Танкіст Ілля Пилипенко: "Після вибуху я знепритомнів, а коли отямився, полум’я вже було всюди, а я був зачинений у танку"

Автор: Тетяна Бодня

Він вибрався з палаючого танка й вижив, але зазнав сильних опіків і складного перелому ноги. Розповідаючи про події того дня на Херсонщині, танкіст Ілля Пилипенко згадує, що під час бойового завдання танк наїхав на російські міни, які вибухнули. Каже, що народився в сорочці, але з короткими рукавами, бо він до останнього боровся за те, щоб урятувати ногу, та з часом йому таки довелося прийняти рішення про ампутацію.

Відповідаючи на запитання, чи не шкодує, що торік пішов добровольцем на фронт, запевняє, що ні, й наголошує, що поки був на фронті, зробив чимало, щоб визволити нашу землю від окупантів.

Попереду у нього протезування і період реабілітації, після якого планує працювати в сучасній майстерні, яка відкрилась у національному реабілітаційному центрі "Незламні" на базі Першого медичного об'єднання Львова.

– Війна багатьох змусила змінити професію. В одному з інтерв’ю ви розповідали, що хоч у цивільному житті працювали в агентстві нерухомості, мали навички водія танка, які отримали під час строкової служби. Після повномасштабного вторгнення пішли у військкомат і сказали, що вмієте водити танк?

– У військкоматі подивились військовий квиток, побачили, що в мене є військова спеціальність і направили мене в 35-ту бригаду морської піхоти. Спочатку було навчання, потім – бойові завдання на Херсонщині.

– Які завдання довелось виконувати у складі бригади? Штурмові дії чи щось інше?

– Подробиць не можу розповідати. Було багато різних завдань, зокрема й штурмові дії. Як прямий контакт із противником, так і робота на відстані.

Були дні, коли ми по чотири-п’ять разів виїжджали на бойове завдання. Були тяжкі дні, були вільніші, але готовність була завжди.

– А коли були на Херсонщині?

– Після навчання якийсь час ми прикривали інший фронт, з якого був можливий прорив, а на херсонський напрямок потрапили наприкінці травня.

– Наскільки тоді сила противника переважала?

– Перший місяць було складно, бо теорію ми знали, але бойового досвіду у нас не було. Окрім того, у них був набагато більшим запас і боєприпасів, і більше техніки. Та й навчені вони були непогано, бо не перший рік уже воюють.

Але потроху ми призвичаїлись і працювали.

– Який бій тоді найбільше запам’ятався?

– Це був день, коли ми виходили на переважаючі сили противника, на штурмові дії. Хоч уся інша робота теж була напруженою, тому що екіпаж працює у зв’язці або з іншими танками, або з іншими підрозділами піхоти. І сказати, що якийсь бій був легшим, а якийсь – важчим, не можна, до всіх готувались однаково. Не можна недооцінювати противника, від нього можна очікувати чого завгодно.

– А у росіян були професійні досвідчені танкісти чи, як і в нас, були люди, яким довелось швидко опановувати військову спеціальність? Як можете їх охарактеризувати бодай за тими відчуттями, які були під час боїв?

– Хоч ми не один танк підбили, ні з ким із росіян не спілкувався. Та вочевидь були деякі екіпажі з досвідченими танкістами, бо ми їх довго ловили. І лише за підтримки західної зброї ці танки нам вдалося знешкодити.

По-перше, у них було багато місць, де вони переховувались. Коли наші хлопці знайшли ці місця, то побачили, що вони танки навіть під землю заривали. Щоб їх не було видно з повітря.

– А як же ви їх знаходили?

– Це розвідка працювала. Коли наші сили почали проривати херсонський напрямок, то тоді вже знайшли їхні схованки і побачили, скільки вони навистрілювали з одного місця снарядів. Їхня кількість була просто шокуючою. З одного такого місця, якщо дивитись по гільзах, настрілювали десь по 500-1000 снарядів.

– Поясніть для невійськових. Це коли танк постійно стоїть на одному місті?

– Ні, це він виїхав, відпрацював і поїхав. Танк на передовій ніколи не стоїть.

– А де ці місця, в яких закопували танки?

– Я особисто не бачив, хлопці їх знайшли вже після мого поранення. В основному це лісопосадки, ліси, де є якесь прикриття з дерев. Тобто, російські танки виїжджали, відпрацьовували і ховались.

Та ситуація постійно змінювалась. На тому напрямку, де я був, ми наступали, вони оборонялись.

– Не пошкодували, що пішли в танкісти, чи у вас тоді особливо не було вибору?

– Я хотів в армію, і мені було не принципово, потраплю я в танкісти, в піхоту чи в артилеристи. Я був готовим навчатись будь-якої справи, аби тільки чимось допомагати. Сказали б, що треба готувати, я б готував. Бо будь-яка робота в армії важлива. Я не вважаю, що хтось більше робить, хтось менше. Всі стараються задля однієї мети – задля нашої перемоги.

– Коли щось стається, люди часто починають думати, що от якби чогось не зробив, то і події б розгортались інакше. Ви так не думали після поранення?

– Мене іноді запитують: якби я знав, що дістану таке поранення, чи пішов би я в армію. Я всім кажу і вам скажу: я б пішов, але того дня поїхав би іншою дорогою. Ні про що не шкодую. Думаю, що за той час, який був на фронті, достатньо роботи виконав. І надалі допомагатиму хлопцям чим зможу.

– Ви сказали, що якби знали, що станеться, то поїхали б іншою дорогою. А ви знали, що дорогу, якою ви поїхали в той страшний день, заміновано?

– Ні, не знав.

– Але ж зазвичай проводиться розвідка, працюють сапери.

– Розвідку проводили. Можливо, щось пішло не так чи хтось не передав інформацію. Або наші розмінували, а ті знову замінували.

– А інша дорога справді була?

– Була.

– Чому нею не поїхали?

– Бо тоді розглядали це питання стратегічно: якою дорогою їхати, щоб було ефективніше працювати.

– Кажуть, що горіти в танку – це найстрашніше, що може трапитись із танкістом на війні. Розумію, що про таке не дуже хочеться розповідати, тому запитаю лише про події того дня. Ви наїхали на міну і що було далі?

– Після вибуху я знепритомнів, а коли отямився, полум’я вже було всюди, а я був зачинений у танку. Почав вибиратись, намагався відкрити люк. Бо там не можна було залишатись. Усі танкісти знають, що якщо не вибратись – це найгірша смерть. Довга, жахлива і болюча.

– На щастя, вам вдалося вибратись.

– Коли припідняв люк і повітря потрапило всередину, полум’я почало розгоратись. Наче протяг був. Боліло нестерпно. Я почав кричати. Але все одно вилазив…

Про це складно розказувати. Я вважаю, що є ті моменти, про які я можу розповісти. А є емоції, які не хотілось би виносити назовні.

– Коли горить танк, броня швидко і сильно нагрівається?

– Коли горить танк, це дуже небезпечно. Танк має великий запас палива, також там є боєприпаси, тому машина може вибухнути, а ти не встигнеш навіть нічого усвідомити. Думаю, ви бачили відео, коли протитанковими засобами вражають танки – і вони вибухають буквально за секунди. Так може бути у кожного, хто наїде на міну. Ніхто не знає, як воно може спрацювати.

– Ви ж не один тоді були у танку?

– Був бойовий екіпаж – троє.

– Що з цими людьми?

– Зазнали контузії, в іншому – без ушкоджень.

– Чому ви найбільше постраждали?

– Міна вибухнула піді мною і я був закритий, тому що у механіка невигідна позиція. Ти їдеш попереду, і якщо щось прилітає, то або біля тебе, або над тобою. Так сталось і в мене, що внаслідок підриву одної міни здетонувала ще одна прямо піді мною, яка пробила броню танка, розтрощила мені ногу й підпалила сам танк.

– Хлопці допомагали вам вибратись?

– Я сам. Потім мене евакуювали.

– Читала, що ви дуже боролись за ногу, щоб її вберегти.

– На кожному пункті евакуації мені казали: ампутація, опіки. Я їм казав, що мені не потрібна ампутація, що ногу відчуваю і ніякої ампутації не дозволю. Вони заспокоюють: не переживай, все добре. Але я наполягаю: не кажіть "ампутація", я собі мотоцикл вибрав, мені не можна ногу ампутувати. Так і їхали. А на останньому пункті, де вже чекав хірург, який робив мені першу операцію і фіксував ногу, мене заспокоїв. Це десь була перша чи друга година ночі. Він мені каже: не переживай, ногу тобі складемо, все буде добре, збережемо її. Сказав, що в Одесі мене потім зустрінуть й лікуватимуть далі.

Тільки після цього я зміг розслабитись і знепритомнів.

– Тобто ви тримались весь цей шлях евакуації, щоб контролювати ситуацію?

– Так. Хоч під кінець не дуже мав змогу їх бачити. Тому що обличчя все запливло від опіків. Але я бодай із ними спілкувався.

– Не уявляю, як ви трималися з такими опіками. Це ж нестерпний біль.

– Украй неприємні відчуття. Але іншого виходу не було. Я кажу всім так: я народився в сорочці, але з коротким рукавом.

– Що було потім?

– Реанімація, тривале лікування. Найбільше мені не сподобався період, який я називаю періодом надії і розчарувань. Це коли в тій лікарні, де я лікувався, мені вже нічим не могли допомогти, і треба було шукати лікарів, які б могли скласти ногу. Для мене той період був, мабуть, найважчим. Ідеш до кожного лікаря, сподіваючись, що це саме він скаже: слухай, зараз я тобі все зроблю, і ти через рік чи два зможеш нормально ходити. А я ще хотів і бігати.

– Ви ж марафонець.

– Так, я любив бігати на довгі дистанції. Можна сказати, що я медитував, коли бігав. Мені це дуже подобалось, хотів далі продовжувати.

Але так сталось, що довелося вибирати: ходити взагалі на двох ногах або залишати цю нефункціональну ногу й ходити на милицях. Тобто, ти ногу відчуваєш, але стати на неї не можеш. І тоді я наважився на ампутацію ноги.

– Надскладне рішення.

– Насправді рішення було не таке вже й складне, тому що мені складніше було до цього слухати від лікарів, що вони нічого не можуть зробити.

Я розумію, що у нас лікарі ростуть, прогресують, дуже велику роботу роблять. Вони – молодці! Але вони не всесильні.

Якщо чесно, коли зробили ампутацію, то мені навіть полегшало. Так, нібито завершився дуже тяжкий етап життя, і ти перейшов на інший. Розумієте про що я?

Коли закінчується цей період надії і розчарувань, в тебе вивільняється мозок і ти починаєш нарешті будувати якісь подальші плани, налаштовуєшся на інше.

– Як прийшло прийняття? Що робили?

– Дивився в соцмережах, на "Ютубі" відео про хлопців, які на протезах можуть далі жити, ходити, ні в чому себе не обмежувати. Подумав: слухай, нічого тут тяжкого немає. Зрозумів, що це не кінець життя, а початок мого якогось нового шляху. Почав рухатись далі, придумував собі нові завдання, щоб потроху звикати до цього всього, приймати це все.

– У вас була можливість поїхати на лікування за кордон?

– Ми подавали заявки на лікування цієї ноги, але всі лікарі відмовляли, казали, що не можуть нічого зробити. Тому я не те що не хотів їхати, просто не було куди. Аби хоч якийсь лікар сказав, що може це зробити, я б, звісно, поїхав. Та, на жаль, цього не сталось.

Я не дуже розчарувався, бо вважаю, що в Україні теж чимало гарних спеціалістів, які багато чого можуть зробити.

– Що ви порадили б людям, які зараз проходять такий самий період надії і розчарувань, перед якими стоїть питання: ампутувати чи не ампутувати, які розмірковують, як жити далі?

– У кожного ситуація своя, але в будь-якому разі це рішення передовсім має бути свідомим. Однозначно треба порадитись не з одним лікарем, а з кількома. Можливо, хтось із них зможе щось зробити, щоб урятувати ногу чи руку. Своя кінцівка, якщо її зможуть вилікувати, це точно краще, ніж протез, яким би сучасним він не був і з якого заліза.

– Коли вам мають поставили протез?

– Орієнтовно десь через місяць. У мене ще знайшли невриному, яку потрібно було видалити, бо вона заважала протезуванню.

– Як ви вирішили стати протезистом?

– Я думав про те, чим надалі зможу займатись. Служити в штабі я не хочу. В національному реабілітаційному центрі "Незламні" Першого медичного об’єднання Львова прикольно. Тут не відчуваєш себе, як у лікарні. Тут молодий персонал, немає якогось такого бар’єру: пацієнт-лікар. Все дуже легко і просто. Я про це не раз казав відкрито. І мені зробили пропозицію. Кажуть: якщо тобі тут подобається, залишайся, є вакансії. Думав недовго, бо зрозумів, що можу допомагати людям, які проходитимуть через ті самі випробування, які пройшов я.

– Ілле, ви стали учасником благодійного медичного проєкту "Неопалимі", який спрямовано на лікування людей, які зазнали опіків під час воєнних дій. Надали вам допомогу, на яку ви сподівались, коли погодились на фотосесію?

– Так, я зараз проходжу лікування в рамках цього проєкту. Це і пластичні хірурги, і процедури. Різні лазери, ін’єкції для пом’якшення рубців.

– Який прогноз пластичних хірургів?

– Має бути ще декілька реконструктивних пластичних операцій, але найстрашніше вже позаду.

– Чого довелось навчатись, опановуючи професію протезиста?

– Я ще не перейшов до навчання, ходжу дивлюся, що роблять хлопці. Поки повноцінно не можу всім цим займатись, бо ще лікуюсь, ходжу на милицях.

– Із фронту повертається чимало важко поранених бійців, люди втрачають кінцівки. Й війна ще не закінчилась, тож ми не знаємо, скільки таких людей ще буде. Як ви вважаєте, чи потрібно Україні розвивати виробництво сучасних протезів, нарощувати обсяги?

– Я думаю, що це один із найважливіших напрямів, тому що один протез на все життя не робиться, їх потрібно постійно змінювати, і попит буде постійно. Треба розвиватись, навчатись у наших закордонних лікарів-партнерів.

– Вам довго доведеться вчитись ходити після протезування?

– Не знаю. Мені хочеться стати на протез і вже побігти. Бо я майже щодня уявляю собі, як на нього стаю.

УВАГА! Охочі допомогти у фінансуванні реабілітації й протезування Іллі Пилипенка можуть скористатися інформацією: "ПриватБанк": 5168752013283570 "Монобанк": 4441114463337038 Пилипенко Ілля Анатолійович

Тетяна Бодня, "Цензор.НЕТ"