Сергій (Борменталь): "У Лимані в нашій лікарні роздавали гуманітарку. Сюди ходили місцеві. Один із них навів на нас ракету"

Автор: Ольга Москалюк

Ортопед-травматолог, лікар-доброволець ПДМШ Сергій, позивний Борменталь, після повномасштабного нападу росії вирішив застосовувати свої знання, вміння та досвід для порятунку військових і цивільних на цій війні. Він також є співзасновником тактично-медичного центру "Контитент". Тут безоплатно вже навчили більше ніж 3000 бійців та близько 2000 звичайних українців основ надання домедичної допомоги і тактичної медицини.

- Такі навчання взагалі мають відбуватися на державному рівні, - говорить мені Сергій під час зустрічі. - Банальні речі, насправді, рятують життя. Це факт. У Штатах, наприклад, після введення подібних курсів для цивільних смертність в рази знизилася. У нас теж кожен має володіти такими знаннями.

- Давай з початку. На цій війні ти ще з 2014 року...

- Як волонтер. Тоді не так просто було до цього мотивувати людей. А ситуація була непростою. Військові ходили в шльопанцях та старих камуфляжах. Взагалі нічого не було! Тому була потрібна допомога. І не тільки із забезпеченням. Щоб ти розуміла, бійці носили на прикладах жгут Есмарха. Як, до речі, зараз кацапи. Тому я прийняв рішення не тільки волонтерити, а й навчати саме тактичної медицини. Тому ми працювали інструкторами.

- Чи не виникало у тебе у той час відчуття, що росія не зупиниться на Донбасі та захоче піти далі?

- Було таке. Ворог ще тоді мав шанс піти масштабніше. Адже на початку ми виїжджали лише за рахунок добробатів, які, до речі, потім чомусь виявилися непотрібними. Я згоден, що армія мала стати структурованою, але у 2014-му її, в принципі, просто не було.

- Янукович добре доклав руку.

- Не тільки він. І Леонід Данилович до того, проти правління якого, до речі, я теж виходив на акції протесту, зокрема "Україна без Кучми". Я взагалі у всіх революціях брав участь, окрім на граніті – тоді ще не міг (посміхається. – О.М.), але ходив мій батько. І аналізуючи оце все, скажу тобі так: зараз, певне, останній шанс України втілити необхідні зміни. Адже якщо все буде так, як у 2015-2016 роках, то це погано. Уже сьогодні можна побачити певні тенденції. Ти ж пам’ятаєш цей прецедент в Буковелі – "Їдь у свій Бахмут!"? Отак уже багато хто забув про війну. Перші пару місяців такого не було. А сьогодні ставлення таке: якщо біля мене не падають бомби, значить, війни немає. Я завжди в таких випадках пропоную поїхати, наприклад, на Схід. Можна не в Бахмут, а в той же Слов’янськ. Завантажимо в машину смаколики, візьмемо дитячі малюнки і поїдемо до хлопців, щоб побачитися з ними. Я ж не кажу йти у шпиталь та дивитися на відірвані кінцівки…

- Судячи із ситуації в Буковелі, про яку ти згадав, декому не завадило б і в шпиталі з’їздити та подивитися.

- Так! Я не можу в соцмережах виставляти ті страшні фото й показувати цю дійсність, тому що мене заблокують. Але, подивившись, як живе Київ, у мене, справді, складається враження, що для людей війни немає.

- А ці постійні сирени й періодичні обстріли не тримають людей в напрузі? Це вже не впливає на психічний стан і, відповідно, сприйняття дійсності, що війна триває?

- Якщо це жодного разу не призвело до якогось негативного наслідку, людина не відчуває великої загрози. Це ж як із автомобілями: трафік великий, але якщо жодного разу в аварію не потрапляв, то можна ж і 150 кілометрів на годину гнати, правильно? Так же думають.

- Та дехто й 200 "топить".

- Абсолютно! Але навіть якщо потрапляє в ДТП, через певний час знову може повторити те саме. Мозок же здатен адаптовуватися до будь-яких обставин. Знаєш, можна ж не забувати про війну, навіть будучи за кордоном. От деякі мої колеги-дівчата виїхали, але там виходять на акції протесту, волонтерять, допомагають Україні. А тут дехто за 400-500 кілометрів від фронту в кращому разі скидають на армію 100 гривень, і то – раз на пів року. Це погано. Я не знаю, як з цим боротися.

- Я якраз хотіла тебе запитати, що з цим робити? Як донести до таких людей, що війна не просто триває, а перебуває в гарячій фазі?

- Тут є один важливий момент. Розкажу тобі, що говорить про це мій знайомий військовий, який багато чого пройшов з 2014 року. Йому 62 роки, троє дітей, купа болячок, але він досі на фронті. Так от він так мені казав: "Серьога, а для чого ми тоді воюємо?! Щоб люди мали тут мирне життя!". От це теж цікава думка. Але ми з тобою можемо зараз вийти на вулицю і запитати хоча б десятьох людей: "Що ви робите для ЗСУ, для перемоги?". Навіть якщо розкажуть, що вчора чи тиждень тому щось зробили, ми ж цього не перевіримо. Так, перші пів року я бачив таке єднання нації, якого не було навіть у 2014 році. Це дуже надихало. А далі усе пішло на спад. Люди не думають наперед. Наші пращури хотіли, щоб ми піклувалися про майбутні покоління, щоб відстоювали свою незалежність і уникали розбрату, який завжди заважав побудувати державу. А як це зробити – не знаю. Не можна ж, умовно кажучи, залишити тут близько 10 мільйонів свідомих громадян, а решті сказати: "Віддайте паспорти та їдьте" (посміхається. – О.М.). Це не варіант. Тому поки маємо таку ситуацію.

- Пригадаймо початок повномасштабки. Багатьох твоїх колег вона застала на робочому місці в лікарні. Ти був на чергуванні того дня?

- Ні, вдома. Сім’ї сказав, щоб ішли в укриття, та поїхав на чергування до своєї лікарні. У нас дуже свідомий завідувач Олег Пилипчук. Він зібрав лікарів. Чекали на поранених. Першу добу інтенсивності не спостерігалося. Правда, ситуація була вкрай напружена через усе, що відбувалося. Особливо коли постійно літали літаки. Згодом, коли росіяни підійшли ближче – до Вишгорода, Бучі, Ірпеня, адміністрація сказала, що усі евакуйовуються, хоч такого офіційного наказу від влади не було. В принципі, їх теж можна зрозуміти. А я, коли 25-го приїхав з чергування до себе на район, пішов туди, де почали будувати барикади. Там познайомився з класними людьми. Цікаво, що поліцейські помахали нам рукою і кудись поїхали. І я не знаю, чи хтось відповідатиме за це. Але їхні обов’язки – це не лише слідкувати за правопорядком. Діти 12 років та бабусі 80-ти не мають замість них носити у мішках пісок, коли поліція втекла. Це неправильно! Хоча, думаю, ти знаєш, хто першими стають колаборантами – поліцейські й СБУ. Тут теж потрібна реформа. Не може бути правової держави, коли частина силовиків такі несвідомі та корумповані. Зараз наша сила в ЗСУ. Але не хочеться, щоб потім знову виникла така ситуація, як у 2015-2016 роках, коли доводилося ходити з хлопцями кабінетами за довідками та доводити, що вони, дійсно, герої (хоч справжні бійці не люблять, коли їх так називають). Якщо люди після такого нічого не зрозуміють, то я вже навіть не знаю…

- Розкажи детальніше про 25 лютого. Що ти бачив?

- Чимало машин тих, хто виїжджав. Але були й ті, хто залишився. Ми виготовляли коктейлі Молотова. Нам проводили інструктаж. Мисливці прийшли з рушницями. У мене ніколи зброї не було. Познайомився там зі своїми побратимами, з якими створили медичний підрозділ. Ми зробили три опорні пункти, де могли надавати хоча б першу медичну допомогу. Готувалися, раптом зайдуть.

- А було таке відчуття?

- Було.

- Вони ж планували взяти Київ за три дні. Навіть парадну форму прихопили, щоб пройтися Хрещатиком.

- Не знаю, про що вони думали, адже взяти Київ нереально. Можна посперечатися щодо їхнього діагнозу – щось середнє між імбецильністю та дебілізмом. Може, сподівалися, що буде, як у Криму.

- Як варіант, не очікували на такий супротив українців.

- Можливо. Я бачив, як тут перекопали все, що можна, і за тиждень кияни були готові до будь-якого наступу. Це, справді, вразило.

- Що було потім? Як ти потрапив у ПДМШ?

- Теж добровольцем (посміхається. – О.М.). Я у дитячій лікарні працюю зі Світланою Друзенко – заступником медичного директора ПДМШ. Після визволення Ірпеня та Бучі ПДМШ там допомагали. Тоді мені Світлана сказала, що вони збираються на Схід. Запропонувала мені. Я погодився.

Взагалі ПДМШ – унікальна структура з точки зору добровольчого формування. Тут тісна співпраця із ЗСУ. Працюємо, як одна родина. Здружуємося з військовими. Обмінюємося телефонами, спілкуємося в соцмережах. Знаєш, на основі ПДМШ взагалі можна робити такий мобільний шпиталь. В ЗСУ то є, але більш пострадянського зразка. А тут задіяні навіть іноземці, які приїжджають до нас – канадійці, американці, я от привіз чеха. Людина у себе взяла відпустку, прибула в Україну і працює парамедиком. Уяви, навіть ні з ким не домовляючись! Причому він одразу попросився на Схід. Ми дуже вдячні таким людям, які нас підтримують. Якби таких структур, як ПДМШ, на державному рівні було більше, ситуація була б інакшою.

- Можна було б врятувати більше життів?

- Це теж. Але важливо, що структура організації є більш демократичною, з серйозними правилами. Тут людські відносини вище за все. Цінність людей така висока, що медикам після ротацій хочеться постійно повертатися.

- Як ти згадав, медики ПДМШ були на Київщині, потім – Харківщині. А ти де саме?

- Був у Мощуні та Ірпені після звільнення. Потім поїхали від нашого ТрО по наближених до фронту ділянках на Миколаївщині, Запоріжжі, Харківщині. Далі – Лиман і Бахмут.

- Які враження у тебе були від побаченого?

- Я ж – дитячий лікар, то мене дуже вразило, що зробили з дітьми... Як би парадоксально не звучало, але до трупів дорослих та важких поранень я ставлюся спокійно. Тому що якщо ще я емоційно у це все включусь, людям, які поруч зі мною, наприклад, медсестрам, буде важче. Я – травматолог зі стажем. Бачив наслідки різних аварій та нещасних випадків. Так, не в такій масі та одночасно. Але ж. А щодо дітей включався емоційний фактор. Дуже їх шкода. Вони ні в чому не винні. Вони ще не пожили. Це непримно вражає. З цим важко. Правда, мене запитували, як я в такому разі оперую зовсім маленьких діточок? Я не стою і не думаю: "Це ж шестимісячна дитинка, як же так?!". Я тоді не виконаю свою роботу належним чином. Тому концентруюся, розмірковую, як зробити максимально швидко та якісно. І все! Це приходить з досвідом.

- Лікарі у професійній діяльності мають свою війну – зі смертю. На жаль, навіть найкращі через певні обставини не завжди здатні її виграти. Можеш пригадати такий випадок на війні?

- Це був солдат із критичними пораненнями, але за нього ще можна було поборотися. Щоб ти розуміла, нас було 7 чи 8 лікарів. Ми усі його по черзі качали, двічі "завели". Ми доклали максимум зусиль, навіть розуміючи, що шансів не дуже багато. Від нас він поїхав ще живий. А потім нам подзвонили і сказали, що помер.

- А ви підтримуєте комунікацію з лікарнями?

- Зараз вона більш-менш налагоджена. Ми важких моніторимо і отримуємо call back щодо їхнього стану. А на початку в цьому питанні був повний хаос. Тепер же спочатку усіх намагаються записати – зафіксувати, визначається складність поранення та сортування (називається тріаж) – куди в яку лікарню. Мені ось дзвонив колега із Житомира, то розказував, що вони зараз завалені. При тому, що деякі лікарні стоять без роботи.

- Чому?

- Я не знаю. Це розподілення відбувається незрозумілим для мене чином. Деякі лікарні перевантажені – реально, немає куди брати пацієнтів. Крім того, бувають такі патології, з якими деякі лікарі ніколи не стикалися. Дуже добре, що не соромляться зізнатися, що потрібна допомога чи порада, і активно комунікують між собою. Я теж не цураюся, коли необхідно порадитися. Бо бувають такі випадки, що навіть боги ортопедії не знають, що з тим робити. Ти правильно сказала: це війна зі смертю.

Взагалі немало було таких бійців, яких ми могли врятувати. Але цього не сталося не через нас. Просто час та обставини грають свою роль. Наприклад, знаю, що пораненого привезуть максимум протягом години, але відбувається обстріл, і це займає три. Бойовий медик на місці робить все можливе. Але ж не всі маніпуляції доступні в тих умовах. Коли пораненого привозять, ми можемо лише констатувати смерть…

Лікарі теж потрапляють у різні ситуації. Вчора (4 квітня. – О.М.) наш анестезіолог брав участь у евакуації, і вони наїхали на дві міни. Наш дрон зняв, як це все розривалося. Добре, що усі були в броні – вижили. Якби її не було – однозначно б загинули. Тобто отакі бувають некеровані ситуації.

- А у тебе були такі?

- Так. Прямо в нашу лікарню прилетіла ракета. Пробила два поверхи, але повністю не розірвалася. У нас був вибір: залишати бійця, у якого артеріальна кровотеча, і йти в укриття, або продовжувати операцію. Ми нікуди не пішли. Зате зробили свою роботу якісно. Вийшли потім на вулицю. А це було перед обідом. Один з наших подивився на все це й каже: "Кухню ж рознесли. Як ми тепер їстимемо?! Знову консерви?!". (всміхається. – О.М.). Посміялися.

- Гумор – дуже класний захисний механізм. Особливо на війні.

- Без гумору це не вивозиться. Ми інколи навіть перегинаємо (посміхається. - О.М.), бо він у нас трохи специфічний.

Ще один приклад, коли виїжджали з Бахмуту – добре "лягали" касети. Навіть військові повдягали каски. Таких історій чимало. Там же криють усім, що є.

- Ми ситуацію в Бахмуті називаємо "м’ясорубкою"...

- Ти там в постійній небезпеці через близькість з ними. Коли за 10 кілометрів, то це таке, хоч можуть дістати артилерією. А тут ближче. Однак мозок перемикається і працюєш.

- З якими пораненнями тобі там довелося стикатися?

- Поранення ж не відрізняються. Тільки зараз більше кульових. Влітку я стільки не бачив.

- Тоді не було таких близьких боїв.

- Саме так. Зараз вони зблизилися. Відстань – 10-15 метрів. Хлопці розказують, що бачать, як кацапи йдуть по трупах своїх же. Їх нічого не зупиняє. БК закінчується, а вони – ні. Я читав німецького лікаря Другої світової війни, де він розказував різні випадки. Наприклад, як форсували Дніпро, у одного бійця була контрактура – не міг розігнути пальця, тому що постійно стріляв. Зараз плюс-мінус таке саме. Хоча вони все одно сунуть. Можливо, їх позаду женуть загороджувальні загони.

- Тому і йдуть: це шанс прожити на день чи годину довше.

- Або дістати поранення чи здатися в полон. Якась альтернатива тому, що ззаду можуть розстріляти. Тож історія НКВД – вони нічого нового не придумують. Це працювало раніше. Вважають, що так само буде й зараз.

- Так працює ж!

- Працює. Але я про те, що вони розраховують на той же результат, як у минулому - що зможуть перемогти. Однак їм це не вдасться. Хоча тут є свої нюанси. Мене вражає несвідомість громадян у оцінці об’єктивної ситуації у потенціалі та ресурсі ворога. Їх – 140 мільйонів, у них в рази усього більше! Не знаю, про що думають деякі наші люди… От хіба саме зараз потрібно будувати дороги? Я розумію: треба освоювати бюджет, і щоб працювала економіка. Але її б краще було поставити на рейки війни – спочатку переможемо, а потім і дороги будуватимемо, і, якщо треба буде, – висушимо Дніпро (посміхається. – О.М.), розумієш?! Просто є люди, абсолютно не дотичні до війни. Вони на початку відсиділись десь на Закарпатті, а зараз з’явилися і усюди розказують, що працюють на економіку та сплачують податки. А якби від них десь 50 відсотків йшло на ЗСУ, то ще було б зрозуміло. Однак цього немає…

- Так це ж залежить від влади.

- Звичайно! До неї теж багато питань.

- Але ж зараз не на часі? Війна. Як кажуть: не можна розхитувати човен.

- Хто сказав?! Треба мати свою думку та висловлювати її. Я не говорю про те, щоб агітувати до певних кардинальних дій. Це, справді, не на часі. Але є з кого і про що потім спитати. У мене на річницю повномасштабки була ротація, то я з донькою хотів подивитися фільм, шукав його, і натрапив на Телемарафон. Там представники влади розказували, що не могли повідомити про наступ, хоч знали про нього заздалегідь. Твоя колега дуже гарно відреагувала: "Це ви скажіть людям, чиї машини розстрілювали на Житомирській трасі або родичам тих, хто не зміг виїхати з Ірпеня". Отака політика нагадує сталінізм: загибель однієї людини – це трагедія, а мільйонів – статистика. От про цю статистику вони тепер і говорять. Знаєш, у мене ж також є знайомі - дуже поважні люди, зокрема юристи, які волонтерять, донатять, але дуже м’яко ставляться до росіян і моєї радикальної позиції, що усіх ворогів треба знищити – вирізати цю пухлину в межах здорової тканини. Один мені відповідає: "Тоді ми будемо такі самі, як вони". Я кажу: "Конкретно тебе жахіття не торкнулися. Але коли б чеченці зайшли до твоєї дружини й зробили щось – не конкретизую, то у тебе б дуже змінилася думка". На щастя, у мене нічого подібного теж не сталося, але я до росіян радикально ставився ще з часів ультрас. Бачив, які вони. Дивись, кацапи кажуть, що ми – нацисти, навіть не розуміючи різницю між нацизмом та націоналізмом. А націоналісти якраз – це основа нації. У мене зараз багато знайомих і декілька близьких друзів - бійці та медики з "Азову", в полоні у ворога. "Азовці" – це приклад незламності і героїчного подвигу, який вони здійснили в Маріуполі і не тільки. Дуже сподіваюся на швидкий обмін та їхнє повернення додому…

Зверни увагу, сьогодні питання націоналізму обговорюється і в ситуації з церквою. Насправді, ми ж не проти Бога. Просто не хочемо бачити агентів фсб у себе в країні…

- Справді, тут не про Бога, а попів.

- Але ж ти бачила заяви на кшталт: яка різниця?! Я відповідав: "То повернімося до часів, коли церква не ділилася на католиків та православних, і усіх все влаштовувало". Однак як щось доводити людям в такій ситуації?! У нас немає радикалізму. Навіть корупціонери не несуть відповідальність за свої дії. Майже щодня з’являються новини, що продають те, що мали направити на ЗСУ. Щодо таких мають бути радикальні міри впливу, щоб вони боялися. Може, це зупинить. А не ці 17 тисяч штрафу за водіння у нетверезому стані, які для нього те саме, що для мене – 100 гривень...

- Так, для людини, яка їздить на BMW X6, 17 тисяч - ні про що.

- Без проблем заплатить і робитиме те саме й надалі! Тому я й кажу, що немає у нас радикалізму, ось і маємо такі ситуації. Треба реформи, і щоб ця тема не заглохла, коли закінчиться війна. А це може по-різному статися.

- Наприклад? Ти які бачиш можливі варіанти? Є думки, що війна закінчиться до кінця цього року або у наступному…

- Як би пафосно це зараз не прозвучало, але все залежить від геополітичної ситуації – чи впишеться Китай, чи робитимуть щось із Тайванем. Якщо так, то це Третя світова, і на нас ніхто не зважатиме, ніякої допомоги нам не варто очікувати. Буде глобальний конфлікт. Повний Апокаліпсис!

- Щось виходить не дуже оптимістично.

- Це дуже поганий сценарій. Я в такий не хочу вірити. Але ж подивись, що часто говориться: зараз буде наступ, у нас багато зброї. Люди просто не розуміють, що її, насправді, замало, щоб просуватися необхідними темпами. На Харківщині восени була несподіванка. Така локальна перемога, яка буває у всіх війнах…

- Ще ж Херсонщина.

- А що зараз із Херсоном?

- Постійні обстріли.

- Вони його зрівняють із землею протягом трьох-чотирьох місяців. Міста просто не буде! Це треба розуміти. Я ж не Арестович, щоб розказувати інше...

- А він би розказав, що за два-три тижні все буде добре.

- Але ж у нас вичерпується ресурс. Зокрема людський – патріотично налаштованих громадян, які готові відстоювати країну якісно. Повістки приходять, а дехто думає, як відпетляти. Мені теж телефонували й питали, чи можу дати довідку про непридатність. Я відповідаю, що ніколи нічого подібного не робив. То просять порекомендувати, до кого звернутися. Кажу: "Ще раз таке почую, приїду до тебе, і тоді довідка у тебе буде реальна" (посміхається. – О.М.).

- А ти не запитував, чому хочуть вирішити питання таким чином?

- Слухай, у мене навіть двоє колег виїхали за кордон. Я їм і руку ніколи не подам! У таких треба забирати громадянство. Розказували: "Це ж моє життя!". Чекай, дорогенький, ти вчився на бюджеті, у тебе держава вже вклала ресурси. Ти можеш до неї, як до структури, ставитися будь-як. Але ж є твоя земля та рідні! І, зрештою, конституційний обов’язок! Але ж ні – кажуть, що хочуть там реалізуватися. Добре. Тільки паспорт України на стіл і будь ласка! А таких жорстких правил у нас немає. Вони б нікому не дозволили поводитися огидно, починаючи від верхівки влади, закінчуючи асоціальними елементами.

Повертаючись до нашої розмови про можливі сценарії завершення війни, скажу тобі так: погано те, що кацапи невичерпні. Глобальні ресурси ще не задіяні. Багато розмов, що у них все закінчується. Ні! Я спілкувався із артилеристами. Вони кажуть, що у росіян тільки С-300 вистачить на сім років. А людей скільки! Там же на офіційному рівні ще не прозвучало слово війна. Певне, вони цього бояться. Адже в такому разі ООН має право підтримати одну зі сторін конфлікту, а тоді це "блакитні шоломи" й заморожений конфлікт. До речі, це може бути одним із варіантів. Але буде фактично повторенням ситуації 2015 року чи Балканського конфлікту. Я не скажу, що це оптимально. Але ми не зможемо постійно в нинішньому інтенсиві вести бойові дії. Будь-яка дія не може бути сталою на певному рівні. Дивись, в тому ж Бахмуті місяці три-чотири тому було більш-менш затишшя – гриміло, але не так, як зараз. Однак і нинішня ситуація там колись повинна закінчитися. Цікаво те, що там немає стратегічних об’єктів. Не знаю, що вони шукають. Може, Завод шампанських вин (посміхається. – О.М.).

- Це точно їхня тема. Оскільки ми знову заговорили про Бахмут. Чи спілкувався ти там з місцевими?

- Їх там майже немає. Здебільшого виїхали до Краматорська, Дружківки, Новокостянтинівки і так далі. А ті, хто залишилися, мають сепарські настрої. По них це дуже помітно…

- Чекають?

- Не те, щоб чекають... Їм все одно. Якщо прийдуть кацапи, для них нічого страшного не відбудеться – "перефарбуються" та й усе. Свідомих вже немає.

Ще залишаються ті, хто забили на своє життя. В основному, це люди похилого віку чи асоціальні елементи. Мабуть, і не треба їх розуміти. Такі завжди були й будуть. Наведу тобі приклад. У Лимані в нашій лікарні роздавали гуманітарку. Сюди ходили місцеві. Один з них навів на нас ракету. Його потім схопили, знайшли переписку, він зізнався.

- Як ти глобально сприймаєш для себе цю війну?

- Настав наш час. У нас був цікавий персонаж Нестор, який завжди обожнював твоїх колег-журналістів і навіть сам шукав з ними спілкування. Такий балакучий! (посміхається. – О.М.). В одному з інтерв’ю він сказав дуже класну фразу: "Ми до цієї війни готувалися з початку здобуття юридичної незалежності".

- А я свого часу обговорювала з деякими політиками те, що незалежність у 1991 році нам далася без крові, якою ми тепер розплачуємося на цій війні…

- Свобода і незалежність – це дерево, яке постійно треба поливати кров’ю. Інакше не буває! Більше 300 років боролися за незалежність, і тут вона дісталася просто бонусом. Люди цього не цінували. Та й політики багато чого витворяли. Я не кажу про Януковича – там і так зрозуміло. Але й про інших, хто був при владі, окрім хіба Ющенка, але він виявився м’якотілим. Ще мій покійний батько казав: "Треба було за справжнього патріота Чорновола голосувати". Тоді був вибір. Трохи схибили. Я не кажу, що ми б втілили сценарій Польщі. Але навіть Литва, Латвія та Естонія довели, що можна бути невеликими країнами, однак плювати в обличчя росії та нормально почуватися, отримуючи підтримку своїх сусідів. У нас - уже як буде. Хоч треба продовжувати працювати не з дорослим населенням, а з дітьми. Це їхнє майбутнє. Для нас ця війна ще буде. Навіть якщо йти за оптимістичним сценарієм, то матимемо непростий післявоєнний період. От дивись: нехай ми таки дійдемо до кордону, але ж треба буде гнати їх далі. Поки не знищити це кодло, ми не будемо у безпеці. Вони через кілька років знову зберуться, закуплять зброю й підуть на нас. Тому маємо винищувати в корінь. Якщо воювати, то до кінця. У нас, ультрас, є такий принцип: або ти переміг, або ні. Ніякої нічиєї!

Ольга Москалюк, "Цензор.НЕТ"

Фото надані Сергієм Борменталем