Рік тому в бою з російськими окупантами загинув відважний воїн, побратим, друг - Іван Бущук (Карабін)

Автор: Михайло Ухман

Ваня розпочав воювати у віці 17 років під Слов’янськом як доброволець. Ніхто з родини про це не знав, але Іван вирішив, що він не може допустити приходу російських найманців на його рідну Дніпропетровщину.

Далі були бої в Пісках, Мар'їнка, знову Піски і підписання контракту із Збройними силами України та командування ротою в 24-й Королівській бригаді.

До 2020 року Іван воював як доброволець. Все, що він заробляв в дома, тратив на фронті. Я не бачив більш жертовнішої і добрішої людини, як Ваня. Хтось не має форми - віддасть свою, берці - віддає, щоб хлопці мали в чому воювати. Відвезти кудись машиною - не проблема навіть тисяча кілометрів. Підтримати друзів - завжди поряд.

Що найцікавіше, такою була мама Івана, пані Валентина. Останнє віддасть солдатам, нагодує, одягне, добре слово скаже, тільки би наші бійці відчували підтримку... На жаль, вона померла, так і не дочекавшись перемоги, за яку боролася вся сім'я Бущуків.

За кілька місяців до загибелі Іван дістав поранення в бою. Повномасштабне російське вторгнення змінило долю світу. Україна палала в різних місцях. Там, де було найбільш гаряче, перебував Ваня з побратимами. Вони билися, як леви, навіть виходячи з оточення, продовжували знищувати російських потвор.

22 квітня 2022 ми з ним востаннє спілкувалися. Ваня був на позиціях біля Золотого, я біля Пісків.

24 квітня Україна відзначала Великдень з присмаком крові і сліз. Ваня уже не відповідав, було дуже дивне і болюче відчуття.

25 квітня мені написав один з командирів 24-ої Королівської бригади, що Іван загинув. Він міг відійти з позицій, які розносила російська артилерія, але не зробив цього. Ваня міг не повертатися на фронт після поранення, але він не міг кинути бойових побратимів, як друг і офіцер Збройних сил України.

Знаєте, що найгірше? Брехати татові і сестрі Івана, що з ним все гаразд, а самому, ковтаючи сльози їхати з Донеччини в його рідне село, не знаючи, що ти маєш сказати татові Івана, який чекає свого сина додому, але його вже немає на цьому світі.

Далі морг, ти ідеш впізнаєш тіло і боїшся допустити до Івана його батька, адже знаєш про їхній зв'язок і любов. А ще боїшся подивитися в очі сестрі Івана, яка виховувала його і була подругою крізь все земне життя. Ти заливаєш біль алкоголем, але такі ліки не допомагають, навпаки - підсилюють біль.

Знаєте, я бачив, як Іван воював на війні, він був дуже хоробрим. Я бачив, як він виносив поранених розвідників Тритона і Кола. Саме Ваня повідомив мені, що лисий хрін, якого виводили з позицій, - це той самий терорист Цемах, якого наша влада віддала росіянам...

Я вважав, що Іван ніколи не загине. Знаєте, є таке відчуття, але воно пропало 22 квітня 2022 року. В словах Івана відчувався важкий біль і відчай...

Дорогий друже, дякую тобі, що ти був у мене. Саме ти показав, що таке безкорислива дружба. До війни я не мав справжніх друзів, вони всі були поряд, поки в мене були гроші. Гроші закінчувалися - всі пропадали. Хоча тепер я не жалію, що так сталося. Для мене взагалі тепер не існує життя до війни.

Ти показав мені як воно - жертвувати часом, родиною заради майбутнього України. Ти був поряд багато років і підтримував у важкі години життя. Дякую, Ваню. Царство небесне.

PS.

Про Івана і його перші роки на війні я написав у своїй книзі "Люди волі". Ви не повірите, але ми записали інтерв'ю з Карабіном у третій годині ранку на позиціях в селищі Мар'їнка. Всюди панувала тиша, ми тихенько сиділи і спостерігали за московськими потворами, і Ваня розказував історію свого життя...

Друже, ти був Героєм і загинув, як Герой. Дякую, мій братику. Прощавай.

 Михайло Ухман, Цензор. НЕТ