Павло Чебурей, позивний Чубакка: "Страх – це природна реакція. Вона нам допомагає. Якщо людина не боїться на війні зовсім – це перший кандидат на "двохсотого""

Автор: Євген Кузьменко

Бувають люди, які на війні не лише воюють, а й осмислюють те, що з ними відбувається на передовій. І одне у них не заважає іншому. З одним з таких бійців – 36-річним Павлом Чебуреєм - кореспондент "Цензор.НЕТ" зустрівся у столиці, куди той кілька тижнів тому повернувся на ротацію з Донбасу. Зустрівся - і, спілкуючись, не хотів завершувати інтерв’ю – настільки цікавими і небанальними були оцінки співрозмовника.

Говорили про різне – і про те, чому неможливо бути готовим до передової (хоча готуватися варто); і про те, чому не варто занадто ідеалізувати українських фронтовиків. Про те, за рахунок чого можна випередити міну і добігти до укриття – теж говорили. Як і ще про купу речей.

Але розпочали – з таємниці Павлового позивного.

- Скажи, чому Чубакка? Це тільки через помірну схожість із прізвищем – Чебурей? Чи ще й улюблений кіноперсонаж?

- Якщо чесно, я дупля не відбиваю, чому Чубакка. Це мені дали пацани. Насправді, позивний, який придумує людина собі сама, не завжди приживається. Тому що можна вигадати дуже пафосний позивний, який не відповідає твоїй внутрішній суті. І тобі його дуже швидко змінять.

Тут історія була така: нам просто треба було вигадати позивні. Я ходжу, думаю, ну який собі позивний взяти? Ще й і прізвище у мене таке… унікальне.

І один побратим каже: так ти ж Чубакка. – Чубакка? – Ти Чубака.

І я такий: да нормально, типу, хай буде Чубакка.

- До речі, днями передивлявся стартову трилогію "Зіркових війн"…

- …До речі, якраз з цього приводу. У мене є дівчина, ну, тоді, коли вона у мене була, і вона каже: о, Чубакка – класний позивний. Я кажу: а ти взагалі знаєш, звідки це? – Ні. – Із "Зоряних війн". – Я не дивилася "Зоряні війни", жодного епізоду…

- Я дивився. Так там Чубакка, по-перше, крутий технар, може полагодити що завгодно. З особистих якостей – легко заводиться, лютий на розправу, але при цьому дуже вірний друг. Цей портрет якось відповідає особистості Павла Чебурея?

- Думаю, да. Частково відповідає. Хоча я дуже важко щось лагоджу, хоч я і технар за освітою. Але я програмую мейлами, як каже один мій побратим. Я абсолютно… дуже важко щось роблю руками. Але дійсно, я досить легко заводжуся, бо холерик. І я помічав, що з війною став ще більше запальним. А щодо того, який я друг – мабуть, варто спитати у моїх друзів. Але стараюся.

Щодо "швидкий на розправу" – знаєш, я давно цікавився японським кодексом Бусідо. І там одна з чеснот, яким має відповідати самурай – це те, що сила і жорстокість повинна бути дуже в міру. Тобто не потрібно бути занадто жорстоким чи занадто агресивним, щоби бути сильним. Навпаки. Силу потрібно дозувати завжди. Це легко сказати – але дуже важко, насправді, цьому відповідати.

Але сам персонаж мені подобається. Він такий не дуже багатослівний. Більше робить, аніж говорить. Це класно. І ми ж знаємо персонажів цієї раси тільки по одному представнику, а їх насправді ціла раса. І вони достатньо серйозні хлопці. Вони не на розслабоні.

- Павле, ти вже місяць як не на передовій. Як тобі тилові Київ і Київщина? Що тобі тут гріє душу, а від чого з’являється роздратування чи навіть обурення?

- Гріє душу, мабуть, все. Тому що вдома – це вдома. Це дуже класне відчуття.

- Ти сам киянин?

- З 2004 року, так. Вже стовідсотковий киянин, маю київську реєстрацію (посміхається. – Є.К.). І вдома - класно. Навіть в Київській області на позиціях – все одне відчуття, що ти вдома. Це зовсім не те відчуття, як десь на Донбасі чи навіть на Харківщині. В Києві теж радує абсолютно все. Це місто, яке дуже люблю. Я бачу, як воно живе; знаю, що можу повернутися додому. І є відчуття, що вдома я випадаю з війни. Це просто шикарне відчуття.

- А хоч щось дратує?

- Я, наприклад, сьогодні їхав з таксистом, і він дуже-дуже так розпитував: а скільки ж у нас солдатів? Чи є багато резервів? Чи багато людей не задіяні? Я йому кажу: да, я розумію ваше запитання – мовляв, чи доведеться мені йти на війну чи ви якось самі впораєтеся? Я кажу: ні, мабуть, що не впораємося, доведеться більшій кількості людей повоювати ніж ті, які воюють вже…

- І якою була його реакція?

- Не дуже з ентузіазмом він сприйняв цю інформацію (посміхається. – Є.К.). Він сподівався на те, що я йому скажу: да ладно, розслабся, можеш забути, війна не в тебе, ти собі просто катайся, а ми якось розберемося самі. Але ні. У нас війна з ворогом, якого 140 мільйонів. Причому війна на винищення. Або ми, або вони. Тут немає якогось особливого простору для компромісу. Або вони нас знищать, або ми їх викинемо повністю. Тому таке іноді відверте нерозуміння в тому, що взагалі йде війна, воно…не можу сказати, що дуже дратує, але трошки напружує. З одного боку, кльово, що в Києві війна не відчувається зовсім. Тобто всі повітряні тривоги – це просто певний дискомфорт. Блекаути – це певний дискомфорт.

- У листопаді-грудні багатьом людям тут, у Києві, було стрьомно. Зрозуміло, що це і близько не можна порівнювати з масованими обстрілами щодня на фронті. Але для тих, хто жив у тилу, - коли 2-3 години бахало, то, разом з тодішніми проблемами з електрикою, було важкувато психологічно.

- Я так скажу – кияни війни не бачили. Коли ми були в Харкові – тоді під містом ще стояли російські війська – от тоді було справжнє відчуття війни. Тому що одна справа, коли бахкає кілька годин поспіль, причому 90% бахкає ППО, збиваючи шахеди… Ні, це не та війна. Коли бахкає і є відчуття, як воно гупає об землю, - це зовсім інша штука. Коли воно прилітає по землі, і відчувається ногами ця вібрація прильоту, і воно прилітає постійно, а бахкає десь там на фоні майже завжди, і це просто рутинний фон, - оце війна. А коли кілька годин поспіль десь в якомусь районі працювало ППО і збило 10 шахедів – це трошечки не та війна. Ні, в Києві війни не відчувається зовсім. Тут можна собі дозволити гуляти в навушниках, наприклад, не слухаючи небо: чи щось там не летить, не свистить. Тут можна бути впевненим, що ти заснеш і прокинешся. А ближче до фронту цієї впевненості просто немає.

- Ти уже місяць. Залишилися якісь фронтові звички, як не піддаються знищенню?

- Насправді я досить швидко перелаштовуюся. Єдине, - щоразу себе ловлю на тому, що я не пристібаюся в таксі. Кожного разу мене смикають, щоб пристібнувся. На фронті ми ніколи не пристібаємося, коли їздимо. Оце така звичка, яка ніяк не витравлюється.

А так я дуже швидко перелаштовуюся. От я був у відпустці - і, звичайно, попав на ці всі блекаути. Вимикається світло - але критично в моєму житті нічого не змінюється. Я просто вмикаю ноутбук, ставлю серію серіалу на тому місці, де вона закінчилася, вмикаю лампу, вмикаю ліхтар. Замість електрочайника ставлю газову маленьку горілку. Тобто не помічаю ніякого дискомфорту.

- Мені один десантник розповідав, як приїхавши у відпустку з війни додому, ліг спати, а вранці прокинувся під ліжком. Каже, вночі наснився бій і він на автоматі сховався від обстрілів. А що сниться тобі?

- Якщо чесно, мені не сниться війна. Бог милував. У снах я гуляю з дівчатами на побаченні, буваю на морі. Можливо, це тому що, по факту, ми в боях навіть не були. Саме в двосторонньому бою.

- І от тут зараз деякі читачі кажуть собі розчаровано: тю, так він, власне, і не воював! Все, припиняю читати…

- Потрібно завжди розуміти цю різницю між жити у воєнний час і жити на війні. У воєнний час зараз живе майже вся Україна. А от Харків, Слов’янськ, Краматорськ…

- …Миколаїв, Херсон…

- Да. От вони живуть на війні.

І також є різниця між "воювати" і, власне, брати участь у боях. Ми зазвичай знаходилися на позиціях під обстрілами різної інтенсивності. Іноді там дійсно прилітало щодня. Там по 3-4 рази були обстріли. По 20-30 мін по нас клали щодня. Але бій – це двостороння активність. Ми маємо бачити противника. В боях наш підрозділ брав участь двічі чи тричі – саме коли противник виходив на нашу позицію. Оце називається боєм. У нашого підрозділу таких було три- чотири за всю війну. Я не стріляв жодного разу. Знову ж таки більшість людей думає: війна, солдат весь час десь стріляє. Ні. 80% солдат жодного разу не вистрілять. Жодного.

- Прямо-таки 80%?

- Прямо-таки 80% жодного разу не вистрілять. Тому що певна частина солдат – це артилерія, авіація, піхота, яка тримає позиції.

- Друга, третя лінія оборони.

- Навіть перша лінія. По них спочатку гатять артилерією. І якщо противник вважає, що вони достатньо розгатили – тоді вони можуть спробувати зайти. І тоді, можливо, якійсь частині солдатів доведеться постріляти. Причому та зміна, яка зараз відпочиває у сусідньому бліндажі, вона стріляти не буде.

От у нас прямо на позиціях був стрілецький бій. В ньому брали участь троє людей, які саме тоді стояли на позиціях. Решта сиділа в блиндажі.

- І що розповідали хлопці?

- Ті, які брали участь: ну, відстрілялися - та і все.

- А ті, що не брали? Чи було у них завзяте бажання вийти і стріляти? Чи сидимо тут і добре, що сидимо.

- У кожного по-своєму. Очікування будь-яких неприємностей завжди гірше за саму участь в них. У нас кажуть, що сцяти заздалегідь - це сцяти двічі. Тому ми намагаємося менше боятися, коли нічого не відбувається. А коли вже відбувається і ти береш якусь участь в цьому, то окей.

У нас була історія на Дементіївці, коли на наші позиції вийшла ДРГ-шка. Причому ДРГ-шка серйозна, бо тоді навпроти нас стояла морська піхота. ТРО з одного боку і морська піхота, професійні контрактники – з іншого. Вийшла ДРГшка. Убили одного нашого хлопця, кулеметника. Поранила іншого. І десь вони лазили поруч. Ми почали підтягувати туди весь наш підрозділ - щоби їм закрити вихід. І от коли ти сидиш і чекаєш і думаєш: піду - не піду, треба - не треба – от тоді страшно. Бо ти постійно в напруженні, тобі сцикотно. Не дуже хочеться туди, під стрілкотню. А от коли йде вже команда "група така-то, підтягуємося" – все, ти схопив автомат і побіг. Тобто коли вже понеслась, і ми побігли через посадку, поскакали, під мінометним обстрілом. Там була у нас одна локація, її треба було пробігти. Ми як її пробігали – тричі падали. Тому що міна –вжжжжих, бу-бух. Коли воно свистить, є приблизно секунда, щоб впасти.

- Ми в цьому інтерв`ю якось так відмотуємо твій воєнний рік у зворотному напрямку. Зараз, за твоєю з побратимами епопеєю, коли вам не давали ротацію і ти писав, що таким чином ми фронт тримаємо, залишаючи в тилу 205 батальйон 241 бригади, бо там, цитую тебе, "служать діти прокурорів".

Ще ти писав, що журналіста, який про цю ситуацію написав, викликали на килим в штаб 241 бригади.

Наскільки я розумію, врешті-решт ситуація розв’язалася, і ви отримали довгоочікувану ротацію. Чи відомо тобі, що стало вирішальним фактором?

- Навіть не уявляю, що стало вирішальним фактором. Здається, певний розголос допоміг. Тому що за всю цю історію взялися серйозно. Вона дуже неправильна.

Ще треба зробити певну ремарку. Коли ми там на емоціях пишемо, що це, мовляв, діти прокурорів, – це та інформація, яка є в нас. Тобто це не означає, що ми абсолютно впевнені, що так і є. Просто ми бачимо, що певні підрозділи не виходять, а певні виходять і не вилазять з бойових.

- А далі – чутки, емоції, спостереження, співставлення.

- Да. Завжди в будь-якій кризовій ситуації, якщо немає офіційної інформації, якій можна довіряти, завжди починаються певні чутки і спекуляції. У нас не було жодної достовірної інформації, нам ніхто її не давав. Окрім того, що вас міняють ось ці. Ні, вже не міняють. Потім знову. Вас міняють ось ці. Ні, вже не міняють…

- Коли підрозділ вже давно має бути направлений на ротацію з передової, і бійці про це знають, а цього не відбувається, - як це впливає на боєздатність підрозділу? Теоретично будь-хто з нас може розповісти, як воно впливає. Але ж ти знаєш ситуацію на власній шкірі.

- Так, я знаю, як це впливає на практиці. Люди втомлюються, втрачають певну волю. От нам говорять: місяць, пацани, тримайтеся місяць. І ми знаємо, що у нас є 30 днів. Ми збираємося докупи, максимально мобілізуємося - і рахуємо дні. Тобто ось ти день прожив – чудово. Ще один день прожив – чудово. Третій, четвертий, п’ятий. І місяць простояти – нормально. Коли ж ми не знаємо кінцевого терміну, та ще й коли говорять: його немає, кінцевого терміну, пацани, будете стояти, поки не закінчиться, - це дуже розхолоджує. Я не знаю, як правильно підібрати це слово, але воно виносить морально, воно дуже тисне. Люди починають втомлюватися, робити помилки. І це найстрашніше. Коли людина помиляється, шанс загинути зростає на порядки.

- У тебе є один абзац, який повною мірою характеризує твій досвід на війні. "Наразі я втратив всю набрану фізичну форму, катастрофічно схуд. Постійна фізична активність: копати і носити, пересуватися в бронежилеті, ПС і касці зі зброєю БК, ящиком набоїв в одній руці і упаковкою води в іншій. Часто бігав. З іншого боку, нерегулярна їжа, поганий сон, страх нервового перенапруження. Воно не додає здоров’я і вимагає значного відновлення".

Давай по пунктах. Коли на цій війні тобі було страшніше за все?

- У мене є один епізод, коли мені прямо було дуже страшно. Це коли ми вперше виїхали на Дементіївку (це північ Харківської області), в посадку на окопи. Ми були приблизно на 80% оточені. Така довга-довга посадка, в якій у нас були позиції. Нас на тих позиція було троє: я, Сем і Фартовий. Чергували по двоє – один спить, двоє чергують.

Правду сказати, ми були трошки перелякані. До найближчих наших було 500 метрів. Тобто вперед 500 метрів – нікого немає. І назад 500 метрів - нікого немає. Ми сидимо там четвертий чи п`ятий день, трошки нашорошені. Спимо по 1,5-2 години на добу, втомлені серйозно. Ще й перед цим ввечері була історія, що там помітили незрозумілу групу в тепловізор і подумали, що це група диверсантів, - а це виявилося стадо корів. Але все одно ми чекали групу диверсантів. Тобто всі дуже на нервах.

І от друга ночі, я сиджу в окопі. В броні, в РПСі, Калашников лежить на окопі поруч зі мною. Я продивляюсь посадку – видно не дуже, але місяць світить. Плюс-мінус видно. І ліворуч мене поле. Нам кажуть, поле заміноване – там ніхто не пройде. Тобто ми дивимось тільки посадку, поле подивляємося тільки періодично. І раптом з лівого боку над окопом поступово щось підіймається. Я це бачу боковим зором.

- Тінь велика на зріст?

- Ні. Незрозуміло що, просто підіймається щось схоже на голову. І я думаю: ну, все, підповзли. А ще до того я бачив ніби якусь льожку, якісь сліди, трава колихалася.

- Ну, та як тут не перелякатися?

- І ось щось підіймається. Думаю: ну все, підповзли, зараз мені в голову ба-бах і все, пока.

Сем спить. Фартовий через посадку, десь в метрах семи від мене. А у мене всередині все холодно. Я тихенько, дуже повільно - щоб навіть не було видно, що я рухаюся, що я помітив - тягну руку по зброю, беру зброю, кладу собі на коліна. І сиджу просто на краю окопу. Кладу її собі на коліна, знімаю з запобіжника. Легенько повертаю голову – а там…

- Хто?!

- …а там стоїть здоровий заєць на бруствері. Великий такий, жирний. Я думаю: от же жопа ти ушаста!

- Але при цьому полегшення уявляю яке…

- Полегшення максимальне! Мене і на Донбасі також один заєць висадив. Але я його побачив у тепловізор, така величезна червона пляма в трьох метрах від окопу. Ще й свист вітру в вухах, нічого не чути. Тільки: хрусь-хрусь, хрусь-хрусь. Думаю, треба подивитися. Підіймаю теплак, а там така здоровенна червона пляма. Я думаю: чорт, підповзли. Теж скидаю запобіжник, а пляма - чпок, стриб - і пострибав собі кудись.

Так що зайці виносять капітально. І от я думаю, скільки я був під обстрілами, оцей випадок на Дементіївці, був дійсно найстрашніший, тому що я відчував, що я один. Під обстрілами не так страшно.

- Опиши свої відчуття, коли ти увесь час під обстрілами, оце постійне нервове напруження. Година, дві, три, чотири…

- Заїжджаємо, скажімо, на окопи. І там першу добу не хочеться їсти взагалі. П’єш лише воду, 5-6 ковтків.

- Просто не лізе?

- Вообще. Апетиту - ноль. Ти весь день щось носиш: чи пораненого, чи БК, чи генератор тягнеш, щось копаєш. А їсти не хочеться. Взагалі. Просто нема бажання. Хіба під вечір можна випити чаю с цукром.

Другий день – те саме. Їсти починає хотітися на третій день. Бо ти вже адаптувався до цього всього лайна. І ти уже такий: а пожрати б. І от це і є нервове напруження. Коли немає відчуття, що тут у безпеці. Нема такого відчуття взагалі, що от зараз мені хорошо, мене не дістати.

Такого відчуття немає. Тому що якщо ти на посту, на цей пост може завжди прилетіти. Або може початися якийсь бій. Та й якщо ти не на пості, ти все одно не відпочиваєш. Тому що зараз може прилетіти на пост - і там може бути поранений. Його доведеться замінити. Його доведеться перев’язувати, можливо - евакуювати. Тобто є небезпека, яка загрожує тобі. Або небезпека, яка загрожує будь-кому з тої групи, яка зараз на позиції – абсолютно еквівалентна.

Чому я не дуже боюся обстрілів? Тому що якщо ти вже в окопі, і прилітає прямо в окоп, ти миттєво перетворюєшся на фарш і нічого не встигаєш зрозуміти. Тобто ляп – і тебе нема. Тобі пох*р.

А от якщо прилітає і десь чіпляє іншу людину, це означає, що тобі треба вилізти зі свого затишного окопу і бігти його рятувати, затаскувати його в окоп, кудись евакуювати. Це кратно збільшує імовірність того, що прилетіть ще раз по тій групі, яка буде евакуювати. А зараз тобі нічого не загрожує - ти вже в окопі. І тобі дуже не хочеться звідти вилазити. А треба.

Розкажу про ситуацію, коли ми були біля села Великі і Малі Проходи. Коли ми були на посту, то не страшно. Там прилітає, там бу-бух, бу-бух, бу-бух поруч. Але ти в окопі. Свистить – ти впав – і все. Ти знаєш, що якщо прилетить в тебе, то тобі глина. А якщо ти вийшов з окопа в дім, тобі взагалі хорошо.

Інша річ - коли ти знаєш, що зараз перезмінка. Зміна йде на пост, йде по-відкритому. І от зараз якщо щось прилетить, тобі доведеться діяти. Бо твоя зміна ще через 4 години. Чи через 6 годин. Але доведеться діяти зараз. Отак було, коли поранили побратима Коня. Він пішов, ми на розслабочинку сидимо - але так трошки тривожно, тому що там десь бу-бух, бу-бух, бу-бух. Потім раптом по рації: Фартовий - 300! Ми такі – опа, Фартовий 300, треба щось робити!

Тут по рації додають: "Але ми його ведемо". Ага, не треба нічого робити. Типу, можна посидіти.

І раптом по рації: "Кінь - 300, Кінь непритомний!". Ти такий: твою….! Непритомний - це уже не жарти. Ти хапаєш свій медичний рюкзак - і пох*рячив шукати Коня. Де він, той Конь, х*р його знає! Він там десь є…

І коли ми його знайшли, намагалися реанімувати – нічого вже не могли зробити. Він був 200 ще до того, як ми вийшли; ще до того, як його знайшли.

- У тебе є крутий, аж до печінок, пост про дорожні вказівники на Київ. Де, серед іншого, згадуються Сем і Кінь, загиблі твої побратими.

Скажи, а як боротися зі страхом? Як хоча б заганяти його поглибше? У тебе якийсь досвід є?

- До страху потрібно просто звикнути. На війні страшно завжди. Просто важливо розуміти, що страх – це природна реакція. Вона нам допомагає. Ми не висовуємся там, де не треба. Ми себе трошки бережемо. Ми вдягаємо захист. Ми швидко бігаємо. Тому що страшно. А коли людина втрачає страх, вона дуже швидко гине. Все. Якщо людина не боїться на війні зовсім – це перший кандидат на двохсотого. Він буде лізти, куди не треба, висовуватися там, де не треба, ходити, де не треба і не варто ходити. Тому страх – це нормальне явище. Питання в тому, щоб страх не перетворився на паніку. Щоб страх тебе змушував щось робити, а не віднімав руки-ноги. Оце важливо. Щоб страх не паралізував. Як з таким боротися? Х*р його знає, насправді. У кожного своя історія.

Найцікавіше, що просто паралізує не сам страх. Паралізує нас наша реакція. І чим новіша для нас ця ситуація, тим сильніше вона нас паралізує. Тобто людина, яка жодного разу не була під обстрілами, якщо вона так трошки більш податна страху, то вона може заклякнути просто. Це стрес-реакція "завмри" називається. Є три стрес-реакції: бій, біжи, завмри. У багатьох людей це - реакція "завмри". Людина захолоне і завмре. Якщо ж вона під обстрілами вже десятий раз, двадцятий, тридцятий, це перестає бути новинкою. Те вже просто – ну, окей, і знову це. Тому це така штука… Ти просто призвичаєшся до цього. Ти просто боїшся, але воно вже ніхріна не паралізує. Страшно - та і все.

- Тобто кожний долає свій страх по-своєму.

- Ну, да. Кажуть, що допомагають всілякі дихальні техніки. Комусь допомагає молитися. Знову-таки, і дихання, і молитва – це просто концентрація на іншому. Що завгодно, що відволікає. Тому що задача - просто пересидіти.

Інша справа, коли потрібно щось робити. Наприклад, десь бахнуло, а тобі треба бігти. Тоді варто усвідомити чіткі кроки, які треба зробити. Не просто "я побіг", а "Я зараз вийду і добіжу ось до того дерева, і там заляжу". До дерева 10 чи 15 кроків. Чітка і дуже коротка ціль. Тобто мені не треба дожити до кінця війни. Мені треба добігти до того дерева. Це нескладно. Ти зібрався, послухав (нічого ніде наче не свистить) - вискочив, добіг, заліг. Все, виконав ціль. Наступна ціль – он до того дерева. Потім до окопа. Тобто маленькі цілі.

- Скільки в середньому летить міна?

- Дивлячись від місцевості і від того, як вона летить. У нас була така історія на Питомнику. Я порахував, що з того місця, звідки в нас кидають мінами, міна летить 26 секунд. Тобто, пух! – і через 26 секунд - бу-бух! Тому що міна летить по високій такій параболі.

Між нами не така велика відстань: я чую вихід, розумію, що міна з характерним звуком – іііі! – летить до нас. А від нашого окопу, де ми були, до того будиночку, де ми жили, я міг добігти за 24 секунди. Я це теж поміряв. Тому моя стратегія переміщення від дому до окопу була саме біг.

- Ти і в найгіршому випадку мав 2 секунди фори?

- Да. Тому що там місцевість прострілювалася абсолютно вся, сховатися не було де. Ще й постійно літали дрони, коригували вогонь. Тобто якщо б мене десь побачили на відкритому, то могли б і за мною ганятися. Але у мене було 24 секунди. І я знав, що якщо я в окопі не чую виходу, це означає, що я можу вискочити і за 24 секунди добігти. І міна мене не зачепить, навіть якщо полетить прямо під будинок.

Але це дуже індивідуальна штука. Тобто це працювало тільки там і тільки з мінами. Тому що через півтора тижні вони почали *башити СПГ - а його виходи не чути. Воно просто ба-бах.

- Я правильно розумію, що найважче за все з обстрілами було влітку, бо тоді перевага їхньої артилерії відносно нашої була яка нереальна – передусім за рахунок БК? Саме тоді вони настільки повистрілювали свої начебто безкінечні запаси, що зараз у них певна економія…

- (З посмішкою, – Є.К.) Певна економія – це класно сказано.

- Певна - порівняно з літом.

- Війна, вона трошки схожа на лотерею - як пощастить. Скажімо, деякий час ми стояли на Питомнику. Ми - це три роти. І от по першій роті прилітало щоденно. І по нам, прилітало щоденно. Щоденно на позиціях падало. А от по третій роті, наскільки мені відомо, за цю кампанію не попало жодного разу!

- Цікаво, чому.

- Бо конкретно ця позиція росіянам була абсолютно нецікава. А були цікаві наші позиції – тому вони по нас постійно і лупили. У нас були трьохсоті, загинув Конь.

А от коли ми на Донбасі ми стояли, то по третій роті прилітало щодня по 150-200 пострілів на добу, щоденно! Вдень і вночі. Їх просто місили з землею. Більше того, до них ще і ходили. У них був стрілецький бій майже щодня.

Сказати, чи економили росіяни снаряди. Ну, 150 снарядів у посадку - це, звичайно, не півтори тисячі. Але від того не легше.

- Нас очікує друга хвиля мобілізації. Як людина досвідчена, дай, будь ласка, короткий інструктаж неофітам, до чого їм готуватися. Як підійти до можливої передової хоча б у мінімальній готовності? Можливо це взагалі найголовніше питання цього інтерв’ю.

- Насправді підготуватися до війни неможливо. Ніяк. Можна сто разів вважати, що я готовий і нічого не боюсь. А перший приліт все змінить. Дуже швидко. Перший ба-бах в 3-5 метрах абсолютно все переверне в голові. Людина дуже багато дізнається про себе: чого вона боїться, чого не боїться.

А поради - абсолютно стандартні. Потрібно максимально покращувати свою фізичну форму зараз. Не чекати, що на війні я стану сильнішим. Ні. Кожна людина на війні стане слабшою. Вона буде менше їсти, менше спати, більше нервувати, значно більше курити. Вона буде постійно погіршувати свою форму. Якщо людина зараз не може пробігти стометрівку дуже швидко, то там їй доведеться дуже важко. Тому що доведеться бігти ту саму стометрівку, але в броні, в РПСі, в касці, з калашом і, можливо, ще з рюкзаком з добром. А жити захочеш – доведеться бігти. Можливо, доведеться повзти. Можливо, доведеться копати 5-10 годин поспіль.

- Отже, фізична форма – раз. Далі?

- Треба трошки закупитися спорядженням. Конкретне спорядження, яке буде потрібно саме тобі, але яке можуть і не видати в перші години. Тобто калаш видадуть по-любому. Але хорошу термобілизну – ні, не видадуть. Її можуть видати через 2 тижні або через 2 місяці після мобілізації.

Або рюкзак. Коли нам рюкзаки видали, ми уже 2 місяці воювали. Зимову форму видали у січні. Питання: в чому ми будемо ходити? Та в чомусь будете якось…

- В одному зі своїх постів ти ставиш риторичне питання: "Хто має хоча б мінімальний намір вижити в казармі місяць?". Про що саме йдеться?

- Я багато років цікавився темою постапокаліпсису і речей типу падіння цивілізації і решти негараздів (посміхається). Причому я цим цікавлюся не просто як видом мистецтва. Просто я розумію, що наша цивілізація – це дуже крихка конструкція. Ми навіть не уявляємо наскільки. Живемо і відчуваємо, що так, як ми живемо, так буде завжди. А може ні. І я навіть складав певні переліки, ще перед війною, що робити у різноманітних поганих сценаріях і що потрібно мати.

- Тобто у тебе було кілька версій тривожних валіз.

- Я просто цим цікавлюся і трошечки знаю, що потрібно людині у випадку, коли все цивілізоване навколо раптом зникне. От ми звикли, що як в кафе прийшли, там є чашка. Прийшли додому - у нас там теж є чашка. А якщо ми прийшли на позицію? Якщо цієї чашки у тебе немає, то пити чай ти не будеш в принципі. Хіба що хтось з побратимів з тобою поділиться.

І решта купа-купа маленьких дрібничок. Потрібно зробити собі аналіз свого комфортного середовища і зрозуміти, що робить моє життя комфортним. Сказати собі: мені потрібно ось це, це і це. Мені потрібен рушник, мені потрібні капці. Така дуже неочевидна штука. Питання: навіщо тобі капці, якщо видадуть берці? А тому потрібні, що після 5-6 днів ходіння у берцях нога опухає, вона волога, і починається так звана траншейна хвороба. Нога починає дуже сильно страждати. У мене таке було на Дементіївці. Всього 8 днів не знімаєш взуття - і потім 2 тижні ці ноги лікуєш. А капці можуть видати, а можуть не видати. Якщо на складі в той день не буде капців, ніхто їх тобі не видасть. І проблема твоїх ніг - це тільки твоя проблема, а не чувака зі складу. Тому треба подумати про те, що мені будуть потрібні капці. Я їх куплю за 30 гривень, найпростіші пластикові капці і покладу собі в рюкзак – хай будуть.

Загалом, якщо комусь цікаво, у мене є стаття "Как запихать кота в тревожный рюкзак" . Єдине, що вона російською. І якщо чесно, я би там нічого не змінював. Хоча там стаття більше для цивільних, аніж для військових.

- Ти ж на війну пішов одразу?

- Да. Я склав присягу ще 10 лютого. Тобто я записався в ТРО трошки раніше, ніж була війна. А 24-го зранку я був вже на зборному пункті.

- Як, за твоїми спостереженнями, ти змінився на війні? Погрубішав? Звик жити одним днем, не будувати планів?

- Зміни є, але вони зазвичай непомітні. Ти змінюєшся поступово, потрошку. Я знаю, що і був різкий - але став різкіший. Тобто я міг вибухнути там, де я десь щось пропустив між вух. А тут я розумію, що це х*рня - і кажу, що це х*рня. Це стовідсотково.

Стосовно планів - да, ніхто не будує плани на війні. Планування перетворилося на якісь абстрактні мрії. Тобто якщо я раніше знав, що піду в Гімалаї…

- …то зараз тобі треба добігти до он того дерева.

- Навіть не так. Просто раніше Гімалаї були чіткою метою. В мене був бюджет, який потрібно зібрати, спорядження, яке потрібно купити; певний рівень фізичної форми, яку потрібно набрати. Все було розписано і чітко зрозуміло що тут я маю купити квитки, тут - заплатити гроші за цю подорож, а тут я поїду. А тепер це просто мрія. Вона абсолютно нечітка. Я просто розумію, да, закінчиться війна, і якщо я доживу, то тоді я піду в Гімалаї. Але це мрія, а не плани. Це інша річ - коли плани перетворюються на абстракцію.

- Ти ж як повернувся на ротацію, то одразу ж пішов по друзях, так? Вони в тобі якісь зміни помітили?

- У нас не було так багато часу, щоб так детально обговорити, які зміни в мені вони побачили.

- А їхнє ставлення до тебе – ти побачив якісь зміни?

- На щастя – ні. У мене дуже-дуже-дуже ретельно підібране коло друзів, з якими я дружу довго і ми розуміємо один одного в більшості випадків. Грубо кажучи, у мене нормальні адекватні друзі.

- Скільки тобі років?

- 36. У мене і до війни не було людей, з якими у нас були якісь тьорки; щоб ми тільки побачилися - і почали сваритися, чіплятися. Ні. Ми і раніше намагалися берегти почуття один одного. І тут вони просто продовжують це. Інша справа, що вони можуть не розуміти деталі. Скажімо, говорив про те, що я хочу подорожувати, після війни поїхати у Європу десь на місяць. Вони почали радити: от потрібно, щоб у тебе були права, тому що можна взяти автомобіль і класно так подорожувати; автомобілем, бо ти заїжджаєш в такі місця, такі куточки…

І я розумію, що вони мені радять класний відпочинок. А мені хочеться просто про*баться. Мені просто хочеться йти в міста, де гарантовано не стріляють, бажано – наодинці.

- Повернімося до війни. Ти у Фейсбуці радиш людям не ідеалізувати людей на фронті. Вважаєш, що оці телемарафонні образи героїв без вад, вони знецінюють війну і воєнну правду?

- Знецінюють – це не те слово. Я писав про різницю між реальністю і очікуваннями. Тобто людина, яка десь в тилу, постійно дивиться телевізор і чує: "наші янголи", "наші котики", "наші герої", вони світлі і безгрішні. І людина реально натягає цей світлий і безгрішний образ ідеального воїна на тисячі людей. Причому так, як ця людина хоче його бачити, цього воїна.

А потім вона зустрічається з реальним солдатом, який може бути злим, сердитим, з безліччю вад, які війна тільки загострила. І оця прірва, особливо, якщо це ідеалізація когось плюс-мінус знайомого, - це дуже хитка ситуація. Тобі здається, ось повернеться солдат, він же ж… А він повернеться - і що? Він стане тільки більш роздратованим.

- Ще й роздратовано спитає: що ти на мене так дивишся?

- Да. Він не покращився за війну. Він тільки погіршився в певних моментах.

- Тобто ти за те, щоби не було синдрому оцих перекреслених очікувань. Не треба очаровуватися, щоб не розчаровуватися.

- Да. Потрібно розуміти, що солдат, який пішов на фронт, - це людина, яка ризикує своїм життям заради тих, хто туди не пішов. Я нещодавно спілкувався з однією дівчиною і говорив їй, що, в принципі, теж хороша ідея - на початку війни взяти всіх, хто тобі небайдужий, посадити в машину і вивезти кудись в безпечне місце. Але так трапилося, що у мене занадто багато таких людей, яких доведеться посадити в машину і вивезти. Крім того, що вони можуть і не захотіти виїжджати, всі ті, з якими ми колись були близькими чи близькі зараз. Тобто простіше піти в армію та йти на передову, щоб зустрічати ворога, стати між ним і близькими. Окрім того, якщо всі будуть дбати лише про свою рідню, багато людей можуть залишитися без захисту, а всі ми разом – без держави.

Треба розуміти, що солдат – це людина, яка прийняла цю відповідальність за інших. Але при цьому він не став приємнішим в спілкуванні, не став толерантнішим. Йому може бути наплювати, що люди думають про нього і про його вчинки, про його думки. Якщо там до війни я, можливо, соромився сказати людям, що мені пох*р, що вони про мене думають, то зараз я говорю, що мені по барабану…

- Зрозуміло. Павле, ти неодноразово писав, і зараз от мені сказав, що хотів в Гімалаї? Досі хочеш?

- Да.

- Сам чи з дівчиною?

- Питання в тому, що дівчини у мене нема.

- Ну так Гімалаї тебе дочекаються точно. А дівчина знайдеться. Може, дамо читачкам твій імейл?

- В принципі у читачок є мій Фейсбук, якщо їм дуже цікаво. Але розумієш, це знову ідеалізоване уявлення, що колись у мене буде дівчина, яка захоче розділити зі мною таку подорож, при тому я буду цікавий цій дівчині, і що не менш важливо, мені буде цікава ця дівчина… Це мрія, а не план.

- Знаєш, мені здається, що читачам і читачкам захочеться, щоб ти цю свою мрію про подорож до Гімалаїв - здійснив. Знаєш чому? Бо це буде трішки і про них історія – виходить, можна якусь мрію реалізувати навіть серед того жаху, до якого зараз потрапила Україна.

- Насправді нам здається, що мрія - це щось дуже далеке, і мені ніколи таке не вдасться. Але ж це не так. Мені може вдатися дуже багато, якщо я буду живий. Навіть люди, у яких, наприклад, відірвало ногу, вони все одно реалізовують свої мрії. Поки ти живий, у тебе ще є певні шанси. Просто коли ти живий, здоровий і з грошима, тобі простіше. Коли ж ти без грошей і покалічений, тобі дуже важко це зробити. Але все одно, поки ти живий, ти можеш це зробити.

Пам`ятаю, у мене був план з декількох мрій за п`ятирічку. Я порахував, що мені вже скоро сповниться 40 років - і вирішив, що хочеться отак до 40 нагулятися. І я собі склав цілий список: куди я хочу попасти, де побувати, що я хочу зробити. І Гімалаї - це просто був крок, який я вирішив зробити найпершим.

І навіть зараз ці мрії нікуди не поділися. Вони просто відсунулися.

Євген Кузьменко, "Цензор.НЕТ"

Фото: автора; архів Павла Чебурея