Андрій Сербін: "Чимало російської піхоти вбилося об Бахмут. На це міг бути розрахунок – ми тримаємо місто, а вони туди пруть, як таргани, та гинуть"
Андрій Сербін, який до повномасштабної війни працював юристом, нині служить у 210-му окремому спецбатальйоні "Берлінго". Поєднує посади водія-стрільця та оператора БПЛА. Питаю, чому так?
- У нас у батальйоні є окремий взвод БПЛА, але вони не встигають охопити всю територію і обслуговувати нас, - пояснює. – Під час ротації в Києві наш ротний запропонував мені: "Не хочеш повчитися літати? Будеш аеророзвідником від роти". Я вирішив, чому ні?! І от зараз нас двоє – ротні БПЛА. Ми постійно з нашою ротою. Це дуже зручно. Заїхали в Бахмут. Тут хлопці виходять на спостережні пункти, а я щодня займаюся аеророзвідкою - облітаю територію, дивлюся, де скупчення п@дарів.
- Це дуже цікаво. Особливо, якщо врахувати, що ти до повномасштабки - юрист BIHUS.info (Андрій посміхається. - О.М.). Як ти потрапив на війну?
- Я потрапив не в перші дні. Спершу відвіз сім’ю на захід України, а потім вони виїхали за кордон, де перебувають і cьогодні. Тоді вже 3 березня пішов до військкомату. Спочатку мене не хотіли брати…
- Чому?
- У мене на той час була спеціальність "діловод діловодства". Кажуть: "Ти нам не підходиш. Нам потрібні стрільці". Пояснюю: "Так я все вмію! Дайте мені зараз автомат – я вам його розберу й зберу. Знаю, як ним користуватися. Я такий самий стрілець, як і будь-хто, хто сюди приходить. Так, у мене немає військового досвіду. Але є бажання!" Вони трохи подумали, зрештою погодилися й відправили до президентського полку.
- Нічого собі!
- (посміхається. – О.М.). Тоді готувалися до оборони Києва. Цією підготовкою займався Олександр Сирський - Командувач Сухопутних військ, до яких входить і президенський полк. Усіх забирали туди. Вдягали, взували, видавали броню й зброю. Я потрапив у окрему спеціальну 34-ту роту, яка потім стала окремим спецбатальйоном "Берлінго".
- А як ти взагалі вирішив піти воювати? Думав про це заздалегідь?
- Я над цим особливо не задумувався. Завжди вважав це обов’язком. Ще за два тижні усі говорили, що буде повномасштабне вторгнення. Я це теж розумів. Тому це рішення прийняв для себе завчасно. Інших варіантів навіть не розглядав.
- Юристи загалом – люди відповідальні та організовані. Пам’ятаю твій список порад журналістам, як поводитися у конфліктних ситуаціях. А для себе ти щось подібне на початку повномасштабки складав? От у разі того-то дію так-то.
- Фізично список не складав, але в голові плани були. Певне, професія накладає свій відбиток (посміхається. - О.М.). Я за ці два тижні до повномасштабної війни робив запас продуктів, які не псуюються. От іду з магазину – обов’язково несу пару банок тушонки (всміхається. – О.М.). Купив також ліки, газовий пальник, зарядні пристрої.
- Все знадобилося?
- В принципі, так. Перші дні я харчувався цими продуктами. Єдине, що я провтикав – зняти готівку. А вже були величезні черги усюди, адже у людей в Києві була паніка.
- Ми вже з’ясували, потім ти потрапив до президентського полку. А як ти став водієм-стрільцем?
- Наш спецбатальйон - не стандартна армійська структура, а мобільні групи. Нас спочатку формували для захисту Києва – проведенню бойових дій всередині міста. Кожна наша мобільна група складалася із п’яти людей. Готувалися до такого - якщо прорвуть лінію оборони, зайдуть, то тут вже ми воюватимемо: ми на машинах (мікроавтобусах) "підлетіли", відстрілялися й поїхали. Як нам пояснювали: ніби жало оси – "вжалили" (розрядили кулемет) й втекли.
- То ви спочатку були в Києві?
- Так. Потім нашу роту розділили. Ми залишилися в Києві, а два взводи направили на Житомирську трасу. Згодом вони повернулися. Коли почали визволяти Сумщину, Харківщину, ми поїхали на Харків.
- Брали участь у контрнаступі на Харківщині?
- Ні. На Харківщині ми були навесні після того, як відбили Київську, Чернігівську та Сумську області.
Дивись, тоді загалом ситуація була незрозумілою. Очікували на наступ на Харків. Ми організовували засади – нашим завданням було розбивати ворожі колони. Завдяки тому, що ми – мобільні, то було так: швидко приїхали на завчасно підготовлені засади, зайняли місця, розрядилися в колону й швидко поїхали. Ось так ми працювали. На Харків вони так і не пішли. Нас відвели у Сумську область, а далі восени повернулися до Києва. Ми тут побули місяць, поки вирішили організаційні моменти, проходили навчання, тому що у нас весь час щось нове: то ми в місті воюємо, то в полі, відповідно, потрібні нові знання та навички. А частина нашої роти була під Зацевим у Донецькій області. Їх також повернули на відновлення. Ми з ними об’єдналися, пройшли злагодження й наприкінці осені поїхали до Бахмуту. Спочатку десь півтора місяця були з того боку, де Іванград, Опитне (село та селище Бахмутського району. – О.М.). Далі нас замінили та закинули на посилення у Берестове (село Бахмутського району. – О.М.). Тут повоювали два тижні та відправилися на відновлення, тому що нас нормально потріпало, були втрати. Тепер знову в Бахмуті.
- Ми ще повернемося до Бахмуту. Хотіла тебе запитати про перший бій. Яким він був? Які у тебе залишилися враження? Адже одна справа, розуміти, що це, бачити у сюжетах, а інша – брати безпосередню участь у бойових діях…
- Якщо говорити саме про стрілковий бій, а не просто приїзд на місце-відпрацювання-від’їзд, то якраз у Бахмуті. Він почався о третій ночі й тривав до дев’ятої ранку. Я не можу розповідати подробиці, але воювали конкретно.
Я тобі так скажу: до цього ти ніяк морально не підготуєшся. Мій особистий досвід: перші хвилину-дві тобі треба включитися. Ти не розумієш - виникає якась паніка. А потім ніби перемикається "тумблер" і все! Немає ні страху, ні чогось подібного. Ти не думаєш ні про що. Чітко виконуєш поставлену командиром задачу – доповідаєш, що бачиш, та тримаєш певну ділянку. А вже потім, коли все закінчується, ця хвиля відступає і увечері приходить усвідомлення. Тоді виникає якесь відчуття тривоги. А до того його немає, бо ти повністю включений у процес.
- На адреналіні?
- Можливо, й це. Але я не відчував приливу енергії. Були спокій та зосередженість.
- Тож Бахмут. Найгарячіша точка. Тут відбуваються найзапекліші бої та сконцентровані основні зусилля ворога. Розкажи, що зараз відбувається?
- Ситуація важка. Складно, але у нас ніхто не панікує. Так, нелегко й психологічно. Але усвідомлюємо: є задача, яку потрібно виконувати. Не плачемо, що у нас мало арти чи немає підтримки танків. За логікою ми все розуміємо. Тримаємося. Підтримуємо один одного, допомагаємо. Таке у нас військове братерство.
- Бійці одного з батальйонів ТрО у Бахмуті так описують ситуацію: "Тут хвилина дорівнює рокам". Як ти відчуваєш час?
- Справді, є такі відчуття. Теж на це звернув увагу. Командир намагається нас ротувати – ми періодично приїжджаємо в тил на пару днів перепочити, де час летить дуже швидко. А повертаєшся до Бахмуту – він знову уповільнюється.
- А ще військові з Бахмуту розповідають, що росіяни перевдягаються у форму українських військових. Зокрема через те, що не мають, що носити. Ти бачив таких "ряжених"?
- Таких ні. Але бачив вдягнених у мультикам. Коли відбивали атаки "вагнерівців", з ними заходила якась розвідка чи спецура. По формі було видно: у нього дорогі камуфляжні штани з наколінниками. Це тобі не прості "вагнерівці" у звичайних чорних куртках. Я навіть не знаю, з ким їх порівняти. Якісь бомжі.
- Ти не перший, хто мені про це говорить.
- Реально так і є! Вони не паряться – воюють у чорних куртках, а не зелених костюмах, щоб зливатися із зеленню. Я так розумію, вдягають те, що видали.
- Що ти загалом думаєш про ворога?
- Я до них не відчуваю злості. Скоріше, зневагу. Їх важко назвати людьми. Просто незрозуміло хто.
- Але їх багато…
- Так, вони йдуться "м’ясом". Але командують ними справжні військові. Нам буває дуже складно стримувати наступи.
- Тому адекватні люди й наголошують, що непотрібно недооцінювати ворога.
- Ми якраз прекрасно це розуміємо. Ми все бачимо й відчуваємо на собі. Це командування середньої ланки нормальне. Навіть по їхніх розвідниках як за зовнішнім виглядом, так і за поведінкою видно, що він – не просто якийсь зек чи ханига, якому сьогодні дали автомат.
- Росіяни далі продовжують нарощувати свої сили. У Генштабі говорять, що в росії триває прихована мобілізація. Там вигадують нові способи для вербування громадян. Вони здатні повністю забезпечити свою армію особовим складом для ведення тривалої війни на виснаження. Ти такий варіант розглядаєш? Затягнеться війна? Наприклад, керівник ГУР Кирило Буданов вважає, що ми маємо шанс закінчити її вже цього року. Ви на фронті між собою обговорюєте цю тему?
- Ми, звичайно, хочемо, щоб війна скоріше закінчилася. Бо втома реально накопичилася. Багато хто втомився морально. Особливо ті, хто були поранені, а потім повернулися на фронт. По такій людині помітно, що їй вже важко.
Але тут складно загадувати. Якщо війна буде тривалою – доведеться довго воювати. Ми готові. Хоч, справді, хотілося б, щоб у нас з’явилися свіжі сили. У нас же є інтернет. Ми дивимося, скільки в Києві чоловіків просто ходять, гуляють. Хоча теж мають дві руки, дві ноги. Тут же не спецназ потрібен. У нас воюють звичайні люди. Можливо, через те, що наш батальйон зібрався з самого початку, ми маємо відповідну мотивацію. Розуміємо, за що воюємо. Але, повторюся, ми – не спецназ. Ми усвідомлюємо: переможемо, якщо кожен робитиме свій внесок у загальну справу. Тоді ми як "грізний кулак", як нас описує російська пропаганда.
- Слухай, так це визнання!
- (посміхається. – О.М.) Хлопці розказували: там пишуть, що батальйон "Берлінго" – якісь спецназівці.
- Та ще ж і нацисти, зрозуміло.
- (сміється. – О.М.) То ми всі, за їхніми словами.
- То ти вважаєш, що у містах, де більш-менш безпечно, люди розслабилися? Я правильно тебе зрозуміла?
- На мою думку, так. Люди розслабилися, тому що не розуміють, що тут насправді відбувається. Дивитися новини – це одне, а коли ти в Бахмуті – зовсім інше. Ти у постійній напрузі. Повсякчас прильоти, щось горить. Ти навіть не можеш нормально спати через це все. А коли треба виходити на позицію, ти швидко на себе все нацепив та побіг. От нам тут розслабитися неможливо взагалі!
Я весь час собі повторюю: так, люди мають нормально жити. Ми ж заради цього тут і знаходимося! Але ж для того, щоб виграти цю війну, нам усім потрібно згуртуватися, зробити це, а потім вже відпочивати та гуляти. Дивись, я не кажу, що кожен чоловік повинен йти воювати. Ні. Але при цьому кожен українець має щось робити задля перемоги.
- До речі, про перемогу. Зараз ще багато розмов про контрнаступ. Представники влади також про нього згадують. Зрозуміло, що без деталей. Як думаєш, чи варто цю тему так широко обговорювати в суспільстві? Чи тут мала б бути тиша, щоб ворог отримав неприємний сюрприз, як це було на Харківщині? Ми усі дуже тоді раділи. Хоч в інформаційному просторі про це не йшлося. Тоді говорили про визволення Півдня.
- Ми ж не бачимо загальної картини, не знаємо, який конкретно задум. Думаю, що такі розмови проводяться спеціально. Але для чого саме – гадки не маю.
Контрнаступ буде у будь-якому разі. До нього зараз готуються. За рахунок того, що ми воюємо, і якось на себе "перетягуємо ковдру" в Бахмуті, йде ця підготовка. Сподіваємося, що нам дадуть передихнути, поновити сили, і ми два місяці спостерігатимемо, як наші наступають (посміхається. – О.М.). А там побачимо…
- Ще часто звучать суперечки, чи варто нам утримувати Бахмут навіть ціною втрат, чи краще було б трохи відступити…
- Грубо кажучи, чимало російської піхоти вбилося об Бахмут. На це міг бути розрахунок – ми тримаємо місто, а вони туди пруть, як таргани, та гинуть. Вони ж наступають, а ми обороняємось - це трохи легше.
А так я – людина військова. Сказали тримати місто – тримаємо. Знову ж таки, ми не бачимо планів Генштабу, де є вся необхідна інформація, зокрема від розвідки.
- Але ти літаєш на своїй ділянці і бачиш ситуацію. Ворог підтягує нові сили? Що з технікою?
- Є переміщення техніки. Нові сили вони теж підтягують. Ми це все бачимо та контролюємо.
- От міністр оборони Олексій Резніков називає наступ росіян повзучим. Схоже на те?
- Я теж так думаю. Коли ми приїхали, у них були пересування певними маршрутами. Так є й досі.
- Наостанок запитаю тебе, які головні висновки ти зробив за час повномасштабки?
- Я особливо над цим не замислювався. Робитимемо висновки вже після війни. Але зараз помічаю за собою, як змінилося ставлення до цінностей. Після того, як ти бачиш смерті, втрачаєш друзів… знаєш, інакше ставишся до життя. Ти достаменно розумієш його цінність. Як і те, що сім’я – це головне. Відстань лише посилює ці відчуття. Я більше року їх не бачив. Дуже сумую. Мрію, щоб ця війна скоріше скінчилася, і ми знову воз’єдналися. Мені більше нічого не треба. Ти не думаєш про якісь звання чи медалі. Це настільки неважливо. Основна мета – ми маємо перемогти і жити інакше. Нам потрібно кардинально змінювати суспільство, віддалятися від росії. Хочеться про неї взагалі забути.
- Ми б забули. Так вони ж на нас нападають!
- Справді, не дають про себе забути.
Знаєш, я тут ще більше почав цінувати дружбу. А також інколи думати: якщо тебе не стане, що буде з родиною? Як вони будуть без мене? Не те, що я себе щодня цим накручую, але й такі думки приходять.
- Скажу банально, але мені здається, війна показала: щастя у простих речах.
- Так-так! Бачиш, озвучила думку, яка крутилася у мене в голові (посміхається. – О.М.). Справді, так і є.
- А над майбутнім ти замислюєшся? Якою бачиш повоєнну Україну?
- Треба спочатку закінчити війну, а потім вже займатися розвитком. Хоч вже сьогодні хочеться, щоб наша країна зажила, щоб у багатьох людей також змінилися цінності.
- Це буде досить складний шлях.
- Саме так. Але його треба пройти. Звичайно, одномоментно усі люди не можуть змінитися. Наприклад, перетворитися із сепаратистів, які є тут у Донецькій області, на тих, хто любить Україну. Це поступовий еволюційній процес. Однак хочеться, щоб ми швидше йшли цим шляхом і ставали сильною країною з достойними громадянами.
Ольга Москалюк, "Цензор.НЕТ"
Фото надані Андрієм Сербіним
