Михайло Крижанівський: Росіяни бояться контрнаступу, чекають на нього та готуються настільки, наскільки це можливо по усій лінії фронту
Ситуація на Бахмутському напрямку залишається критично важкою. Росіяни котрий місяць роблять все можливе, щоб знищити Бахмут та захопити його. Але наші воїни мужньо й гідно дають відсіч ворогу. Серед них і батальйон "Сила Свободи", яким командує підполковник НГУ Михайло Крижанівський, з яким нам нещодавно вдалося поговорити про те, що відбувається у найгарячішій точці України.
- Розкажіть, чим сьогодні противник найчастіше гатить по вас?
- Сьогодні, як і вчора, та буде завтра по нашим позиціям переднього краю постійно працюють їхня артилерія, дрони-камікадзе та шахіди, міномети, а на певних напрямках – авіація. Противник використовує усе, що має на даний момент, для того, щоб прорвати нашу оборону та вбити кожного українського солдата, який бере участь у цій національно-визвольній війні. Адже зараз відбувається її кульмінація за всю історію нашої держави, в яких би географічних межах вона не була. росія – наш одвічний ворог, який більше 400 років намагається у той чи інший спосіб знищити українців: фізично, через культури чи мову. Теперішня повномасштабна війна – це переломний момент. Ми переможемо, відкинувши нашого ворога від себе на довгий час. росії доведеться багато десятиліть відходити від цієї поразки, щоб вона хоча б на хвилину замислилася над тим, щоб вчиняти проти нас подібні дії у майбутньому.
- Ви озвучили цікаву думку. Я від військових частіше чую про те, що після завершення нинішньої фази війни уже за кілька років росія поновить свої ресурси і знову нас атакуватиме.
- Сумніваюся, що йтиметься про кілька років. росія на даний момент втрачає значні ресурси – як людські, так і озброєння. Звичайно, є дані про те, що їй допомагають Іран, Китай чи інші країни. Ми отримали перехоплення з радіостанції, що росіяни використовували АГС китайського виробництва. На власні очі не бачили. Але, думаю, якась зброя звідти їм заходить.
Вони мають і матимуть колосальні втрати у техніці, озброєнні та живій силі, що згубно впливає на економіку. Навряд чи можна відновитися за кілька років. Це було б дивиною. Хоч історія знає приклади відновлення країн за такий термін. Але росія на таке не здатна, тому що у своїй основі має корупційну складову. Мине декілька десятиліть, поки вона зможе встати з колін та знову дивитися на Україну з намірами та готовністю застосувати зброю. Однак коли це відбудеться, то буде зовсім інша війна. Росіяни вивчать уроки нинішньої, не підуть так, як цього разу. Плюс, якщо якимось дивом їм вдасться викоренити корупційну складову у своїх силових структурах та взагалі у владі, тоді все буде дуже серйозно. Тому ми, не дивлячись на те, що переможемо, уже зараз маємо готуватися у всіх секторах до того, що таке можливо. Повинні переглянути усю свою історію, зробити правильні висновки та починати діяти негайно, щоб у майбутньому були підготовлені до ще одного зіткнення з цим нашим одвічним ворогом.
- Справді, маємо чимало роботи. Але поки нам потрібно виграти цей етап війни. Скажіть, чи змінилася тактика росіян на Бахмутському напрямку останнім часом?
- Мені здається, у них взагалі нічого не змінюється. Знову ж, повертаємося трошки до історії: під час Другої світової війни маршал Жуков під час форсування Дніпра гнав на убій українців, білорусів та представників інших національностей (одні джерела кажуть 600 тисяч, інші – 800 тисяч). Зараз у росіян приблизно така сама тактика – також заганяють малими штурмовими групами. Буває, наприклад, що з неї залишається в живих двоє людей, але їх не евакуюють. Вони залишаються. Тоді досилають інших. І так постійно. Поранених і загиблих з поля бою не забирають. Мабуть, їхній народ їх не цікавить. Його використовують як "м'ясо" – гонять і гонять, а ті тут лягають у нашу землю. Тому яка у них може бути тактика?! Масовості. Звичайно, у спецпідрозділів вона інша, але ми з ними на даний момент не зустрічалися. А по регулярних військах та "вагнерівцях" ситуація така, як я розказав. Ті пруть. Не виключено, що під чимось, тому що так іти на убій хіба через страх, що хтось стоїть позаду, готовий вистрілити, через що шансів вижити однозначно немає.
- Ви якраз розповідали в одному з інтерв’ю, що у росіян проблеми з дисципліною, що вони вживають спиртні напої. Яким чином це відображається на тому, як вони воюють?
- Нормальні структурні підрозділи регулярних військ завжди повинні й мають дисципліну. Вона взагалі стосується не лише військових. Якщо людина загалом дисциплінована і, наприклад, починає бігати, робить це щодня чи за своїм графіком. Вона не зупиняється. Що не скажеш про недисципліновану. Так і тут: недисципліновані підрозділи сьогодні можуть йти в бій, а завтра – ні. Або їм визначають певну точку прибуття, а вони не з’являються або роблять це невчасно. Відповідно, такими в рази складніше управляти. Якщо немає дисципліни, усі інші напрямки відсутні або частково, або повністю. Це впливає на боєздатність у перспективі. Особливо коли йдеться про найманців, зокрема "вагнерівців". Наскільки можна судити, кращі з них вже загинули. Декілька місяців тому ми бачили, як в російських в’язницях проводять агітацію. Тож там одні зеки. Яка у них може бути дисципліна?!
А щодо вживання спиртних напоїв, так, наші на передових позиціях чули, як росіяни п’яні співали, та бачили, як роз’їжджали на машинах. Зрозуміло, що людина у стані алкогольного оп’яніння уже не може бути боєздатним та хорошим солдатом. Це нам на користь. Нехай за своєю старою традицією п’ють й надалі! Вони ж бочками завозили спирт. То хай споживають. Смачного! Якби ми мали можливість щось таке їм передали, то зробили б це (посміхається. - О.М.) - нехай би пили.
- Мені військові також говорили, що росіяни, окрім спиртного, вживають ще й наркотики. В такому стані вони для нас реально – хороша мішень!
- Так і є! Чудова для нас мішень! (посміхається. – О.М.). Ми успішно використовуємо їхні недоліки собі на користь. Але справа не тільки в наркотиках. У Радянському Союзі були ж загороджувальні загони, які розстрілювали тих, хто відступав. Думаю, така тактика у росіян може використовуватися й зараз. Їх уперед жене сам диявол і страх смерті, адже повернувшись, вони однозначно помруть. А тут є якийсь шанс вижити. Може (всміхається. – О.М.). Тому що їх наздоганяє наша артилерія, наші кулі. Все одно всі росіяни помруть. Як мінімум – їхні регулярні війська та найманці.
- Саме через страх, як ви зауважили, зараз вони укріплюють лінію оборони. Тобто спрацьовує інстинкт самозбереження?
- Він спрацьовує у будь-якої людини, яка психологічно здорова…
- Тут щодо них є сумніви.
- (посміхається. - О.М.) Справді. Але інформація про контрнаступ, яка з’явилася в медіа, противником також відслідковується. Це додало йому дуже великого страху, тому він укріплює першу, другу й третю лінії оборони, встановлює протитанкові загородження, де вважають, що може статися прорив. Вони працюють вдень і вночі. Був такий випадок, коли на певній ділянці "прощупували" їхню оборону, а вони почали кричати в радіостанцію, що почався наш контрнаступ. Росіяни його бояться, чекають на нього та готуються настільки, наскільки це можливо. Причому по усій лінії фронту.
- Виходить, наша медійність зіграла нам на руку? В суспільстві було жваве обговорення, чи варто заздалегідь попереджати ворога, чи краще провести контрнаступ зненацька.
- Але тепер росіяни щодня у напруженні. Цілодобове очікування контрнаступу дуже вимотує організм. Це дієва тактика. Вони ж чекають не день-два, а місяцями. Навіть враховуючи той факт, що вони не є дисциплінованими, на другій лінії фронту деякі підрозділи на це не реагують, хтось і не вірить у такий розвиток подій. Однак ніхто ж не знає, на якому напрямку буде контрнаступ, чи проходитиме він по кількох одночасно, коли це станеться та якими силами. Тож нехай чекають! Вони дочекаються і отримають "подарунок" від ЗСУ, Нацгвардії та інших Сил оборони України.
- Коли людина у постійному напруженні, вона схильна припускатися помилок…
- Вони постійно це роблять. Ми спостерігаємо у них проблеми зі зв’язком. Не можемо зрозуміти, чи це через їхнє забезпечення, чи через розсіяність. Були й приклади нанесення вогневого ураження по своїх: працював російський танк, який успішно знизив їхні ж позиції. Це дуже тішить. Їхні нерви здають, і вони так гарно з танка відпрацьовують по собі ж. Ми чули в радіоефірі, як російський командир кричав: "Що ви робите – стріляєте по своїх же!". Якщо так продовжуватимуть, то допоможуть нам їх повбивати.
- Як би ви загалом охарактеризували ворога?
- Перше правило війни: не можна недооцінювати ворога та переоцінювати свої сили й засоби. Якщо командири будь-яких структурних ланок, починаючи від командира відділення і вище, починають діяти інакше, це погано вплине на ведення бою. У таких випадках виникає велика ймовірність, що противник принесе такий сюрприз, на який ніхто ніколи не очікував.
Незважаючи на те, що росіяни вживають алкогольні напої, недисципліновані, мають перебій з логістикою, зі зв’язком чи із взаємодією між структурними підрозділами, я все одно вважаю ворога боєздатним і таким, що може проводити оборонні та наступальні дії. Я, як командир батальйону "Сила Свободи", готую своїх бійців до того, що вони повинні оцінювати його, як небезпечного. Це в свою чергу дозволяє нам більш ефективно управляти боєм та знищувати ворога, тому що ми краще готуємося та плануємо операції.
- Мені здається, вам як командиру складніше, адже треба робити максимум, щоб зберегти особовий склад.
- Так. Мабуть, вся суть роботи командира – завжди бути з людьми на усіх етапах підготовки і намагатися бути на усіх стадіях бою. Командир батальйону має місце в бойових порядках. Я не повинен бути на безпосередньому краї зіткнення з ворогом. Моя задача – керувати боєм своїх підрозділів, незалежно від його виду. Але я намагаюся по можливості заходити на позиції до своїх бійців, а також проводжаю їх туди та зустрічаю звідти. Завжди розмовляю та запитую, що і як. Насправді, коли ти хочеш добитися хороших результатів, керувати людьми – досить складно. У командира така багатозадачна функція. Адже треба знати й їхні особисті потреби, відчувати настрій, прислуховуватися до них, тому що кожен має певні життєві ситуації. Вони усі – індивідуальні. Різного віку, освіти, характеру, бачень тих чи інших речей. Але наразі справляюся. Поки вистачає фізичної сили, бажання та натхнення. Сподіваюся, так буде продовжуватися надалі, і я доведу батальйон "Сила Свободи" до перемоги. Коли це все завершиться, мої бійці роз’їдуться по домівках, почнуть жити своїм цивільним життям і продовжать ті справи, якими займалися до повномасштабного вторгнення й, наскільки це можливо, забудуть про цю катастрофу. Вони назавжди залишаться для мене рідними. Якщо, не дай Бог, станеться так, що через декілька років треба буде зібратися, я б хотів, щоб вони знову були в строю і, сподіваюся, вони не проти, щоб з ними був я.
- Оскільки ми знову заговорили про можливе повторення нинішньої ситуації, процитую вас про сьогодення: "Головне, щоб українці не припинили допомагати, а ми й далі будемо бити ворога". Ми бачимо, що у неприфронтових містах життя стає спокійнішим, відповідно, люди розслабляються. Чи відчуваєте ви якісь зміни у підтримці з їхнього боку? Чи вона залишається сталою?
- Як мінімум, волонтери не припиняють допомагати. Що стосується цивільного населення, то треба розуміти: це війна не тільки військових, добровольців, які 24 лютого минулого року прийшли до військкоматів та більше року беруть участь у бойових діях. У дійсності, зараз триває національно-визвольна війна для всієї держави. Хочеться, щоб усі українці реально розуміли масштаб цієї катастрофи, яка дотепер відбувається в нашій країні. Якщо ми не винесемо правильний урок з цієї історії, він повториться. Бажано, щоб так не сталося. Я звільнився у 2017 році після другого контракту, але повернувся після вторгнення. Моєму синові восени буде 14 років. Я б не хотів, щоб через чотири роки він пішов воювати. Тому ми будемо тут стільки, скільки потрібно, щоб більше цієї війни не було. Нехай наші діти, незалежно від їхнього сьогоднішнього віку – 14, 8 років чи новонароджені, не будуть змушені взяти зброю до рук для захисту країни.
- Якщо порівняти 2017 рік, про який ви згадали, і сьогодні, окрім масштабності та активності бойових дій, чим різняться ці два етапи війни? Ви взагалі їх порівнюєте?
- У 2017 році була позиційна війна, а зараз задіяно усе – війська, артилерія, бронетехніка, авіація, військово-морські сили противника. Це загально-військовий бій. Різниця колосальна! От якраз про 2017 рік можна було б сказати, що то була якась спецоперація росіян. А нині – справжня війна…
- Хоч вони її так не називають, говорячи саме про спецоперацію.
- Росіяни правду ж і не говорять! У 2014 році вони розказували, що хтось їх покликав на територію України визволяти якесь російськомовне населення. Я з 2007 року проживаю у Львові – жодного разу не бачив, щоб на Площі Ринок били людину, яка розмовляє російською мовою. А якщо тут такого не було, навряд чи на Донбасі таке відбувалося. Їхні розкази про те, що зараз знову прийшли нас визволяти – це абсурд! Насправді, вони прийшли зруйнувати Україну і продовжити той шлях, яким йшли, як я говорив, 400 років. Їм це не вдавалося. Вчергове намагаються повністю знищити нашу націю. Наголошую: повністю! Тому ця війна є дуже жорстокою. Однак ми все одно маємо в ній перемогти. Я в цьому впевнений! І москалі надовго дадуть нам спокій.
- Мені подобається ваш оптимізм!
- Олю, це не оптимізм, а реалізм. Хлопці, які зараз перебувають на фронті, - це свідомі люди. Дивіться, наші військові ніколи не мали грошового забезпечення за стандартами НАТО. Не можу сказати на сто відсотків, тому що не маю такої інформації, але думаю, в основі цю професію завжди обирали за покликом душі. Відповідно, тому ми так успішно відбили напад на Київ та продовжуємо вести бойові дії на тому ж Донбасі. Це наша земля. Військові, які тут знаходяться, розуміють, для чого. Вони з готовністю йдуть в бій та проводять операції. Ця наша українська свідомість дозволила нам сьогодні не стояти на колінах, а впевнено воювати, не дивлячись ні на що, та хотіти перемогти. Я щодня спостерігаю це не тільки у своїх бійців, а й в інших підрозділах. Тому в жодному разі це ніякий не оптимізм, а наша реальність. Якби ми були такими, як росіяни – мали таку психіку й бачення світу, нас би реально взяли за три дні. Але ми зовсім інший народ, у якого є культура, традиції, віросповідання, бачення майбутнього й усе інше. Тому ми успішно ведемо цю війну проти агресора.
- Але не відкрию вам секрет, що на Донбасі були й залишаються люди в очікуванні "русского мира". Чи ви спілкуєтеся взагалі з місцевими? Чули подібні висловлювання?
- Для мене дуже дивно, чому з початку 2014 року, коли росія прийшла на нашу землю – на Донбас, знищила там стільки споруд та забрала стільки життів, тут вистачає тих, хто досі розмовляє російською мовою. Вони не хочуть переходити на українську. Та й до України загалом не хочуть. Це "ждуни", які очікують на те, що прийде росія, і їм буде добре – хліб стане по три копійки, як в Радянському Союзі, а вони працюватимуть на заводах та не нестимуть за себе навіть мінімальну відповідальність. Такі не хочуть розвиватися. Їм головне відпрацювати від "дзвінка до дзвінка", отримувати мінімальну зарплату, а згодом пенсію. Тут, звичайно, кожному своє...
Думаю, усі, хто хотів, давно покинув територію бойових дій. Так, залишилися дідусі та бабусі років по 80, яким страшно кудись їхати. Але ж є люди середнього віку, які не хочуть виїхати. Вибачте, але ж ризик загинути – колосальний. Може прилетіти будь-куди будь-якої хвилини. От чого сидіти?!
- Так чого? Ви їх запитували?
- Вони кажуть, що їм немає куди їхати, на них ніде не чекають. У дійсності, це неправда! Адже виїхало чимало людей. Україна нікого не залишила в біді. Їм дали місце проживання. Завжди можна знайти роботу та починати жити. Українці навіть примудряються виїжджати за кордон і влаштовуватися. Це при тому, що там – інша мова, закони та культура. А ці не можуть переміститися навіть по Україні з однієї області в іншу. Вони просто не хочуть цього робити. Їм непотрібно. Чекають, що російські війська зможуть нас перемогти, прийде росія, видасть їм рублі й копійки. Буде ковбаса по три рублі й черга на машину 10 років. Отак їм буде добре. Можливо, такі у них очікування.
- Дивні, якщо чесно. Життя безцінне, а вони ним так нехтують, перебуваючи у постійній небезпеці. Найгірше, що там, як мені говорили військові, досі залишаються діти…
- Розкажу вам історію. Коли ворога ще не було в Бахмуті, але були постійні обстріли міста, ми знаходилися в одному з районів. Бачимо – йде жінка років 40 із дівчинкою десь семи років та несуть воду. Реально й військовим тоді було страшно ходити через ці усі прильоти, а тут така картина. Думаю: чому ти не поїдеш з тією дитиною кудись подалі від цього жахіття?! Живете в підвалі. Ризик, що вам прилетить, дуже високий. Це дивно. Ви б у такій ситуації взяли свою дитину та виїхали?
- Звичайно!
- Я б свого сина теж забрав. Тому що життя дитини дорожче за своє. А вони залишаються. З 24 лютого минулого року уже давно можна було б почати нове життя в іншому місці. І роботу б знайшли, і облаштувалися, і діти були б у безпеці та не бачили усього того жахіття – не чули постійних звуків прильотів, не бачили мертвих тіл на вулицях. Я не розумію, чому батьки так роблять. Може, у них не все добре із психікою.
- Але ті "ждуни", які виживуть, залишаться й після перемоги. Матимемо знову всередині країни таку "бомбу уповільненої дії". Вони ж часто маскуються. Мені лікар на позивний Борменталь розповідав, як у них в лікарні в Лимані роздавали гуманітарку, куди ходив один місцевий, який потім здав росіянам координати, й туди прилетіла ракета. Мені здається, таких людей не змінити й не навернути на бік України. Ви що скажете?
- Їх, справді, неможливо змінити. Треба буде розбиратися із зрадниками. Наше законодавство має відповідні важелі впливу. Коли війна закінчиться, будуть вжиті необхідні заходи. Через їхні зради загинуло багато людей. Це не можна пробачати.
- Чи є у вас такий спогад з Бахмуту, який вас найбільше вразив?
- Якраз ота дівчинка, яка несла воду, про яку я вам розказав. Я досі пам’ятаю її вигляд, її маму, як було чутно вибухи із сусідніх кварталів. Це надзвичайно трагічна картина.
- А коли вам було найскладніше за час повномасштабного вторгнення?
- Мені було, є і буде найскладніше відправляти своїх людей на позиції. Коли ти сам заходиш, так, це страшно. Йдеш вночі. По тобі може працювати артилерія чи снайпер. Якщо ця робота буде успішною, для тебе все швидко закінчиться. А оцей момент відправлення своїх бійців та очікування на них, коли ти знаєш, що там відбувається, як вони ризикують життям, це важко. Ти ж не можеш зупинити постріли чи прильоти снарядів. Противник навівся, вистрілив, і смерть летить в сторону твоїх хлопців. Такі моменти для мене найскладніші. Ти звикаєш до своїх людей. Пам’ятаєш, як вони прийшли, перші їхні заняття, підготовки, свою роботу з ними. Навіть знаєш особисті речі – хто має одружитися, у кого повинна ось-ось народитися дитина, у кого хворі батьки… Думаю, усім командирам без виключення складно відправляти своїх військових на позиції та очікувати на них. А найважче – втрачати їх… Восьмого листопада загинув мій друг. Він проживав за кордоном, але з початку повномасштабного вторгнення повернувся в Україну захищати її. Йому було всього 29 років… Дуже важко усвідомлювати, що пару годин тому ти говорив з людиною, запитував, що потрібно передати, а ось її вже немає. Лишилися переписки в телефоні, фотографії, дзвінки у набраних, але ти вже не можеш подзвонити.
- Я співчуваю вам. Це, справді, найстрашніше. До смертей на війні звикнути неможливо... Як ви взагалі відновлюєтеся від всього?
- Я ще не відновлююся. Поки працюю нон-стопом: поспав-працюємо далі – поспав -далі. Треба спочатку перемогти росіян.
А загалом після війни із відновленням тих, хто воював, буде складна ситуація. Мені не відомо, чи створені вже в Україні якісь реабілітаційні центри чи якісь подібні заклади, щоб вони працювали із військовими. Було б добре, якби такі відкрили, тому що допомога буде потрібна. Багатьом доведеться облаштовувати своє життя по-новому. Коли військові повернуться до мирного життя, українці мають пам’ятати, яку ціну вони заплатили, поважати їхню жертву, яку вони принесли заради країни та людей, які нині можуть у Києві чи Львові ходити на роботу, пити каву в кав’ярнях та щодня спокійно лягати спати. Уже сьогодні суспільству треба готуватися.
Ольга Москалюк, "Цензор.НЕТ"
Фото надані Михайлом Крижанівським
Тоді наша влада, мабудь, найсміливіша (чи дурніша?) бо ніякого вторгнення не боялась, ніяких укріплень не будувала, армію розброювала, до шашликів готувалась.