"Із його загибеллю Нацгвардія багато втратила…": пам’яті полковника Владислава Аллерова
Прізвище, яке носить ця військова династія, у Національній гвардії відрекомендовувати не треба.
Кожному відома постать генерал-полковника Юрія Володимировича Аллерова, який служив у НГУ з початку дев’яностих років минулого століття і з 2015 по 2019 рік очолював військове формування. Ім’я полковника Владислава Юрійовича Аллерова менш знане, але для цього є об’єктивні причини. Представники підрозділів спецпризначення навіть у мирний час уникають розголосу щодо своїх завдань, здобутків і персональних даних – що вже казати про час воєнний… А от у колі колег, як із Нацгвардії, так і з інших силових відомств, командир окремого загону спеціального призначення Західного територіального управління НГУ полковник Аллеров був відомий дуже добре. І якою б шаблонною не видавалася фраза "про таких людей важко казати "був" – у цьому випадку інакше сказати важко.
Пов’язати свою долю із спецназом означає щоденно бути готовим до ризику. Звісно, про екстрим заради екстриму не йдеться, бійці елітних підрозділів часто навіть не любителі гострих відчуттів. Показник фаховості спецназівця полягає не у виконанні завдання будь-якою ціною, а у поверненні з нього живим і здоровим. Полковник Владислав Аллеров з початку неоголошеної війни на Донбасі постійно залучався до планування і реалізації бойових операцій. Попри те що військовий керівник такого рівня займається переважно управлінською діяльністю, Владислав Юрійович не мав звички затримуватись у штабах. Він вів за собою підлеглих і ніколи не доручав хлопцям завдань складніших за ті, які міг би виконати сам. І за весь час – жодного серйозного поранення. Удача – скаже хтось і матиме рацію. Професіоналізм – упевнені всі, хто його знав, і матимуть рацію стократно.
Він вів за собою підлеглих і ніколи не доручав хлопцям завдань складніших за ті, які міг би виконати сам
– Полковника Аллерова я пам’ятаю ще з курсантських років. Я навчався на командному факультеті, він – на тиловому, але ми розташовувались на одному поверсі і, звісно, були знайомі. Я запам’ятав Влада хлопцем, який обожнював спорт. Він не був професійним атлетом, не входив до збірних команд інституту, але весь вільний час проводив у спортзалі або на стадіоні. Звісно, це не могло не викликати поваги, але тоді я не знав, що Влад бажає служити у спецназі і гартує тіло і дух для здійснення своєї мрії.
Згодом ми зустрілися в 2012 році у Львові, отримавши призначення до ОЗСП Західного територіального управління ВВ МВС України. На той час він обіймав посаду заступника командира загону, згодом заслужено був підвищений до командира. У нас був один напрям – висотна підготовка, тож ми проводили багато часу разом, стали друзями. Обмінювались досвідом, тобто, скоріше Влад ділився своїм – він же перевівся із кримської "Лаванди", єдиного на той час гірського спецпідрозділу у військах.
Його досвід і ентузіазм відіграли важливу роль у підготовці особового складу. Він навчав хлопців власним прикладом – розповідав, показував, демонстрував. Як і в роки навчання, постійно підтримував свою фізичну форму, найкращим відпочинком для Влада був спортзал. Був розумним, просунутим, англійську мову знав досконало. Ми разом проходили навчальні курси за кордоном – у Румунії, Італії, так Владу не потрібно було перекладача, він на льоту схоплював все, що пояснювали інструктори. Коли доходило до практичної частини, Аллеров завжди був серед перших охочих спробувати і завжди прекрасно виконував нормативи. Навчався і для себе, і для того, щоб потім навчати підлеглих. До речі, він не зупинився на своїй першій інститутській освіті – згодом закінчив магістратуру, а 2021 року захистив дисертацію на здобуття наукового ступеня кандидата історичних наук, – згадує один із офіцерів Головного управління НГУ, який близько знав полковника Аллерова.
2021 року полковник Владислав Аллеров захистив дисертацію на здобуття наукового ступеня кандидата історичних наук
Попри те, що висотна підготовка підрозділів спецпризначення є вкрай складною, відповідальною і потенційно небезпечною справою, жодних інцидентів щодо зриву поставлених завдань чи травмування особового складу в загоні не було. "Ми дуже ретельно готувались", – кажуть спецпризначенці.
Гвардійці зазначають, що коли у складі івано-франківського полку НГУ стала формуватися гірсько-патрульна рота і командування частини зверталося до командира ОЗСП щодо відрядження інструкторів для підготовки новобранців, Владислав Юрійович не лише виконував прохання колег, але й особисто приїжджав і проводив заняття. Він не був зобов’язаний це робити, але гірський спецназ був його покликанням, давалася взнаки й небайдужість до загальної справи. Полковник Аллеров дійсно вболівав за своїх людей, беріг їх. Турбувався, щоб у них було все найкраще – зброя, оснащення, екіпірування. Коли в 2014 році різко змінилась специфіка виконання службових завдань, виникли потреби, які держава не могла закрити в короткий термін, він налагодив співпрацю із волонтерами, як у Львові, так і по всій Україні. Домовлявся, діставав, дбав про кожного бійця.
З початку російсько-української війни полковник Владислав Аллеров спланував і особисто очолив проведення низки успішних операцій.
– Якби не ця війна, він був би гарним командиром. Не тільки ОЗСП, але й полку, бригади і вищого рівня. Владислав Юрійович мав усі якості для цього. Із його загибеллю Нацгвардія багато втратила, – упевнені всі, хто його знав.
Займатися військовою справою для Владислава Аллерова було так само природно, як дихати. До полігонів він звик із дитинства. Генерал-полковник Юрій Аллеров розповідає, що іще маленьким син був обізнаний і у солдатському побуті, і в усіх видах озброєння і техніки. Наприкінці 1980-х родина мешкала у грузинському місті Ахалкалакі. Із зростанням активності національно-визвольних рухів та загостренням міжетнічних конфліктів у місті ставало небезпечно, дружини і діти офіцерів залишали гарнізон. Проте в родині Аллерових служили і батько, і мати, можливостей особисто привезти п’ятирічного Владислава в Україну до рідні вони не мали.
– Коли незаконні збройні формування стали намагатися захоплювати військові склади, я посадив сина на бронетранспортер і він військовою колоною доїхав до Хашурі через Боржомі, а там уже на автобусі до Тбілісі, де його зустрів мій батько і привіз до Львова. Там же Владислав пішов у перший клас, а коли в 1992 році я повернувся до України і отримав призначення до військової частини, дислокованої у місті Рава-Руська, продовжив навчання там. Загалом же син навчався у п’ятьох школах. Атестат отримував в Українській школі-гімназії міста Сімферополя, після чого вступив на навчання до Військового інституту ВВ МВС України.
Спеціальність "Менеджмент" обирали із прицілом на майбутнє. Мовляв, якщо хлопець не захоче пов’язувати все життя з військом, то з економічною освітою не пропаде і на "гражданці". Проте він не просто прагнув носити погони, а марив гірським спецназом і крок за кроком наближався до своєї мети. На своєму останньому курсантському стажуванні Владислав половину терміну відбув на тилових посадах. Решту часу попросився постажуватися у легендарній "Лаванді" і після цього остаточно переконався у своєму покликанні. Юрій Володимирович Аллеров згадує:
– Я, чесно кажучи, спершу не був у захваті від такого рішення сина, пов’язував його із юнацьким максималізмом, захопленням гірською романтикою. Та й якось слабко уявляв молодого офіцера із дипломом тиловика на бойовій посаді. Поставив умову, що Влад за останні пів року підтягне свої знання та навички з трьох основних військових предметів – тактики, вогневої підготовки та експлуатації бронетехніки – до рівня відмінника командного факультету. Викладачі відповідних кафедр на моє прохання погодились займатись із ним факультативно, решта залежала вже від нього. Перед випуском син успішно захистив диплом за своїм основним фахом і продемонстрував, чого він досяг за фахом своєї мрії.
Досконало опанувавши висотну підготовку, Владислав Аллеров поєднав життєві покликання – любов до гір і військову службу
Генерал-полковник Аллеров зізнається, що лише двічі у житті клопотав за сина. Перший раз 2006 року просив командування військ, щоб Владислава як виключення розподілили для подальшого проходження служби не за отриманою в інституті спеціальністю "тилове забезпечення військових частин", а на посаду командира бойової групи окремого загону спецпризначення. Другий – у 2015-му. Обійнявши посаду командувача НГУ, Юрій Володимирович звернувся до Президента України, щоб син продовжив службу у своєму спецзагоні. Фахівця такого рівня бажало би мати у своїх лавах будь-яке відомство, але очолюваний полковником Аллеровим ОЗСП був без перебільшення його дітищем, і у розпал бойових дій він прагнув залишитись там і бути зі своїми хлопцями.
Владислав Юрійович з юності звик до відповідальності. Звик до того, що коли носиш відоме у військах прізвище, до тебе ставляться більш прискіпливо, а подекуди й спеціально додатково випробовують на міцність. Ще з лейтенантських часів у кримському спецзагоні його жартівливо прозвали "однофамільцем". Адже коли перевіряючий під час стройового огляду, почувши знайоме прізвище, запитав у хлопця, ким йому доводиться полковник Аллеров, той відповів, що вони просто однофамільці. Батько не образився, він усе розумів.
Та все ж, Владислав був хлопцем із гонором. Завжди мав свою думку, багато працював над тим, щоб довести і собі, і оточенню, чого він вартий не як син генерала Аллерова, а як офіцер і фахівець тієї справи, яку він сам обрав і яку любив усією душею. Юрій Володимирович згадує, що коли вони пліч-о-пліч воювали під Донецьком, за себе він, звісно, не боявся. А ось за сина – дуже. Скільки разів Владислав виходив на такі завдання, з яких ніхто не міг сказати, повернеться він звідти живим, чи ні! Як батько він нікому не бажає пережити ці відчуття страшного очікування.
Улітку 2014 року. Генерал-лейтенант Юрій Аллеров і підполковник Владислав Аллеров – учасники антитерористичної операції на Донбасі
Батькові і сину нечасто випадала нагода відпочити разом
– У червні 2014 року тривали бої за Ясинувату. Я як начальник Західного територіального управління очолював оперативний резерв, до складу якого входили бійці калинівського "Ягуара" і наш ОЗСП – Владислав на той момент був заступником командира цього підрозділу. І от одного дня особовий склад очікує на бойовий виїзд. Я проходжу повз, і бачу як хлопці підбираються, побачивши начальство. У мене був позивний "Карпати" і я звик до таких, знаєте, "карпатських" шепотків. А тут чую: "Старий "Фокса" іде!". А "Фокс" – це позивний сина… Ось так настав час, коли не Влада стали сприймати, як мого сина, а мене – як його батька, – констатує генерал-полковник Аллеров.
З 2014 року полковник Владислав Аллеров, як і всі гвардійські спецпризначенці, більше часу перебував у бойових відрядженнях, аніж за місцем постійної дислокації. Подекуди – складні і небезпечні завдання доводилось виконувати безперервно упродовж багатьох місяців. Так, останнє довоєнне відрядження розпочалося в серпні 2021 року. Воно мало тривати 3 місяці, але через ускладнення оперативної обстановки було подовжене до п’яти. Лише у січні спецпризначенці повернулись до Львова. Бійці отримали змогу трохи відпочити вдома, але Владислав як командир такої розкоші не мав. Окрім вирішення різноманітних побутових питань, що неодмінно накопичуються, коли довго не буваєш вдома, доводилося вирішувати такі самі питання на базі загону. Проте для офіцера це був свідомий вибір і звична практика, а родина – дружина і троє дітей – чудово розуміла специфіку роботи чоловіка і батька і просто намагалася цінувати кожну мить, проведену разом.
Несення служби за посиленим варіантом почалося іще до повномасштабного вторгнення військ рф на територію України, з середини лютого. 25 лютого загін було терміново передислоковано до Житомира – відбивати російський наступ на півночі країни. Через кілька днів полковник Аллеров і його підлеглі вже звільняли Макарів Київської області, випроваджували рашистів з Чернігівщини, а згодом – із Сумщини. Наступним районом виконання бойових завдань стала Харківщина. Тут львівські спецпризначенці воювали спільно зі своїми земляками – бійцями 80 окремої десантно-штурмової бригади.
Полковник Владислав Аллеров відповідав за проведення низки успішних операцій. Під його керівництвом було знищено не один десяток одиниць військової техніки, командні пункти, значну кількість живої сили окупантів. Славетному осінньому контрнаступу і звільненню Харківщини передувала тяжка бойова робота. На жаль, майбутні успіхи були оплачені життями багатьох захисників України. Боротьба точилася за кожне місто, кожне село, кожен метр нашої землі. 30 травня в районі Ізюма група спецпризначенців під командуванням полковника Аллерова отримала завдання висунутись на позиції, котрі ще кілька днів тому належали українцям. У результаті інтенсивних боїв ворогові вдалося відтиснути звідти наших армійців. Тепер же гвардійцям належало оточити і зачистити позиції, щоб повернути їх законним господарям. "Орки" запросили підтримку артилерії, в результаті обстрілу один із бійців дістав поранення обох ніг. Полковник Аллеров наклав хлопцеві турнікети, передав його групі евакуації та продовжив бій, у якому, на жаль, сам дістав поранення, не сумісне із життям.
В останню путь 37-річного офіцера проводжали 1 червня на Личаківському цвинтарі. Дехто із військових під час церемонії прощання із подивом відзначав велику кількість відомчих відзнак – полковник Аллеров виконував бойові завдання у тісній взаємодії з бійцями Сил спеціальних операцій, десантно-штурмових військ Збройних Сил, Головного управління розвідки Міністерства оборони і неоднарозово був заохочений командуванням зазначених структур. А от державна нагорода – орден "За мужність" ІІІ ступеня – у Владислава була лише одна. Мовляв, невже Батьківщина так скромно оцінила бойові заслуги легендарного "Фокса"? Насправді ж, подання на державні нагороди було, і не одне. Просто Юрій Володимирович Аллеров, як командувач Національної гвардії, вважав, що не має морального права підписувати нагородні документи на власного сина. Тільки на орден Влада подавав міністр внутрішніх справ – тому нагорода і знайшла його.
Утім, час усе розставив по своїх місцях. Указом Президента України від 27 грудня 2022 року № 892/2022 полковнику Владиславу Аллерову було посмертно присвоєно звання Героя України.
– До останнього я мав надію, що ми разом звільнятимемо Крим, з яким нашу родину пов’язує багато чого. Це не лише місце служби, моє і сина. Батьки моїх батьків поховані в Сімферополі, мій дід воював, партизанив і був почесним громадянином міста Феодосії. Другий дід був головою ради ветеранів АРК… І старший син Владислава, Микита, народився там. Тобто Крим – це наш Крим. Усе одно ми повернемось і будемо його звільняти. І як не син, то онук ступить на цю землю, – упевнений Юрій Володимирович.
Дитинство і перші роки служби Владислава Аллерова пройшло у Криму. Батько із сином мріяли звільняти його разом
Це правда, що Герої не вмирають. Вони живуть у справі, якій були вірні все своє життя, у вдячності побратимів. І звісно, у своїх нащадках. Микита Аллеров – першокурсник Львівського державного ліцею з посиленою військово-фізичною підготовкою імені Героїв Крут. Дай Бог, щоб йому у майбутньому не довелося воювати на власній Батьківщині, а лише уміти це робити, і уміти добре.
Микита Аллеров – першокурсник Львівського державного ліцею з посиленою військово-фізичною підготовкою імені Героїв Крут
Підполковник Валерія АГІБАЛОВА, фото із сімейного архіву родини АЛЛЕРОВИХ
