, що в бою попадаємо в гусеницю, танк не згорає повністю, екіпаж евакуюється. І якщо є змога цей танк витягнути, ми це робимо.
– Розкажіть про бій, у якому ваш екіпаж спалив три ворожі танки. Трохи про нього знаю від заступника комбата Сергія Пономаренка, але хотілося б дізнатися подробиці.
– Цікавий бій був. Сергій вам розповідав в інтерв’ю, що нас мали відправити вниз, у саме село. Ми переїхали з Барвінкового туди. Приїхали під вечір. Поки поставили танки, поки знайшли, де розташуватися… Тієї ночі нам вдалося поспати на кухні на підлозі разом із котами години зо дві. Під столом.
О четвертій ранку – підйом. Командир взводу зібрав нас на вулиці, щоб провести інструктаж. І каже: "Ми з "34-им" (позивний заступника комбата, – авт.) цього не хотіли, переконували керівництво, щоб зробити інакше, але не вийшло". А річ у тому, що "34-ий" практично до самого ранку спілкувався з командуванням, а мій командир вийшов раніше. І він вийшов з інформацією, що ми йдемо туди, звідки, скоріш за все, не повернемось.
Раніше він такого не робив, а тут каже: "Хлопці, візьміть аптечки, дивіться один за одним, позакривайте люки. Ми тієї поїздки не хотіли, але наказ є наказ. Помоліться Богу, посповідайтеся – і поїхали". І ми такі: егей, поїхали! (посміхається, – авт.).
– Настанова, скажу я вам, не для слабаків. Що було далі?
– Ми пішли по машинах. Дочекалися піхоти, яка з нами їхала на танках. І в дорогу. Дорогою скидали піхоту. З танка видно небагато, але бачили, що відбувається. Піхота тільки злазить, їх починають крити міномети. Щільно так по них працювали, що вони розбігалися, хто куди.
А ми їхали далі вперед. Дорогою машина командира, який казав "Хлопці, попрощайтеся один з одним", ламається і зупиняється. І ще кілька – теж. Так буває, бо машини старі й час від часу виходять з ладу. "34-й" був там уже два дні, а ми тільки приїхали, і чіткого розуміння, що, де і як, не мали. До того ж, у мене виходить із ладу силікагель. Це такі кульки, які витягують вологу з порожнини на прицілі. Він виходить з ладу – й у мене просто запотіває приціл. Що робити? Прицілююсь… у сонце – і так сушив приціл.
Це все супроводжується двома-трьома приходами в секунду, тобто це постійний обстріл.
– Вдалося висушити приціл?
– Ні, ми його висушили пізніше. Перед цим приїхали на позицію. Туди приїхали три танки. Наш, "34-го" і ще один. Тут чуємо, що по рації "34-ому" кажуть, що треба змінити позицію. З другого боку прорив, тому два танки залишаються, а йому треба їхати туди. Він каже командирові мого танка: "Наказ діяти згідно з визначеними завданнями". Мій командир: "Слухаюсь". "34-й" поїхав, а мій командир повертається до мене і каже: "Яким завданням?"
І все це, знову ж таки, супроводжується постійним обстрілом. Два, три, п’ять снарядів за секунду. Далі кілька хвилин вони перезаряджаються і знову починають лупити з усього, що в них є. Потім вертоліт вилітає, СУ… По нас не стріляли хіба що іранськими дронами. А так летіло все, що можна, протягом 12 годин.
Я порахував потім, скільки коштів вони на нас за ці 12 годин витратили – на наші два танки і піхоту. Це були сотні мільйонів доларів.
– Так як ви діяли?
– Визначилися, звідки буде прорив. Я сідаю і 12 годин дивлюся в приціл, очікуючи, коли він розпочнеться.
Починається прорив, ми починаємо працювати. Там швидко все відбувається. Перший танк. За ним за кілька хвилин одразу другий, ми його знищуємо. Тим часом третій працює по нас. Переключаємось на нього і знищуємо третій танк. А за ним виїжджає машина з солдатами. Ми знищуємо і її, і у нас закінчується боєкомплект. І ми відходимо на дозарядку. А коли повернулися, росіяни виїхали двома БТР – повними всередині і зовні. Я наводжу на них, намагаюся зробити постріл – не виходить. Різними способами, кілька разів перезавантажую систему, ножним пострілом, ручним, дублером… Але гармата не стріляє. Тоді мій командир розвертає НЦВТ – це така велика гармата, яка є у командира.
Я цієї миті бачу в приціл танк Т-90, який був від нас метрів за 700. А ми тільки з НЦВТ. Це все одно, що з палкою йти проти автомата. Тому ми прийняли рішення відступити, щоб розібратися з гарматою. Виявилось, що там складна технічна проблема, просто так її не можна було ліквідувати.
Тому цифра була б більшою, але вийшов з ладу танк.
– У вас постійно такі екстремальні ситуації?
– У боях так. Тією чи іншою мірою. Було, що працювали двома нашими танками проти семи російських. Йшло чотири з одного боку й три – з іншого. Бувало, що виходили в розвідку боєм туди, де просто кишіло танками.
– Павле, наскільки важливо на війні довіряти командирові? Одна річ – виконувати накази, навіть якщо вони тобі не подобаються, інша – вірити чи не вірити тому, хто тобі їх віддає.
– Важливо виконувати наказ, але думати, що ти виконуєш. Тут, як і в житті, довіряти можна тому, кому ти бачиш, що можна довіряти, зважаючи на його вчинки. І завжди потрібно думати. Коли є загальне рішення чи команда – це одне. Але ж бувають різні ситуації. Наприклад, у роті 10 танків. Часто їх розділяють на декілька напрямків. Командир роти не буде завжди з тобою. Тобто, потрібно самому вміти орієнтуватися на місцевості, розуміти, як вести бій, що робити залежно від ситуації, яких може бути тисяча варіантів.
– Тобто, за великим рахунком, яким би не був наказ, відповільність за свої дії несе кожен боєць, бо події можуть розгорнутися непередбачувано. Якщо не вийшло, то сам за це відповідатимеш?
– Якщо не вийшло, то не буде кому відповідати. Це ж війна. Єдине, що можу сказати, завдяки "34-ому" ми живі. Тому що була велика кількість наказів і складних ситуацій. Не було невиконаних наказів. Але через те, що вони виконувались мудро, ми вже декілька раз живі.
– У мене склалося враження, що він у вас за характером бунтар. У хорошому сенсі цього слова.
– Він – молодець! Він – крутий стратег і сильний воїн. У кого з роти не запитай, кожен із 30 чоловік завдячує йому життям.
– Росіяни зараз витрачають шалені гроші на терор мирного населення замість того, щоб воювати на полі бою. Як вважаєте, чого вони прагнуть досягти?
– Вони вочевидь думають, що українці такі самі, як москалі. Що нас холодом чи холодильником можна взяти. Не вийде.
– А можна нас взагалі чимось налякати?
– Українців? Ми ж знаємо з історії, скільки разів і яким чином були під окупацією. Наприклад, русифікація східної України відбулась унаслідок Голодомору 1932-1933 років, коли в ще теплі хати заселяли москалів. Ні, не можна українців чимось налякати. Винищити хіба. Але точно не налякати.
Я спостерігаю, як мої друзі реагують на ці всі атаки енергетичних об’єктів. Вони не виказують незадоволення ні через те, що світла нема, ні через те, що холодно в квартирах буває через відключення. Всі адекватні й розуміють, що це війна, що нам треба перемогти, бо краще не буде, якщо не спинити ворога.
– Мої знайомі трохи переживали спочатку, а тепер уже пристосувались.
– Це як на початку людей просили зберігати спокій, а тепер просять не збивати дрони самостійно (посміхається, – авт.).
– Сьогодні чимало військових кажуть, що їм важко буде повернутися до мирного життя. Бо війна змінює людину психологічно. А ви не думали про це, чи поки сьогоднішнім днем живете?
– Я сподіваюсь на повернення до мирного життя. Так, ми бачили страшні речі, переживали небезпечні ситуації, але ми знали, куди йшли, і розуміли, що можемо загинути. Страшно, важко, тяжко? Так. Але ми – чоловіки, і робимо свою роботу. А повернувшись додому, робитимемо свою роботу там. Ні, немає ніякої складності в поверненні до мирного життя. Я – маркетолог, і з радістю робитиму свою роботу, бо я її люблю. Тому хочеться пришвидшити перемогу.
– Усім хочеться її пришвидшити. Що, на ваш погляд, може переломити хід цієї війни?
– Адекватне постачання зброї. Не дозоване, а повноцінне, таке, як має бути. Можна спостерігати зміну ходу війни саме залежно від постачань зброї. Нам дають зброю в невеликій кількості, ми нею працюємо значно краще, ніж розраховували ті, хто її передав, відбиваємо частину територій, і зброї трохи стає менше. Це трохи пригальмовує війну. І знову, дивлячись на те, що москалі наступають, підтискають нас, вони нам трохи підкидають боєкомплектів і зброї. Тому хлопці вольові, вони можуть і хочуть працювати, головне – мати чим. І війна б закінчилась.
Але тут ще одна історія. Ми ж розуміємо, що повністю вигнавши росіян з нашої території, не завершимо війну. Ми її перенесемо на наступні роки, коли москальська армія відновиться і знову на нас нападе. Тому оптимальною історією є те, що війна затягується задля можливості в принципі розвалити росію як таку на велику кількість держав. І щоб такої неадекватної плями на карті світу не було.
– Я в це не дуже вірю.
– Побачимо. Імперія занадто велика, але безтолкова для того, щоб існувати.
Тетяна Бодня, "Цензор.НЕТ"
