Михайло Трач: "Я нікому не бажаю пережити те, що в Бахмуті бачать наші воїни та місцеві мешканці. Тому ми тут стоятимемо до кінця"

Автор: Ольга Москалюк

Військовослужбовець Михайло Трач, який працює в штабі одного з батальйонів, після нападу росії 24 лютого минулого року пішов на війну добровольцем. Але військовою справою цікавився ще задовго до того. Коли навесні 2021-го побачив у Фейсбуці оголошення, що триває набір людей до 135-го батальйону Тероборони міста Обухів, вирішив спробувати свої сили на практиці.

- На той час я вже був власником зброї – ще з 2014-го, - розказує. – Тож займався тактичною підготовкою, їздив на стрільби. До цієї справи мене наблизив брат, який більше ніж 20 років пропрацював у структурах спеціального призначення МВС. Тому знання у мене були не на нульовому рівні. Також мав необхідне екіпірування – бронежилет, каски й тому подібне.

- Тобто ви готувалися, адже допускали, що повномасштабної війни не уникнути?

- Було якесь таке внутрішнє передчуття ще за рік до того.

- Звідки воно взялося?

- Я у школі закінчив історичний клас. Ми дуже добре вивчали історію не по посібниках 1990-х років, а ту, яка була найбільше наближена до реальності. Я знав і розумів, що це за країна – росія, та якими методами вона досягає своїх цілей. Те, що почалося у 2014-му, мало довгу столітню історію. Плюс, враховуючи заяви таких російських політиків, як жириновський, путін та решта, було складно не спрогнозувати, що росія на нас нападе.

Знаєте, я перед повномасштабним вторгненням спілкувався на цю тему зі своїми знайомими. Багато хто не вірив. Говорили, що у ХХІ столітті такого просто не може бути! А я був впевнений, що так і станеться – грубо, як росія і вміє. Якби ми мали такого сусіда, як Китай, скоріш за все, відкритої експансії не було б. Мали б економічний тиск – нас би "з’їли" та купили. А росія на таке не здатна. Вона хотіла дикунською силою захопити території, щоб путін, як в Криму, заїхав на білому коні, заплакав і сказав: "Кієв, ми тєбя ждьом!" Вони інакше собі й не уявляють, і діють відповідно. Тому я й мав таке передчуття.

А ще через те, що я займався у 135-му батальйоні, 22 лютого ми влаштували прямий ефір у Фейсбуці з одним із його інструкторів. Говорили з людьми про війну. Розповідали їм, куди можна прийти й записатися. Потім, коли все почалося, черга з добровольців півтора тижня не просто не зменшувалася, а лише збільшувалася. Була величезна кількість людей, які хотіли доєднатися.

- Вийшов такий feedback від прямого ефіру.

- Скажу більше - до Фейсбук-сторінки був прив’язаний номер телефону. То десь місяць люди постійно дзвонили. Розказували про диверсійні групи, про те, де хто ходить по дахах. Ми перенаправляли їх на 102 або самі виїжджали на місце.

- Як почалося ваше 24 лютого?

- Напередодні я довго не міг заснути. Ліг спати десь о першій годині ночі. Прокинувся, коли в кімнату забігла дружина і сказала: "Почалося!". Близько 4.30 я чітко почув потужні вибухи. Це були прильоти в Борисполі. Речі у мене були напоготові. Дружина зібрала свої. Я їх відвіз у населений пункт неподалік Обухова, де вони потім проживали, взяв свою зброю та поїхав до військового комісаріату. Прибув одним із перших десь о 6.00. Після цього вирушив допомагати набирати людей у 135-й батальйон.

- Скільки часу у вас зайняло це формування?

- Ця історія не зовсім проста. Я взагалі був у цьому батальйоні резервістом – мав підписаний контракт. Але через низку причин для мене тоді там місця не знайшлося. Так сталося. Через тиждень я був мобілізований до Обухівського РТЦК та СП командиром взводу роти охорони. Перебував тут на службі офіційно. Але через те, що я і депутат міської ради, і громадський діяч, і маю певний організаторський досвід, то допомагав ТрОшному батальйону та військовому комісаріату. Був дуже великий запит на підготовку та навчання людей. До початку війни із 135-м батальйоном готувалися і навіть двічі провели в Обухові вишколи, а ще в Миронівці та Василькові. Навіть приїжджали представники серйозних міжнародних ЗМІ – японських, індійських, американських, зокрема New York Times, та писали про нас.

Зважаючи на наш досвід, голова військової адміністрації в Обухівському районі створив навчальний центр, який готував резервістів в ТрО та членів ДФТГ. Через нього десь за два місяці пройшло більше двох тисяч добровольців. Були курси трьох-п’яти-семиденні, а також групи, які займалися розширеною підготовкою – це ті, кого ми відбирали. Ці готувалися кілька тижнів. Після повномасштабного нападу вони пішли у кадрові бригади ЗСУ – як в нові, так і у вже існуючі. Ці навчання продовжувалися до кінця квітня. Потім прийшов наказ, і мене призначили у стрілецький батальйон. Тоді такі батальйони формувалися майже у всіх бригадах, як піхотне посилення. На той час ворог вже відійшов від Києва. Стало зрозуміло, що вони зосередять свої основні зусилля на інших напрямках, зокрема на Донеччині, Харківщині та Херсонщині. Там противник перегрупувався і почав наступати. Тому нам потрібно було підсилення. От в одну з таких бригад я за наказом і потрапив.

- І куди вирушили?

- Ми з іншими офіцерами з нашого військового комісаріату приїхали на місце базування бригади. Нас призначили на посади. Я допомагав у формуванні того батальйону, в якому зараз служу. Через те, що виявив організаторські навички (допомагав у комплектації, спілкувався з людьми, за їхніми здібностями обирав посади) командир батальйону та начальник штабу запропонували мені продовжити службу вже на іншій посаді. Мене фактично одразу було призначено, і я почав працювати.

- А територіально де були?

- У Житомирській області. Буквально місяць, поки батальйон формувався та проходив злагодження. А з початку червня ми вирушили на Бахмутський напрямок.

- Ви ж і зараз там?

- Так. З червня з короткими перервами я тут.

- Про Бахмутський напрямок голосно заговорили після контрнаступу на Харківщині та визволення Херсонщини. Але мені військові розповідали, що там весь час було гаряче…

- На околицях Бахмуту, дійсно, було гаряче. Я, маючи теоретичні знання й трохи практичного досвіду, коли потрапив у зону бойових дій, був трохи шокований та здивований. Тому що я такого не очікував. Звичайно, раніше чув від товаришів-АТОвців, якою була війна. Але коли побачив, яка тут інтенсивність бойових дій, зрозумів, що це не схоже на те, що розповідали. Відмінність кардинальна. Підтвердили моє враження й усі, хто мав певний бойовий досвід.

Я там в окопах не сидів, але постійно був поряд з особових складом. Управління відбувалося безперервно. Нашому батальйону, який складався і з мобілізованих, і з досвідчених бійців, справді, перший місяць теж було дуже тяжко.

- Розкажіть, чому? Через інтенсивність бойових дій? Може, через те, що не вистачало необхідної зброї? Чи сукупність факторів?

- Скоріше, сукупність факторів – такою була загальна тенденція. Були усі проблеми, які ви озвучили.

Загалом ніхто не був готовий до такої війни і не розумів, що таке буде. Ворог дуже активно застосовував артилерію – саме вогняний вал, а також піхотні атаки, залучав механізовані підрозділи. Це, насправді, словами не передати. Треба бачити. У будь-якої нормальної адекватної людини, коли вона вперше потрапляє в таку ситуацію, перша реакція – це страх, бажання втекти. Ні у кого не буде інших емоцій. Хто б не розповідав, який він Супермен. Згодом, побувавши в одному важкому бою, в другому, третьому, люди звикають і стають справжніми воїнами. Але для цього треба час.

- Якщо порівняти ситуацію на Бахмутському напрямку в червні і нинішню, чим вони відрізняються?

- Зараз ситуація більш контрольована. Ми розуміємо, якими засобами володіє ворог, як він діє, знаємо його подальші плани. Крім того, наші підрозділи, які тут воюють, набралися значного досвіду. У нас більше озброєння. Для нас тепер немає якихось особливих несподіванок. Бахмут дуже важливий як для ворога, так і для нас. Через, в першу чергу, психологічний момент. Це наша земля, яку ми не маємо просто так нікому віддавати. Навіть якщо росіянам вдасться десь просунутися чи взяти Бахмут, вони за це заплатять таку ціну, що, можливо, в подальшому відмовляться від якихось інших дій. Тому що наші бригади дають гідну відсіч ворогу. Немає такого, щоб тут бігали "кадирівці" та записували якісь відео. Крім того, росіяни вже не дуже хочуть лізти наперед. Самі визнають, що ворог у них достойний. Вони загалом теж. Але прийшли на нашу землю. У них немає шансів на перемогу в найближчій чи подальшій перспективі. Тому що ми відстоюємо свою свободу і рідну землю. Ми працюємо. Зараз це більш планова робота. Такою є наша служба. Люди, які йдуть на передок, розуміють: їх ніхто не відправляє на смерть. Воювати - це їхній свідомий вибір. Вони знають, що робити, як сховатися від артилерії, як протидіяти піхоті і таке інше. Тобто все змінилося. Можна сказати, що ми за цей час стали дорослішими.

- Зрозуміло, чому для нас Бахмут важливий. А для них?

- Вони враховують, передусім, логістичні шляхи. Складається таке відчуття, що вони в штабі відкривають якусь карту, дивляться: висота – все, треба її взяти (посміхається. – О.М.). Скажімо так, вони воюють більш прямолінійно. Для нас це й добре. Але водночас, як я сказав, це дуже важливий психологічних фактор. Вони втрачають міста і села. У них єдині якісь успіхи – тут на Донецькому напрямку. Для них Бахмут – це "яблуко", яке вони хочуть "зірвати та з’їсти". Тому просто лізуть і лізуть. Загалом це добре, що вони тут зосереджують зусилля. У мене, наприклад, є бажання, щоб далі ніде не просувалися. Бахмут у червні, попри  інтенсивні обстріли, був відносно спокійним. Спостерігаючи, що зараз тут відбувається, в якому стані знаходяться населені пункти, скільки тут снарядів, як все знищено до голої землі, не хочу, щоб ще десь таке було. Я нікому не бажаю пережити те, що тут бачать місцеві мешканці та наші воїни. Я не хотів би, щоб таке відбулося з будь-яким іншим містом. Тому ми тут стоятимемо до кінця. А ворог намагатиметься просуватися далі, щоб захопити Бахмут та почати рухатися на Краматорськ і Слов’янськ. Для них це важливий транспортний вузол.

- Ви згадали про місцевих. Днями у Червоному Хресті заявили, що у Бахмуті та околицях залишаються близько 10 тисяч мирних жителів, які доведені до межі існування. Ви спілкувалися з людьми? Як вони пояснюють те, що не виїхали?

- Я вам так скажу: це їхня домівка. Старші люди взагалі тут осіли й не хочуть нікуди їхати. Є такі села, де на околицях відбуваються активні бойові дії, але місцеві залишаються. Виходять, садять цибулю, часник, перекопують городи, випасають кіз. Літають снаряди, поруч йдуть бойові дії, а люди займаються своїми справами. Роблять вигляд, що нічого не відбувається.

Контингент тут різний. Є люди, які допомагають українській армії – віддають останнє, підселяють хлопців. Але що гріха таїти, звичайно, є й ті, хто очікують на росію. Вони дивляться на тебе, і ти відчуваєш, що нічого хорошого про тебе не подумали. Але це вже робота для інших служб, які цими питаннями займаються планомірно.

- Як думаєте, чому досі є ті, хто очікують на росію? Це наслідки того, що в головах засіла російська пропаганда, чи в чому причина? Ви не аналізували це питання?

- Намагався аналізувати та навіть спілкуватися з місцевими. Тут люди відрізняються від Центральної та Західної України і навіть від Південної. Я ж до цього не мав такого досвіду подорожування по Україні. Був у Криму, а на тій же Херсонщині – жодного разу. Але після вторгнення я вже встиг нормально, скажімо так, поподорожувати (посміхається. – О.М.)…

- Така собі подорож, звичайно.

- Нічого. Це ж теж життєвий досвід. Так от, повторюся, на Донбасі люди відрізняються. У них інший менталітет. Ви знаєте, такі собі північні народи – більш жорсткі, інакше ставляться до життя. Тому мені складно пояснити, чому місцеві мешканці прийняли для себе таке рішення. Можливо, хтось і потрапив під вплив російської пропаганди. У багатьох є родичі в росії, але немає в Україні. Думаю, тут відсутня лише одна причина – така збірна солянка. Правда, є і ті, хто змінив своє ставлення до росії – тепер кажуть, що Україна відвойовувала свої землі, не стріляла по своїх. А деякі продовжують говорити, що Україна дев’ять років обстрілювала Донбас. Я таких зустрічав.

- Ви уже сказали, що ми не маємо віддавати Бахмут. А я якраз планувала поговорити з вами про це. Адже на цю тему було чимало дискусій – відходити ЗСУ звідти, щоб зберегти якомога більше життів військових, чи стояти до останнього. Як ви до них тоді поставилися?

- У нас в державі є військове керівництво, уряд, президент. Вони приймають рішення. Я, як військовослужбовець, виконую накази, не вдаюся в дискусії. Я на своєму рівні бачу ситуацію по-своєму, а на рівні оперативного командування вона має інший  вигляд. Я вам скажу, що так само виникали питання, коли ми були на Харківщині. Особовий склад теж запитував про наші певні дії. Це тривало до того часу, поки не була здійснена успішна наступальна операція, яка звільнила значну частину Харківської області. Потім ми і пояснювали, що діяли таким чином, тому що так потрібно було на той момент і в тому місці для того, щоб інші підрозділи змогли контратакувати. Я не виключаю, що і зараз відбувається якась підготовка до певних дій та операцій. Ми на своєму напрямку виконуємо дуже важливу задачу – зав’язуємо велику кількість військ противника. Він не може маневрувати і рухатися. Повинен кидати сюди все більше свого "м’яса". Те, що в росії розказують про їхні ніби нульові втрати – це зовсім не відповідає дійсності. Ті, хто був на передку, і знають, що відбувається, бачили, яка кількість трупів росіян. Це величезні цифри! Будь-який адекватний керівник держави, знаючи про такі втрати свого війська, просто припинив би це. Але в росії ніколи не рахували вбитих. Для них люди – цифри на папері.

- Я б взагалі сказала, що розхідний матеріал.

- Як ми кажемо: для них військові – просто "м'ясо", тому й діють відповідно. Вони йдуть вперед, причому по своїх же трупах. Полонені неодноразово підтверджували, що тих, хто відмовляються або навіть вириваються зі строю, просто розстрілюють. Виходить, або тебе вб’ють зараз, або у тебе є невеликий шанс прожити на день чи хоча б на годину більше.

- Теж досить сумнівна перспектива.

- А що їм робити?! Загинути на російській зоні чи просто згнити в росії, або приїхати в Україну, отримавши шанс заробити якусь копійку, адже чимало хто повівся на заяви про зарплати у 200 тисяч рублів. Загалом там різний контингент. Однак є такий показовий момент – москвичів та пітерців там фактично немає. Вони відкуповуються, щоб сюди не їхати. Ховаються. Розуміють: якщо потрапляєш в Україну – у тебе одна дорога. Просто хочуть довше пожити.

- Але це не зупиняє мобілізацію. Видання Bloomberg пише, що росія планує мобілізувати ще 400 тисяч. На початку року наша розвідка теж говорила про те, що вони мають намір стягувати й надалі людські ресурси. Можуть назбирати таку кількість?

- Вони мають продовжувати мобілізацію, хоча це для них абсолютно вбивча історія, яка негативно впливатиме на розвиток внутрішньої ситуації в росії. Але мусять це робити, тому що їхні втрати і кількість тих, хто відмовляються, змушують до цього. Їм не вистачає "розхідного м’яса". Їхні атаки лоб в лоб, тактика завалювання піхотою ні до чого іншого, як до додаткових мобілізацій, не призводитиме. Вони постійно закидають нові сили, тому що не можуть нікуди просунутися. У них є два виходи: або закінчувати війну, або продовжувати мобілізацію. Перший не можуть реалізувати, тому що це призведе до краху режиму. Тому і надалі кидатимуть нове "м'ясо". Поки ми нанесемо росії військової поразки, вона не зупинить своїх намагань захопити Україну. Нам потрібно спільно з міжнародною коаліцією шляхом постачання нової зброї, боєприпасів та підготовки резерву здобувати військову перемогу. Іншого варіанту я не бачу. Я не думаю, що ця війна скоро завершиться. Дуже хотілося б, щоб завтра все припинилося, всі повернулися додому, і ми почали жити, як жили до того. Але, на жаль, так не вийде. Поки ми не завдамо росії військової поразки, війна не зупиниться.

- Саме через усвідомлення того, що війна завтра не закінчиться, в Україні також продовжується мобілізація, проводяться навчання. Як працівник штабу, розкажіть, що людині, яку тільки-но мобілізували, треба зробити насамперед?

- По-перше, у нас мобілізація відбувається вже не так, як на початковому етапі. Зараз проводиться ґрунтовна співбесіда у військкоматі, вивчається кандидат, а вже потім визначаються. Якщо людина несла строкову службу, її після певної підготовки пропонуватимуть на ту посаду, яку раніше займала – до прикладу, стрілець чи водій. А з тими, у кого взагалі немає військового досвіду, трохи інакше: розглядають фізичний розвиток і все інше, після чого відправляють на базову військову підготовку, де набувається певний фах. Це може бути як за кордоном, так і в Україні. Тільки після цього направляють до військової частини, де надалі проходитимуть службу. Тут людей вдягають, забезпечують зброєю. І не обов’язково, що вони одразу потраплять на передній край. Часто ще проходять злагодження зі своїм підрозділом. Після цього періоду, який може тривати місяць-три, можуть відправитися на нуль. І то зараз командири підрозділу дивляться, наскільки боєць готовий – чи може одразу виконувати там завдання, чи хоче цього. Можливо, залучатиметься спочатку на другу лінію. Тобто людина проходить такі певні етапи, а потім починає воювати. Тільки з часом стає зрозуміло, чи це воїн.

-  Порадьмо тим, хто вагається, отримавши повістку. Адже були випадки, коли одразу після оформлення без підготовки відправляли на нуль...

- Це недопрацювання тих, хто займав певні посади. Думаю, висновки з цього зроблені, й винні понесуть покарання. Ми не зацікавлені в тому, щоб була така ситуація. Чинити, як росіяни, закидаючи живою силою? Ні, в такій битві ми програємо, тому що їх більше. Нам треба, щоб ті люди, які виходять на передній край, знали, що там робити. Краще витратити трохи більше часу на підготовку, а тоді вже воювати, аніж бездумно втратити людину. Ми так нічого не здобудемо. Тому моя порада така: військовозобов’язаним не ховатися, не боятися військкоматів, займатися самостійною підготовкою. Наприклад, є величезна кількість матеріалу в інтернеті, зокрема в Ютубі. Можна просто подивитися, зрозуміти, ким би ти хотів бути на військовій службі. А вже від того формувати свою підготовку. Обов’язково зайнятися своїм фізичним станом, тому що робота військового є надзвичайно важкою. Потрібно мати сили, здоров’я та власну дисципліну. Усім треба розуміти, що ми сьогодні воюємо не за якусь міфічну землю, або за Крим чи Донбас. Кожен стоїть за свою родину і Батьківщину. Це обов’язок кожного чоловіка – захищати тих, хто цього потребує. Мені здається, ті, хто ухилятимуться, не мають права взагалі називати себе чоловіками.

- Але у нас воюють і жінки.

- Те, що жінки є в українському війську – це велика розрада і щастя. Тому що коли їдеш і бачиш жінку-військовослужбовця, радієш і думаєш: як це так, вона може, а я ні?! Це теж мотивує (посміхається. – О.М.).

- І теж відрізняє від росіян.

- Нас, насправді, багато чого відрізняє. Але я певен, що все одно перемога однозначно буде за нами. Це сто відсотків!

Ольга Москалюк, "Цензор.НЕТ"

Фото надані Михайлом Трачем