"Азовець" Руслан Романов: Ми ще у 2017 році розуміли, що повномасштабне вторгнення - це лише питання часу, про що заявляли на всю країну, але нам відповідали, що ми – контужені дебіли…

Автор: Ольга Москалюк

"Азовець"Руслан Романов на позивний Панк нині проходить лікування після важкого поранення. Уже мав три операції на нозі. Очікує на четверту, де йому повинні вставити суглоб. Але все одно при справі – зараз активно залучений до роботи благодійного проєкту Support AZOV. У Руслана цікава історія життя. Він родом з міста Краснодон Луганської області. Незадовго до Революції Гідності переїхав до Маріуполя. Був на Майдані 2014-го і знову повернувся назад.

- У той час якраз почалося захоплення Маріуполя новоутвореними терористичними угрупованнями новоросії, - пригадує ті події під час нашої зустрічі. – Тоді мені розірвали український паспорт. Нас із друзями зустріли три тіпи і сказали, що вони – нова влада. Вимагали показати документи. Я спочатку подумав, що це якась ніби декорація. А коли на мене направили стволи та постріляли біля ніг, зрозумів: по ходу, щось не те.

- Що було потім?

- Батько забрав мене назад до Краснодону. Я пробув тут десь три-чотири місяці. Як зараз прийнято казати: був під окупацією. Нічого - посидів у підвалі, подивився на те все. Найбільш мене збентежило, коли я йшов чотири кілометри до своєї бабусі до Суходільська крізь колону. Тому що перед тим мені зателефонував знайомий прикордонник і повідомив: "Про тебя знают, что ты был на Майдане. Сваливай, а то тебе край". То я розумів, що можуть впізнати і злапати. Нічого такого не сталося. Але потім я почав думати, як звідти виїжджати. Зробив це з підставною сім’єю, перевдягнувшись в карикатурного гея. Напряму в Україну потрапити було неможливо, то довелося три доби їхати рашкою. Там теж цікаві історії були. Заходжу до магазину, кажу: "Здравствуйте, можно у вас купить воду?". Мені продавчиня: "А чье ты, хахол, тут забыл?". Я запитую, чому так вирішила. Вона: "Это ж вы только шокаете. Я тебя, п@дара, насквозь вижу". Я розумів, що мені з нею тоді заїдатися – не варіант. Стиснув зуби й пішов. Приїхав на Харківщину, потім – до Києва, далі – Кам’янець-Подільський, де я вже знайшов волонтерів. Ставлення спочатку було не дуже. Це ж ще 2014 рік. Казали: "Тут одні переселенці вже приїжджали. Ми їм усе дали, а вони повивішували триколорні ганчірки й почали розказувати: "Прийде путін"". Тому мені було важко. Плюс, мова. Хоч не скажу, що у мене тут виникли великі проблеми – за декілька місяців я зрозумів говірку й почав спілкуватися.

На початку 2015-го я зателефонував до хлопців, сказав, що оклигав і спитав, де вони. Відказують: "Та ми воюємо. Давай до нас! Ми в "Азові"". У мене був вибір – йти до "Правого Сектора" чи до "Азову". Я обрав другий варіант, тому що багато кого знав ще з Маріуполя.

- Тоді, щоб потрапити до "Азову", треба було, щоб за тебе вписалися двоє людей?

- Так. Один з них – це Друг Сток. Другий – Річард.

- І там ти вже навчався на артилериста?

- Не навчався, а мене вчили (посміхається. – О.М.). Спочатку КМБ (курс молодого бійця. – О.М.) в Києві. За два тижні – тримісячний курс, тому що треба було дуже швидко. Я то до того для себе займався тяжкою атлетикою, але навантаження тут було таким, що я риганув – і в прямому, і в переносному значенні. Це було щось!

- Хто тренував? "Азовці"?

- Так, інструктори. Нас тренували половина українців і стільки ж білорусів. Після КМБ ми здавали перший ""Азов" Спартан" (змагання. – О.М.). Я пройшов друге місце, але мішок вже не потягнув – тупо не було сил. Усвідомлював: значок не має значення, бо зараз зламаю хребта, то просто не поїду на війну. Для мене головне – пришити п@дарів, а не медальку отримати. Мені сказали: "Добре, братан, ти і так – красава! Ми зарахували тебе й без значка". Щоб ти розуміла, тоді чувак з мого заїзду той мішок дотягнув, але пошкодив собі сухожилля на руці – він уже інвалід на все життя.

- Знаю, яке там важке навантаження.

- Там було дуже жорстко! Це – "Азов"! Не Нацгвардія, ЗСУ, ССО. Як я називаю нас – вільне козацтво.

Після того відбули на Урзуф, де був розподіл. Мене в артилерію. Запропонували: або мінометка, або стволка. Питаю, що більше? Стволка. І вони в Маріуполі. Кажу: "Все, поїхали!".

- Це ж його вже визволили.

- Так. Я там був уже після Широкинської операції – коли вона відбувалася, ми ще якраз тренувалися в Києві. Так я потрапив до складу ОЗСП "Азов". Ми базувалися в Маріуполі. Я познайомився з дуже класними пацанами. Побачив там такий козацький дух братерства, коли один одному допомагають, з кожним можна поспілкуватися про щось цікаве. Ми – сім’я! Це надає наснаги.

Знаєш, я не був у "Патріоті України" та "Чорному Корпусі", з яких починався "Азов", але скажу тобі: хоч це і вільні хулігани, праворадикали, як їх називали, але вони завжди за Україну. Я ніколи не бачив тут ознак фашизму чи ще чогось подібного…

- Ми ж розуміємо, звідки в росіян пішла та "пісенька" про "азовців"-фашистів – від страху.

- Звісно! Вони досі нас бояться! "Азов" – це дух українського правосуддя. Він розставляє все на свої місця та збалансовує. Це наша основна мета. Ми, як тоді, так і під час повномасштабного вторгнення, не гналися за грошима й чудово розуміли, що відбувається. От з лютого минулого року взагалі не було ніякої зарплати. Нас же типу оформили як ТрО "Азов", потім – ССО "Азов", а тоді вже 3-тя окрема штурмова бригада у складі ЗСУ. На початку не було навіть документів. Питали під час перевірки: "Ви звідки?". Відповідаю: "Азов". Ось у мене УБД з 2015 року з Маріуполя. Подивись – Нацгвардія. Я тобі показую це посвідчення, Дію. Немає інших документів – нас не оформили!". Тоді: "Добре, до побачення". Отак на чесному слові та за допомогою старих "азовських" шевронів і пересувалися.

Знаєш, щоб зрозуміти, що таке "Азов" – треба відчути, прожити. Розкажу тобі приклад одного волонтера, але не називатиму його, бо в розвідці. Він сам зі Львова. Давно виїхав за кордон. Але після повномасштабного вторгнення приїхав. Спочатку волонтерив. Допомагав нам. А потім заїхав до мого взводу. Так вийшло, що відбувалися контактні бої, то йому пару днів довелося сидіти з нашими пацанами, щоб був живий-здоровий, бо ми піклуємося про своїх людей. Каже мені потім: "У вас так цікаво! Я точно йду в "Азов". Я такого ніде не бачив!". Зараз воює.

- Це дуже круто! З огляду на те, що він взагалі міг не повертатися в Україну.

- Прапором би там помахав, сказав: "Слава Україні!", скинув 20 доларів донатів й усе. Але він тут.

- Про повномасштабне вторгнення ще поговоримо. У тебе до того теж була цікава історія. Ти служив у Нацгвардії, ЗСУ. Звільнився в квітні 2021-го. Чому?

- По-перше, за шість років – безхатько. По-друге, за вісім років, як переселенець і "азовець", я різного наслухався. Типу: "Мы тебя туда не посылали. Едь воюй!". Інколи не здавали квартиру через те, що у мене – Луганська прописка або через те, що військовий. Говорили: "Ви – неадеквати, усе сп#здите".

Так от до повномасштабного вторгнення я звільнився з морської піхоти - я з ними провоював три роки, а половину 2020-го та пару місяців наступного року лікувався, тому що у мене з’явилися виразкові хвороби через те, що мене там хотіли посадити. Бо я – "азовець". Після звільнення я пообіцяв: повернуся на фронт, коли відбудеться повномасштабний напад, а ми ще у 2017 році чудово розуміли, що це лише питання часу, про що заявляли на всю країну, але нам відповідали, що ми – дебіли…

- А звідки тоді з’явилися такі висновки?

- Це було логічне розуміння ситуації кожною військовою людиною. А так, як у нас є і були найліпші спецпідрозділи, ти ж розумієш, що наше командування адекватно все аналізувало та робило висновки. Нам деякі люди казали, що ми – контужені дебіли, і що зрештою відбулося? Хто зараз що робить? 3-тя окрема штурмова бригада https://ab3.army/ , спецпідрозділ Kraken https://www.youtube.com/@KRAKEN_GUR відомо, що. То хто контужений дебіл?! Я перепрошую, скажу грубо: п@здіти – не мішки тягати. А от коли ти підкріплюєш свої слова дією – це зовсім інше. Базікати – це не про нас. Ми сказали – робимо. Якщо ти дав обіцянку – ти мусиш її дотримуватися. Тому що ми – сім’я!

- Андрій Білецький завжди мені так казав.

- Андрій Євгенійович для мене – найповажніша людина. Думаю, він оцінив те, що ми тут робимо. Ти ж знаєш, що був створений Support AZOV https://www.supportazov.com/ на підтримку наших, який координує Друг Сіті Олег Петренко. Почали працювати командою, щоб допомагати своїм пацанам. Нас там реально небагато. Але робиться колосальна робота! Коли ти дивишся звіти, розумієш: є сенс продовжувати. Ми, навіть поранені, у справі. Ти взагалі бачила щось подібне, як у нас? Щоб лікувалися, але й працювали задля допомоги.

- Ні.

- От ми – сім’я! Якщо ти можеш приносити користь, чому цього не робити?! Минулого року нам, дійсно, було дуже складно. І зараз нелегко, але не так, як раніше. А ще у нас є патронатна служба "Янголи "Азову"" , яким я дуже вдячний за допомогу в лікуванні та й за усе, що вони роблять для "азовців" з 2014 року. Якби не ці дівчата і пацани, я не знаю, що б з нами було. У них дуже важка робота. Вони працюють не лише із пораненими, а й з сім’ями загиблих, полонених. За донати. Нам держава не дає нічого. Поки я лежав, мені "Янголи" надавали усе, що я хотів. От мені треба був рюкзак. Запитують, який? Скидаю фото. Шукають відповідний. Повний all-inclusive! Аби тільки ти швидше вставав на ноги й йшов далі валити тих п@дарасів.

Взагалі ми – єдине добровольче формування, яке не тільки вижило з початку війни, а ще зросло та дає приклад усій країні і не тільки. Я вважаю за честь і шану бути маленькою частиною цієї великої родини. Плюс, ми щиро висловлюємо подяку ЗСУшникам, ГУРівцям, які працюють з нами на Бахмутському напрямку й те тільки, тому що мають бути суміжні сили. Звичайно, не один "Азов" воює. Я реально пишаюся тими, хто з нами там пліч-о-пліч. Це справжні козаки й козачки. Так само й ті, хто працюють тут в тилу. Тому що, як не крути, у надійного фронту має бути надійний тил. Але тут є один нюанс: зараз донатити – це не волонтерство, а твоя робота. Від тебе не вимагають певної суми. Просто роби!

- Причому на постійній основі, а не раз на кілька місяців.

- Звісно! Ми навіть свої кошти вкладаємо, щоб, наприклад, перегнати автівку, заправити її, відремонтувати. От у мене була для того створена "Банка Панка", але грошей все одно не вистачає. Ще люди постійно перепитують, а чи правдивий той збір?

- Справді, з’являється певна недовіра, адже є непорядні люди, які на "зборах" наживаються. Таке було з самого початку війни 2014-го...

- Причому й схема та сама! Але це добре, що вона така. Ми зараз їх висмикуємо та виводимо на чисту воду. Наприклад, вчора (13 травня. – О.М.) був випадок: збираємо на Байрактари. Питаю, хто такі? Сьогодні має бути зустріч з директором фонду й подивимося. Ми не спеціально полюємо. Ось потрапляє на очі й перевіряємо.

Дивись, у нас же є усі авторські права на нашу "азовську" символіку. Але ж дехто заробляє кошти, штампуючи підробки - є чимало наших шевронів, однак вони вишиті хреново. Ми свої робимо дуже якісними – щоб підробити, треба багато ввалити в матрицю, а це не вигідно. Плюс, легко викрити.

- Але ж як підло наживатися на такому…

- Так і є! Я взагалі вважаю, що таким займаються нелюди. Тому що нормальна людина нічого подібного не зробить. Це наживання на тілах і душах наших героїв, які загинули за час цієї війни.

- І, на жаль, продовжують гинути.

- Саме так. Тому ми тут в тилу працюємо далі, паралельно лікуючись.

- Поговорімо про твоє лікування.

- Зараз у мене повинна бути четверта складна операція – мають вставляти в ногу суглоб, тому що у мене його немає. Тут (показує на низ лівої ноги. – О.М.) метал.

- Ти зазнав поранення, підірвавшись на протитанковій міні ТМ-62. Як це сталося?

- Це було на Запорізькому напрямку. Моєю задачею було звести взвод на позиції, подивитися, що там і як. Того дня машина не заводилася десять разів…

- Це міг бути знак.

- Так. Я беру іншу тачку, водія Паджеро, їдемо вдвох. Звертаємо не туди. Я дивлюся по навігатору: не та дорога. Кажу Паджеро: "Давай вже так і їхати". У мене в той час ледь не вискакував "мотор" (серце. – О.М.) – спрацьовувала інтуїція. Але він все одно повертає назад. Машину покачує і тут - бах! Вибух під моїм колесом. Але я лишився живий. Разом з Паджеро вибили двері. Він в порядку. Якби у нас не було захисник окулярів, куплених за 400 гривень в "Будмаркеті" (бо тактичних не мали – неможливо тоді було їх знайти), ми були б без очей через уламки. Також добре, що, як завжди, був у захисті. А мій автомат взагалі зав’язався у вузол.

- Що з ногою?

- Крові не було. Типу закритий перелом, але лікар сказав: "Нижче коліна до кінчиків пальців – все в "салат"". Бачиш – відновлююся.

- Ще ж щелепа.

- Вилізла. Надломилася. Мені її зашили з двох боків. Метал виймати не будуть. Треба лише зуби порівняти. Але вони усі на місці.

Також у мене були зламані шість пальців на руках, на правій нозі – три.

- В одному з інтерв’ю, розказуючи про лікування, ти сказав: "Місяці два я думав, що мертвий". Чому так?

- Справді, думав. Шість років, які я провоював в АТО, я був в шоці від ставлення до нас. А тут з тобою усі носяться, усім забезпечують. Думаю: "Може, я потрапив до якогось раю?" (посміхається. – О.М.). Я був ніякий. Два дні не говорив. Чуваки в палаті думали, що я вмираю. І тут я кажу: "Дайте води попити!". Один з них: "Боже, ти говориш?!". Отак познайомилися. Я почав оклигувати – умовно ставати на ноги. У мене тоді був апарат фіксації Ілізарова. Взагалі мені після поранення одночасно робили дві операції – зшивали щелепу та збирали ногу. Лікар казав, що у мене ставало серце, його заводили. Потім була друга операція на нозі – фіксували по-новому. Третя складна – знімали апарат і зашивали в метал. Це все – за півтора місяця. Тепер має бути оця четверта – як я сказав, вставлятимуть суглоб. Перед тим доламуватимуть кістки, вийматимуть метал, дошиватимуть інший. Бо якби одразу весь закинули – нога б то все не потягнула.

- У Києві оперуватимуть?

- Звичайно! Навіщо мені за кордон?! Я більше довіряю нашим лікарям – у них стільки практики! Вони тренуються на поранених, які й надалі будуть, адже йде війна. Але добре, що їх можна повернути до нормального життя, бо загиблих, на жаль, ні…

Взагалі ми у нашій "азовській" родині спілкуємося про те, що Україна потім має займати перші місця в світі по військовій справі, медицині, волонтерству тощо. Зараз нам кацапи не дають цього робити.

- Що ти взагалі про них думаєш?

- Ворог є ворог. Казати щось погане про них? Навіщо?! Вони й так уже прокляті. Подивись, як вони живуть. Вони – раби! А ми – люди вільні! І цим усе сказано.

- Через це вони на нас напали?

- Зокрема. А ще через те, що в Україні є все. Вони хочуть це витягнути, висмоктати. У нас дуже багато ресурсів, земля родюча, гарні дівчата (а це генофонд), високий інтелектуальний рівень. Під час Другої світової що робили? Вивозили землю, метали, катували людей, ґвалтували жінок, знищували еліту. Те саме. У них одна зачіпка – цей вєлікій, бл#дь, советский союз. Насправді його не існувало! Це були #бучі кати! Знаєш, до мене якось потрапила книжка – записки німецького кулеметника. Там писалося про те, що солдати сходили з розуму, тікали з позицій через те, що днями й ночами гасили з кулемета, а ворог все йшов та йшов – закидали "м’ясом", як нині. Але, повторюся, немає сенсу їх якось обзивати. Треба вбивати й усе.

- Але їх дуже багато.

- Тому у нас діють тактичні групи, як колись козаки, а потім – УПА. Якість завжди перемагає кількість. А ми – нащадки великих богів. Ми в центрі Європи. Ми і є Європа! То чому ми мусимо поводитися так, як нам нав’язує протягом кількох століть той #бучий сусід?! До речі, я ще не розумію білорусів. Вони б мали "зібрати раму", але теж щось не дуже… Тому ми сподіваємося лише на себе і віримо самі в себе. Захід хоч і допомагає, але ж зрозуміло: ми самі маємо це пройти. І це правильно. Ми повинні остаточно усвідомити: зараз йде не просто війна, а намагання знищити націю в нуль! А це вже не good. У світі завжди має бути баланс. Ми його обов’язково відновимо. Обравши шлях одного разу, ніколи йому не зраджуємо. Такий девіз "Азову".

- "Азов" на початку повномасштабки захищав Маріуполь. Я вже якось говорила: як на мене, ті події обов’язково будуть у підручниках з історії. Я так розумію, що твої друзі та знайомі були на "Азовсталі". Ти підтримував із кимось з них тоді зв'язок?

- Ні, тому що з ними спілкувалися окремі люди - командири, щоб не було ніяких "гойдалок", ніхто не написав зайвого. Плюс, там не у всіх були телефони. Тому зв'язок тримав командний склад. А нам уже передавали, що відбувається. Вони для нас були героями, які на початку повномасштабного вторгнення дали нам час створити новий підрозділ. Вони нам казали: "Робіть все, вам за нас не буде соромно". Уяви! Ми розуміли, що мусимо х#ярити на 200 відсотків, як навіжені! Адже якщо вони там в такому оточенні воюють, то ми тут маємо #башити на повну! Хоча їм набагато тяжче, аніж нам. Це було великим для нас стимулом. І, найголовніше, тактично правильно: вони взяли весь удар на себе, а ми, маючи нагоду і дорогоцінний час, зробили підзрозділи. Усі бачать, які вони. Я пишаюся усіми, хто був на "Азовсталі". Для мене вони - герої! З деякими спілкуюся.

Я тобі чесно скажу: ми дуже сильно за них хвилювалися. І зараз хвилюємося. Не треба забувати, що ще 650 "азовців" досі в полоні. Про це треба говорити, кричати. Їх мусять визволити! Їх тримають просто в нелюдських умовах. І ставлення відповідне.

- Ти сказав, що спілкуєшся з деякими "азовцями", які були на "Азовсталі" й повернулися. Серед них є ті, хто був в Оленівці?

- Ні.

- Про що ти думав, коли стався той теракт?

- Перед тим, ми боялися, що може статися якась х#йня, бо кацапи підлі. І тут цей теракт… Ну бл#дь! У нас чимало людей ледь не пішли зі штик-ножами на танки через те. Люті стало over через те, що вони вчинили, як криси та п#дараси! А не як чесний ворог…

- Та від кого там очікувати на честь?!

- Абсолютно! Її там ніколи не було. Коли то все сталося… ми дуже переживали і досі переживаємо вкрай важко.

- Що ще за час повномасштабки тебе сильно вразило?

- Таких моментів три. Перший – те, що люди почали самі допомагати, звертатися і запитувати, що треба. Це не просто здивувало, а перший час ти був "на печії": "Все нормально? Не принесеш в банці меду тротил, як було колись?". Тому спочатку ставилися до всіх дуже обережно.

Другий – саме до наших підрозділів хотіли потрапити купа людей. Думав: значить, усе, що ми робили, недарма. Це гріє серце. Для нас важливо, що вся країна зрозуміла: ми це робимо задля майбутнього – наших дітей. Вони мають правильно виховуватися – за канонами нормальних українців, мусять знати свою історію, розуміти, що таке українізація. Я подекуди можу сам перейти на російську. Роблю це, коли нервуюся. Ну, як на російську – на луганську. Луганчане общаются не так – у них свое: все очень четко, прямо, без воды, бл#дь! Я обрав таку позицію, тому що не хочу паплюжити свою мову, хоч, як ти бачиш, інколи все ж вживаю мати. Але коли хочу доступно пояснити, спілкуюся на той х#йні, щоб людям було неприємно говорити цією так званою ще й вигаданою мовою.

- У мене є до тебе питання щодо мови. Але спочатку назви, який третій момент тебе вразив.

- Він стосується мене особисто… Навіть я змінився в ліпший бік – почав не просто приносити користь своїм, але й роз’яснювати людям деякі речі. Буває, чіпляю декого й говорю: "Друже, ти неправильно робиш". Я сам від себе такого не очікував, що буду комусь на вулиці пояснювати, що треба робити нормально – як українець…

- Наведи приклад.

- Кажу цивільному: "Якщо ти відпочиваєш, не кричи, не волай на всю вулицю: "Слава Україні! Я за Бахмут!". Військові, які звідти повертаються у відпустку, в шоці від такого. Він підійте, копне тебе за таке й правильно зробить! Щоб у нас не було конфліктів між військовими та цивільними, давайте поважати один одного. Хлопці та дівчата там стоять за всіх. Якщо ти завдяки цьому тут відпочиваєш, п’єш, то роби це тихо, не виставляй ніде, поводься нормально"…

- Але вже зараз є такі конфлікти. До прикладу, у Буковелі, коли відпочивальник сказав військовому: "Езжай в свой Бахмут". І щодо мови вистачає розбірок, про що я й хотіла тебе запитати. Як-от у Львові через пісні лепса в машині. Наведу твою цитату щодо цього: "Більшість українців уже не повернуться назад – до російської історії, прослуховування російської музики". Але досі це все є, коли війна навіть не закінчилася…

- Знаєш, тут палка має два кінці: наче й треба висвітлити такі приклади, з іншого боку – може, зробити все тихо. І як вчинити, щоб до людей правильно донести?! Нас в Азовському русі так виховували: якщо ти бачиш на вулиці якийсь негаразд, мусиш його виправити, тому що ти – українець, націоналіст і маєш піклуватися про свою націю. Причому не так: "Я тебе зараз приб’ю". Ми спокійно пояснюємо. Про це трохи є розголос – мовляв, ходять чуваки й роз’яснюють, якщо бачать недоречну поведінку.

- Але ж всіх таким чином, скажімо так, не виховаєш.

- А всіх і не треба! Свідомі люди й так зрозуміють.

- Думаю, свідомі такі речі, про які ми з тобою говоримо, й не роблять. А от інших, для кого й війни вже немає, вистачає. Подібне ставлення вже було у мирних містах після 2015 року…

- Тому що протягом як мінімум восьми століть велика кількість коштів вкладалася в те, щоб людей переформатувати на рабів. За дев’ять, десять чи навіть двадцять років це неможливо змінити. Подивись, як за час війни з 2014-го уже країна змінилася…

- Навіть за час повномасштабки є суттєві зміни.

- Та! Повномасштабне вторгнення прискорило всі процеси. У нас, наприклад, є виготовлення своєї амуніції, зброї, тепловізорів, дронів тощо. І це все розвивається.

- Нині багато розмов про контрнаступ. Росіяни теж не сидять, склавши руки…

- Недооцінювати ворога – велика помилка.

- Звичайно! Мені військові з гарячих точок розказують, які укріплення на місцях вибудовує ворог…

- Тому я й наголошую на тому, що патронатній службі "Азову", Support AZOV треба допомога. Нам потрібно вдягати та забезпечувати 3-тю окрему штурмову бригаду, спецпідрозділ Kraken. Обов’язково! Я всіх наполегливо прошу допомогти. Якщо необхідно, можу залиши свій контакт, можна напряму звертатися у Support AZOV. Ми завжди відкриті до співпраці. Потім кожна людина, яка доєднується до допомоги, тим пишатиметься. Розповідатиме про це своїм дітям. Як пишаюся цим, наприклад, я. Поранений, але щось роблю. Якщо я за таких умов #башу, то ви можете х#ярити вп’ятеро більше. Від тебе ніхто не вимагає все продати. Віддай трошки. Так зробить кожен, і буде результат. Бо говорять: "Та що таке п’ять гривень?! Це нічого не дасть!". Все разом дасть!

- А про перемогу ти думаєш?

- Для мене перемога настане тоді, коли Україна стане вільною, незалежною і соборною. Це повернення усіх наших кордонів та укріплення їх, щоб потім наші діти думали не про те, як зі зброєю в руках визволяти країну, а про те, як з розумом далі її будувати й розвивати. Оце, насправді, перемога.

- Однак з таким сусідом залишається ймовірність, що й нашим дітям доведеться брати зброю до рук задля захисту.

- Подивимося. Але зброя має бути в кожній оселі. Це теж частина перемоги. Кожен наш громадянин повинен вміти користуватуватися зброєю та адекватно з нею поводитися. Так само, як і надати першу медичну допомогу собі або комусь іншому. Задля цього при наших волонтерських центрах Support AZOV проводяться навчання з такмеду. За донатами – без фіксованої суми. Також продається наш мерч. Теж за донати. Усі кошти стовідсотково – на фронт. Зараз головне – щоб країна стала вільною. Як я сказав, щоб нашим дітям не довелося воювати зі зброєю в руках. Нехай вона стоїть. Тоді буде навіть спілкуватися набагато легше. Тому що кожен розумітиме: у іншого щось є, тут вже послати чи сказати криве слово не так просто, тому що це може мати наслідки. Я хочу, щоб наша молодь перейняла наш приклад і далі несла полум’я справжньої волі, що ти – вільний. Звичайно, це не означає, що ти можеш робити тут все, що завгодно – бухати, когось п#здити чи ще щось. Бути вільним – це адекватно мислити, приносити користь суспільству, поважати інших, а не витворяти, що заманеться. Бо це не воля, а розп#здяйство.

Ольга Москалюк, "Цензор.НЕТ"

Фото та відео надані Русланом Романовим