Заступник командира 93-ої бригади полковник Олександр Сліпко: "За п’ять місяців біля Барвінкового на Харківщині ми знищили близько ста танків противника. І це тільки танків"
За захист Охтирки минулого року цей офіцер отримав орден Богдана Хмельницького. Це перша його бойова нагорода, хоча Борсук, саме такий позивний має Олександр, воює з початку війни – весни 2014 року, під час виходу з Іловайська разом з побратимами потрапив в полон, укріплював оборону в Пісках і звільняв "сірі" території на Луганщині. Останні два місяці він безвилазно в Бахмуті.
Фото: Роман Ніколаєв
Рік тому він був на посаді комбата і зустрів росіян в Охтирці. Саме його підрозділ – а у лютому 2022 року Олександр Сліпко був командиром 1-го батальйону 93-ої бригади – взяв перших полонених повномасштабного наступу. Нову посаду йому запропонували, коли Борсук навчався в університеті. Підполковник погодився. Перевівся на заочну форму навчання і гайнув у Бахмут. Цю розмову ми записали напередодні його від’їзду на війну. Вже з лінії фронту стало відомо, що Олександр отримав чергове звання полковника.
"НА ПІХОТІ ТРИМАЄТЬСЯ ВСЯ НАША ОБОРОНА"
- Як давно ти служиш?
- З 18 липня 2008 року.
- Як ти потрапив в 93-ю бригаду? Ти хотів сюди після навчання чи такий розподіл був?
- Це найближча бригада до того місця, де я народився і виріс, тому туди й потрапив.
- Не було іншого варіанту, чим займатися в житті?
- Були. Я технік-електронщик 3-го розряду, закінчив коледж. Але хотів бути військовим і став ним.
- Чому? Це 2000-і роки, вже ішли не кращі розмови про армію.
- На той час це була неважка робота, за яку платили стабільні, хоч і невеликі гроші. І можна було, наприклад, раніше піти на пенсію.
Почав я з командира механізованого взводу, і йшов по цьому шляху весь час. Служив тільки у 93-ій бригаді. Що таке піхота? Піхота – це наріжний камінь, на якому тримається вся наша оборона. Ця війна показала, що піхота є основою армії – не спецназ, не десанти. Найбільшу лямку війни, вважаю, тягнула саме піхота. Тому що, по-перше, їх більше, ніж інших військових частин. По-друге, так склалося, що в піхоті є деякі потужні бригади, які задали планку – вони займаються саме війною. Це як фірма, в якої є репутація, і туди ідуть люди, які хочуть саме воювати, а не спокійно відсидіти ротацію. Тому піхота так добре показала себе на початку повномасштабного вторгнення, бо тут були військові кадри, які вміли воювати.
- На початок 2014 року в якому стані знаходилася 93-я бригада?
- Ми були, можна сказати, кадрованою частиною. У нас були розгорнуті тільки одна механізована рота, одна танкова рота, одна артилерійська батарея, ну, і, майже, все. В кінці 2013 року ми шикувались у бригаді, як в "Альфі": майже одні офіцери, ген-ген десь солдат пробіг.
- Техніка була?
- Звісно.
- І вона була на ходу?
- Так. Я служив у першій механізованій роті, у нас була рота прикриття державного кордону. Техніка стояла на довготривалому зберіганні до 2013 року. Але в тому році проводився експеримент – випробування нової програми бойової підготовки. Наша рота брала в цьому участь, нашу техніку зняли зі зберігання, і на штатній техніці ми цілий рік прозаймалися. Навіть їздили у 2013 році на навчання у місто Волгоград.
- І як Волгоград?
- Стоїть. Поки що…
"Я ВВАЖАВ, ЩО УКРАЇНА ЩЕ ДОВГО НЕ ВИЙДЕ З ПРОРОСІЙСЬКОГО ВЕКТОРУ"
- А як ви сприймали події на Майдані? Чи ти розумів, що у нас ворог знаходиться з цього боку, а не так, як багато років говорилося, - ймовірна загроза десь з заходу?
- Це було зрозуміло не тільки у 2014 році. У 2008-му вже стало ясно: якщо ми вийдемо з проросійського вектору, як це зробила Грузія, то з нами зроблять так само. У мене були такі думки, але серйозно я на той час це не сприймав. Вважав, що Україна ще довго не вийде з проросійського вектору. Багато людей, особливо у Східній і Центральній Україні, працювали в росії, у них були родичі в росії. І взагалі, вони пам’ятали Радянський Союз. Вони, як ми їх зараз називаємо, "свідки ковбаси по 2.20", це дуже любили і вважали: росія з нами – це здорово.
- А що змінилося у 2013-14 роках?
- Нічого не змінилося. Просто більш активними виявилися молоді люди, які розуміли: в Європі жити краще, ніж у росії.
- Тобто, покоління, яке народилося після розвалу СРСР, зіграло свою роль?
- Я вважаю, що так.
- Ти належиш до цього покоління? Ти ненабагато старший.
- Ненабагато. Я ще застав Радянський Союз, коли був маленьким. Але теж розумію, що люди живуть краще, наприклад, в Німеччині. То краще мати хліб з маслом, ніж танк – танк на хліб не намастиш. І гордитися тим, що у нас гарні ракети або літаки, але немає чого їсти, – це так собі перспектива.
- Як ти сприймав події 2013 року в Києві? У армійців були різні розмови, різні налаштування, вони отримували різні накази. Ви ж були поруч з 25-ою десантною бригадою, яка мала виїжджати на Майдан...
- 25-та навіть вирушила на вантажну станцію, щоб їхати розганяти Майдан. Але у них сталася ДТП, вантажівка перекинулася, були навіть загиблі. Місцеве населення заблокувало їх на станції, вони не могли завантажитися. Люди вийшли і сказали: ми проти того, щоб армія в цьому брала участь. Це зіграло свою роль у тому, що Збройні Сили не були задіяні на Майдані так, як внутрішні війська МВС, які потім за це розформували, хоча вони просто виконували свою функцію. Проте потім перейшли межу, яку не можна переходити. Не всі військові – ідіоти, ми вміємо думати. Ніхто не хотів би йти бити своїх. Для цього є спеціально треновані люди, їм розказують, що це добре. А у нас інша функція - ми людей захищаємо.
- Коли розстріляли людей, влада втікла, виникло передчуття глобальної війни?
- Ні. Я про розстріли тоді нічого не знав, тому що ми займалися іншою роботою. Ми вже готувалися до можливих дій. Я так розумію, коли були розстріли, почалося і захоплення в Криму адміністрацій, Верховної Ради Криму. Я трохи моніторив Інтернет, але інформації було мало. 1 березня, це була субота, я вже йшов додому, зайшов до штабу батальйону щось підписати і почув, як начальник штабу говорить з кимось по телефону: "Всіх повертайте назад, приїде Хомчак заводити першу роту". Думаю: "В суботу першу роту заводити? Немає чого робити, чи що?" І тоді нас посадили на казармений режим, за день ми отримали боєприпаси, за ніч завантажили їх по машинах – і вийшли в район зосередження. Нас привели в боєздатний стан. А 12 березня ми вийшли на кордон з росією в Луганській області.
- Куди саме?
- Спочатку в Станично-Луганський район, але наступного дня нас перекинули на північ області, в Марківський район. Потім нашу роту розкидали по різних районах Луганської області. Я стояв зі взводом, командиром якого на той момент був. Найближчі наші війська звідти знаходилися у 80 кілометрах. Я стояв в смт Білолуцьк Новопсковського району.
- Коли сталися перші бойові зіткнення?
- До липня ми стояли в Білолуцьку. Там бойових дій у нас не було. 17 серпня ми виїхали в Кутєйніково. Нас підпорядкували командувачу сектора Д. Перший бій у нас стався біля села Петрівське Амвросіївського району. Після того наші зв’язівці на якусь гору виїхали, зловили зв’язок, бо його не було взагалі, спитали у старшого командування, що нам робити. А їм відповіли: "А що ви там робите? Сектора Д вже два дні як немає". Ну, і ми повернулися назад у сектор Б, під командування тоді ще Хомчака, і воювали в районі Іловайська.
- Багато хто говорить, що під час перших зіткнень потрібно було переступити якийсь рубіж, тому що напроти були такі самі люди, рік тому ви з ними зустрічалися на спільних навчаннях… Такий момент у тебе був?
- Конкретно у мене не було. Я розумів, що відбувається. А мій заступник не вірив до останнього, що це росіяни з нами воюють. Поки в Многопіллі не привели полонених росіян. І він тоді: "Так це ж русскіє!" А я: "Так я ж тобі вже три місяці про це кажу".
Під час першого бою ми з БМП стріляли кудись, не сильно розуміючи, куди, власне, стріляємо. Кудись в бік противника. Ну і по нас працювала артилерія. По моїй БМП відпрацювали з влучанням, були поранені. Тоді вже все було ясно. До росії – десять кілометрів, вони стріляли по нас прямо зі своєї території.
"МИ ПЕРЕТВОРЮВАЛИ СІРУ ЗОНУ НА УКРАЇНСЬКУ ЗЕМЛЮ"
- 93-я в 2014 році багато де відзначилася. Ви стояли і біля Донецького аеропорту, заходили туди. Ти також брав участь у боях за аеропорт?
- Ні. Я тоді служив у підрозділі, який був на іншому напрямку. Після Іловайська був виведений за штат, потім призначений у 3-ій батальйон, який якраз знаходився на відновленні. В Піски ми зайшли 23 січня 2015 року, коли події в аеропорту закінчилися.
- Ти кажеш, що один день був у полоні…
- Потрапив туди, коли ми виходили з Іловайська. Наступного дня нас поміняли. Було дуже багато полонених, вони нас швидко міняли.
- Не шукали офіцерів, не тримали їх довше?
- Я якраз за день до того загубив посвідчення офіцера. А оскільки тоді був ще молодий, мав добрий вигляд, ніхто не міг подумати, що я офіцер, бо не був схожий на офіцера. Але я був там не єдиним офіцером, з іншими теж нічого не сталося. Нам тоді дуже пощастило. З нами в полон потрапив комбат, а це була подія досить значуща в ті часи. З нами навіть Захарченко спілкувався, це знімали на відео, в їхніх новинах показували. І через це, вважаю, нас дуже швидко поміняли.
- Це було показово – які вони гуманні?
- Так.
- А як ви потрапили в полон?
- Ми були в бронегрупі, яка пробивала шлях одній з колон. Ми йшли через Многопілля, Осикове, одна частина пішла на Новокатеринівку, і ми мали йти туди. Але ні у кого не було карти, а полковник Грачов, який виводив нашу колону, загинув, і ніхто не знав, куди їхати. Зі мною ротний їхав у машині, він каже: "Поворот на Старобешево, ми через нього заїжджали, давай туди". Ми доїхали до Старобешевого, потрапили на блокпост. Нам у машину двічі з чогось важкого влучило, вона вже не хотіла нікуди їхати. На блокпосту нас оточили, і було два виходи: або нас повбивають, або здатися в полон.
- Ти говорив, що був контужений. Де це сталося?
- Як виходили з Іловайського котла. Перше влучання було в БМП в районі механіка-водія і старшого стрільця, а друге – в башту. Тоді загинув мій заступник, він сидів на місці навідника-оператора, а мене контузило, я знепритомнів, потім очухався. Після цього трошки гірше чую високі частоти.
- Ти потім був у Пісках. Це теж був досить гарячий період, люди гинули…
- У мене у взводі тоді не було жодного загиблого. Було кілька контужених, двох привалило бетоном – вони стояли на позиції "Сауна" разом з добровольцями "Правого сектора". У будівлю влучив снаряд або міна з САУ, і хлопців завалило. Вони живі, непогано себе почувають, у одного тільки досі голова болить. Тоді їх евакуювали "Госпітальєри", надали медичну допомогу. Слава Богу, тоді для нас все обійшлося.
Наступна ротація була на Луганщину. Тоді була перша бійка за Жолобок, ми в ній брали участь. Ця ротація була більш-менш спокійною. Наступна ротація – на Волноваському напрямку. Батальйон стояв від Старогнатівки і до Гранітного. Великий фронт для батальйону -17 кілометрів. Тоді у нас вийшло захопити півтора-два кілометри сірої зони – це працювала четверта рота, на той час командиром роти був старший лейтенант Ростислав Силівакін. Він запропонував деякі дії, я йому допоміг, і в нас все вийшло.
- Як ви просувалися?
- Насамперед в нічийну зону заходила розвідка, вона там закопувалась і залишалася - охороняла піхоту, яка закопувалася далі. Далі піхота покращувала інженерне обладнання. І коли там були вже більш-менш адекватні позиції, ми могли виявляти себе. Коли ми зайшли, найближча позиція ворога від нас була десь за кілометра півтора, а коли виходили, найближча була вже за 400 метрів.
- Тобто ви сіру зону робили підконтрольною?
- Перетворювали сіру зону на українську землю.
- А наступна ротація?
- Вже була на старі місця – район Донецького аеропорту. Батальйон тримав "Зеніт", шахту "Бутівку" і район "Царської охоти". 72-а бригада перед тим відбила у ворога позицію "Орел". Там ми теж копали, щось робили, покращували, виходили на нові позиції. Наприклад, на "Бутівці" нічого нового особливо не зробиш, але вся ротація була войовнича, ми намагалися щось зробити.
- Ти був уже на новій посаді, не командиром роти?
- Так, був заступником командира батальйону, став ним ще на Волноваській ротації.
Наступна ротація сталася знову на Луганщину. Третій батальйон був на Кримському, другий – на Новотошківському, перший – в районі Жолобка. Я командував мотопіхотним батальйоном, стояв у районі Трьохізбенки, Кряковки і туди далі.
"МИ ВЗЯЛИ В ПОЛОН ЧОТИРЬОХ – ДАГЕСТАНЦЯ БЕЗ НАСТРОЮ І ТРЬОХ "ГНОМІВ"
- У тебе не було передчуття великої війни?
- Не було. Але 17 лютого 2022 року ми з’їздили на рекогносцировку на ті рубежі, які ми мали займати. Я так скажу: я вважав, що на той момент війна не розпочнеться. Тому що реально російське угрупування було не готове, і вони зайшли неготовими. Вони вважали, що ми або злякаємося і не будемо чинити супротиву, або їм хтось навіяв, що Збройні Сили одразу здадуться, лише пара якихось націоналістичних батальйонів постріляють, але недовго. Їх обманули, сказавши, що Збройні Сили – не націоналістичні батальйони. А виявилося - націоналістичні…
- Де ти був 24-го, коли почалося?
- 24 лютого я був у Полтавській області. Нас вивели в райони, щоб ми змогли більш-менш в разі якоїсь провокації вийти на ті рубежі, які мали займати. Але стали ми достатньо далеко від кордону, щоб, по-перше, нас ніхто не виявив, що ми там є, по-друге, щоб, як казали, не спровокувати ворога. 24 лютого десь о пів на першу ночі мені подзвонив командир бригади, сказав, що є потужна інформація, що о четвертій ранку все почнеться. Але з 2014 року кожен день є якась потужна інформація, я вже ці інформації не сприймаю. Сказав: "Так, звичайно, все добре". У мене пів батальйону (колісна техніка) стояло в лісі, пів батальйону їхало в поїзді (гусенична техніка) в Сумську область на розвантаження. О п’ятій годині ранку я встав, думаю, треба вийти з лісу, подивитися, піймати Інтернет – може, щось сталося. Вийшов – а там війна: ракети, авіація… Я назад. Ми з заступником командира батальйону з озброєння вели цю колону. Я кажу йому: "Льоха, вставай – війна!" - "Яка війна?" - "Поїхали!" Батальйон прибув на станцію Охтирка, а там нам сказали що у них перезмінка, вони не будуть подавати состав на розвантаження. І нас почали розвантажувати аж о 9.30.
Коли я розвантажувався, по Охтирці вже їхала колона російської техніки. Інформацію про це нам передавали інші підрозділи, в основному 91-ий полк оперативного забезпечення, зараз його називають 91-им полком підтримки. Я увійшов у взаємодію з командиром полку, він дуже довго цього хотів, а у мене не виходило зв’язатися, бо було багато справ: розвантажувався батальйон, мені визначали рубежі, три рази мінялася задача, куди виходити. Куди я мав вийти – там вже були росіяни. Я телефонував командирам 2-го та 3-го батальйонів, питав, де вони. 3-ій був на своїх рубежах, бо виїхав на добу раніше, ніж ми. 2-ий розвантажувався – навіть не на станції, а просто з платформ скидали "бехи". Командир мені сказав: "Це вже третій рубіж". Уточнюю у командира бригади завдання: "Може, мені теж ставати на третій рубіж, бо до другого вже не доїду?" "Ставай". І я тільки на одному місці вийшов на третій рубіж, а на двох інших вже вступив у бій з росіянами на околицях Охтирки. 24 лютого близько 10-11 години ранку я вже вів бойові дії.
- Це до вас приїхав КрАЗ росіян?
- Так. Їхала моя друга рота в колоні на рубіж, який я визначив, а ззаду до них прилаштувалися КрАЗ-екскаватор і КрАЗ із секцією понтонної переправи. Вони собі їхали-їхали і несподівано зрозуміли, що їдуть не зі своєю колоною, почали по нас стріляти. Ну а оскільки вони з автоматами, а ми на БМП, то у них небагато чого вийшло зробити. Чотирьох взяли у полон, їх всюди показували. Один дагестанець, такий… без настрою, і ще три "гноми" маленькі.
- У них вже були якісь позначки, якісь літери - V, Z?
- Це було центральне угруповання, вони їхали з О. Одного полоненого мені на вокзал привів місцевий житель. Це був російський солдат з 96-ої бригади розвідки. Він дістав поранення - хтось його підстрелив у плече, місцеві або охтирський полк, і він їхав на таксі в лікарню. Але не доїхав…
- Таксист привів його до вас?
- Не таксист, а місцевий мужик, він раніше опером був, чи що – такий старенький, маленький. Привів мені того бійця. Стоїть, дивиться на мене. Питаю, чого хоче. "Ви знаєте підполковника Ткачука?" - "Ні". – " Він хоче з вами поговорити". Дзвоню, він питає, а що там дід. "Дід, - кажу, - нормально, все добре". Він стоїть далі, на мене дивиться. Питаю: "Дід, чого ти хочеш?" - "Хочу воювати"…
- Хоч в якийсь момент була паніка?
- Був страх – страх невідомості. Неясність обстановки – це страшно. Я не розумів, що коїться в інших частинах країни. Дзвонив своєму другу дитинства, він був у київській теробороні, питав, що у них. Дзвонив хлопцям з 92-ої бригади, питав, що з Харковом, бо до мене дійшли чутки, що там бої. Серйозного зв’язку не було, не можна було зайти в інтернет, подивитись новини. По вотсапу можна було спілкуватися, обмінюватися повідомленнями. Це нас рятувало, тому що зв’язок не працював. Командування бригади знаходиться в іншій області, а мені треба було доповідати обстановку. І ми це робили тільки за допомогою вотсапу.
Мені поставили завдання виходити на Тростянець. Але противник заходив з боку Великої Писарівки, минав Тростянець і виходив одразу на Охтирку. 24 лютого я був у ще не окупованому Тростянці – ми обирали, де батальйон поставити. Повернувся назад - і якраз в той момент перша рота вступила в бій на заправці "Маршал". І я вже нікуди не рипався, щоб зберегти те, що ми вже зайняли. 25-го вони спробували другий раз по тому ж маршруту зайти в Охтирку, теж у них не вийшло. І більше штурмів Охтирки не було. Це навіть не назву штурмом, просто просування.
- Коли ви почали палити колони техніки, тоді зрозуміли, що їх можна зупиняти?
- Перша колона пройшла повз нас. Ми ще розвантажувались, а вона пройшла по сусідній вулиці – і далі в Полтавську область. З ними вступив в бій 91-ий полк, але це полк оперативного забезпечення, він не мав таких засобів, щоб вести бойові дії з такою броньованою технікою. Вони спалили пару КамАЗів, а танки пройшли далі.
Друга колона була… Теж спочатку їхали танки. Вони пройшли через нас, а за ними йшов командний пункт 96-ої бригади розвідки на КамАЗах. Тоді піхота показала, що так не можна їздити по українській землі. Багато шкоди їм наробили, і секретну апаратну захопили з телеграмами - наказами перейти на українську територію, і набрали полонених. Загиблих було багато зі сторони росіян. Навіть була карта командира цієї бригади, але пуста, на ній нічого не написано, тільки олівцем нанесені дії, які вони мали зробити. Вони не знали, де саме ми знаходимося.
Лютий 2022 року. Олександр Сліпко крайній праворуч
…Мені доповідає командир роти, що їде колона – танки, БМП. "Вогонь!" Танки проїхали, БМП і КамАЗ постріляли. Чую, що бій затих. Виходжу на нього, питаю, що там. Каже: "Та ми тут їх настріляли!.." - "Наші втрати?" - "Два "300-х". "Як це – два "300-х"? – питаю. – Так не буває. Адже техніка їхала, купа людей". – "Ну, так вийшло…" Вони ще піхотний бій завели, спішилися, віджали заправку "Маршал", будинок. Там промзона йде в бік Великої Писарівки. Вони увійшли в промзону, вели там бойові дії. Ми знову забрали ту промзону, вернулися на "Маршал". Це в перший день було. І все – вони поїхали і в цей день більше не верталися. Їх просто обманули – сказали, думаю, що ми не будемо чинити опір. І вони їхали, можна сказати, по-похідному, не розгорталися в бойові порядки. Мало хто з них стріляв.
- Місяць ви пробули на Сумщині. Є статистика, скільки за цей час набили техніки, взяли трофеїв? Можете щось сказати?
- Взяли трофеї, деяку новітню російську техніку. Скільки техніки побили, я особисто не рахував. Вона горить – і добре. Дуже багато техніки було знищено у Тростянці. Плюс багато людей вбили у перші два дні і потім уже, на підступах до Тростянця, коли батальйон звільняв Тростянець. Ми з двох сторін від міста виходили. Там є маленьке селище Смородіне, передмістя Тростянця. Коли ми його зайняли, вбили там 14 чоловік, один зміг втекти і, видно, сказав своїм у Тростянці, що українська армія вже тут. Але це були вже не кадрові російські військові, а мобілізовані з Донецька. І вони здійснили контратаку ввечері. Ну, намагалися здійснити. Але через збіг обставин їх виявили, перш ніж вони почали спішуватись із "Газелей" і ПАЗіка. Це зіграло нам на руку, їх там дуже швидко знищили. Там вони втратили до 40 людей.
- Як вони відходили з області? Ви їх доганяли?
- Моральний стан цих військ був дуже незадовільний. Командир 13-го танкового полку застрелився після того, як вони відходили з Тростянця… Мені ще комбриг казав: це ти убив цього генерала. Нам місцеві сбушники скидали перехоплення телефонних розмов. Вони були досить цікаві. Якщо на початку березня вони ще вирішували, коли підуть на Охтирку чи на Лебедин, то буквально через тиждень після цього постійно нили в трубку: "Трупы лежат, они воняют, надо их вывезти, а вывозть некуда. Остальные ходят, смотрят..." Взагалі, противник поводив себе неактивно в плані ближніх боїв. Наприклад, у нас була група з колишніх військовослужбовців першого батальйону, протитанкового дивізіону - вони мобілізувалися в перший день, ними командував колишній командир батальйону. Вони робили засідки на комунікаціях противника. Якщо противник отримував втрати на якійсь дорозі, він більше по ній не їздив. Дійшло до того, що ми охопили Тростянець так, що залишилася тільки одна дорога – на північ, на Боромлю. Саме по цій дорозі вони і тікали.
"НАС ВІДПРАВИЛИ У БАХМУТ, ТОМУ ЩО, ХОДЯТЬ ТАКІ ЧУТКИ, ПРЕЗИДЕНТ СКАЗАВ: ТІЛЬКИ 93-я ВТРИМАЄ МІСТО"
- Із Сумщини ви потрапили на Харківщину…
- Так. Наступного дня після того, як звільнили Тростянець, ми вже завантажилися на потяг і поїхали на Харківщину. Я обіцяв командирам рот три дні на "розграбування", але не виконав свою обіцянку. В давні часи "три дні на розграбування" давали найманцям. В нашому випадку місцевий фермер обіцяв бійцям другої роти, що коли вони візьмуть Тростянець, то подарує їм свиню. Не встигли її забрати, бо нас одразу перекинули на інший напрямок. Це тоді був напрямок зосередження основних зусиль – росіяни хотіли вийти на Барвінкове, звідти на Лозову, далі – на Павлоград і оточити угруповання, яке знаходилося в ООС. Там були дуже великі сили ворога. Наша бригада п’ять місяців вела важкі бої, несла багато втрат. Але противник вичерпав свої наступальні можливості і Барвінкове так і не взяв.
- Вони тоді за своїм задумом дійсно могли взяти Луганщину і Донецьку області…
- Такі у них були плани.
- Де стояв батальйон, яким ти тоді командував?
- Спочатку ми зайшли як резерв командуючого сектору "Схід". Стояли ми біля Лозової і кожен день, як цигани, переїжджали все ближче і ближче до лінії фронту. В один з днів ми по тривозі вийшли на рубежі, які нам призначили, зайняли їх. Частина цього рубежу за п’ять місяців так і не помінялася. Інші мінялися, ми відходили, поверталися назад. Але той рубіж… Можу з гордістю сказати, що його обрав я, бо мені визначили іншій. Я провів рекогносцировку, зрозумів, що цей буде кращий, вийшов на нього. І друга рота там п’ять місяців стояла, нікуди не відходила.
Спочатку ми стояли у другому ешелоні, перед нами був зведений загін 25-ої бригади на КамАЗах-зерновозах разом з 3-ою танковою бригадою. Але вже через три дні ми стали переднім краєм оборони, бо противник їх продавив, і вони вже не мали ніяких можливостей вести бойові дії.
- Хто стояв навпроти твого підрозділу?
- Спочатку це був, по-моєму, 247-ий стрілецький полк. Можу помилятися, але в номері точно були цифри 2 і 7, ще одну цифру вже не пам’ятаю. Через місяць зайшов наш старий "товариш" - 4-та танкова дивізія, з якою ми воювали на Сумщині. Це Кантемирівська дивізія, вона дислокується в Московській області, в місті Наро-Фомінськ. У них техніка нова – танки Т-80БВМ, що мають тепловізійні приціли. Вони в технічному плані дуже сильно переважають нас. Із-за цього ми несли втрати.
- Ви їм також наносили ураження?
- Звісно. Десь у липні місяці ми з командиром 2-го батальйону порахували, що за п’ять місяців на цьому напрямку дій бригади було знищено близько 100 танків противника. Це тільки танків. У серпні поміняла 30-та бригада. Ми думали, що поїдемо на відновлення – а поїхали відновлюватися на Бахмут. Там якраз класно відновлюватись…
- Де стояв твій батальйон? Тоді ще можна було заїжджати в місто з різних сторін…
- Ми стояли не в населених пунктах, а в посадках, полях – за містом. Будь-яка оборона міста починається за містом.
- Чому росіяни так вчепилися в Бахмут?
- Це політичне рішення, не більше того. Бахмут не такий важливий, він в ямі знаходиться. Можна сказати, хазяїн ПВК "Вагнер" Пригожин так собі здобуває якісь преференції. Хто знав рік тому, хто такий Пригожин? Та ніхто. А зараз всі знають, що це поважна людина якась. Але з тими силами і засобами, які вони там зосередили, те, що вони досі не взяли Бахмут, - велика заслуга Збройних Сил і взагалі сил оборони України, тому що там держали оборону не тільки ЗСУ. Особливо в останні місяці - там були прикордонники, Нацгвардія. Багато хто.
Були такі чутки, що нас відправили у Бахмут, бо президент сказав: тільки 93-я врятує місто. Були втрати, були втрати позицій і відновлення назад цих позицій. Але десь через місяців два фахівці з тієї ПВК почали закінчуватись, і вони почали більше давити нас масою, ніж підготовкою. Звісно, зіграв на руку снарядний голод, який був в Україні.
"ВСІ ЧЕКАЮТЬ КОНТРНАСТУПУ. І ВІН, ВВАЖАЮ, БУДЕ"
- З Бахмуту ти поїхав на навчання в Київ. Після того підрозділ вивели на відновлення, але згодом знову повернули в ті самі місця.
- Так. Взимку бригаду виводили на відновлення. На російських пабліках дуже раділи з цього приводу. Казали, що "как сообщается, 93-я механизированная бригада, которая является достойным противником, выходит из Бахмута на ротацию".
- В який момент ти зрозумів, що "друга армія світу" тільки так називається?
- 24 лютого, в той момент, коли мені сказали: "У нас два легких "300-х". А взагалі "друга армія світу"… В 2013 році, коли я був на навчаннях з 20-ою мотострілецькою бригадою, бачив їхній рівень підготовки. Так, у них нова техніка, у них нова зброя, але у них багатонаціональна держава, там є люди, які не розуміють російської мови. Як ними керувати в бою? Ніяк. Це Південний воєнний округ, там з "білих" були тільки офіцери, солдати або з Північного Кавказу (бо це поруч), або з якоїсь Чукотки, вони взагалі не розмовляють російською. Знають елементарні команди - і все, цього досить. Проблеми у них дуже великі.
Дуже багато людей в росії вважають, що ми – нацисти, що нас треба вбивати. Ми воюємо не з путіним – ми воюємо з росією. Не буде так, що завтра – раз, і війна закінчилася. Не буде. Все буде добре, але не сьогодні і не завтра.
- Без допомоги іноземних партнерів, інших країн ми б не вистояли, як думаєш?
- Не вистояли б, я в цьому певен. От росія, можна так назвати, - танкова держава. У них багато танків, і на це робиться ставка – не на авіацію, артилерію, а на танки. Оті початкові рухи колон дали нам це зрозуміти одразу. Це була маса броньованої техніки, яка наступала на Україну. З протитанкових засобів, які мали ефективно з цим боротися, Україна мала лише "Стугну" і "Корсар", більше нічого.
- А "Джавеліни", NLAW?
- Я вважаю, що за цю війну себе показали "Стугна" і NLAW – вони краще, ніж "Джавелін". "Джавелін" занадто складний. В NLAW ти натиснув дві кнопки і вистрілив… Я знаю тільки два випадки, коли NLAW не знищив танк. І то чув про це від людей з інших підрозділів, і вони теж це від когось чули. Це дуже потужна штука.
В батальйоні були "Джавелін", NLAW, Т-4, панцерфаусти. Всі танки, в які влучали NLAWами, були гарантовано знищені.
- Скажи, за цей рік був день, коли ти пошкодував, що пішов в армію?
- 23 лютого. Я їхав з дому і думав, що вже не повернусь. Такий у мене настрій був.
- А зараз? Майже рік тотального супротиву. Ти на своєму місті? Ти військовий?
- Так. Я не шкодую, що пішов в армію, тільки з однієї причини: мене б все одно мобілізували, а так я хоч щось вмію робити.
- Розкажи про своїх підлеглих, які тебе дивували. Може, вони і раніше служили, але не проявлялися.
- Є у мене така людина – з тих, від кого я не очікував героїзму. Від кого чекав, ті показали себе фахівцям, молодці, їм треба дати по нагородному пістолету, звання Героя України і назвати на їхню честь вулиці в Тростянці. А з тих, від кого я не чекав… Є боєць, він родом з Луганської області, все життя прожив там і в Донецькій області. Він називав деенерівців "ополченцами", я його вкидував "контрикам", щоб вони його прослуховували, хотів звільнити… У нього багато знайомих на тій стороні. Все це мені здавалося вкрай підозрілим. Але він так себе показав! Можливо, із-за того, що в його дім прийшла війна. Це зараз окупована територія. І він себе проявив дуже потужно. Він був на посаді командира відділення – згуртував відділення, показував своїм прикладом, просто божественний боєць.
- Коли тобі запропонували вчитися, ти вагався – їхати в Київ чи ні? Адже деякий час не будеш брати участь у війні.
- Я подав документи ще у 2021 році. Якось подзвонили, сказали, що ми підемо на заочну форму навчання. Ну, добре, хоч вилізу з цього підвалу, поїду подивлюся на людей в різнокольоровому одязі. А в кінці серпня все змінилося: ідете на денну форму навчання, через чотири дні потрібно бути в Києві. Звісно, важко було батальйон кидати. Ситуація була дуже погана: батальйон в Бахмуті, а там стабільно погана ситуація. При цьому я їхав на навчання, мені здавалося, що я кидаю людей. Нічого, запевнив я себе, без мене справляються. Тому що – що? Тому що я їх виховав!
- Ці декілька місяців навчання пройшли не без користі?
- Ні, вони не минули марно. Ми зараз як воюємо? Молоді офіцери призначаються на досить значні посади. Але часто командирам батальйонів не вистачає знань. Ми справляємося тільки за рахунок свого особистого досвіду. Я був командиром роти, був заступником командира батальйону два роки. Про заступника командира батальйону кажуть, що це людина, яка за все переживає і ні за що не відповідає. Так, коло обов’язків, за які він відповідає, досить мале, але він завжди залишається за командира батальйону в разі його відсутності. Фактично я раз на два місяці залишався замість командира батальйону на тиждень, і так два роки. Деякий досвід у мене був. Потім я командував одним батальйоном, потім мене призначили на інший. Університет не готує тебе як вузькопрофільного спеціаліста – він розширює твій кругозір по інших напрямках, з якими ти не стикався: з артилерією, авіацією, з повсякденною діяльністю, це теж важливо. Тих людей, які зараз стоять на посадах, обов’язково відправлять на навчання. Без цього, я вважаю, неможливо. Можна наробити біди, за яку тебе легко посадять – не за те, що ти втратив позицію, а за те, що у тебе якийсь зам по тилу вкрав три вагони соляри, а ти про це не знав. Прийдуть хлопці, які подивляться уважно документи – і ти поїдеш захищати камеру…
Фото: Роман Ніколаєв
- Є у тебе план, як святкуватимеш нашу перемогу?
- Плану у мене немає. Але у мене є така мета – дожити до дня перемоги, тому що я не знаю, як це – бути переможцем у війні. Мені просто цікаво подивитись, що це буде, "что это такое".
Всі чекають контрнаступу, і він, вважаю, буде. Тому що, як пишуть російські люди, яких я читаю, і їхній аналітиці більш-менш можна вірити, влітку, коли росія вперлася в Ізюм, Бахмут, Попасну, Україна готувала резерви. І осінь нам показала, що Україна підготувала резерви. Зараз вони пишуть: ми вперлися в Бахмут, а Україна готує резерви. Це буде підготовлено. Зараз просто ще не час, у нас немає ким контрнаступати. Але через деякий час буде. Не можна все життя оборонятися. По-перше, це не відповідає вимогам бойового статуту. Оборона має бути активною. Ось вийшли два боксери на ринг – якщо ти весь час будеш в обороні, ти ніколи не виграєш бій. Треба завдавати противнику втрат. Ми не зможемо вбити 140 мільйонів росіян, просто фізично не зможемо, це дуже важко. Але кожен контрнаступ завдає іміджевого удару їхній владі. Мовляв, ми – друга армія світу, а в Україні 30 чоловік з дерев’яними автоматами, як вони показували перед вторгненням, тренуються, армії у них немає, нічого немає.
Але їх б’ють. Коли б’ють в обороні, по карті не видно, скільки там людей валяється. А коли ти бачиш, що – оп! – і три області звільнили, і Харків, і Херсон… Їхні люди, може, почнуть щось розуміти, хоча б їхні еліти почнуть давити на владну верхівку, що ця війна невигідна, її треба завершувати хоча б як-небудь. А в такому разі перемога має бути на наших умовах.
Віолетта Кіртока, Цензор. НЕТ
