Роман Лозинський: "Працюємо з безпілотними літальними апаратами різного типу й формату, зокрема і з моделями, які українці виготовляють. Вони дуже грамотно і якісно зроблені"

Автор: Тетяна Бодня

Ще у жовтні 2021 року народний депутат Роман Лозинський підписав контракт на проходження служби в резерві Збройних Сил України, а після початку повномасштабного вторгнення росії добровільно мобілізувався та захищає нашу країну на південному напрямку. Тому говорили з ним не про законотворчу діяльність, а про визволення Херсонщини і ситуацію, яка там нині, а також про дрони, з якими він працює на фронті.

"ЗАРАЗ ХЕРСОН ПІД ПОСТІЙНИМИ ОБСТРІЛАМИ НАЙРІЗНОМАНІТНІШОЮ ЗБРОЄЮ"

– Романе, з новин ми бачимо, що росіяни досить активно продовжують обстрілювати визволену територію Херсонщини. А яка загалом нині ситуація в самому Херсоні й області?

– Якщо так дуже на хлопський розум хронологічно, то на Херсонщині було постійно гаряче. Влітку і восени відбувались поступові контрнаступальні дії нашої армії. Десь 10 метрів, десь – одна-дві лісосмуги за один підхід. І так крок за кроком спочатку сформували плацдарм перед річкою Інгулець. Потім перейшли річку й закріпилися. І зрештою ці кроки на початку осені – у вересні й жовтні – дали змогу створити умови, щоб ворог вийшов з Херсона й Каховки і перейшов на лівий берег. Це все відбувалося постійно, Збройні сили, сили оборони відтісняли ворога.

Що відбувається зараз? Ворог намагається тероризувати і Херсон, і Берислав, й інші населені пункти, щоб показати людям, мовляв, з нами вам було спокійніше, а як тільки прийшли Збройні сили України, у вас почались обстріли. Звісно, що Збройні сили ніколи рандомно не обстрілювали житлових масивів. "Хаймарси" дуже точно влучали в бази ворога. І ніяких масових руйнувань не було. Натомість зараз Херсон під постійними обстрілами найрізноманітнішою зброєю, починаючи з мінометів, які виставляють у плавнях упритул до Дніпра, й до касетних снарядів, якими просто тероризують місцевих жителів. У будь-якому районі міста відбуваються нові й нові обстріли.

– Вони не пробують наступати?

– Якщо заплющити очі й уявити карту України, то лінія фронту на півдні зараз чітко сформована по річці Дніпру. Відповідно зараз є цей буфер, і він дає змогу проводити там маневри більше артилерійські й польотні й менш піхотні. Тому такого, як диверсійно-розвідувальні групи, піхотні контратаки, танкові виїзди, виїзди ствольної артилерії впритул до наших позицій немає. Росіяни працюють з лівого берега.

Ми відповідно вибудували лінію оборони на правому березі й намагаємося відтиснути ворога якомога далі. Передовсім для того, щоб Херсон не був під постійними обстрілами. Ми розуміємо, що чим далі стоятимуть ворожі гаубиці, міномети чи реактивні системи залпового вогню, тим спокійніше буде українцям у наших містах на Херсонщині й тим ближче ми будемо до Криму, який теж у мріях, планах, на картах кожного, хто зараз тут на півдні брав і бере участь у контрнаступі.

– Як на мене, до Криму нам ще далеко.

– Ну як далеко? Якщо взяти планшет у руки і провести лінію, то це кілька десятків кілометрів до північного краю Криму.

Знаєте, коли зараз береш планшет, бачиш позиції ворога в межах 10-12 кілометрів в районі Олешківських пісків. Насправді це досить близько, щоб вражати їх широким асортиментом тих засобів, які є нині у нас на озброєнні і якими ми їх щодня вражаємо. Але там, де Олешківські піски, там уже й Асканія Нова. А де Асканія Нова, там видніється Джанкой. А де Джанкой – там Чонгар. І вже можна рухатися у бік Сімферополя з Севастополем.

Можливо, ще пів року тому це більше скидалося на мрії, зараз це вже швидше плани. Звісно, що такі плани мають свою ціну. І за кожен метр звільнених земель Миколаївщини, Херсонщини, Харківщини й інших областей довелося боротися, докладаючи надзусилля. Тож коли ми бачимо кавуни й визволений Херсон і відпускаємо емоції, дозволяємо собі ейфорію, ми повинні завжди пам’ятати цю ціну. Й коли кажемо про Крим й інші наші плани, теж повинні розуміти, що вони мають реалізовуватися поступово. На це потрібен певний час.

Можливо, ми не щодня чутимемо в новинах все нові й нові назви визволених населених пунктів, і не варто мати надвисоких очікувань. Дуже важливо, пам’ятаючи цю ціну, віддаючи шану усім воїнам, далі все одно рухатись уперед. І не втомлюватись на жодному фронті, на жодній ділянці нашої роботи. Не втомлюватись волонтерити, підтримувати Збройні сили, воювати і не втомлюватись підтримувати своїх друзів і близьких, які зараз беруть участь в обороні нашої країни, у контрнаступах. Тому що цей процес визволення наших територій триватиме ще певний час.

– В одному зі своїх інтерв’ю ви сказали, що заздалегідь готувались до того, щоб захищати країну, й підписали контракт на службу в ЗСУ у резерві. Навіщо?

– Мені здається, що це має бути частиною нашої ідентичності. Ми завжди маємо бути напоготові, допоки росія існує в такому геополітичному варіанті. Так, я не був кадровим військовим, не мав бойового досвіду, був досвід у "Пласті", де є зокрема й військовий вишкіл, але восени 2021 року підписав контракт на службу в ЗСУ у резерві. Він передбачав щорічну кількатижневу підготовку, розуміння того, що це твоє місце в обороні, якщо така мить настане, що це твій фах, що це той тип зброї, яким ти повинен володіти, щоб бути максимально ефективним. Має бути все підготовлено так, щоб люди діяли злагоджено, а не думали, куди бігти і де брати зброю.

Я переконаний, що наша країна має переходити в такий режим, щоб за 24 години сили оборони були готовими до будь-яких викликів на всіх наших кордонах.

– А чого вам довелося навчитися на цій війні? Які нові навички отримали?

– Війна сучасна, треба вміти користуватися технікою. Наприклад, протитанковим ракетним комплексом. І до цього нас готували. Чи, скажімо, треба розвідувати, отримувати певну інформацію, тому до цього нас теж готували. Треба літати, коригувати, виявляти, займатись контрбатарейною боротьбою – все це освоювали в перші місяці наступу рф. Бо перші мої військові збори як резервіста мали відбутися в травні, й мені прийшов виклик ще на початку лютого. Але на це все, на жаль, не було часу. Ми вчилися усього на ходу.

А з літа разом із побратимами працюємо в основному з безпілотними літальними апаратами різного типу й формату. Зокрема доводиться працювати і з моделями, які українці виготовляють у гаражах і підвалах. Знаєте, вони дуже грамотно і якісно зроблені, можуть і розвідувати, й надавати безцінну інформацію нашій артилерії, а також завдавти ураження й техніці, і живій силі противника.

Коли відбувався контрнаступ, щодня змінювалися обставини. Одного дня треба було брати дрон, іти на позицію і виявляти противника. Наступного – чіпляти на дрон боєприпас і вражати, а ще згодом – виставляти спостережний пункт, залягати тихо й непомітно і виявляти ворога в такий спосіб. А були ситуації, коли доводилося брати протитанкові засоби. Ця динаміка війни, яку розпочала росія 2014 року, а зараз повномасштабним вторгненням просто збільшила лінію фронту, показує, що ти маєш бути максимально універсальним на полі бою.

Ми більше фокусуємось на чомусь одному, щоб спеціалізуватись на конкретному напрямі, якщо є така змога, враховуючи ситуацію.  Та якщо завтра повідомлять, що ось є позиція, яку треба зайняти і стримувати противника, й підрозділу накажуть виконувати це завдання, й воно передбачатиме не тільки роботу дронів, а ще щось інше, то треба бути готовим і до цього.

– Депутати ж мають бронь і їх не мобілізують, наскільки мені відомо. Як урешті-решт стали військовим?

– Так, народні депутати не підлягають мобілізації. Перший тиждень був у Києві й на Київщині, виконував різноманітні завдання, координуючи свої дії з військовими, хоч іще й не був військовим. У цей час спілкувався з командиром частини, казав йому: "Я ж підписав контракт у резерві, це ж щось означає. Це ж не заради того, щоб просто у "Вікіпедії" написати: "Роман Лозинський підписав контракт із ЗСУ, жовтень, 2021 рік". Це для мене означало готовність долучатися. І десь із третього разу командування частиною сказало, щоб приїжджав. Завдяки силам оборони нашої країни, два з половиною тижня ми проходили підготовку, бойове злагодження, курси тактичної медицини, володіння тими засобами, які Україна отримала від міжнародних партнерів. Плюс вчилися працювати з дронами. У війську раніше це не було так поширено, як зараз. Ця війна – це війна дронів і артилерії.

У нас була змога пройти підготовку в березні, сформувати групи, й наприкінці березня ми вирушили в зону виконання завдань на південь.

"НАМ РОЗПОВІДАЛИ, ЩО МИ БУЛИ В СПИСКАХ ТИХ, КОГО МАЛИ ВИКРАДАТИ ПОСЕРЕД КИЄВА І З МІШКОМ НА ГОЛОВІ ДЕСЬ ВИВОЗИТИ"

– Тепер ви не можете сказати "мені набридло" і повернутися до депутатської діяльності, допоки не закінчиться війна.

– Яке тут може бути "набридло"? Я прекрасно розумів, що 24 лютого нашим обов’язком було з’явитися під купол, попри новини про диверсійно-розвідувальні групи в центрі Києва, про розстрільні списки, адже ми депутати з чіткою проукраїнською позицією на відміну від горе-колег із ОПЗЖ. Нам розповідали, що ми були в списках тих, кого мали викрадати посеред Києва і з мішком на голові десь вивозити.

Ще на початку березня, за кілька днів до того, як я виїхав на свою базу, щоб проходити бойове злагодження, було ще одне засідання парламенту, де ми теж прийняли низку важливих для оборони країни рішень.

А далі всі функції й повноваження ми передали президенту і уряду. Воєнний стан – не той час, щоб збирати мінімум 226 депутатів в одному місці без розуміння, де це може бути, де цієї миті буде лінія фронту. Усвідомлюючи це, мені було простіше добровольцем долучитися до сил оборони й мобілізуватися в результаті у Збройні сили України.

Звісно, що зараз моє планування, як і планування більшості українців, – це декілька годин. Це той випадок, коли ти можеш чітко запланувати – й воно з високою долею ймовірності таки відбудеться. Хоча й не факт.

Ми всі живі люди, я теж думаю про те, що буде після перемоги, з ким зустрінуся, куди поїду, чим займатимусь. Та навесні були такі миті, коли записував собі в нотатках місця протезування, якщо раптом щось станеться. Ти виконуєш завдання, все заміновано, твої побратими один за одним дістають різні ураження – і ти розумієш, що з тобою теж може статися, що завгодно.

Тому горизонт планування не в тому, коли набридне чи не набридне – всі ми втомлюємося, бо живі люди. Та попри все треба знаходити внутрішній ресурс.

Героїзм українців – у тому, що вони не виходять на вулиці кіпішувати, що у них світла немає чи тепла, що треба на генератор гроші витрачати. У тому, що вони спроможні зібрати за добу мільйони гривень, щоб закупити для військових необхідні технічні засоби. А військові своєю чергою творять чудеса.

Мені здається, що це така групова терапія всього суспільства, і коли ти даєш якусь слабинку, повертаючись із бойового завдання, то думаєш зокрема й про те, які українці хоробрі, про те, що ти теж береш участь у цій терапії. І тебе відпускає. Тому казати про якусь емоцію, про набридне/не набридне ми щонайменше не маємо права. А щонайбільше мусимо один одного підтримувати і бути разом до перемоги, до повернення усіх наших територій.

– Ви все ще народний депутат. Вдається відслідковувати законопроєкти, які проходять через комітет, бувати на засіданнях у залі?

– Знаєте, якось не рахував, на скількох засіданнях був за ці місяці служби. Та під час коротких ротацій, між виконанням бойових розпоряджень, коли була така змога, долучався і до засідань. Зокрема коли відбувалося онлайн-засідання комітету, розглядалося надзвичайно важливе рішення, я не міг не долучитися, хоч був на вогневій позиції, а поруч були мої побратими. Ми мали завдання. Але я їм сказав: "10 хвилин фокусуюся на Zoom, тому підстрахуйте. Як тільки проголосую, буду виконувати завдання разом з вами".

– Що це було за засідання?

– Ми мали проголосувати за законопроєкт, який передбачає позбавлення депутатських мандатів депутатів місцевих рад від заборонених партій. Суд ухвалив рішення, тому "до побачення, на вихід". Це тисячі депутатів у Сумській області, Запорізькій, Миколаївській і багатьох інших. Очевидне ж рішення, правда? Очевидне. Тобто, країна, повномасштабне вторгнення, дев’ятий рік війни… Що ще можна взагалі обговорювати? А тут зривають кворум колеги зі "Слуги народу", ОПЗЖ. Просто не підключаються на засідання. Я чую: "відсутній, відсутній"… А якраз поряд зі мною проїжджає пікап з нашими загиблими. З характерним запахом. І мене аж прямо перемкнуло на психофізичному рівні. Я думаю: "Що в цій країні ще треба кому пояснювати, щоб народні депутати однозначно підтримували такі рішення й вичищали нашу країну від покидьків, зрадників, від усіх, хто є причиною цих болячок "руського міра", які призвели до "путін, прийди" 2014 року, до поїздок у кремль на поклоніння і тепер до повномасштабного вторгнення?"

Хіба це неочевидно? Для мене очевидно. Для багатьох українців очевидно. Але, на превеликий жаль, не очевидно для деяких із моїх колег. Тому між виконанням бойових розпоряджень, узгодивши зі своїми командирами, я поїхав у Київ на чергове засідання комітету, де знову мали розглядати це питання. Приїхав, щоб сказати своїм колегам все, що про них думаю. І тоді ми це рішення проголосували, бо ніхто не відважився вийти в туалет і не повернутися.

Загалом у мене складається враження, що з осені у Верховній Раді з’являються рішення, які на межі. Може бути 225 голосів, і я буду до кінця життя жалкувати, що не був 226-им. Тому коли такі ситуації трапляються, і мої колеги комунікують зі мною у більш безпечних закритих месенджерах, попереджають, і є можливість підключитися онлайн до таких засідань, я це роблю. Або намагаюся приїхати в Київ, якщо, звісно, мене відпускають.

– Тобто, з важливого намагаєтесь нічого не пропускати?

– Так, хоч не завжди вдається. Наприклад, я хотів бути присутнім на одному з засідань у жовтні. А в цей час ми брали участь у звільненні Давидового Броду на річці Інгулець. І хай як для мене було актуальним перебувати у Верховній Раді, тоді я мав бути зі своїм підрозділом. Тому пріоритет номер один – це служба і війна, та коли є змога, треба долучатись до засідань.

– Як ви оцінюєте законопроєкт 5655 про реформу містобудування, який спровокував хвилю критики й звинувачень – аж до закликів ветувати документ? В епіцентрі скандалу опинилася також співавторка проєкту, лідерка партії "Слуга народу" Олена Шуляк, яка просто в шпиталі влаштувала дебати щодо закону з військовим, який його розкритикував. Він саме лікувався після втрати обох ніг на війні.

– Скажу як є. Наш комітет раніше займався питаннями організації державної влади, місцевого самоврядування. Тобто, державна служба, децентралізація, питання імпічменту, Виборчого кодексу. Питаннями, які для мене як політолога і людини, яка вже кілька років займалась активно фултайм-політикою, були зрозумілі. Та коли комітети переформовували, й державне будівництво хтось, можливо, сприйняв дуже буквально й додав питання будівництва фізичного, у нас були законопроєкти про будівельні матеріали, про ДАБІ, різні питання забудов.

Я точно не той, хто може експертно заявити, що тут усе працює так, тут треба змінити три пункти, а тут чотири пункти залишити – і буде щастя. Я не можу так казати, бо я не експерт. Але з огляду на те, в який спосіб розглядали законопроєкт 5655, я розумію, що діалог має бути зовсім іншим. Тим паче, якщо законопроєкт позиціонується як фундаментальна реформа містобудування. Чи зараз у нас усе в порядку з містобудуванням? Ні. Чи беруть відкати окремі представники місцевого самоврядування у забудовників, щоб виростали "химери" з непередбаченими планом поверхами?

Звісно, що такі речі є, і це треба змінювати. Чи потрібно впроваджувати все, і тільки з погляду бізнесу, тобто бізнесорієнтовано для забудовників, тому що у нас все має бути отак смарт-заявочний принцип? Не факт. Тому що питання участі громадського контролю, моніторингу, тих самих слухань важливі. Зазвичай у громадах були активні люди, які реагували на ті чи інші "химери", на забудови парків. Наприклад, мій друг Роман Ратушний, який загинув на війні.

– І який захищав Протасів Яр.

– Так. Нам треба дати інструменти, які будуть уможливлювати ситуації, коли активна громада виходитиме й казатиме "Ні". І продумати, як це інституційно забезпечити. Цей законопроєкт не передбачає таких можливостей.

А діалог, який є формою узгодження цього законопроєкту, як на мене, був недостатнім, неякісним, неповним, із постійними обопільними претензіями, без конструктивних тез "за" і "проти", просто кожен тягнув цю "ковдру" в свій бік. У результаті вийшла якась химера. У документі частково є норми, які справді круті, позитивні, й це потрібно робити, а є й норми, які однозначно треба було впроваджувати в інший спосіб, зокрема про участь громадськості, про те, хто і що має робити, якщо будуть незаконні забудови. Виходить так, що хороші речі, які варто було б зробити в цій сфері, за браку нормального діалогу впроваджувати було неможливо. Тепер маємо проголосований законопроєкт і війну між різними таборами.

– Ви голосували за цей законопроєкт?

– Ні. Я був на позиціях – того дня, коли було голосування, виконував завдання.

– Романе, я зрозуміла з вашої відповіді, що ви воюватимете до перемоги. А коли, як ви вважаєте, ми можемо на неї чекати?

– У мене тут немає лампи, яку можна потерти – й з’явиться відповідь. Та я переконаний, що перемога не настане того дня, коли ми визволимо всі наші території, вийдемо на кордони 1991 року, повернемо спокій і мир нашим людям, які живуть на окупованих територіях. Бо нам треба зробити все, щоб такого більше не повторилося. Так, у нас є хоробрість, зброя, і ми вже 2023 року зможемо прогнати ворога, але він перегрупується і вже за кілька років нападе на нас знову.

Якщо аналізувати історію ХХ століття і раніше, то видно, що російська загарбницька ментальність не змінилась, змінюються тільки назви: чекісти, білі, червоні, а тепер це збройні сили російської федерації. А дії – ті самі. Тимчасові окупації, напади, загарбництво. Щоб цього не було, нам треба зробити так,  щоб в українському культурному просторі ніколи не з’являлись серіали "Кадєти" чи "Солдати". Пам’ятаєте, років 15 тому було нормою, коли ти співаєш гімн України в школі, а потім ідеш додому і дивишся серіал "Мєнти"? Зовсім недавно у нас в просторі музики, книг теж переважала російськомовна культура. А де питання мови, там і питання наративів і гібридної інформаційної війни. Нам потрібно вичистити країну від усього, від чого йде сморід "руського міра". Тому, окрім перемоги на фронті, нам потрібна перемога й усередині країни.

І ще одне, питання росії і її існування в сучасному світі. На мій погляд, тотальна перемога настане тоді, коли ми переможемо на полі бою й вичистимо нашу країну від усього російського і в політичному, і в культурному просторі, а сама російська федерація припинить своє існування в сучасному вигляді. Вона не матиме впливу, не буде членом міжнародних організацій, виплачуватиме репарації й у вигляді окремих республік існуватиме вже без ядерного статусу. Якщо до цього не дотиснути, ми ніколи не будемо впевненими, що війна не повториться.

Тетяна Бодня, "Цензор.НЕТ"
Фото і відео з архіву Романа Лозинського