Олександр Довгий про бої в Бахмуті: Шурують, шурують, один упав, інший - переступив. За день один кулеметник знищив 75 вагнерівців
Командир розвідувального відділення 240-го батальйону ТрО, власник "Балістики" Олександр Довгий у програмі "Хто з Мірошниченко?" розповів, де росіяни втрачають найкращу піхоту та чому українцям не варто розслаблятися.
-Почула історію, про те, що Олександр у нас виходить в росії певний час прожив. Мало того, що прожив і народився там.
- Народився в Росії, розвідник Олександр…
Як кажуть місце для народження ніхто не обирає. Батько з Івано-Франківська, але закінчував івано-франківський "Нафти і газу", був направлений після Інституту працювати на північ, там і народився я. І перші чотирнадцять років свого життя прожив саме там, вісім класів закінчив і зараз з 1998 року проживаю в Україні постійно.
- Війна для тебе почалася не з 24 числа, не з 24 лютого?
Війна для мене почалася так само, як і для всіх, у 2014 році. Для мене вона на Майдані почалася. Активну участь у Майдані брав, був комендантом в одному із таборів на Михайлівській площі, тому для мене і то була якоюсь мірою війна, і події 18 лютого, якщо хтось пам’ятає 2014 року… Це, знаєте, таке, перше хрещення. Коли кулі свистять над головою, але ти ще тоді не розумієш, що це кулі і що відбувається. І твій мозок не може повірити в те, що це відбувається насправді. Погане може бути з ким завгодно, тільки не зі мною. Так-от приблизно мозок твій намагається відсікати це. Тому війна почалася саме тоді. Але в мене 28 лютого потім народився син перший і в подіях 2014 року, саме в бойових діях, я не брав участі. Тож саме бойовий шлях військовий почався у мене з 24 лютого. Тобто я числюсь мобілізованим з 24-го.
- Мозок 24 лютого розумів, що відбувається? Чи міг ти сприймати, що починається повномасштабний наступ? Що йдуть війська і йдуть вони на Київ? А у Вас дружина, двоє дітей…
Так двоє.
- Тоді було розуміння, що це не кіно, що це справжня історія?
24-го вже було абсолютне сприйняття, що відбувається повномасштабна війна і, що це не жарти. Ще 23-го напередодні ну я не вірив, що це може відбутися. Я допускав таку ймовірність, але це тоді виглядало, як самогубство: їм нічого не світить, це буде просто м’ясорубка, в якій вони фактично утилізуються. Так, ми теж понесемо якісь втрати і тому я подумав, що вони мають якусь клепку і зважать всі за і проти. Побринчать на кордоні зброєю і на цьому все закінчиться. Але те, що вони зроблять і те, що вони зробили, я ніяк не очікував. Для мене це був сюрприз. Я проспав, скажімо так, сам початок усього. Мене розбудила дружина, каже: щось відбувається. Люди, якісь бігають із сумками. Я встаю у вікно дивлюся. Дійсно, щось люди метушаться. Беру телефон, а в мене там купа пропущених від Яни Зінкевич, вона якраз мені телефонувала, щоб повідомити про те, що почалось. І так мене застала війна. Ми зібрали речі. Мій співробітник теж в моєму дворі живе, він в 72 бригаді служив, тому він був вже готовий, з рюкзаком з усім іти на мобілізаційний пункт. Ми його підвезли. Я поїхав на роботу.
- Спорядження у вас було?
Спорядження в мене не було, хоч я виробник спорядження, але я собі його не готував.
- Ви власник компанії "Балістика"?
Власник компанії "Балістика", яка виробляє військове спорядження. Але так вийшло, що до моменту, перед цим як це все нагніталось, дуже багато людей почали комплектуватись. Тому цього не вистачало, тому того. Я, відверто кажучи, не планував участі у бойових діях. Відповідно я і не готував якогось спорядження для себе. Тобто притримати для себе, щоб комусь не вистачило, це було якось не правильно з мого боку. Тому саме свого особистого комплекту спорядження в мене не було. І потім вже, скажімо, перші пів року, я був як новорічна ялинка. У мене там різнокольорове воно все було. Підібране по залишковому принципу. А те, що було на роботі, і якісь певні залишки, ми одразу в перший день почали вивозити тачками на мобілізаційні пункти Солом’янського району, бо в нас і виробництво в Солом’янському районі, і 130 батальйон ТРО формувався саме там.
Туди ми вивезли все, що в нас було готове в наявності, для того щоб укомплектувати тих людей, які прийшли мобілізовуватись. І я в принципі мобілізовувався саме там.
- Яка мотивація була у вас 24 числа брати зброю до рук і іти воювати?
Все було, знаєте, як це сказати, спонтанно. І це буде правда. Але сказати, що це було зважене рішення, це теж правда. Ворог був під самим Києвом.
Якщо ми втрачаємо Київ, ми втрачаємо практично все. І зараз шукати собі якесь виправдання, чому ти не можеш взяти зброю в руки...Тим більше, я вмію стріляти. Періодично ходив там на всілякі стрільби, маю певне розуміння в спорядженні. Хоч я і не служив строкову службу, з 2014 року постійно був у середовищі військових. Ми там обмінювались досвідом. Я завжди намагався вникати в їхні зауваження і ми розробляли наше спорядження тільки за рахунок того, що я слухав, що хочуть військові. І таким чином я пройшов курс молодого бійця заочно. І зваживши, те, що відбувається, відправив сім’ю за кордон, спочатку на Західну Україну, а потім за кордон, а сам узяв зброю до рук. У мене і співробітників на той момент із 23 людей, які працювали, четверо мобілізувались в перші дні.
- Як ви думаєте от зараз , якщо ми говоримо про те що можливо буде новий повноцінний іще один так наступ з боку російської федерації, чи підуть хлопці, дівчата воювати так, як саме пішли 24 лютого?
- Люди, які зараз, ще можуть підмінити нас в якійсь мірі. Я сподіваюсь, вони це зроблять, навіть заради того, щоб зробити якусь ротацію. Ми всі не залізні. Хоча всі кажуть, що ви герої, ви залізні, кіборги. Але насправді ми звичайні люди і ми теж хочемо якийсь період побути зі своїми сім’ями, дітьми і потім знову.
Дайте нам хоч трошки відпочити. І ми знову з новими силами зможемо піти воювати. Тому я сподіваюсь, що ті, хто можуть, а ми саме говоримо за тих, хто може.
Бо є люди, які не можуть з тих чи інших причин. Навіть морально треба, щоб людина собі чесно відповіла, чи вона дійсно морально не готова, чи вона себе так заспокоює, чи намагається знайти собі виправдання. Бо чоловіки у нас ділились на дві такі когорти: одні не можуть воювати, бо у них малі діти, а інші не можуть воювати, бо у них ще немає дітей і як це вони після себе нікого не залишать. Тому завжди можна себе якось виправдовувати, але треба зважити і розуміти, що якщо не вони, то ніхто. Не підуть же жінки, діди і баби замість них?
- Знаєте така країна, що як треба так і підуть.
Раніше давали хабарі, щоб відмазатись від армії, а коли почалася війна, то давали хабарі, щоб попасти.
- Спільна біда насправді об’єднала українців.
- Так, тут я дуже погоджуюсь. Ніхто не зробив стільки для творення нації і посилення української мови, як це зробив х…ло, я не хочу його по імені називати.
- Давайте все інтерв’ю будемо так говорити?
- Я погоджуюсь. Навіть не сварю своїх дітей, коли вони згадують російський корабель.
- Дозволяєте матюкатись?
- Це не матюк, це цитата. Мова оригіналу. Тому в даному випадку і в даному контексті можна застосовувати. Не сварю за це.
- Ви розвідник?
- Коли ви кажете розвідник, у мене є певні асоціації. Всі ми звикли, що розвідник - це та людина, яка повзе десь нишком в глибокий, глибокий тил ворога.
- Як би ви себе назвали?
Внутрішньо я не відчуваю себе розвідником, хоча номінально я командир розвідвідділення.
- Давайте тоді пояснимо людям чим ви займаєтесь? У чому ви собі знайшли
застосування в цій війні?
Зараз я замаюсь аеророзвідкою. Тобто номінально - це розвідка. Але є розвідники, які ножками ходять, це супер круті чуваки, а є такі як ми. Ми теж корисні, ефективні. Може ефективніше навіть ніж ті, що ходять ножками, якщо брати просто статистично. Але все ж таки у нас все трошки інакше. Ми більш технічно фахові. І якщо у звичайного розвідника класичного, все залежить від його особистих якостей, то у нас усе доповнюється ще технічними засобами. Тобто ми більш технічно просунуті розвідники. Назвемо це так.
- І "некласичний" розвідник сорок днів останніх перед нашою зустріччю провів у Бахмуті чи під Бахмутом?
Ми працювали в самому Бахмуті.
- Яка там ситуація зараз і які шанси у нашого ворога? Як хлопці наші тримаються?
Я вже кілька днів, як повернувся. Але ситуація міняється дуже динамічно. Тому не можу сказати. Коли знайомі дізнаються, що ти їдеш в Бахмут, усі з тобою прощаються. Бо ти їдеш в те пекло, з якого, ще ніхто не повертався. Насправді, це не зовсім так. Так, у Бахмуті дуже, дуже багато людей, які там воюють. Втрати вони є великі, але не фатальні: скажімо в плані, того, що кожний другий гине там…навіть не кожний сотий, навіть не кожний. У мене немає загальної статистики. В цілому це місто контрастів. Ви заїжджаєте в Бахмут, дізнаючись про нього з засобів масової інформації, і зустрічаєте сміттєвоз, і робітників комунальних служб, які вивозять сміття…
- У Бахмуті зараз вивозять сміття!?
Так. Бачиш купу цивільних, які ходять. Військові опасаються їхати в Бахмут, а цивільні там живуть. Ще досить багато цивільних. Більша частина міста навіть ціла.
А та частина, яка іде фронтальна, там де йде фронт, там немає нічого. Там все знищено і тому це місто контрастів. Тут в тебе апокаліпсис, а ось тут якось життя продовжується.
- Психіка витримує?
Люди адаптуються. Але в цілому важко. Важко і фізично. Особливо саме в цей період, коли ми були і там морози до 19 градусів морозу. І коли ти дванадцять, двадцять чотири години знаходишся там, то пальці обмерзають, все обмерзає. А у нас же є своя специфіка, то ми мусимо працювати руками. То вони просто дубіють. Техніка не витримує, там важко. Тому з однієї сторони, це не є апокаліпсис, а з іншої - дійсно важко. Але коли кажуть, що це апокаліпсис, то це трохи несправедливо. Коли кажуть: о, цей військовий був в Бахмуті, то він там бачив життя, бачив смерть. Апокаліпсис він є на кожній ділянці фронту. На кожній.
Усі кажуть Бахмут, Бахмут, а Курдімовка, Кліщеєвка….ці от попередні села, де іде окопна війна. Ось там апокаліпсис. Саме страшне там і тому ворог там потрошку вигризає, просувається. По Бахмуту вони майже не просунулись. За ці сорок днів, що ми були буквально один квартал і тільки тому, що у цьому приватному секторі немає за що зачепиться і він стає такою сірою зоною.
- Які втрати у ворога?
Втрати просто шалені. Мені важко сказати загальні.
Ідуть по п’ять по п’ятнадцять людей групи. Звичайно вони виходять десь, концентруються. І коли вже їх людей п’ятнадцять, то починають намагатися якісь штурмові дії робить. І зазвичай цих п’ятнадцять людей вистачає там від десяти хвилин до пів години. І вони всі гинуть.
- Слідом за ними ідуть інші?
Слідом за ними ідуть інші. Такий перманентний штурм. Вони штурмують. На відміну від інших ділянок, там немає таких, як у Херсоні. Коли ми воювали там, то бронетехніка їхня виходила. А тут фактично вони ідуть пешим, звичайна піхота.
Вони штурмують, штурмують, ідуть, падають, один упав, інший його переступив.
Так ніби кожен день навколо них люди помирають. Шурують, шурують, шурують. Але проблема в тому, що там воює вагнер, зеки. У нашому сусідньому підрозділі, назвемо це так, за один день тільки один кулеметник знищив сімдесят п’ять осіб. Інша група, частина групи, ще сімдесят п’ять. Тож сто п’ятдесят осіб за одну добу знищила одна лише наша група невеличка. Але в кінці дня постріл танка, прилітає снаряд і одному хлопцю молодому попадає в обличчя і він гине.
- Шкода!
Так. Чисто статистично, ніби все добре. Ми проміняли одного на сто п’ятдесят.
Але мені болить, бо це молода людина, гарна, одна із кращих. Ми її розміняли на якийсь непотріб, розумієте?
Пам’ятаю Майдан. Смерть одного - це була трагедія, Небесна сотня - це було Архітрагедія. А зараз ми дивимось ці зведення. О, ми вбили вісімсот орків і втратили тільки кілька наших. Супер. Але це трагедії, трагедії тих сімей, тих людей. Це дуже важко і мені боляче, що ми в цій війні міняємо найкращих пасіонаріїв наших, на якийсь шлак і непотріб. Такий непропорційний обмін.
- Плачете, коли втрачаєте?
Намагаюсь…ні не плачу.
- Ну це важко переносити?
Важко переноситься. Ми стали трошки черстві. Те,що раніше воно викликало якісь там емоції, то зараз якось затиснув себе психологічно.
Ти не маєш права розклеюватися. У нас були важкі ситуації, коли нам прилітало і ми евакуйовували наших трьохсотих і робили це під час обстрілу. І якщо ти в цей момент почнеш жаліти…або коли ти турнікет накладаєш, а він кричить, що йому
Боляче. І ти такий, якщо боляче, то я тобі трошки послаблю. Ти ж цим вб’єш його. І тому на війні зайві емоції. Будемо плакати напевно вже після. Вночі. Щоб ніхто не бачив, а зараз не можна собі цього дозволити.
- Як ви загалом оцінюєте ситуацію на Сході нашої країни?
- Як контрольовану. Це моя особиста думка. На відміну від інших ділянок фронту – це місце утилізації ворога.
- Схід?
Схід. Там вони ідуть в лобові атаки, на яких гине найкраща їхня штурмова піхота. В принципі з точки зору військового мистецтва ми робимо все правильно і навіть деякі військові експерти російські, такі, як Гіркін, кричить, волає, що так не можна робити, вбивають найкращих, і що не можна йти в лобові атаки на укріплені райони, але вони це роблять. Я сподіваюсь, що ми готуємо їм чергову пропозицію по деескалації, або перегрупуванню. Техніка є, я бачу багато техніки. Не буду говорити де і яка. Тобто переваги їхньої тої, що була раніше, немає. Пам’ятаю травень місяць, коли у нас артилерія майже мовчала і були рознарядки - три або чотири постріли на день. Просто показати, що ми тут є. То вже зараз ситуація інакша. Так, у нас немає 152 снарядів.
Радянські снаряди майже вичерпані. Ті, що зараз є радянські снаряди, це все завдяки ленд –лізу від рашки. Все, що у нас "затрофєєне". Але більшість - це 155 мм, навіть 120 міни, вже імпортні ідуть. Зараз вже не має такого, що ми даємо ціль і кажуть, що стріляти не будуть, бо є обмежена кількість. Зараз - є ціль і всьо, ми по ній б’ємо. Я гадаю, що і піхота наша відчуває, що зараз є. Бо був період, коли піхота вважала, ці самі ТРО, що ось нас кинули з одними автоматами, у нас не має важкої техніки…
Так і не може бути її у вас, бо ви не вмієте користуватися артилерією. Є люди з певними задачами. Не може одна людина виконувати зразу все. І авіацією бути, і артилеристом, і всім чим завгодно. Але зараз є ця підтримка вогнева, яка знаходилась позаду: танки, артилерія, які раніше відчували, що їх ніби немає, бо вони мовчали.
Коли по рації передаєш, що нам потрібна підтримка, а вона може і не бути. Або там одне щось кинули і це ніяк не заспокоїло ворога… а вже зараз все чітко: передали по рації і всьо, туди будуть насипати.
- Хочу, щоб ви розповіли про операцію в Херсоні. Ви там працювали. В чому була успішність цієї операції? Що було найскладніше в Херсоні?
У Херсоні було дуже цікаво. Мені подобалось працювати на тому напрямку. Він для нас дуже зручний. Тим більше, коли ми починали працювати, це ще були гарні погодні умови. Зараз погодні умови нам не сприяють. І перший наш заїзд на той напрямок Миколаївсько – Херсонський, перший виліт, перша лісосмуга…від фронту за кілька кілометрів, може стояти по шість танків у кожній лісосмузі, це там від лінії зіткнення чотири – п’ять кілометрів. Тобто нелякані просто були. Ми почали потрошку це виправляти. Завдяки тому, що є високоточна зброя і що взагалі засобів вистачає, то ми могли спалити купу одиниць техніки за один день.
- Купу це скільки?
У тій лісосмузі , про яку говорю, за три дні жодного танку не стояло. Не всі вони були знищені. Половина знищена, половина була евакуйована кудись подалі.
Тобто вони постійно розуміючи, що це зона ураження, відтягувались, відтягувались. За два місяці наших відряджень туди, техніку в радіусі п’ятнадцяти кілометрів було знайти дуже важко. І після цього славнозвісний вихід орків з Херсона…Тобто операція була така, щоб їм порушити логістику. Їм вибивали передній край і вони розуміли, що з плечем реагування в п"ятнадцять кілометрів до першої лінії.
Якщо ми почнемо наступ, першу лінію знесуть, і вони її не втримають. То їхній вже підхід нічим не допоможе важкою технікою, для того, щоб втримати. І так вони були вимушені піти. Вони витиснуті були. І ця стратегія працює. Тобто ми не йшли, як орки на Донбасі в лобові атаки, а ми створюємо передумови, для того, щоб вони розуміли, що вони просто не втримають.
- Що треба виходити?
- Так. Ми їх витискаємо. Наступний момент, чому це відбувається. По-перше, російський солдат не знає, за що він воює і він не знає, що для них перемога. Тобто, що вони будуть вважати перемогою? Відповідно, він знаходиться в такій прострації, "ему бы день отстоять и ночь пережить". І тому вони дуже дивуються, чому ми хапаємось за кожний клаптик землі, що за кожний метр ми б’ємось, вриваємось, вгризаємось. Вони так не можуть, бо в них такої немає мотивації. Наша мотивація зрозуміла і нам зрозуміло, що ми будемо вважати перемогою. За, що ми б’ємось? Це абсолютно відомо кожному не обов’язково військовому, навіть цивільному. Є програма-мінімум - вийти на межі 1991 року. Усе зрозуміло. Ці межі зрозумілі абсолютно для кожного. В них цього немає. Тому вони і просідають, просідають, просідають. Так, ми платимо теж велику ціну на інших певних ділянках фронту.
Коли хлопці в Маріуполі вигравали нам час для того, щоб заїхала важка техніка до нас, артилерія західних зразків, логістика, щоб навчились такі як я, нові військові. Ті, хто мобілізувався під час повномасштабного вторгнення. Тому все, що робиться, тобто загальне керування військами, дуже якісне. Бувають проблеми на місцях, але в цілому загальна стратегія, я вважаю успішна.
- Як вважаєте, за рік плани путіна змінилися? От у нас зараз лютий, скоро 24 число, річниця. Змінились у нього плани, як вважаєте?
Я досі не можу зрозуміти, які у нього плани. Який у нього був план?
- Захопити Україну, захопити Київ..
Демілітаризувати Україну? В принципі, так. З двадцять другого на п’ятнадцяте місце нам демілітаризували. Більш боєздатної армії у світі, ніж Україна, зараз мабуть немає. Що б там не казали, але це факт. Тому мета, щоб росію почали любити… вибачте мене ті хто, хоч якось там щось відчували якусь спорідненість… ні, немає цього.
Українська мова зараз поголовно. Усі переходять, намагаються переходити. Якщо раніше російськомовні соромились, ой, у мене щось там у мене буде не виходити і тому мені соромно, що у мене така погана українська мова. То зараз поголовно переходять, поголовно. Взяти за приклад мою сім’ю. Я народився і виріс в росії, закінчував вісім класів в росії, моя дружина виросла в Ташкенті, тобто теж в принципі умовно російськомовна, але наші діти суто україномовні. Ми з дітьми тільки українською говоримо.
Моє оточення, що було російськомовне, теж стали україномовними. Тому я не знаю, який в нього був план, але він іде з перевиконанням його.
- Однозначно ваші друзі, ваші родичі напевно враховуючи, що ви нині у військовій формі, запитують, коли це все скінчиться? От приміром у мене є консьєрж і я кожен день, коли повертаюсь додому, вона питає: "Ну що там, коли закінчиться?" Коли вам ставлять такі питання, це вас дратує чи ви маєте відповідь і можете сказати, коли ж буде фінал?
Мене це не дратує. Мене взагалі мало що почало дратувати.
Стресостійкість якось піднялась. У мене є відповідь на запитання: "Коли це закінчиться? Тут є два варіанти. Або воно може тривати довго, або може закінчитися в будь-який момент. В будь-який момент за рахунок певних…
Ну от як "лебединое озеро на российских телеканалах". Тобто коли у них відбудеться якийсь переворот. Бо все те, що зараз говорять про шалену підтримку військовій операції, путіна, це все не відповідає дійсності, тобто там зараз внутрішні процеси не найкращі. Тому воно може посипатись усе в одну мить. У 1989 році скажіть, що розвалиться радянський союз, ніхто б не повірив. Скажіть комусь у 2013 році, що на нас нападе російська федерація, переважна більшість людей в цьому були абсолютно впевнені і вони були праві. Хоча на них дивилися як на міських божевільних, але в цілому ніхто не вірить в такі великі процеси.
Великий шкаф, голосно падає. Так і тут може все відбутися в один момент. Але якщо на виснаження, то в принципі - поки товстий схудне, то худий здохне. В них є ресурс, для того, щоб воювати і воювати.
- Скільки може років тривати це виснаження? Так, військові говорять, що путін налаштований на виснаження воювати, і про це сполучені штати теж говорять. Він хоче воювати довго.
Війна на виснаження іде проти них. Вони не були готові до тривалої війни. Зараз вони воюють майже проти всього світу.
Україна без підтримки світу, вже теж не витримала би. Я вже казав, що 152 мм снарядів вже немає. І так по великій кількості найменувань. Починаючи від гуманітарної допомоги до фінансової, ми б не втримались. Але за рахунок того, що у нас є дуже надійний тил, ми можемо грати в довгу. Скільки це буде тривати? Дуже важко сказати. Ізраїль скільки воює? Все своє існування, 55 років воює. В 2014 році хтось думав, що буде іти 9 років війна і ще не закінчилась? Ніхто не думав. Тому брати на себе якісь "вангування", я б не хотів.
Вона може іти десятиліттями. Ну от об’єктивно їхніх ресурсів, для того щоб воювати, людських в першу чергу, вистачить на десятиліття. Ми за рік утилізували 130 тисяч на 150 млн населення, з мобілізаційним ресурсом в 5 млн. Візьміть 5 млн і поділіть на 130 тисяч. Добре, 130 тисяч - це безповоротні втрати, нехай з трьохсотими. Хоча там можуть повернутися, але вони все одно тимчасово випадають. Ну нехай 300 тисяч. Навіть 5 млн поділити на 300 тисяч - це більше 10 років. Тому я все ж таки сподіваюсь на якісь…
- Переворот?
Називайте це так, як хочете. Це не обов’язково покращить нашу ситуації в якійсь перспективі. Переворот може бути. Хоп і Пригожин вже президент, умовно. Ну ви собі уявляєте? Або до…б Медвєдєв? Ну я можу цей список, підбірку продовжувати. У них там наче кунсткамера, як ото у Петербурзі. Де можна їх всіх виставляти, як приклади того, як воно не має бути.
- Наші розвідники говорять про те, що путін хворий, що в нього рак і що він скоро помре…
Я не знаю чи рак, але він хворий. На голову точно.
- Так. Ми розуміємо, є певні відхилення. Але щодо хворий на рак. Як ви оцінюєте таку заяву ? Може таке бути?
Я допускаю, що таке може бути. Але як на зло люди іноді з раком живуть дуже довго і ще іноді виліковуються, а хороші люди помирають дуже швидко.
- Так може буде саме той "хоп"?
Путін це проєкція еліти російської.
Погляньте на них усіх. Він проводить "отрицательну селекцію" всі ці 20 років. Там на Олімп вийшли не найкращі. Якщо цей Олімп винесе зараз нового путіна, тут треба зміна загальної еліти російської. Тобто сама заміна путіна не вирішує питання. Замість путіна прийде Медвєдєв, який вообще розказує який він, ядерною зброєю буде всіх бомбіть. Цей (путін) хоч вообще язика в сраку засунув і мовчить і його немає "бункерного", не видно, щось він періодично вякає, а ось його шафки озвучують різні сценарії. Тому, головне, щоб тут не було шило на мило.
- Як вважаєте, що має статися, щоб російські війська пішли з України? Давайте пофантазуємо, що має таке відбутись, щоб вони зібрались і вийшли, як з Херсона?
Вони виходять тільки по наказу. Це має бути наказ на вихід. Мають бути створені умови, за яких вони мають вийти. Радянський союз з Афганістану також вивів війська. Був наказ і вони всі вийшли. І так з будь-якого конфлікту. Тобто росіяни все одно в більшості виконують накази. А те, що вони там не здатні…ну вибачте, беремо приклад "вагнерівських ублюдків". Вони пруть, хоча й знають, що умруть. Але коли вони ідуть у наступ, у них є 0 цілих хрен десятих щоб вижити. І якщо він розвернеться і піде назад, його чекає кувалда, і у нього стовідсоткова смерть. Вони чіпляються за оці мізерні шанси на виживання. Йдуть на фактичну смерть, в м’ясорубку. Вони цього ж не приховують. Самі називають м’ясорубкою.
Послухати цього Пригожина, так страшно стає. Для них люди - це ніхто. Російська армія в цілому так побудована. Та сама кувалда – заградотряд. Просто в іншій формі.
Без наказу на відступ вони ефективно чи неефективно, але будуть в тій чи іншій мірі виконувати.
- Що вам зараз не подобається, з того, що відбувається в тилу?
Частково не подобається те, що люди трохи розслабились і думають, що воно якось саме розсосеться.
- Розслабились? Ви це маєте на увазі?
Дехто вважає, що військових дратує, що люди ходять в кафе, продовжують вести життя. Хоча ми ж насправді воюємо за те, щоб наші сім’ї, наші родичі, знайомі, могли продовжували нормальне існування з походом в кафе, ресторан. Я коли приїжджаю, то вожу дітей на атракціони. І я дуже задоволений, що ці атракціони працюють і що мені є куди повести своїх дітей. Бо життя продовжується. Але є когорта людей, які мали б готуватися і бути готовим замінити нас. Байдуже, ми демобілізувались умовно або пішли на ротацію, ми загинули або поранені, все може бути. Ніхто від цього не застрахований і вони мають бути готовими стати замість нас, а не кричати "Ой ми не навчені, голі, босі і тому подібне". В них є час, ми їм виграли той час. Коли я мобілізовувався і мобілізовувалися люди разом зі мною, було дуже багато хто взагалі зброю в руках не тримав. Жодного разу. І ми через дві години, після того. як отримали зброю, вже пішли в патрулювання по Києву, разом з поліцією на підсилення. Чотирнадцятого квітня ми поїхали на Харків, на Салтівку в саме пекло. У нас навіть не було підготовки.
Це були півтора місяця. Причому це були підготовки пов’язані з тим, що ми воювали тут. Перша ракета нам прилетіла на Окружній, в наш підрозділ. Слава Богу, у нас не було втрат, яким чином, я не знаю.
Бог відвів. Але в людей був цілий рік на підготуватися і ще є час.
- То що робити усім нам, тим хто зараз в тилу?
Працювати. Добре робити свою роботу – це раз. Допомагати ЗСУ- це два.
Тим, хто потенційно може встати замість нас, обов’язково такмед.
Вчити. Це рятує життя тобі і твоїм побратимам. Стрільба. І потрошку комплектувати тривожний рюкзачок. А якщо тобі не знадобиться, віддаси товаришу, знайомому. Завжди в нашому оточенню будуть ті, хто все одно будуть поступово і поступово йти. Я довго не був в Києві.
Приїжджаю, а у мене виявляється, той сусід вже воює, той сусід воює.
- Навіть не підозрювали ?
Так. Але відверто кажучи приємно, коли дізнаєшся іноді про людину, від якої очікував і вона пішла воювати. Приклад із власного життя. Ми якось були на зустрічі випускників в школі і ми із однокласником дуже посварились. Це був чотирнадцятий чи п’ятнадцятий рік. Пішли зустрічати схід сонця на набережну і товариш після того, як пляшку шампанського розпив, кинув її і розбив. Я йому кажу: ну ти і свиня. І на цій почві у нас конфлікт. А тут я дізнався, що він служить також. Я йому пишу, просто пишу: "Поважаю". А він мені відповідає: "Вибач за шампанське". І все. Хоча так само є люди, від я яких очікував, що вони будуть воювати, але вони не встали.
- Мені завжди було цікаво. Люди в формі такі, як ви, розмірковують вже, як жити після перемоги? Що буде після війни? Чи ви не маєте на це часу? І не можете планувати так надовго?
- Чесно, планую. Я дуже хочу поїхати на море.
- На море?
Хочу трохи помандрувати, своїх дітей звозити на море. В мене просто ідея фікс, зараз можна навіть відпустку взяти і можна за кордон поїхати. Але якось не виходить. Хоча можна знайти той час, коли б мій підрозділ був би не задіяний. Навіть на десять днів вирватись. Але виходить. Утім, я дуже хочу. Я наче змучений. І дружині кажу: якби з’їздив на море, то ще міг би рік воювати… По планах…так, після війни будую плани.
- Вони будуть пов’язані з війною?
Я не хочу бути військовим. Хочу виконати свій обов’язок перед державою. І трохи інакше пожити. Для сім’ї і для себе. Зробити те, що не міг зробити до того.
- Розумієте ціну життя?
Так
- Такого раніше не було?
Ні . Абсолютно по-іншому. В якійсь мірі, це називається "полюбить себя".
Хочеться зробити певні речі. Не спускати життя в нікуди…не "просерати".
Зараз, завдяки своїй команді, мій бізнес працює. Вони без мене - як часіки, самостійні. Цьому скажено радію. Розумію, якщо закінчиться війна, то я повернусь і замість того, щоб працювати, вкалувати "от рассвета до заката", матиму можливість присвятити час трошки сім’ї, трошки собі.
Помандрувати. Бо зазвичай можливість є, а немає часу. А потім - час є, а немає можливості. І от я хочу, щоб після війни у мене збіглися і час, і можливості, і бажання. Нині бажання є, залишилося тільки час і можливості.
