Розвідник 47-ї бригади Сергій Назаренко про контрнаступ на півдні: Я зразу попереджав усіх своїх підлеглих: "Перше, що ви втратите, це ілюзії"

Автор: Віолетта Кіртока

Цей професійний військовий, який називає себе "динозавром армії", у липні цього року після ракетного обстрілу 25 годин був затиснутий під бетонною плитою будівлі в Оріховому. Зараз Сергій відновлюється і, як і після попередніх поранень, планує повернутися на службу

На війні Сергій з 2014 року. Він бачив і пройшов усі її стадії: гострі, визволення, перемир’я, заборони на стрільбу, активні фази… Про перші роки його боротьби з російськими військами Цензор.НЕТ розповідав у 2018 році – тоді мені вдалося впіймати Назаренка на авдіївській "промці". Результат нашої розмови.

Йому, Народному герою України, завжди легше воювати, ніж говорити з журналістами. Причому співрозмовник він неймовірно цікавий – начитаний, грамотний, професійно бездоганний. У нього тонкий гумор і миттєва реакція. Він би міг бути справжнім військовим експертом. Але у нього на це часу немає. Війна ж…

Під час повномасштабного вторгнення вже в кінці березня 2022 року Сергій дався чути: "Перевірив дію авіаудару в Макарові"… А вже у серпні цього року, побачивши його дивний пост у ФБ, перепитала, що з ним сталося знову. І отримала: "Їду евакуаційним потягом на Львів. Кінцівки на місці, довго був під завалом"… Вже після його лікування у шпиталі я перевідала Сергія у реабілітаційному центрі.

"КОЛИ ТАНКІСТИ ВІДМОВИЛИСЯ ІТИ ВПЕРЕД, Я ВИРІШИВ ІТИ ПЕРЕД КОЛОНОЮ ПІШКИ"

- На початок вторгнення де ви перебували, де був 13-й батальйон 95-ї бригади, в якому ви служили багато років?

- На момент лютого 2022 року я вже служив у Командуванні Десантно-штурмових військ. Обіймав посаду офіцера інформаційно-аналітичного відділу управління розвідки. Якраз, власне, планувалося проводити ротацію в зоні ООС, ми саме перебували на полігоні, закінчували підготовчі заходи. Мали от-от виїхати. Дата відправки неодноразово переносилася через ковід.

- Ви розуміли, що росіяни вдарять одразу по всій країні?

- У Збройних силах України працює правило трьох рукостискань – всі знають один одного, інформацією обмінюються. У ніч з 23 на 24 лютого було дуже багато даних, що противник активізується і щось може відбутися. Думали і про те, що противник, можливо, знову вводить нас в оману. Але градус активізації противника постійно підвищувався. Саме через це я вирішив не йти в кімнату, де ми завжди відпочивали, а залишитися в ту ніч безпосередньо на пункті управління розвідки.

- І все побачили одразу?

- Не побачив – почув. Командний пункт – це бункер, який розміщений під землею. Але відбувся авіаційний удар по Озерному, удари були здійснені по системі навігації – купол на житомирському полігоні одразу був знищений. Він використовується як радіомаяк для наведення літаків, не лише пасажирських, а й військових. Це давня система навігації, яка використовується в цивільній авіації, тож таємниці не було, де вона розташована. Безпосередньо по нашому командному пункту удар було завдано пізніше. Першим завданням росіян, як і у фашистської Німеччини, було знищити авіацію на аеродромах. Але це "трішки" не вдалося. Відразу після цього активізувалася робота. У нас стався досить цікавий момент використання десантно-штурмових військ (ДШВ) – на той момент змінилося підпорядкування підрозділів. Всі підрозділи були в зоні ООС і підпорядковувались ОТУ. Командувати ніким було. Але необхідно було оцінювати, аналізувати ризики… Найбільше тоді турбувала загроза, яка нависла над 79-ю бригадою. Вона на той час займала рубіж Трьохізбенка, Станиця Луганська. А від Мілової до Старобешевого йшла батальйонно-тактична група росіян, яка мала вийти на Новий Айдар. У такому випадку вона замкнула б наш підрозділ. Єдине місце, де можна було здійснити переправу через річку Айдар, – Геївка, там якраз тільки міст побудували. Але він перебував у зоні артилерійського контролю противника, тому не було на що особливо сподіватися. Усе, більше переправ не було. Навести понтонні переправи також було дуже важко, тому що по лінії Сіверський Донець дуже заболочені ділянки місцевості. Понтон міг пропустити до роти техніки. А далі ґрунт весь знищиться, і понтони підуть на дно. Ось це була найбільша загроза. У той самий час здійснювався виклик оперативного резерву на базі 95-ї бригади. Туди прибували бійці. Також відбувся прискорений випуск з академії – до нас прибули три офіцери. Оперативний резерв прибуває, особовий склад є, а офіцерського складу немає. Тому командувач ухвалив рішення: три випускники йдуть на посади командирів батальйонів, а я йду командиром роти у зведений другий батальйон оперативного резерву 95-ї бригади… Озброєння зі складів привезли, автомати видали, але не було кулеметів (їх підвезли пізніше) і ніякої техніки. А бойові ж підрозділи треба укомплектувати справною технікою… Я як ротний таки отримав п’ять одиниць бронетехніки. Чим вона цікава – це були БМП-1ТС з новими бойовими модулями "Спис", які ще не були прийняті на озброєння. Я прибув на Житомирський танкоремонтний, у моїй присутності ці БМП збиралися – в умовах поспіху, страху, загрози завдання авіаційного удару… Техніку зібрали, вона сира. На полігон, куди нас відправили, приїжджали фахівці, котрі доводили до розуму всю цю систему.

Більш-менш укомплектувалися. Один батальйон було направлено в Озерне, інший визначено як резерв. А наш батальйон висунувся на полігон – готуватися, хоча всі мали бойовий досвід, здобутий у зоні АТО/ООС. Відразу ж актуальною стала проблема – в оперативному резерві ДШВ немає фахівців – водіїв-механіків на бронетехніку. Методом "наукового тика" підбирали людей. "Я в цивільному житті їздив на тракторі", – підійдеш. "А я танк водив", – взагалі класно. Укомплектували. "А хто стріляв?" Та ніхто не стріляв. Ну, нічого, ось комп’ютер, модуль – навідником будеш... Почалася підготовка, доведення техніки "до ума", отримування боєприпасів, боєспорядження – бронежилетів, кевларових шоломів. Все отримали. І в ніч з 2 на 3 березня ми отримали наказ висуватися.

- Куди?

- Все, як зазвичай, за старою доброю традицією: ніхто нічого не каже… Вночі вирушили, у вказаній точці зустрілися та організували взаємодію з 14-ю окремою механізованою бригадою. Там на місці командир батальйону коротко поставив завдання: їдемо в Макарів. А хто в Макарові, що там – інформації нуль. "Ув’яжемося в бій", – все, як завжди… Отут і почали випливати перші проблеми. Хлопці брали участь в АТО, але одна справа – просидіти пів року в "окопній" ротації, іноді стріляючи в бік противника. І зовсім інше – ворог на відстані пострілу...

Ми зупинилися на західній околиці Ситняків, біля заправки. Спішилися. Тут у хлопців почалися пропозиції, викликанні уявленнями про велику війну: треба лізти в ліс, зачистити все, що тільки можна. Хвилин за 15 я їх з лісу вигнав, сказав: "Висувається чотири БМП зі спішеною піхотою, за ними всі решта. І так йдемо, дивимося по сторонах. Наше завдання – вийти на 51-й кілометр. Це наше найближче завдання". Тут виникли наступні проблеми. Нам було прикомандировано, здається, п’ять одиниць БМП. Одна з них зі складу 54-го окремого розвідувального батальйону. Водіям-механікам поставили завдання, що вони мають пригнати машини. Пригнали. А тут їм вже говорять: ви будете висуватися на цих машинах. До цього водії готові не були. Ще нам були придані три танки 30-ї бригади. Довелося, порушуючи всі заповіді і згадуючи старі добрі часи, показувати все власним прикладом. Іти попереду, решта – позаду.

Найперше, що дійсно вказувало на війну, – згорілий танк у селі Калинове. Вже пізніше в інтернеті я нарахував близько семи осіб, які стверджували, що це вони особисто його знищили. І кожен біля нього сфотографувався. Цей танк з’їхав на відбійник, поряд лежали хвостовики від пострілів із СПГ-9, а остаточно його уразили з ПТУРа. Я особисто біля нього проходив, це відмітив. Мені досі цікаво вияснити, хто ж таки насправді той танк знищив і за яких обставин.

Той самий танк на Житомирській трасі

- Ви по трасі йшли?

- Так. У той час артилерія 14-ї бригади здійснювала наше прикриття. І отут… Першими відмовилися іти далі танкісти: "Все, не поїдемо". Та і згорілий танк не сприяв позитиву.

Їх можна зрозуміти: не знаючи, де противник, звідки він може вискочити і вдарити, іти стрьомно. Питаю одного: "Які в тебе пропозиції?" – "Мені необхідно, щоб попереду хтось пішов". – "Без проблем. Стій тут". Тут водії БМП – усі "в отказ"… Лише один екіпаж у роті, прикомандирований зі 190-го навчального центру, був злагоджений. Водій досвідчений, мотивований, знав, як можна "розстроїти" танковий екіпаж. І навідник, готовий все це здійснити. Це і був мій, командирський, БМП-2 з 30-міліметровою гарматою. Тут люди не відмовлялися ні від чого.

Стоїмо колоною. На трасі! Нам тоді просто пощастило. Ми були дуже приємною ціллю. Стоїть колона, бігає якийсь дядько від машини до машини... Хоч би в кювет сховалася та піхота… Було ухвалено рішення: я йду попереду на БМП, за мною ще одна БМП, за нею вже танк. Правда, я мав їхати на командирській БМП, а довелося йти попереду.

- Пішки?

- Звичайно. Згадався тоді мені радянський фільм, здається, "На войне как на войне" називався. Про молодого лейтенанта, командира САУшки: "За мной, за мной!" Отак я завів і розставив підрозділ на 51-му кілометрі. Кажу: "З вами тут цікаво. Чекайте командира батальйону, а мені час, я вже в Макарові маю бути". Сів у БМП і на всіх парах – на Макарів. Приїхав туди в район автовокзалу: ніде нічого. Прибув у точку рандеву, де мав зустрітися з першою ротою – там українська техніка, наші військові, цивільні ходять. Прибув очільник територіальної оборони Макарова. Танки мої приїхали, три штуки, дружненько так наздогнали. І всі чомусь спершу вирішили, що батальйоном командую я. Поспілкувалися ми там всі. Власне, я завдання виконав. І тут телефонує мені командир батальйону: "Сергій, де танки?" Кажу: "Тут". – "А чого вони тут?" – "Не знаю. Приїхали". "А що вони тобі кажуть?" А ті: "Ви ж нас до 51-го кілометру довели. Ви командуєте. Ми побачили, що ви поїхали – і ми за вами". Кажу: "Так, хлопці, зрозумів. Поїхали на 51-й кілометр". Повернув їх назад.

У результаті ми вийшли на край Макарова, взяли під контроль основні вулиці. Через Макарів росіяни пройшлися, але місто не використовували. У них була така особливість. Вони розуміли, що про будь-яке переміщення місцеві передавали нам. І по-друге – дуже боялися засідки. Але вони вподобали гольф-клуб. Потім я дізнався, що там була дуже гарна парковка. Вони там своїми танчиками їздили, туди вертольоти прилітали, транспортні і бойові. Я так розумію, там обладнували майданчик підскоку. Потім прибули наші розрахунки ПЗРК і трішки їх "розстроїли". Дві "вертушки" вже не змогли літати, і вони призупинили навіть спроби. Після цього вони здійснювали переміщення лише вночі, як техніки, так і вертольотів.

Там досить цікава місцевість. Танк виїжджав з гольф-клубу, приїжджав у район Макарова, і на самому виїзді з містечка опинявся на висоті. Але коли він здійснював обстріл Макарова, видно було тільки верх башти і гармату. Саме через цей танк у моїй роті сталися перші втрати. Наші машини виїхали на північний блокпост, і танк їх якраз чекав. Перший постріл – пощастило, снаряд пролетів повз. Командир батальйону був на першій БМП, вона пішла у сторону. А у другу БМП-1ТС, де був командир третього взводу (він раніше служив у 79-й, у розвідці), відбулося пряме влучання в башту, загинув він і загинув навідник. БМП спалахнула.

Спочатку противник тільки дошкуляв нам: підходив, обстрілював. Перебували росіяни в посадках навколо Макарова, контролювали виходи з нього. Але спроб увійти і взяти Макарів противник не здійснював.

51-й кілометр на трасі також контролювали ми. Там була 3-тя рота нашого батальйону і два розрахунки ПТУРів.

Контроль росіян здійснювався східніше. І то не всюди. Не знаю, правда чи ні, але розповідали про такий випадок: наша "швидка" вночі проґавила 51-й кілометр, проскочила, і кацапи також її пропустили. Коли вони почали стріляти, наші вискочили на узбіччя, залишили машину, переховувались у місцевих. Врешті-решт через три дні вони вийшли на 51-й кілометр і повернулися до нас.

Тоді був хаос, контролю ніякого. Пізніше, як я читав, як мені розповідали, росіяни намагалися йти по Житомирській трасі з боку Києва. Не виключено, що противник за результатами сканування радіоефіру був обізнаний про входження у Макарів українських військ. Як тільки ми використовували "Пелену", противник здійснював обстріли з використанням РСЗВ. По мосту через річку Здвиж – єдиному шляху, що поєднував дві частини Макарова – ворог вдарив "Точкою-К".

- Але по ньому можна було їздити. Вони його не пошкодили критично.

- Командир першого взводу за своєю спеціальністю якраз був "мостовик" – проєктував мости, розробляв всі ці моменти… Після влучання ракети ми пішли подивитись. "Що скажеш, можна його експлуатувати чи ні?" Він просто відповів: "Більш вдалого для нас влучання не можна було придумати". Влучило в центр, не зачепило опор – просто дірка посередині. Двоє цивільних, які були на мосту під час удару, загинули. У мене є припущення, що вони могли бити не в міст, а по нас. Тому що потім нас обстрілювали "Ураганами", "Градами" одразу після того, як ми вмикали 20-ваттну радіостанцію. Тільки вмикали – через дві-три хвилини прилітали "подарунки". Своїй дружині я не казав, де перебуваю – мовляв, на полігоні... Спалився, коли почався обстріл "Ураганами" – на полігоні так голосно не гупає поряд.

Почали ми забазовуватися в Макарові. Я вже перебував на іншому березі, на території хлібозаводу. Там було створено певний запас сухпаїв, боєприпасів – для того, щоб можна було відпрацювати як на лівий берег, так і на правий, бо ми відповідали за два береги. Я на своїй БМП здійснював контроль, в будь-який час міг підскочити в будь-яку точку. На правому березі перебував комбат, а на лівому березі відповідальність за південну частину Макарова була на мені…

Скоріше за все ворога навів на нас хтось із місцевих. Пара Су-25 здійснила прицільні удари. Пощастило, що до того вони завдали удар "Градами" і знищили трансформатор. Для того, щоб населення мало світло, його перемкнули на іншу лінію. Але воно працювало від вуличного освітлення. Тому вуличне освітлення світилося. Я наказав, щоб поблизу нас ліхтарі погасили. Тому перший літак не влучив, а другий від спалаху все ж таки зорієнтувався, влучання відбулося. Можливо, не по нас завдавався удар – територію використовував місцевий фермер, і там стояли дві цистерни з паливом, яким користувалася місцева ТрО. Можлива і така мета ворога. Важко сказати. Цілилися вони туди чи ні, але влучили. Мене викинуло метрів на п’ятдесят.

- Ви були всередині хлібозаводу?

- Це був великий цех, думаю, вантажний. Там були мішки з кукурудзою, посівним матеріалом. І там стояла здоровенна промислова буржуйка. Ми топили і там відпочивали. Мій механік-водій відпросився у мене ночувати в іншому приміщенні – може, у нього було якесь передчуття. Після завдання артилерійських ударів вже вікна повибивало в будівлі, було якось не дуже там проживати. Тому я дозволив водію перейти в інше місце, а всі залишилися: моє відділення, мінометний взвод, сапери, снайпери. Ми там були зосереджені.

Всі загинули, хто там був... Викинуло мене і ще одного бійця. Не знаю, вижив він чи ні, бо у нього було дуже серйозно травмовано голову. Нас двох вивезли в Брусилів. А ті, хто був у самій споруді, всі загинули. Мій мехвод мене знайшов, вигріб з-під будівельного сміття, спробував підняти. Тоді я зрозумів, що поламало мене дуже серйозно, бо був дикий біль.

Судячи з воронки, по нас кинули 250-клограмову бомбу. Від того місця, де я відпочивав, вона впала метрів за п’ять. Мені пощастило, бо я був за буржуйкою.

- Які у вас виявили поранення?

- Найбільш серйозна травма – перелам тазу. На перших рентген-знімках все виглядало не дуже страшно… А коли я більш-менш відійшов, треба було встановити всі пошкодження. Направили на КТ. Там мене попрохали глибоко вдихнути. Я ще був на знеболювальних. Відповідально глибоко вдихнув, щоб полегшити роботу лікарям. І вперше в житті почув, як ребра тріщать... А лікар почав рахувати поламані ребра. Коли нарахував чотирнадцять, сказав: "Все, досить"… Спочатку важко було зрозуміти, що зі мною, бо я навіть не міг вирівнятись. Крім того, у мене ще була поламані лопатка і ключиця з лівого боку.

На фото: Сергій після авіаудару

- І лоб посічений…

- У тілі ще залишається один-два уламки…

- Довго поновлювалися?

- 7 березня я зазнав поранення, а повернувся на службу 10 червня, не відновившись повністю.

- Але ж міг ходити?

- Я ходив вже через тиждень. Мені встановили АЗФ – апарат зовнішньої фіксації. З ним я зміг пересуватися. Спочатку добу з ходунками, потім з паличкою. Найбільш несподіваним для мене виявилося те, що я не міг нормально чхнути. Це настільки "приємно" при зламаних ребрах… То мені сестричка підказала спосіб, як позбавитися того бажання. Тепер я знаю, як не чхати.

"НЕМАЄ НЕПЕРЕМОЖНОЇ ТЕХНІКИ. Є НЕПЕРЕМОЖНІ БІЙЦІ"

- Куди ви повернулися після лікування, в який підрозділ?

- У командування, на свою посаду. Проходячи ВЛК, сказав: "Займімося інвалідністю, списанням і всім іншим, коли закінчиться війна. Я розумію, що хірург і травматолог не напишуть, що я придатний і здоровий, але…" Пам’ятаю, начальник поліклініки Ірина Миколаївна з великою цікавістю переглядала мої "фотографії". Я їй навіть сказав: "Я вам решту не покажу. Ви лише одну подивилися, а вже ахали й охали, мені аж себе жалко стало".

На ВЛК понаписували, що я частково непридатний. Сказав: "Дякую, буду до вас навідуватись". Основна проблема – від перенавантаження запалюються міжхребцеві диски. Але диклофенак покололи три дні – і я знову як "огірочок", бадьорий і свіжий.

Потім знайомий запропонував посаду начальника розвідки нової бригади – бригади НАТОвського зразка, як її називали, – 47-ї.

- З десантників ви пішли у піхотинці?

- У штурмовики! У мене ж у книжці написано, що я непридатний до ДШВ (сміється). А те, що не можу бути штурмовиком, – не вказано. Я перевівся 13 лютого. А 15 ми вилетіли в Німеччину, де відбулася підготовка, як штабів, так і батальйонів. Батальйони здійснювали підготовку на "Бредлі".

- "Бредлі" звучало як непереможна техніка.

- Немає непереможної техніки. Є непереможні бійці. У багатьох була ілюзія, що, як тільки противник побачить "Бредлі" та "Леопарди", йому стане дуже страшно, і він просто злякається. Такого не сталося. Можливо, нам не пощастило, і ми в районі Роботиного зіткнулися з найбільш боєздатним батальйоном 70-го мотострілецького полку. Ми прослуховували в ефірі, що говорив противник, як він поводився, – він був дуже недооцінений. Там не було паніки, здійснювалося спокійне управління боєм. Коли старший начальник віддавав… не наказ, а дозвіл на залишення позиції, відхід, або запитував, чи потрібна підтримка, у відповідь, наскільки розумію, командир роти спокійно відповідав: "Все добре, я все контролюю. Не збираюся залишати позиції, мені не потрібні резерви, я справлюся". Але так поводився єдиний батальйон.

Чомусь наше командування загострило свою увагу саме на позиції "Реал". От як "Вагнер" на Вугледар – сунемо і все. Так і ми в одній точці сунули нескінченно.

- Бійці батальйону – а це здебільшого цивільні, які не мали бойового досвіду – готові були до штурмів?

- Проблема в тому, що у людей дуже багато ілюзій. От я прибув у бригаду, прийняв розвідувальне відділення штабу. Всі мобілізовані, досвіду участі в бойових діях ніхто не має, а ті, хто воював, сиділи в окопах, бойових дій не вели. Всі молоді, амбіційні, сповнені ініціативи. Всі наслухалися іноземних інструкторів, як воювати. Але реальної ситуації не знають.

Наступна наша проблема – стандарт НАТО: алгоритм, ухвалення рішень і все решта. Ми вважаємо, якщо будемо виконувати всі ці пункти, все у нас вийде. При цьому не розуміємо, що війська НАТО в країнах НАТО не просто виконують цей стандарт – вони думають за цим стандартом. А ми просто виконуємо. Але це не працює. Ось перший крок із шести виконано. А що виконано – незрозуміло…

Ще одна проблема – те, що ми намагаємося вгодити всім. Американським партнерам – показати, як ми воюємо по-американськи. Своєму командуванню – як ми воюємо згідно з нашими старими доктринальними документами. Тоді відбувається те, що я називаю так: від того, що ви танковий чохол від "Абрамса" накинете на Т-64, він "Абрамсом" не стане. Прийдіть до єдиного знаменника, і давайте вже так працювати.

Я зразу попереджав всіх своїх підлеглих: "Перше, що ви втратите, це ілюзію". А далі хтось зуміє це пережити, і у нього все вийде. Я б не хотів, щоб так відбувалося, але це сувора реальність, і від цього нікуди не дінешся.

Коли позицію "Реал" було захоплено, ми взяли її під контроль, увійшли і – найголовніше – на ній залишилися, закріпилися.

- Це в Роботиному?

- Між населеними пунктами Роботине і Вербове. Як це робилося? За підтримки танків, бронетехніки, артилерійського вогню БМП підходить до траншеї і піхота десантується безпосередньо в траншею. При цьому вогнем з БМП (в нашому випадку – з "Бредлі") здійснюється зачистка траншеї. Щойно наближаються танки противника, їх знищують артилерія і дрони. Так воно має бути. Але у нас нарощування не відбулося. Не знаю, може, такий збіг, але досить вчасно для противника, в інтернеті з’явилося відео, коли наче в районі Кремінної наші військові стрибають в траншею і відбувається масовий підрив. Відео розійшлося мережею, і наступного дня ніхто з бійців нікуди не захотів іти. Всі відмовилися. Відео було викинуте в телеграм росіянами, а далі поширено нашими. Це побачили бійці і сказали: "Ми без саперів у траншею, в окопи не підемо". А сапери в цей час зайняті зачисткою логістичних шляхів, під’їздів до тих позицій, які ми вже зайняли. "Як ми підемо в траншею, яка не зачищена, як ми будемо її розміновувати? Як ви цей процес уявляєте?" Це демотивувало.

-Ми всі чекали штурму. Про це говорили в усіх новинах: "Ось зараз "Бредлі" увійдуть!.." І тут перша новина з того місця, де вперше застосовують "Бредлі": колона цієї броні підривається, з’явилися відео і фото. Наскільки це також демотивувало підрозділ?

- Особовий склад жодним чином не демотивувало, демотивував страх. Тому що не противник їх знищив, це людський фактор. Мінне поле перед цим пройшов тральщик, іноземний "Вінсент", який зробив прохід – виконав своє завдання, дійшов до позиції противника. Його не можна розвернути одразу, хвилин 15-20 треба витратити на те, щоб він розвернувся. Або він виходить на велику дугу. Цей тральщик дійшов до позицій противника, зробив велику дугу і поїхав назад. За ним виїхав танк, доїхав до позицій, постріляв у напрямку противника. А його на позиціях немає – ну, страшнувато проти "Леопардів" щось робити. Тому противник використовував стару добру тактику: на ніч залишав лише чергову зміну. "Леопард" повернувся. Після нього вже пішли "Бредлі". Перша машина не потрапляє в прохід і підривається. Друга не приймає ніякого іншого рішення, як об’їхати першу машину, і також підривається. Третя "Бредлі" вирішує підчепити і стягнути з проходу інших. Здаючи назад, також підривається. Так сталося. Так буває. Після того, наступного дня, ми діяли так само. Ішли тим же проходом… Але противник нас уже чекав на позиціях. У нього був час підготуватися. ПТУРисти стояли готові…

47-й бригаді було придано 25-й окремий штурмовий батальйон, з якого всі наші сміялися: "Ми ж всі на "Бредлі", ми нафаршировані, все вміємо, а це якісь хлопці на "Козаках". Так от, цей підрозділ виявився найбільш ефективним. Він воював з батальйоном 291-го московського спецназу. Бійці цього підрозділу не витримали і вдалися до "героїчного вчинку" – відійшли. Чому не використати цей фактор? Ми знайшли слабке місце, знайшли ділянку, де маємо успіх, – чому не продовжувати його розвивати на цьому напрямку? Там також було зроблено прохід. Інженерна машина проїхала. Її, правда, таки підкараулили, заптурили. Це наш мінний тральщик, ще радянський, за ним їхала УР. УРку противник знищив. Детонувало так… Я якраз був на передовому командному пункті і бачив, як піднявся маленький грибочок. Вона ж була заряджена. Наступного дня добралися туди, забрали двох поранених – вони там пробули добу.

Так, ми зазнали втрат і втратили те, на що був розрахунок, – несподіванку і темп. Та й противник був уже підготований. Тактика у ворога була досить проста: запускаємо на позиції, відсікаємо підрозділи і потім їх змішуємо з землею артилерією, чим змушуємо до відходу.

Військовослужбовці верталися з тих позицій здебільшого без поранень, але від безперервних артобстрілів вони просто не могли сприймати адекватно реальність і розуміти, де що відбувається. Використовували росіяни артилерію досить вміло. З кожною артилерійською гарматою у них працює безпілотник. Кожна гармата відповідає за свою ділянку, а не ганяє, як у нас: туди стрель – сюди стрель… Є передовий артилерійський пункт спостереження. Як тільки з’являється ціль, піднімається безпілотник, і здійснюється артилерійський удар. З часом наша РЕБ їх добре придушила. Але і ворожі станції працювали ефективно.

"ПЕРЕБУВАЮЧИ ПІД ЗАВАЛАМИ, РОЗУМІВ, ЩО Я В ПІДВАЛІ БУВ НЕ ЛИШЕ З ЖЕНЕЮ. І ЩО, СКОРІШ ЗА ВСЕ, ІНШІ ЛЮДИ ЗАГИНУЛИ"

- Як ви зазнали поранення цього разу?

- У той момент я був в Оріховому. Враховуючи, як там лупили… Наприклад, перше, що росіяни вразили, – це місцевий "Пункт незламності". Там нікого не було, ніякі радіопередавачі не стояли. Скоріш за все, вони просто завдавали ударів по будівлях, де найбільш вірогідно могли б розташовуватися військові… Але не можна виключати і фактор розвідки. Все ж таки ворожі дрони залітали, хай там як...

- Ви пам’ятаєте, як це було, чи отямилися вже під завалом?

- Я не непритомнів. Все пам’ятаю. Обвалилася будівля і почала складатися. Я в той момент стояв. Коли плита впала, мене кинуло на стільці, на офісне крісло. До нього і притиснуло.

На фото: Це та сама будівля, під якою Сергій перебував добу

- Тобто, ви напівсиділи.

- Напівлежав.

- І пробув у такому положенні…

- …25 годин. Це з моменту обстрілу до того, як мене доставили у медичний пункт.

До телефону дотягнутися не міг, намагався, але… Він був на столі. Ноутбук 17-дюмовий залишився живим. Це мене найбільше здивувало. Телефон загинув поряд з ноутбуком, а той цілий, все працює. Та навіть якби я дістав телефон, щоб зробив? Зв’язку там немає. А інтернет пропав зразу ж…

Темно було, тому ані пилюки, ані нічого особливого я не бачив.

- А що відчували?

- Після того, як мене евакуювали, тиждень дуже сильно дерло в горлі. А відчував… Одразу обмацав себе – нічого такого не виявив. Спробував якось звільнити ногу, зайняти більш зручне положення. Але ніяк – мене міцно притисло. Гукнув когось – Женя був поряд. Йому просто пощастило: від хвилі він потрапив під стіл. Там і був весь час. Єдине, чого він не міг зробити, – повністю випрямити ноги. Але його ніде не затиснуло.

- А вибратися міг?

- Ні, бо закрило все повністю. Ми з ним покликали, чи ще хтось є неподалік. Чи чули щось? Можливо, це дійсно було, можливо, це уява працювала, – чули, що десь хтось хрипить… Потім, з часом, були просто провали свідомості. Чули, як розчищають завали, голоси нагорі, вибухи далекі – противник ще завдавав ударів. Після того, як нас витягли, противник ще бив у квартал поряд, що унеможливлювало рятувальні роботи. Один чи два еменесники загинули через це, техніку неможливо було підігнати. Намагалися врятувати жінок-військовослужбовиць. Пам’ятаю чи не перше питання, яке почув від рятувальників, які до нас пробилися-докричалися: "Жінки біля вас є?" - "Немає, нас двоє".

Попервах ніхто нічого не казав. Загинули поруч люди, так. А обставини… Нас двох витягли, а ось їх...

- Через тривале затиснення у вас почалися проблеми з нирками…

- Так, я знав, що так може бути, тому там, в темряві, намагався масажувати ногу, щоб кров не застоювалася в органах. Справа ще якось вдавалося це, а от зліва у мене не виходило дістатися до гомілки, вона була затиснута. При цьому ступня рухалася, і я двигав нею вверх-вниз, щоб кров якось циркулювала. У Запоріжжі мене одразу відправили на діаліз. Подальша евакуація заборонялась, поки не стабілізується стан. Я навіть був на штучному диханні – мені потім розповідали, як я трубку висмикнув… Воював з медичним персоналом… Лікар якось мені сказав: "Ти виживеш! Ми не дуже вірили в це, але коли ти почав все висмикувати, я зрозумів – ти виживеш!"

Потім я прочитав, які діагнози мені ставили, – ще страшніше стало. У мене було виявлено крововилив у мозок. Коли я вже опритомнів і лікар в Запоріжжі поставив мені перше запитання: "Хто президент України?", я страшенно здивувався. Думаю: невже у нас настільки все погано? Кажу: "Зеленський". Мені: "Ти не дивуйся, це просто порядок такий". Потім ще питання: чи пам’ятаю я те і те, – щоб перевірити, чи орієнтуюсь я в часі і просторі, чи розумію, де я, що сталося. Так, це було мені зрозуміло, але перше питання – хто президент України?.. Досі дивуюся…

- Там, у темряві, час розтягнувся чи спресувався?

- Чи орієнтувався я в часі? Звичайно, не орієнтувався. Годинник у мене був, намагався до нього дотягнутися, але витягнути не міг. Що докучало вдень – спека і духота. Було і таке, що уява щось малювала. Були прояви страху. Женя в якийсь момент почав панікувати. Ти в замкненому просторі, чуєш голоси рятувальників, нагорі щось робиться – потім все затихає, роботи призупиняються. Пояснюю Жені, що, скоріше за все, знову загроза нового ракетного удару, евакуюють техніку. Бо є лише один кран, і якщо ми його втратимо, – все, рятувати нікому буде.

- А момент, коли піднімають плиту, ви пам’ятаєте?

- Ні. Пам’ятаю, що від спеки намагався обмахуватися якимись паперами, які знайшов, як віялом. Води немає, стиснутий, зневоднення. Продукти обміну накопичуються, плюс уява тобі домальовує різне… Ти ж розумієш, що в приміщенні перебуваєш не один, не лише з Женею. Тобто, люди, з якими ти працював, спілкувався, товаришував, скоріше за все, загинули, і вони наразі поряд з тобою.

Коли мене витягли, ліву ногу я не відчував. Це був баласт – висить, але нічого нею робити не можу. Права нога в Запоріжжі трохи відновилась, але повноцінно я її також не відчував. Принаймні, міг нею якось рухати. Після того, як мене перевели із Запоріжжя в Дніпро, зайнялися ногою – зробили надрізи шкіри, щоб зменшити набряк, який ніяк не спадав.

- Скільки ви були на діалізі?

- Більше як місяць. Із Дніпра мене відправили в Київ, а потім у Львів. Вже там запустили нирки, потім ще двічі зробили діаліз – для підстраховки. Зараз все нормально. Тепер працюємо з лівою ногою. Основна проблема – набряки.

Тікати, не закінчивши лікування, не збираюся. Кому ти в такому випадку робиш краще? Треба спочатку відновитися. І повернусь в ДШВ.

- Тягне в десантники чи є пропозиція?

- У 47-й бригаді новий командир бригади, у нього новий начальник розвідки…

-Мені все важче ставити запитання, як ми переможемо, бо ситуація дуже складна…

• Фразою Платона починається фільм "Падіння Чорного Яструба": "Тільки мертві

побачать кінець війни"…

Що буде перемогою? Вийти на кордони 1991 року? Але це ще не все. Для того, щоб перемогти російську федерацію, ми маємо стати іншими. Маємо стати європейською державою… А для цього необхідно перемогти себе в першу чергу. І зрозуміти, що ніякі наші уявні вимоги, які багато хто вважає важливими, не працюють: ось держава мені винна, вона має щось зробити, хтось має здобути перемогу, побороти корупцію, побудувати економіку… Хтось, весь час цей хтось. Коли ми почнемо мислити інакше: я маю побороти корупцію, передовсім у собі, я маю захищати свою країну, не обов’язково зі зброєю в руках, а кожен, як кажуть, на своєму фронті, в межах, які для себе визначив, – от тоді це вже буде перемога. Але це поки не відбувається… І тому… За аналітичними оцінками, враховуючи певні фактори, я більше схиляюся до корейського варіанту. Корейська війна досі не закінчилася. От і ми таке отримаємо. російська федерація трішки не той гравець геополітичної гри, щоб дозволили її перемогти, знищити, зруйнувати. США на політичній арені самі проти Китаю не справляться. Наразі те, що відбувається, – це великі ігри. І як би ми себе геополітично не відчували, ми на цій дошці, на політичних шахах, не є аж такою значною фігурою. Наразі ми зайняли ферзеву позицію. У результаті удару до нас всі привернули увагу, але це допоки. Нам необхідно, щоб інтереси США максимально збігалися з нашими.

- Але ж допомогу ми отримуємо, серед іншого й високоточну артилерію…

- Є особлива умова роботи з такою зброєю: під час завдання удару необхідний візуальний контроль. Завдяки подібному ми вдарили по пункту управління батальйону "Ахмат". Судячи з перехоплень, там всі трішки засмутилися… Досить непогано його маскували, але не настільки, щоб не можна було вирахувати. Було завдання удару, зосередження машин швидкої допомоги з Токмака, евакуація, кіпіш, радіоперемовини…

Був і такий у нас випадок. Ще до початку контрнаступу нам вдалося зняти другу лінію оборони противника. Сталося це несподівано для нас самих. Відправили "Лелеку". Над Новопрокопівкою "Лелека" втрачає управління, і її просто несе… Вона зайшла за Чистопілля – там ми вже відновили контроль. "Лелеку" повернули назад. Противник її не виявив. Вона працювала в загальному діапазоні, вони перекрили канал управління, а передачу сигналу не перекрили, і вона пішла собі далі. Полетіла, куди треба. Летіла по прямій, все знімала. Ми отримані дані використали у власних інтересах. Поки не можу сказати, як саме. Але досить ефективно…

- Однією з причин не такого швидкого прориву лінії оборони ворога називалися потужні мінні поля…

- Було таке, що командири батальйонів відверто казали: "Я знаю, там мінні поля! Ми не підемо!" – "Звідки ти знаєш? Звідки інформація?" – "Вам яка різниця?" Мене подібне трішки злить… Проводимо розвідку мінних полів – немає. Всі мінні поля в тих місцях вивчені. Вони ж на ґрунт ставлять міни – і їх настільки чудово видно! З 22 до 23 години літає "Мавік-Т" з тепловізором і бачить їх, вони ж нагріваються. Але поширюються чутки, що солдати підуть на мінні поля, а командири залишаться позаду, що бійців кидають тілами розміновувати… Ось чому командири мають іти попереду. Я коли по житомирській трасі пішов перед танками, танкіст мене спитав: "А якщо виїде ворожий танк, я ж мушу стріляти. Вам дістанеться…" Кажу: "Чувак, ну тоді мені не пощастило".

Віолетта Кіртока, Цензор.НЕТ