Максим Скубенко: Українці – така нація. Ми один одного лупасимо до того моменту, як побачили москаля. Тоді все – пішли!

Автор: Ольга Москалюк

Журналіст, медійник Максим Скубенко до 24 лютого минулого року не мав жодного стосунку до військової справи. Однак повномасштабна війна це змінила і спонукала взяти до рук зброю та піти воювати. Сьогодні він на Сході.

- Ми в Бахмуті тримаємо "лінію життя", - говорить мені телефоном. - Зокрема захищаємо трасу, щоб її не захопили москалі. Наш полк, який став бригадою, супербойовий. Один із найбільш бойових підрозділів.

- Ви – молодці! Ми вам усім за це дуже вдячні!

- Щиро дякую.

- Але пропоную почати нашу розмову з повномасштабного нападу 24 лютого 2022 року. У себе на Facebook з цього приводу ви написали таке: "Я мав план для всього і всіх. Але не для себе. Я не розглядав пропозицію евакуації з країни, пропозицію займатися плануванням і інформаційною стратегією в одному з бункерів в центрі Києва, сидіти в Генштабі чи одній з бригад на позиції прессекретаря або ж у зв’язках з громадскістю. Не скажу, що це було мудре рішення, але воно було моє". Як ви його ухвалили?

- Це найважче питання, на яке я не знаю повноцінної відповіді (посміхається. - О.М.). Можливо, це сталося через вплив моїх родичів та через виховання. Але скажу, що це була обдумана, а не імпульсивна історія. Я готувався до цього – займався організацією, налаштовував близьких, адже розумів: щось може статися. Знаєте, коли думка остаточно не сформована і витає в повітрі, тоді простіше. Ти на ній не зациклюєшся. У мене, принаймні, так. Із цією певною невизначеністю ти повністю зживаєшся. Вона тебе не лякає і не напружує. А коли наступає той день, то ти з ясною головою просто ухвалюєш це рішення з мінімальним впливом зовнішніх факторів.

Хоча зараз я усвідомлюю, що вже втомився. Але думаю - зараз іде війна, нам говорять: "Ви – молодці, внесли свій вклад, а у нас тут черга з інших". І от я з хорошим досвідом та навичками й знаннями їду додому, сиджу, п’ю каву, а тут хтось без досвіду переживає те, що я у перші дні повномасштабки? Навіщо?! Для мене це нонсенс! Добре, коли люди проходять таким чином підготовку, але якби вона не вартувала життів. Як кидати у це все тих, хто, може, цього й не хоче?! Навіть не знаю, як краще це пояснити…

- Я розумію, про що ви – відчуття відповідальності за інших, емпатія, реальне усвідомлення того, що відбувається.

- У вас краще вийшло коротко сформулювати (посміхається. - О.М.).

- Ви сказали, що усвідомлювали: щось станеться. Звідки такі висновки? Це результат моніторингу ситуації на лінії фронту? Адже ми знали, що ворог посилює свої позиції на Сході. Чи інтуїція? Що спрацювало?

- Напевне, найбільше аналітика. У мене взагалі – величезне коло спілкування. Відповідно, можна прослідкувати різні індикатори, на основі чого зробити висновок. Його можна назвати інтуїцією, але підкріпленою чинниками, які зафіксувалися в голові. Просто деякі з них ти можеш усвідомити пізніше, як це було зі мною. Наведу приклад. У нас був великий проєкт з американцями по російській дезінформації. Вони мене питали: "Максиме, ви ж підготували план евакуації та подальших дій для працівників організації?" А ще до того слухав корпоративних топпосадовців, наближених до росіян, які говорили, що нічого не буде. І я бачив, що вони в це вірили. Їм дали достатньо доказової бази для цього. Ось тут спрацювала аналітика: москалі завжди брешуть! Якщо вони когось пробують переконати, заплутати – нападемо чи ні, то ми маємо приймати найгірший варіант. Тому що від них не варто очікувати нічого хорошого. Знаю, що за кілька днів вивезли навіть не політиків, а й важливих корпоративних працівників…

- Так і політики теж поїхали, зокрема народні депутати з "Опозиційного блоку".

- Та, але ви розумієте, на них важко зважати. Вони – частина машини, яка може навмисне діяти, щоб вас у чомусь переконати. На це, звичайно, потрібно зважати. "Опозиційний блок" виїхав – індикатор зафіксувався. Але все ж, на мою думку, їх з цього рівняння треба винести за дужки. Мені цікаво в таких випадках дивитися на показники, які до них недотичні напряму. Як-от економіка. Ринок же відчуває. Чому я говорив про корпоративних топ-посадовців? Гроші сильно чутливі. Ці усі медведчуки та інше дно накопичили кошти, але це не той масштаб. Оточили себе золотими унітазами та батонами вони вміють. Однак це не гроші у світовому вимірі, як-от корпорації, де топменеджер заробляє мільйони доларів навіть в Україні. І коли ці люди щось відчувають, на це як мінімум треба звернути увагу.

- Погоджуюся, справді, це показник того, що щось може відбутися. Зрештою так і сталося 24 лютого. Пригадайте, яким для вас був цей день? Як ви дізналися про напад?

- Напередодні я, як завжди, працював допізна. Причому перед тим я ніч не спав, то десь приблизно о другій годині мене вирубило. Моя квартира знаходиться близько до центру. Я прокинувся від сирени та спроб сусідів виїхати. Хотілося сказати: "Хлопці та дівчата, якщо ви не розглянули варіант евакуації заздалегідь, то дійсно думали, що з центру міста на машині кудись виїдете?!" Практика показала, що ні. А я про це і так здогадувався, тому мої близькі виїхали до того. Я пояснював, що краще так зробити. Якщо нічого не буде, посмієтеся з мене, а якщо щось станеться – подякуєте. Зрештою ж подякували.

Так-от я прокинувся. Почалися переписки у робочих чатах. Я запустив розроблений план евакуації для працівників. Якби я був якимось Бетменом або мільярдером, то він би у мене був ідеальним. А коли такого ресурсу не маєш, то починають випливати нюанси, на які треба реагувати. Наприклад, у мене був замовлений автобус, але чувак не приїхав, тому що взяв з рук набагато більші гроші, забив на усі домовленості та поїхав. А у мене люди стояли та очікували на нього. Довелося швидко реагувати, переплановувати маршрути і погоджувати, хто може забрати. Так, був той запасний варіант, тому все пройшло більш-менш нормально. Коли я це все вирішив, випив віски (обожнюю його, хоч з того дня і не вживав) і пішов до військкомату. Найіронічніше, що не до свого (всміхається. - О.М.). Для розуміння, я тоді важив 96 кілограмів. Я подивився по карті, що до мого треба йти вгору, а до іншого – вниз. Вибір був очевидний (сміється. - О.М.).

- Що було у військкоматі?

- Там була якась така дивна ситуація. Знаєте, я взагалі від армії був далекий настільки, наскільки це можливо. Вийшло так, що я пішов у школу раніше, й коли відбувалися усі ці процедури, мені було 14 років, тому про мене у військкоматі забули. Під час АТО ми пішли усією родиною, але нікого не взяли, окрім мого дядька й дідуся, якому було під 80 років. Коли він прийшов на збори, там хтось адекватний сказав, що його не треба відправляти на фронт. А ми з батьком тоді не підійшли. Це для розуміння рівня військкоматів. Тож у мене не було навіть військового квитка. Лише звичайний папірець, де було написано "діловод", якого можна мобілізовувати тільки у разі, умовно кажучи, найстрашніших подій, гірших за повномасштабну війну. Тому я прийшов 24-го без необхідних документів. Відстояв кілька годин в черзі. Записали мої дані, відправили додому і сказали за дві години прийти на Льодовий (стадіон в Києві. - О.М.), де буде збір. Я спитав, що брати. Відповідь: "Ми самі не знаємо". Попрямував додому. Знаєте, у нас з вами може вийти гумористичне інтерв’ю (посміхається. - О.М.), але й цю історію розкажу. Почав я складатися та вдягатися. Щоб ви розуміли, я дуже не люблю спеку. Тому із зимового одягу у мене було весняно-осіннє пальто, а із взуття - кросівки Converse. Я ще раз звертаю увагу, яким тоді був: 96 кілограмів, постійно працюючий, ще й вживав енергетики. Тож взяв із собою пакет Red Bull, а в нього вклав ще один з всякою їжею, яка була в холодильнику – банку ікри, банани. Викликав таксі (увага – 24 лютого, коли війна на вулиці) та поїхав на Льодовий. Там почалося оформлення. Хтось сказав, що цю точку здали. Поруч прилетіло. Ми перебігли в інше приміщення. Пішли отримувати зброю. Знаючи, що це місце вже засвічене, й ворог про нього знає, нас виставили в чергу рядочком! Не скажу, що я такий був суперрозумний і виступив проти цього. Ні. Стояв з усіма та думав не про це. Зрештою отримав я той жахливий автомат. Ще вдалося схопити трошки патронів. Прибігли хлопці й розказали, що зараз поліція жене ДРГшку, то треба добровольці. Я побіг туди ще з двома. Можна сказати, що то вже був перший бій.

- Чому можна сказати?

- Тому що по нас у відповідь ніхто постріляти не встиг. Потім нам сказали, що на Київ ідуть танки - треба зупиняти. Не знаю, чи то була правда, чи перевірка. Але ми зайняли позиції. А я ж розумний: мені від тієї біготні стало спекотно, тож я зняв пальто й був без нього. Пішов дощ. В калюжі й багнюці, притуляючись до якогось металу, я сидів і розмірковував над своїми розумними рішеннями (всміхається. - О.М.). Реально було дуже-дуже холодно. Правда, після того бувало й ще холодніше, але то вже таке.

Тоді на Іподром прилетіло щось суттєве. Нам повідомили, що й нашу точку розкрили, тому треба звалювати. Всі порозбігалися. Почався такий гармидер, що я не розумів, що відбувається. Я, значить, 96 кілограмів, з тим пакетом з Льодового на Іподром, назад і знову ще раз туди. Там сиділи хлопці, яких залишили на всякий випадок. І тут у мене рветься цей пакет, вилітають ікра, банани і Red Bull. Кажу: "Хлопці, забирайте, що хочете, а я пішов". Я так розказую, ніби усе це зайняло багато часу, а насправді лише ніч почалася. Потім з одного боку заходила ДРГшка. Я там фізично не був. Але стрілкотня була хороша. Не знаю, що конкретно то було. Може, хтось стріляв у пустоту – щось здалося. Бо такого я теж бачив достатньо. Біля мене хтось сказав, що є готель, де ми можемо поселитися. Думаю: нічого собі – такі умови під час війни, класно! Дивлюся, а на Іподромі якраз з фур розвантажували величезні ящики. Я тоді прийняв найрозумніше чи найдурніше рішення – підійти. Там був "Айдар", а також Кот (згодом головний сержант роти), який, до речі, пізніше на Сході підірвався на двох протитанкових мінах. Теж цікава історія…

- Розкажіть!

- Вони із головним сержантом 5-ї роти їхали на Mitsubishi Pajero Sport. Наскочили на ці міни. Є фото, що сталося з машиною – вона перетворилася на млинець. А у головного сержанта 5-ї роти зламана нога, у Кота – серйозніше поранення, але він вже повернувся назад воювати.

- Слава Богу, що так! Я подумала, що історія страшніша.

- Це було диво! Так от там біля фур я познайомився з ним, а також з іншими хлопцями. Ми збилися докупи – у взвод. Наш перший виїзд був на Горенку. Тоді для нас був і перший Град, який по нас ввалив. Ми їхали в "Газелі". Були такі веселі, бо ті, хто без досвіду, не розуміли, що відбувається. Добряче гепнуло. У нас – дірки в машині. А ми ж сміємося. Потім виліз посивілий водій, який бачив, що і як летіло. Виявилося, що нам реально пощастило. Далі нас крили усю дорогу. А ми відосіки знімали…

- Це так спрацьовували захисні механізми психіки?

- Не скажу за всіх, але у мене це був адреналін і неповне усвідомлення того, що відбувається. Я ж не знав, що це таке! Ми на тому виїзді стали на чергування з Лешим, який мав досвід АТО. Він мені сказав: "Я тебе зараз навчу, як слухати". Розказав, як летить міна, які звуки, коли боятися, а коли – ні. У мене так було: бачу – Леший падає, то я теж. Якщо ні, то і я стою. А крили постійно. У них тоді арта була безмежна. Ти йдеш – прильот-прильот-прильот. Накривали сильно й усюди. Тому доводилося добре копати. У мене пальці досі потріскані від цього – не заживають, хоч я їх і змащую кремом. Так от йдемо ми з ним. Каже мені: "Зараз покажу тобі, що роблять міни". Там був величезний сталевий паркан – прошитий просто наскрізь. Таке від уламку. Це вже зараз я знаю, що робить Торнадо, С-300 і таке інше. А тоді я від цього всього був далекий. Ти повністю не усвідомлюєш небезпеку, поки не обпечешся. Мені в бронік двічі прилітало. Ну і якісь контузії – то таке, не рахується. Однак у той час я ще нічого такого не бачив.

Десь так там усе і почалося – перший виїзд, другий і так далі. Ми просувалися вперед. І тікали. Це неприємна частина, але реальна. Ми без досвіду, а вони нападали. Пам’ятаю була дамба, де з нами ще стояла "72-ка" (бригада. - О.М.). Був мінометний обстріл, і у них одного хлопця контузило, іншого – поранило, то ми їх витягували. Нам кажуть: "Все, йдемо в наступ". А потім: "Ні, відміняється, бо у них там стільки техніки, що нам – п@здець. Копаємо. От вам одна на усіх бензопилка – робіть бліндажі". А ми навіть не знали, що це таке! Почали копати, щось робити. І тут почали працювати танки. Ну його нах@р! Нам командир взводу говорить: "Ми йдемо назад". Так і зробили. Але згодом знову повернулися. Так підготували комусь позиції (посміхається. - О.М.).

Були й веселі історії. Наприклад, СБУ без попередження на нас гнало ДРГ. Не знаю, як це адекватно розрулилося, але то був треш. Ще один випадок: якось ледь не сталася перестрілка між нами, військкоматом і поліцією. Бо пішла недостовірна інформація. Ми базувалися. Ті приїхали й наставили зброю один на одного. Хтось вистрелив. Тут ми вже підриваємося. Думаємо: провтикали наступ! Знову ж таки – гармидер. Але вирішилося.

- А на Схід ви як потрапили?

- Спочатку нас спитали: "Пацани, хочете бути у складі новоствореного 5-го окремого штурмового полку?". Наше ядро, хто досі тут, погодилися. Нас тривалий час "маринували" в Києві. І от у липні ми нарешті виїхали на Схід.

- Якими були ваші перші враження, коли ви туди приїхали? Адже ситуація на Київщині та на Сході різнилася.

- Ми тримали оборону вп’ятеро більшу, аніж належить батальйону. Більше того, робили такий невеликий контрнаступ – відбили позиції. Крім того, підсилювали інші підрозділи – в Майорську, Бахмуті та ще на кількох точках. Коли ми перейшли вже на Бахмут, наше місце зайняла інша бригада (не казатиму, яка), яка проїб@ла позиції, що здобувалися кров’ю. Тому я б сказав, що це оманлива картинка: де просто, а де – складно. Мені особисто в Києві було страшніше. Неочікувано. Вперше. З одного боку – драйвово. Але до того моменту, поки ти в лісі не побачиш, що ті й@бані москалі зробили з людьми. Я про це навіть не говорю. А у нас були такі герої, що робили фоточки. Нах@ра?! Що вам це дає?! Підтвердження, що ті тварюки таке натворили?! Я такі дії присікав.

Знаєте, взагалі є такі питання, які публічно не обговорюються. А мені інколи хочеться це зробити. Наприклад, про наших військових. У мене пару місяців тому був випадок, коли я їхав після авіаобстрілу - мене викликали на командний пункт. Я був дуже втомлений. Це десь друга година ночі. На дорозі нікого немає. Я їду по місту, де жили люди. Виїжджаю на зустрічку, щоб повернути – там три метри. Тут вилітає машина з військовими. У мене включене світло. Вони мене бачать. Я рукою показую, що зараз здаю назад. Знаєте, що вони роблять у відповідь?

- Що?

- Газують і намагаються зіштовхнути мене бочиною! І це ж вони бачили, що я – військовий, що я показував, що здаю назад. А тепер уявимо на секунду, що вони так побачили цивільного, що б вони зробили?! Я от не знаю… А це ж, повторюся, наші військові. Тобто українські, а не конкретно з нашої бригади. Я тоді перевіряв – підняв на вуха усіх і з’ясував: не наші. Отака об’єктивна реальність та правда. Розумієте, частина людей, зокрема в армії – тварі й виродки…

- Як ви жорстко.

- Треба прийняти той факт, що захищають країну й такі от люди. Не всі військові, як співається в одній пісні, з мудрими очима. Усі дуже різні. Є ті, хто після поранення одразу ж повертаються, бо потрібно воювати й до своїх. Але є й такі, про яких я сказав. Чи треба шанувати українських військових? Так. Підтримувати їх? Обов’язково! Порушив закон, і це доведено? Тоді все чітко й зрозуміло. Нині не той час, щоб змінювати армію. Реформи добре проводити до і після війни. Але не сьогодні. Я працював з реформами. Знаю, що це. У мене складається таке враження: якщо зараз до чогось доторкнешся, повалиться все! Тут все функціонує всупереч. Сюди прийшли люди, які щось роблять, взяли на себе відповідальність та не бояться в певний момент зробити вибір, за рахунок чого рухаються вперед. Дивіться, я так сказав, ви це напишете, хтось прочитає, не зрозуміє, що я намагався донести, і кидатиме в мене камінцями. Я це приймаю…

- Я, наприклад, розумію, про що ви говорите. Не усі військові, скажімо так, ідеальні. Це живі люди з різними характерами, досвідом і так далі. Такий зріз суспільства, яке не є однорідним. Хоча, звичайно, ми - цивільні, шануємо і любимо ЗСУ…

- (перебиває. - О.М.) А я не люблю. Можу собі дозволити. Коли я виїжджаю в цивілізацію, то думаю: немає нікого гірше, аніж військові й таксисти (посміхається. - О.М.). Це такий жарт. Хоч і наполовину. Насправді, мені боляче від цього. Так, ви правильно говорите: люди різні. Хтось сюди потрапив добровільно, а хтось – ні. Я знаю тих, хто не хотів, боявся, але потім робив геройські вчинки. Але було й навпаки – герої чинили інакше. Ми це все можемо згладжувати до того моменту, коли закінчимо війну. Зараз ми можемо закрити очі та вдягнути "рожеві окуляри". Але ж потім ці люди прийдуть в мирне життя. Виникне проблема, що повернуться психологічно та фізично травмовані, морально виснажені. Дехто буде агресивним через те, наскільки втомлений. Але прийдуть і ті, хто нічого в своєму житті ніколи не робив, потрапив у армію, заробив певні кошти (причому для декого космічні), а тут їм немає шани-слави. Думаю, таке вже є й зараз - ходить по Києву й розказує: "Я воював, тому мені всі винні!". Може, й винні. Не може, а точно! Але якщо дійсно воював. На тих, хто справді був на фронті прийде чимало й інших. Я намагаюся це проговорити не у критичному ключі. Хочу показати суспільству, до чого воно має бути готовим. Це стане серйозним викликом. Багато хто пройшов і проходить "м’ясорубку". Однак на одного такого реального прийде три якихось махінатора. Страшно уявити, що буде… Але в той же час, я вірю у військове братерство. Думаю, воно якось сбалансує ситуацію. Чи хоча б спробує це зробити. Я говорю про людей з цінностями, які готові до будь-якого розвитку подій.

- До речі, про військове братерство. Ви також писали у себе на Facebook: "З 24.02.2022 по 24.02.2023 я знайшов вірних друзів". То можна сказати, як би це дивно не звучало, що у війні можна віднайти й відносний позитив?

- Так, для декого це може видаватися дивним, але я отримав від неї позитив у саморозвитку, скинув вагу і привів себе до ладу, знайшов в собі талант до снайперських гвинтівок, зробив невелику кар’єру в армії, не бажаючи цього і опираючись на кожному кроці, але допоміг своєму полку, майже відкрив онліфанс, отримав медаль, зробив Тікток, став героєм документального фільму, знайшов у собі багато доброти і терпимості.

Але договорю про братерство: люди, знову ж, дуже різні. У окопі я сидів із чуваком, який підтримував Януковича. Але під час війни прийшов добровольцем захищати свою землю від москалів. Як вам таке?! У мене це не вкладалося в голові! Хотілося рвати й метати! Ми сварилися, сперечалися. Однак у всіх різні погляди. Цей зріз суспільства просто шалений! Чому на початку "слуги народу" були достатньо успішними, як політична сила? Тому ще це був зріз суспільства. Всі сміялися, що в Раду обрали фотографа. Так а фотографам за кого було голосувати?! Тут теж є цей зріз суспільства. Коли ти з цим стикаєшся, то є два варіанти: або ти це приймаєш, або повністю випадаєш з цього організму. А так не можна. Адже ти маєш знати, як реагує твій напарник на все. Тому що від цього залежить не тільки твоє життя! Хоча скажу чесно: це було актуальнішим під час дуже активних бойових дій. Чим спокійніше стає, тим більше люди про це забувають і починаються чвари через якусь банальщину. Мене це радує. Українці – така нація. Ми один одного лупасимо до того моменту, як побачили москаля. Тоді все – пішли! Тобто у той момент, коли перед нами з’являється цей ворог, ми об’єднуємося.

- Чи думаєте ви про те, коли цей ворог від нас відчепиться? Коли ми його переможемо?

- Ми не зможемо усіх перебити – їх занадто багато. Для того, щоб це кодло від нас відстало, потрібно йти іншим шляхом. От що таке все російське? Такого поняття не існує! Їхня ж музика - українська. Це діалектизм. Письменники мають українські корені. Немає нічого російського! У них треба забрати усе, чим вони так типу пишаються, щоб повністю відчули, що знаходяться в болоті. Бо так же і є! Однак із думкою про щось велике російське. У нас кажуть: давайте позбудемося усього російського. Але ми їх цим підкріплюємо: мовляв, такі вони величні, що від цього не можна відмовитися. Це треба забрати, вирвати!

- Як?

- Тим шляхом, про який я говорю! Немає великих російських поетів! росії, як такої, не існує! Хтось їх називає татаро-монгольським ігом. Я б так татарів не ображав. Це кодло, об’єднане якось типу величчю. Однак реально ж сидять у болоті. У світі розвиток шалений, а воно все там же. Але моральний стан піднесений, тому що вважають себе вєлікіми. Оце треба забирати - тобто те, що їх живить зсередини, бо більше у них нічого немає. Тоді вже можна різне робити…

Ольга Москалюк, "Цензор.НЕТ"

Фото: Facebook Максима Скубенка