Герой України Дмитро Чавалах про бої 24 лютого: З одного боку танки, з іншого – десант, над нами постійно їхня авіація, і ми отримуємо команду проривати Антонівський міст
Командир 1-ї мотопіхотної роти 11-го окремого мотопіхотного батальйону "Київська Русь" Герой України Дмитро Чавалах розповів, як 24 лютого прийняв бій на Антонівському мосту та допоміг бійцям вийти з оточення. Про те, як дістав кулю снайпера і як кілька місяців ховався в окупованому Херсоні. А також про те, як у березні одним з перших отримав звання Героя України.
- Як ви почуваєтеся?
У даний момент, все добре. Дякую нашим лікарям, бо завдяки їм можу з вами спілкуватись. Якби мені ще рік тому, два, розказали, що в реальному житті так можливо, то я б сказав, що таке тільки у фільмах буває.
- Ви зараз не повернулись на службу через поранення?
Я не придатний для проходження служби взагалі. Є намагання зараз хоч на цивільну посаду в Збройні сили потрапити. Є багато пропозицій, але вони мені не сильно подобаються, бо то просто паперова робота. Я більше звик працювати з людьми, тому шукаю більш таку підходящу собі вакансію, де можна передати свій досвід.
- Коли для вас розпочалася війна? Коли пішли служити?
Службу я почав 30 липня 2011 року. Це був свідомий вибір. Я хотів спробувати себе у цій сфері. У 2021 році вже повністю втягнувся в посаду командира роти, пройшов ще одну ротацію у складі командира роти, і в 2021 році, це було ближче до зими, ми потрапляєм на полігон у Широкий лан, де починаємо проходити злагодження. У перших числах лютого 2022-го до нас приходить розпорядження вибути на полігон Олешківські піски для подальшого злагодження. На той момент вже була така усна інформація про можливість наступу з боку Росії.
- Тобто ви до цього готувались і наступ не став для вас несподіванкою?
Морально так. Морально це не було неочікувано. Фізично просто ми не були готові зупиняти таку армаду, яка рухалася у нашому напрямку. І ось 23 лютого я прихворів. Мене направили у госпіталь і виписали направлення на лікування в Одесу. Тобто 24 лютого я мав поїхати на лікування в Одесу. Але 23 числа десь увечері я прибув у наметове містечко і там отримав задачу приймати БК і заряджати зброю. Відповідно це все відбувалося десь до 2 ночі. О другій ліг спати і в четвертій десь прокинувся від того, що почалися вибухи. Зв’язався з керівництвом, вони кажуть: це провокація, їдь на лікування. А я вийшов на вулицю і побачив, що пролетіло дві ракети в напрямку систем ППО, локаторів, які стояли недалеко від полігону. Там були вже такі потужні вибухи. Я подзвонив знайомому в Київ і він мені каже, друже, все дуже погано, рухаються зі сторони Білорусі, Донецька і Криму. Я питаю: почалось? Він каже: так, почалось. Далі підбіг до свого начальника і кажу, що мені треба терміново до своїх людей. Він каже, ось вантажаться машини боєприпасами, то разом з ними доїдеш до хлопців. То я цими машинами хлопців і догнав. Потім мені на карті начальник штабу показав точку, де я маю зупинитися, окопатися і зустрічати противника. Почав висуватися в той район. Не доїхав десь кілометрів 50 і по нас почала працювати їхня авіація. Відбомбились вони по нас . Неприцільно, що нас і врятувало. І коли вони почали заходити вже на інше коло для наступного бомбардування, звідкись з’явився наш літак і збив російський. Після цього вони погналися за нашим літаком і це дало можливість нам зібратися разом.
- На той момент ще не було поранених і вбитих з нашого боку?
Ні, ще не було.
- Скільки було сил у противника? Ви розуміли, з якою кількістю доведеться воювати?
Взагалі не було розуміння. Але там рухалось більше десятка танків, і я відчував, що нічого не зможу зробити. Там достатньо було навіть двох-трьох танків і вони б розмотали мою роту з дистанції, навіть не вступаючи з нами у контактний бій. Але команда є команда і нам треба було рухатися у тому напрямку, у якому було потрібно. Але мені пощастило. Поступила команда відходити в напрямку полігону. Доїхавши до полігону, я зустрів вже начальника штабу і він сказав рухатися в сторону Антонівського моста і закріплятися там. Бо у будь-якому разі, їм треба буде проїжджати Антонівський міст. Вже доїжджаючи до мосту, нам на зустріч рухався МАЗ із підрозділу бригадного забезпечення і він був повністю як решето. Ми зупиняємся і я кажу: назад не їдь, там противник. А він каже: подивись на мою машину, противник там. Я доповідаю начальству, що ми по ходу в оточенні. Він каже, не може бути. І доїжджаємо до моста, зустрічаю підрозділи бригадні і вони кажуть, що на мосту вже сидить десант російський. І ви знаєте, сама оця фраза російський десант…це сильно підготовлені люди, які вміють воювати. І для багатьох наших військових це звучало як все…нам хана. І коли починають говорити, що ми в оточенні, у людей починається паніка. З однієї сторони танки, з іншої – десант, і над нами постійно літає їхня авіація, яка починає бомбити. Після цього ми отримуємо команду проривати міст. На той момент проривало десь 70-80 чоловік і десь 9-10 одиниць техніки. Це були БМП, БРДМ-2. Скільки нам чоловік протистояло, конкретно сказати не можу. Але по інформації, це було 8-9 гелікоптерів МІ-28, які в собі несуть десь 20-25 чоловік десанту. Там така доволі потужна група була. І також у них були 82-мілімітрові міномети і протитанкові керовані ракети. Бо на момент початку штурму по нас працювали з 82-міліметрових мінометів і ми змогли знищити одну позицію їхнього протитанкового комплексу. Ми почали по ним вести вогонь і вони просто кинули все і втекли. Коли ми дійшли до середини моста, побачили як справа на галявині стояли міномети. То ми їх також обстріляли і почали рухатися уперед. Видно дуже було, що російські військові морально і навіть фізично не були готові до бойових дій. Багато було дій, які мені військовому були незрозумілі. Чи то дії були в паніці, чи їм настільки вбили в голову, що все буде безпечно і нічого не загрожує.
- Вони розгубилися, можливо, через те, що українці почали чинити опір?
Можливо й так. Але це їхня велика проблема і прорахунок. Бо навіть, коли дали інформацію, що ми в оточенні, що нам треба здаватись в полон і по нас відкрили стрільбу, наші хлопці почали відстрілюватись - у них бажання здаватись у полон не було ніякого. На той момент у мене вже був один загиблий. Не було поранених. Там хлопець діяв грамотно, але від шальної кулі ніхто не застрахований. На жаль, він дістав смертельне поранення і на місці загинув. Потім ми поїхали вже на інший берег. Піднялися наверх під залізничним мостом і там закріпились. В процесі вже закріплення на цьому мосту по нас відкрили вогонь снайпери.
- Скільки їх було? Ви змогли їх, наскільки я знаю, ліквідувати?
За моєю інформацією, був ліквідований лише один. А інший лежав від нас метрів 300 по прямій і був накритий маскувальною сіткою. Він там лежав дуже довго.
- Поранив вас саме він?
Скоріш за все, так. Візуально пам’ятаю, в якому напрямку я рухався і з якого напрямку мені прилетіла куля. Тому приблизно думаю, що це він. Мені цікаво, як склалася доля цього снайпера.
- Яким було ваше поранення і чи поранили й хлопців, які були поруч із вами?
На той момент було поранено чотири мої військовослужбовці і п’ятий, на жаль, загинув від поранення. Йому також влучили у пахову зону, там перебило пахову артерію і він загинув. На 24-те число після цього спішного штурму з мого підрозділу було двоє загиблих і п’ятеро поранених. Ну я вам скажу, що результат для підрозділу, який виходить з оточення, дуже хороший.
- Де вас оперували?
Після поранення мені допоміг мій військовослужбовець. Затягнув у канаву і почав перев’язувати. Я по радіостанції передав, що поранений. Була спроба нашої евакуації, але противник підтягнув сили до нашого місця і вони просто не давали до нас підійти. Потім була спроба прикрити нас бронетехнікою, але машина трохи промахнулась і поїхала не в тому напрямку. І вже потім корегуючи радіостанцією, зміг перекрити нас своєю бронею і нас евакуювали. Відтягли у безпечне місце. Коли мене завантажили на техніку, я лежу дивлюся в небо, а над головою пролітають трасуючі кулі. Лежу і розумію, що поранений, але у мене виникла думка, що у мене знов зараз влучать і я загину. Чомусь так. Одразу мене потім роздягли, поклали на підлогу. Вже тоді я побачив своє поранення. Медик сказав, шо мене треба терміново у лікарню, бо "ми його втрачаємо".
- Де ця лікарня була?
У Херсоні. Там підбігла медсестра і почала випитувати інформацію: прізвище, ім’я, група крові. Я вже навіть не міг говорити. Усе що зміг, то просто дістав жетон, на якому була вказана інформація по мені. І все. Більше нічого не пам’ятаю. До тями прийшов уже на хірургічному столі. Запам’ятав хірурга, який стояв із рукавичками і фразу: морфій. Підняв очі на лампи над столом і все…туман…туман.
- Це все один день?
Так, 24 лютого.
- Неймовірно…
Коли отримав поранення, лежав і думав…блін…перший день війни, а я вже поранений. 27 років і ось зараз помру. Навіть нічого толком не зміг зробити.
- Тож далі. Ви у лікарні Херсону, який на той момент вже окупований. Ви після поранення. І ніхто з окупантів не зрозумів, що ви військовий? Вони думали цивільний?
Так. Якби окупанти попросили картку у лікарні, то у мене було написано, що у мене язва. Що мені вирізали її і зробили операцію.
- Далі історія закручується у ще одне коло. Ваша мати знає, що ви живий і у лікарні. Але ж ви не говорили, що перебуваєте на окупованій території?
Я говорив, що в лікарні, але де саме не казав. Хоча один момент упустив. Коли попросив лікаря зателефонувати до матері, то він набрав номер і представився лікарем із хірургії Херсонської лікарні імені Лучанського. І мама зрозуміла, де я перебуваю і що зі мною відбувається.
- Добре, мати розуміє, де ви є. Президент саме тоді з екрану телевізора озвучує прізвище ваше і говорить, що вам присвоєно звання Героя України. Але ви губитесь у переліку тих, кому вручають нагороду посмертно. І ваші рідні думають, що вам вручили звання посмертно і що ви мертвий…
Дуже багато родичів і знайомих взагалі не знали, що зі мною і де я перебуваю. І коли Президент озвучив цю інформацію, то дуже багато людей почали телефонувати до мами і питати: а що сталося, а де загинув, а як загинув, а коли будуть ховати. То моя мама дуже насварилася. Мовляв, дурні ідіоти, уважніше слухайте і дивіться, що кажуть. А тим часом до мене зранку прийшла медсестра і почала вітати. Я розгубився. Не зрозумів. Думав, може неправильно записали інформацію і подумали, що у мене день народження. А медсестра каже, ні, вас там Президент нагородив. Вона мені показала відео, там прозвучало, що нагорода за оборону Херсона, і я не зрозумів, чому за це дали, бо ми ж його не втримали. Я був самокритичний. Але якось змирився. Хоча і зрозумів, що це все для мене не так добре, як погано. От уявляєте, зараз заходить противник і бачить бойового офіцера… Героя України. І от цей москаль, який умовно бере мене в полон, одразу може собі зробити дірочку для нагороди. Це для нього ж буде "нічого собі". Узяти у полон таку важливу людину. Тут не так офіцер, як Герой України. І на той момент у мене був страх, що вони мене візьмуть у полон і змусять говорити те, що їм потрібно.
- Ви бачили російських військових у лікарні?
Одного ранку, коли я вже почав ходити, вийшов з палати і в трьох метрах від мене стоїть бурят бойовий в екіпіровці… в нашому бронежилеті у наших берцях. Тобто російська форма, білі пов’язки, але наш бронежилет і берці. І в цей момент у мене шок. Але бачу, що він просто стоїть. Я невпевненою російською кажу йому: в туалет можна? Він кивнув – так. На ходулях іду шкутильгаю в туалет. Розумію, що це 5 чи 6 поверх, на сходах – троє стоїть, а вздовж коридору – десь п’ять. І кінці коридору – ще два-три. У мене паніка. Питаю у медсестри, що робити, куди ховатись. Вона каже: іди в палату і не виходь. Я так і зробив. Прикинувся, що сплю в палаті. Лежу і думаю, ну все зараз зайдуть і заберуть. Це момент невизначеності….Ну ніякого ж супротиву вчинити я не зможу…
- Хто вас витягнув із лікарні і де ви перебували далі?
Спершу мене намагався витягти капелан один. Але його затримали росіяни і потім відпустили. Я зрозумів, що його або ведуть, або він був завербований. Тож із ним мати зв’язок було небезпечно. Я звернувся до Любові Чернецької, є така діячка. І вона вийшла на чоловіка Євгена. Він забрав мене до себе. Там була ціла операція. Рухалося два автомобілі. Я був у тому, що позаду. І перший автомобіль нам повідомляв, де є блокпости, а де немає. Коли ми вже приїхали на квартиру, у Євгена там була дружина і діти.
- І ви з ними жили?
Так, до Великодня вони там були. А потім вже змогли евакуюватися.
- Скільки ви жили у їхньому помешканні і чи могли виходити на вулицю?
Два місяці. Взагалі не виходив. Один раз я напросився з’їздити на базар. У той момент у Херсоні було як у 90-ті. Людина йде на базар з грішми, але не знає, що вона зможе купити. Дійшов до продавця: що в тебе є? Макарони….Давай. Цигарки…150 гривень пачка цигарок, які без акцизу і завозились вони з Криму. Це були бенгальські вогники, які висипаються. Їх нереально було курити. Це жах. На виході з базару вже стояли москалі і перевіряли документи. Ми почали обходами шукати дірку в заборі, щоб вилізти звідти і після того я сказав, що більше не буду виходити. На той момент ще й кульгав сильно, то воно привертало увагу. Потім почалися відключення світла. Почав пропадати зв’язок. Висидіти цілими днями на квартирі, де немає світла і зв’язку, було морально дуже тяжко. Пішла інформація, що вони ходять по квартирах і переписують людей. У мене знову фобія. А через стінку у сусідній квартирі жив чоловік, який дуже любив "руській мір". І я кожен ранок прокидався під пісні: "давай росія, давай красіво". У нього там такий Газманов ішов…і мене це бісило настільки, що був готовий проламати стіну і придушити того діда. Це звучить негарно. Але якби була така можливість, то придушив би його. Потім на мене вже вийшли спецслужби і сказали, що є можливість провести евакуацію. Кажуть, просто треба тепло вдягтися і взяти харчів на одну добу. Але виявилось, що у мене немає теплого одягу. Євген знайшов куртку. Вона маленька, хоча тепла. Але вона яскраво жовтого кольору була. А всередині – яскраво червона.
- Саме куртка для евакуації…
У мене іншої не було (сміється. – Ред.) Вже після успішної евакуації я прибув у Миколаїв і звідти військовим десантним катером, це для мене було досягнення, доплив до міста Одеси. Нас зустріла СБУ. Знаєте, коли в частину приїжджає військова контррозвідка, то усі в паніці. Ти знаєш, що в тебе все добре, але переживаєш, що за будь-який дзвінок, смс або документ - зразу зауваження, по шиї отримуєш. Тому ніхто не любить, коли в частину приїжджає контррозвідка або СБУ. Але тоді я такий радий був їх бачити, коли почув оце військова контррозвідка. У мене такий настрій був піднесений. Я зрозумів, що вже на нашій території. Потім зателефонував мамі. Десь 6 ранку була і сказав: все, я в Одесі. Беру квиток, їду додому. Заїхав до брата, нормально одягнувся, привів себе в порядок, купив великий букет квітів мамі. Вона бачить мене і починає плакати. Кажу, не треба плакати, бо зараз сам почну. Я був такий радий, що приїхав додому. Мама вже потім сказала, що не надіялась побачити мене…
- У грудні вам вручили Зірку Героя України вже особисто?
6 грудня Президент особисто вручив мені звання. Коли мені сказали, що треба їхати на нагородження, у мене було три речі на меті. Перше – отримати нагороду. Друге і третє – зробити фото з Президентом і з Залужним. Бо 24 лютого до 8 години ранку не було зрозуміло, як нам діяти. І о 8 ранку Залужний дав команду – завдавати максимальних втрат противнику, і після цієї команди наш начальник просто почав давати нам усе, що потрібно. Усю зброю. Я питав, так а накладна? А він каже: війна, яка накладна?!
- А що ви сказали Залужному, як побачили?
Спитав, чи можна з ним сфотографуватись. Відповідь мене трохи здивувала. Він каже: та це я маю в тебе просити дозволу сфотографуватись. У мене не було можливості з ним поговорити, бо бажаючих сфотографуватись із ним було багато. Я не думав, що він такий дужий дядько. А він дужий. Бо руку він мені потиснув так, що….
- Та він моцний у нас. І фізично, і морально.
Так. На даний момент я ще дооформлюю деякі документи. Залишились ще деякі посвідчення і документи пішли вже на ці всі виплати, компенсації.
- Складно це все оформити?
Так. Важко. Є дуже багато паперової бюрократії, коли одна фраза змінює повністю все. Я стикнувся з проблемою, коли мені написали, що поранення пов’язане з проходженням служби. А виявляється, коли поранення пов’язане з проходженням служби, то і компенсації майже нема і пенсії також майже не платять. А коли вже видали один документ, то його треба переробляти. Проходити перекомісію. І це все час і так багато сил іде на те, щоб це все відновити, переробити.
- Яка допомога вам потрібна зараз?
Пришвидшити розгляд документів.
- Ми подумаємо, як це зробити.
Так. Хоча єдина допомога, яка зараз потрібна, це витягувати моїх військовослужбовців із полону, які там вже дуже довго. Більше 150 днів. Це Анатолій Ткачук і Анатолій Чапча. Це військовослужбовці 11 батальйону, які зараз у полоні. Вони також були поранені 24 лютого. І лікувалися в Херсоні, але в іншій лікарні. У них була спроба покинути місто, але коли вони їхали через блокпост, їх почали роздягати і перевіряти татуювання. Виявили шрами. Затримали. І ось так вони потрапили в полон. Російська сторона їх підтвердила як віськовополонених. Не знаю, який стан у Анатолія Чапчі, а ось у Анатолія Ткачука дуже важкий. Бо він був дуже важко поранений. Йому треба медична допомога. Він майже не ходить. Мало того, що людина віддала своє здоров’я у бою, так тепер ще й ті хробаки просто добивають людину, від якої вже ніякої інформації не можуть дізнатися.
- Війна забрала у вас здоров’я. Ви думаєте, як облаштовувати своє життя далі, яке вже не буде пов’язане із військовою кар’єрою? З якими відчуттями ви починаєте нове життя? Яке у вас ставлення до тих, хто фактично кардинально змінили ваше життя нині?
11 років служби просто так не полишають. Звикаєш до такого ритму життя. Колись я вважав, що відпустка менше 15 діб це погано, бо не встигаєш відпочити. А більше 15 діб – це вже погано, бо звикаєш сидіти вдома і важко повертатись на службу. Ти рухаєшся, виконуєш задачі, до чогось прямуєш, а потім в один прекрасний момент просто прокидаєшся зранку і розумієш, що робити нічого не треба. Це приємно день, два, десять. А потім розумієш, що ти просто деградуєш. Ніякої користі з того немає. Спершу пробував трішки займатись волонтерством. Потім прийняв рішення, що треба вступати на навчання заочно на магістратуру. Бо в багатьох місцях, де б я хотів працювати, треба звання магістра. Зараз навчаюсь.
- Як не падати духом? Які поради дасте українцям?
По-перше, не треба заважати. Можеш воювати – воюй. Не можеш воювати – допомагай. Не можеш допомагати – закрий рот і мовчи. Не заважай. Дуже багато людей зараз починають говорити: я не можу, я не вмію. Ну, крім вас цього ніхто не зробить. У своєму житті треба усе брати в свої руки і не опускати їх.
- Перемога близько?
У мене багато таке запитують. Але я не компетентний у цих відповідях. Бо я командир тактичного рівня, а на ці питання можуть відповідати тільки командири стратегічного рівня. Відповідь цивільного – я сподіваюсь, що перемога буде швидко. Бо хлопці кажуть, що не просто стримують їх, а завдають втрат. Так, деякі позиції ми змушені трішки віддати, але просто якою ціною вони забирають кожен метр нашої землі. Я розумію, що вони втрачають хробаків, як любить казати Мадяр…
Анна Мірошниченко, "Хто з Мірошниченко", 5 канал
