Екснардеп, старший лейтенант Андрій Іллєнко: "Понад 90% людей, коли прийшли до батальйону "Свобода", ніякого військового досвіду не мали. Всі були новачками"

Автор: Євген Кузьменко

Андрія Іллєнка свого часу вважали політичним вундеркіндом ВО "Свобода". Погодьтеся, у 25 років бути обраним наймолодшим депутатом Верховної Ради України 7-го скликання – м’яко кажучи, помітне досягнення. Та і в особистому спілкуванні Іллєнко справляв враження – ерудований і багатосторонньо начитаний, він намагався брати своє не горлянкою, а думкою, аргументом.

Після початку повномасштабної війни Андрій мобілізувався до лав Нацгвардії України. Наразі 36-річний старший лейтенант Іллєнко - начальник секції S1 батальйону "Свобода" 4-ї бригади оперативного призначення НГУ "Рубіж".

У бесіді з "Цензор.НЕТ" він розповів про свій шлях на цій війні, згадав про загиблих побратимів, а також подискутував з кореспондентом про те, наскільки припустимою є критика дій влади під час великої війни.

- Андрію, де нині воює батальйон "Свобода"?

- Виконуємо бойові задачі на Донбасі. Після оборони Києва, де ми були суто добровольцями, увійшли до складу 4 бригади і почали воювати на Сході. З того часу так тут і воюємо. В різних місцях.

- Довгий час ви були під Бахмутом…

- Так. Ми і зараз недалеко. Не буду уточнювати детально.

- Яка ситуація нині на вашому напрямку?

- Напружена, як завжди. Тому що це війна. Думаю, плюс-мінус як скрізь. Ворог зараз достатньо активний - постійно прощупує нашу оборону, намагається знайти в ній слабкі місця. Постійна інтенсивна бойова робота.

У нас чимало успіхів в боротьбі з ворогом. Війна зараз вже трошки інша, ніж вона була навіть ще рік тому (не кажучи вже 2 роки тому). Колосально виросла роль безпілотних систем, так званих fpv-дронів, дронів-камікадзе. І ми, і, на жаль, ворог дуже активні в цьому плані. Постійно з’являються якісь новинки, нова тактика застосування.

Але все одно війна це грубий механізм, що лише доповнюється цими нововведеннями. А по суті це те саме – лінії окопів, опорних пунктів. Є піхота, яка тягне на собі основну важкість війни; артилерія, танки, авіація. Вся ця комбінація незмінна уже років так 100. Так, безумовно, зміни постійні і динамічні, вони наступають дуже швидко. Треба не просто встигати за змінами, а й нав’язувати противнику ці нові методи, постійно його дивувати. У нас це часто виходить дуже добре.

- Ми вже згадали, що ваша бригада воювала під Бахмутом, героїчним містом українського спротиву. На жаль, місто все-таки довелось залишити. Зараз те саме відбулось з Авдіївкою. Ініціатива нині загалом на боці ворога; він наступає на більшості лінії фронту. У тилового цивільного населення – дещо пригнічений настрій, що вміло експлуатується ворожими ІПСО. Що ви скажете людям, щоби допомогти їм трішки відновити душевну рівновагу?

- Треба почати з того, що війна почалась 18 лютого 2014 року. Вона ще тоді юридично не була оформлена як агресія Росії проти України - але фактично в центрі Києва були бойові дії. Гинули люди. І ми уже тоді розуміли, що це не просто Янукович, не просто "Беркут" та тітушки. Було вже зрозуміло, що за цим всім стоїть Росія. І вже буквально через тиждень, коли почалася окупація Криму, це стало очевидно всім.

- А чи ви заднім числом не підставляєте цю свою впевненість? Чи справді вже тоді розуміли?

- Я абсолютно розумів. Вся суть Майдану - що першого, що другого - це національно-визвольна боротьба проти імперії. Боротьба, яка мала багато різних рівнів, проявів. Там, безумовно, був елемент захисту громадянських прав; був елемент незадоволення олігархатом. Безумовно, був протест проти фальсифікації виборів чи якогось владного безпредєла. Це все - складові частини. Але насправді в основі лежало прагнення українців вільно жити на своїй землі без імперського гніту. От чому Росія так боляче відреагувала ще на Помаранчевий майдан. Напевно, це був один з факторів, що тоді Путін вирішив уже перейти до активних дій. І те, що сталось в 2014, - це, власне, був апофеоз всього. І те, що Росія одразу почала війну після перемоги Революції, - це, по-моєму, очевидні речі…

- Тут з вами не посперечаєшся.

- Отже, 18 лютого, бої в Києві для мене – це початок війни. Вибачте за дуже довгу передмову. Про що я хотів сказати, відповідаючи на ваше питання? За ці 10 років війни насправді треба зрозуміти одне: в умовах історичної задачі і загроз екзистенційного масштабу, які перед нами стоять, - нічого не змінилось. Проти нас і надалі ворог, який не визнає нашого права на існування; який хоче нас знищити і робить все, щоб знищити нас не просто фізично, але навіть духовно. Знищити саму згадку, що є українці, українська нація, українська ідея. І він далі продовжує це робити.

І у нас є два варіанти. Ті самі два варіанти, які у нас були 18 лютого 2014 року. Тоді теж було дуже багато зневіри. Я був на Майдані в ніч на 19-те і пам’ятаю, скільки там лишилося фактично людей, які обороняли останні барикади Майдану. Дуже важко було і 2 роки тому. Тобто для нас нічого не змінилось. Проти нас той самий ворог. І у нас є лише два варіанти. Або зібрати себе докупи і боротись далі, методично, розуміючи, що це марафон, а не спринт. Або скласти зброю, битися в істериці, лють свою виливати не на ворога, а один на одного, роблячи винним когось серед своїх. В результаті цього ми просто можемо програти - і це буде катастрофа. Москалі вже цього разу не припустяться якихось поблажок. Їхньою задачею буде просто повне знищення. Загинуть всі люди, які мають якусь активну позицію (або їм доведеться тікати кудись). Але ви розумієте, що це не варіант. Я, наприклад, нікуди не збираюсь тікати. Думаю, ви теж, як і багато хто. Всіх тих, хто лишиться і виживе, просто перетворять на рабів і заставлять уже мобілізуватися в окупаційну армію, іти штурмом на Варшаву чи на Вільнюс чи ще кудись. Отака перед нами стоїть зараз історична розвилка. Вона не змінилась за цей час.

- Андрію, я просив вас підбадьорити людей, а не малювати апокаліптичні, ба навіть і цілком реалістичні, за певних варіантів, сценарії.

- …тому єдине, що я можу сьогодні сказати з мотиваційного - це, по-перше, зібрати себе докупи, припинити істерику і все робити для Перемоги, відкинувши всю другорядну маячню, яка насправді ні на що не впливає, а просто є намаганням вилити свій негатив у соцмережі.

- Зрозуміло. Пункт другий?

- А з другого боку, я хотів би сказати, друзі мої, що все могло би бути значно гірше. І все ще може бути значно гірше. Тому не треба думати, що ми зараз знаходимось в найнижчій точці. Аж ніяк ні. Ворог при всій його силі, - глобально все одно нічого не може з нами зробити. Він глобально все одно не може переломити ситуацію на фронті. Не може підірвати нас зсередини. Попри всі його намагання; попри дуже великі ресурси, він все одно не може поламати міжнародну підтримку України, яка зараз, хоч і є під великим питанням, але, впевнений, все одно не зникне.

- Андрію, ваша бригада "Рубіж" (і, звісно, батальйон "Свобода") побудовані і діють за натівськими стандартами. Поясніть, чим ці стандарти відрізняються від пострадянських?

- Ініціатива, яка заохочується, а не карається. Можливість аргументувати свою позицію, якщо вона у тебе є. По суті, якщо є нормальні аргументи, у тебе є можливість бути почутим. І ще - максимальна зосередженість на збереженні людських життів, своїх солдатів. Взагалі вибудовування усієї архітектури бойових дій з метою мінімізувати власні втрати - це ідеал, якого ми маємо прагнути. Але в принципі я би так сказав: ініціатива, готовність вислухати думку (причому в даній ситуації неважливі звання, посада і так далі). Тобто можливість донести свою позицію, якщо вона раціональна; аргументувати. І, звичайно, берегти особовий склад. Це – філософія натівського стандарту, саме так я це бачу.

- Чи багато інструкторів НАТО вам особисто довелося побачити і почути за ці 2 роки?

- Безумовно, ми мали якісь контакти в цьому напрямку. Але я не хотів би напевно відповідати напряму на це питання, бо можливо, я відкрию якусь чутливу інформацію.

- Існує думка, що НАТО нині зацікавлене в українському військовому досвіді чи не настільки ж, наскільки Україна потребує натівської допомоги. Адже вже кілька років поспіль ЗСУ воюють з росіянами, які за нинішньою натівською доктриною, є ворогом номер один. Не кажучи вже про те, що якщо НАТО доведеться воювати проти Путіна і його союзників, гинути будуть вже натівські солдати…

- Щодо досвіду, то це однозначно правда. Тому що теорія – це теорія, а практика – це практика. І сьогодні весь світ дивиться на цю війну не тільки з точки зору боротьби добра зі злом, а і з точки зору військового мистецтва. Тобто цю війну будуть вивчати в усіх можливих військових академіях найближчі десятки років.

- Та й виробники зброї, яку нам передають, ретельно вивчають досвід її використання в цій війні.

-Звичайно. Тобто ця війна з точки зору військової науки, стане модельною війною на багато десятків років. Та й загалом мені здається, що нарешті до більшості політиків Заходу все ж таки почало доходити. Я бачив серію заяв, яка була в останні тижні. Топові політики і військові керівники навіть таких країн, як Франція, Німеччина вже прямо говорять, що нам треба готуватися до війни з Росією. Не просто до якогось гібридного протистояння, інформаційного протистояння і кібератак – мова вже напряму іде про підготовку до прямого військового зіткнення. Нарешті це протверезіння. Стільки часу доходить!

Але вони мають розуміти, що нині саме Україна завдає ударів по їхньому ворогу номер один, з яким вони готуються до війни. І будь-яка допомога Україні – це не просто допомога Україні; це допомога їм самим. Це інвестиція в їхню власну безпеку. Ми сьогодні платимо за це своєю кров’ю, а вони вимушені на нас витрачатися тільки грошима, озброєнням, але аж ніяк не кров’ю своїх солдатів.

Це має бути основний лейтмотив нашої дипломатії. Думаю, так і є насправді: у нас дипломати в більшості - розумні люди. Вони це якраз доносять: ви не нам помагаєте, ви допомагаєте передусім собі, тому що ви наступні.

З іншого боку, я теж розумію, що формальних зобов’язань за ці майже 30 років до початку повномасштабної війни ми виробити не змогли. Є моральні зобов’язання - тому що є той же Будапештський меморандум який, на жаль, не містить конкретних механізмів. Але це більш моральний тягар, який вони на собі несуть. Є розуміння, що це їхній інтерес – нам допомагати. Але Україна не змогла у свій час дійти до точки, щоб ми опинилися країною НАТО.

Загалом я не хочу видатися невдячним, тому що будь-яка допомога вкрай потрібна. З іншого боку, в інтересах самого ж НАТО - допомагати значно більше. Тим більше, що вони можуть собі це дозволити.

- Поговорімо про шлях офіцера Іллєнка на цій війні. В інтерв’ю колегам з УП ви, характеризуючи коло своїх службових обов’язків, вжили радянський термін "замполіт" (зауваживши, звичайно, що все, що наповнює цей термін у натівській системі координат, максимально відрізняється від совітського). То чим вам доводиться займатися на вашій посаді у НГУ?

- Насправді про замполіта я сказав в іронічному контексті. Від цих аналогій треба відходити. На чому потрібно зосередитись? На питаннях мотивації, морального духу, військової дисципліни; якісному використанні людей, відповідно до їхніх якостей. Треба максимально використовувати їхні сильні сторони, враховуючи їхні слабкі сторони. Це - один з ключових елементів ефективного використання бойового підрозділу в умовах війни.

- То які основні задачі на вашій посаді?

- Все, що стосується роботи з особовим складом. Бойовий дух, мотивація, протидія порушенням військової дисципліни. Але це не лише робота саме з порушеннями як такими. Це - превенція, намагатися їх не допускати. І кадрова робота: максимально ефективне використання людського ресурсу, якостей цих людей. Але головне – бойовий дух і мотивація. З будь-якого офіцера, який відповідає за роботу з особовим складом я вважаю, перш за все треба питати за бойовий дух і мотивацію людей. Не папірчики, не звіти формальні, а чи боєздатним є підрозділ з точки зору бойового духу і мотивації.

- Не доводиться у завуальованому вигляді чути: слухай, ти у минулому - політик, що ти тут мене намагаєшся мотивувати? Покажи сам якийсь приклад. Щось подібне доводилося чути?

- Як ти себе поводиш, так тебе і слухати будуть - особливо в жорсткому чоловічому військовому колективі. Слухати, що ти говориш, будуть тільки якщо побачать якісь твої конкретні дії. Неможливо одне від іншого відокремити. Просто прийти і сказати гарні фрази…може, хтось і послухає. Але навряд чи буде серйозно це сприймати.

- Чи доводилось вам попервах демонструвати побратимам ваш авторитет?

- Тут все-таки треба розуміти природу нашого підрозділу. Я ж у ньому не звідкись з неба звалився. Батальйон називається "Свобода". Він виникнув на основі Київської міської організації "Свободи". Так було спочатку. Потім навколо нього почали гуртуватися свободівці з різних регіонів; тих, хто приїжджав на захист Києва. Пізніше до нього стали доєднуватись люди, які десь побачили, почули, прийшли в оцьому хаосі перших тижнів війни; коли всі шукали, де би взяти автомат і піти стріляти москалів. До нас було легше добратися, тому що у нас не було складної бюрократії, ми тоді були суто добровольчим підрозділом. У нас можна було прийти буквально з вулиці. Всі знали, де наш штаб. Можна було прийти, записатися - і тобі, грубо кажучи, давали автомат.

- Отак-от просто?

- Не настільки суперпросто – усе-таки певну перевірку ми проводили. Але насправді це можна було робити без складних і довгих бюрократичних процедур. Тому весь наш підрозділ природно виріс з того середовища, в якому я існую 20 років і з якого ми пройшли з ключовими людьми сьогоднішнього батальйону. Ми разом проходили Революцію гідності. Разом проходили жорстку політичну боротьбу, кримінальні переслідування і вуличні протистояння. Що тільки ми не проходили. Я все життя намагався жити так, щоби не виглядати просто політиком із телевізора, який щось говорить у Верховній Раді. Я намагався бути серед людей, щось робити корисне.

- Тим не менше, військового досвіду до повномасштабної війни у вас не було. Те, що побратими - з одного ідеологічного поля, допомогло вам адаптуватися у цій війні і в НГУ загалом?

- 100%. Мій шлях, моє входження у військову ситуацію було для мене максимально зрозумілим саме тому, що це відбувалося у колективі людей, максимально мені знайомих і зрозумілих. Дуже важливо бути серед однодумців. Так, ми всі однодумці, ми всі за Україну. Але все ж таки націоналістам комфортніше бути з націоналістами. Людині певних життєвих звичок, яка веде певний спосіб життя, їй легше співіснувати з такими ж. Навіть побутово.

- А скільки, власне, членів партії "Свобода" воює у батальйоні "Свобода"?

- Точну цифру я не можу сказати, але уже зараз, напевно, не більшість. Як ви розумієте, ми не займаємось зараз політикою. І ми не використовуємо батальйон як якийсь рекрутинг для партії, бо чітко розділяємо ці речі – політику і війну. Ми зараз не про політику, ми зараз - про війну. Про політику у філософському сенсі, а не в партійно-виборчому. Тому зараз фактично весь наш актив, який був сформований років 15 тому в Києві, - так чи інакше в батальйоні. І командир батальйону Петро Кузик, який два скликання був депутатом Київради і головою міської організації. До того я був головою міської організації. Багато колишніх депутатів Київради і просто наших активістів зараз служать в батальйоні.

До речі, про військовий досвід. У Кузика і ще певних людей, які на першому етапі склали кістяк батальйону, був великий військовий досвід ще з 14 року. І вони стали кристалізувати батальйон навколо себе. Але у більш ніж 90% людей, коли вони прийшли до батальйону, ніякого військового досвіду не було. Всі були новачками. І всі вчились у більш досвідчених побратимів. Як і вся армія, за великим рахунком. Більшість армії зараз – це люди, які відносно недавно були далекими від цього всього. Тому я розумію що оцей фактор - дуже важливий. Мені в цьому плані дуже подобаються такі підрозділи, як той же "Азов"; як Третя штурмова бригада; як "Правий сектор". Є багато достойних підрозділів, де формується своя внутрішня ідентичність, своя символіка, свої традиції. Ми теж це робимо - щоби це був підрозділ зі своїми героями, історією, легендами, символами, традиціями. Це дуже важливо - тому що людина з вулиці, потрапляючи сюди, долучається в цей світ, стає причетною до цього. Вона стає носієм цих цінностей, світогляду. Ці підрозділи тому і є найкращі, бо вони саме такі. Це напряму впливає на боєздатність.

- Андрію, кого із загиблих ваших побратимів ви згадуєте щодня? Розкажіть про них, це важливо, щоб зберігати пам’ять про цих людей.

- Ми намагаємось максимально берегти пам’ять про кожного побратима, який загинув. Коли мене питають, які найважчі моменти на війні, - це коли гинуть побратими. Це очевидно дуже-дуже важкий момент. Всі вони – герої, і я не хочу когось виділяти. Але суто як людина можу сказати про тих людей, до яких я був близько дотичний.

- Саме про це я і прошу.

- Почну з однієї з перших смертей на війні людини, яка була мені близька і яку я добре знав. Це Сан Санич Марченко, народний депутат восьмого скликання, свободівець з Білої Церкви.

- Так, добре його пам’ятаю по Верховній Раді.

- Ми разом з ним 5 років працювали в парламенті. Людина передпенсійного віку з далеко неідеальним здоров’ям. На самому початку війни він повернувся до 72-ї бригади, з якою був раніше. І в перші дні війни загинув під час оборони Києва. Сан Санич не служив у нашому батальйоні, але це людина наша, свободівська і мені близька.

Знаєте, у нас дуже часто розповідають, що депутати всі не воюють. Повірте, я дуже добре знаю, що багато депутатів, політиків і чиновників – не дуже гідні люди. Можу предметно про них розказати. Але от Сан Санич Марченко, про нього чогось не розповідають, що от депутат, який, будучи уже немолодою людиною, пішов добровольцем і загинув на війні. А якраз про нього треба розповідати. Тому що такі люди показують, що все-таки не всі депутати - уроди, які втекли кудись в Монако. Є такі приклади, як він. І на них треба акцентувати увагу.

Ще хочу сказати про Андрія Шияна, позивний Гора. Він загинув на Бахмутському напрямку в листопаді 2022 року. Під Курдюмівкою, де наш батальйон тоді воював. Це було пекло. Бахмутський напрямок – сам по собі пекло, а це було пекло в пеклі, бо це був головний напрямок удару ПВК "Вагнер" в той момент, який намагався оточити Бахмут. І там, на жаль, ми втратили багато наших людей. І, зокрема, була дуже болюча втрата - Андрій Шиян.

Андрій був кремезний дядько. Знаєте, я не маленький хлопчик, але порівняно з ним я – хлопчик. Хоча він мене молодший років на 10. Він просто здоровань такий, український Котигорошко. Пам’ятаю його ще юнаком, коли років у 16 він прийшов у націоналістичний двіж, у "Свободу". І на моїх очах виріс в оцього кремезного українського велетня.

Перший мій контакт з війною стався під Києвом. Але з головою я занурився у війну, коли потрапив у Зайцеве, влітку 2022 року. Це біля Горлівки, наш батальйон тоді там тримав оборону. І тоді ми з Горою спали в одному маленькому приміщенні. Він був атовцем, тобто мав уже досвід. І він тоді своїми знаннями, гумором і неймовірним оптимізмом - став моїм провідником у весь цей світ війни. Він якось оце все подавав у форматі гумору, часто чорного. Це неминуче на війні. І у дуже скрутні моменти він атмосферу розряджав якимось неймовірним дотепом. А ще дуже чітко говорив: дивись, тут отак, тут так, тут не стій, іди сюди. І ти якось одразу розумів, що все окей, ситуація під контролем. І коли він загинув у Курдюмівці через декілька місяців, це був надзвичайно болючий особисто для мене момент.

- Коли він вас підтримував своїм сміхом і підбадьорюваннями, вам було страшно?

- Звичайно, було. Звичайно. А як по-іншому? Тому що війна це страшно. Може вбити, покалічити. Бачиш смерть, дуже неприємні речі. Це страшно. І коли є люди поруч, які можуть якось розрядити ситуацію - це надзвичайно цінно.

Ще хотів би сказати про Жоржа, Сергія Жержевського. Він має звання Героя України. На жаль, дуже багато людей заслуговують на це звання, але не мають. А от він якраз серед тих небагатьох достойників, які мали би це звання отримати – і таки отримали. Жорж був справжньою легендою нашого батальйону. Він загинув ще в Сєверодонецьку. Це був просто бог війни. Людина, яка була в оточенні під Іловайськом і яку катували за те, що він відмовився ставати на коліна перед окупантами. Йому там ноги прострілювали. Жахливі речі… Він в результаті пережив полон і коли почалася війна повномасштабна, пішов до нас у батальйон. Жорж був таким системоутворюючим, наріжним каменем батальйону. Була у ньому якась така впевненість, неймовірна харизма.

З ним я не мав честі багато спілкуватися, але кожний раз, коли його бачив, - це було щось неймовірне. Військовий лідер, який і сам робив, і інших мотивував на неймовірні речі. Навчив дуже багато людей. Його учні досі є кістяком нашого батальйону. І він мав якусь особливу лють до ворога. Це його слова, що на війні ви повинні плекати можливість для знищення ворога. Це ключова ідея - що ви не повинні десь пересиджувати. Ви повинні шукати можливість знищувати ворога. І він сам це робив дуже ефективно.

Тут, Євгене, я зупинюсь, бо так можу про кожного розказувати.

- І колись, може, ще й зробимо такий матеріал.

Андрію, зовсім без політики наша розмова навряд чи може обійтись. Спитаю ось про що. Ще на початку війни "Свобода" призупинила свою політичну діяльність аж до перемоги над ворогом. Я правильно підсумовую позицію партії?

- Так, призупинила. Це означає, що всі сили, які у нас є, ми кинули на війну. Сьогодні свободівці фактично на війні всі, хто може. Хто реально з якихось об’єктивних причин не може - в основному це жінки, дівчата або люди уже поважного віку - вони всі допомагають і максимально волонтерять. А здорові хлопці призовного віку, і не тільки хлопці, а і дорослі чоловіки і навіть сильно дорослі чоловіки, - вони фактично всі на війні. Це не тільки батальйон "Свобода". Є дуже багато підрозділів, де служать свободівці. Ми об’єднуємо це в поняття "Легіон Свободи". Таких людей величезна кількість. В цьому і полягає призупинення, бо ми розуміємо, що сьогодні головне - захистити країну.

- Те саме призупинення зробили тією чи іншою мірою всі, переважна більшість українських партій. З часом ситуація не радикально, але змінюється. Деякі політики вже вдаються до критики дій чинного президента та його партії. З суб’єктивних причин - бо вони політики і звикли вести політичну боротьбу - або об’єктивних - бо будь-яка влада робить помилки, а під час війни ці помилки, а також внутрішня корупція, оплачуються кров’ю тисяч громадян.

Звідси питання. Говорячи про нинішню ситуацію, беручи до уваги всі обставини, чи можлива, на ваш погляд, жорстка критика чинної влади під час війни?

- Останні два роки я повністю сконцентрований на війні. І зараз я діючий військовослужбовець. Дуже не хочеться зараз влізати у весь цей бруд, на це просто немає часу і бажання – ми зайняті знищенням ворога, який прийшов знищити всіх нас.

- Безумовно.

- Як ви прекрасно розумієте, я не є людиною, яка зараз якось причетна до влади і внутрішньополітичних процесів загалом.

Критика? Я не вважаю, що її не повинно бути. Але зараз я є військовослужбовцем; перебуваю в певних специфічних умовах. Але коли треба щось сказати і зробити, я вважаю, що це треба сказати і зробити.

Разом з тим. Критика сьогодні не повинна зникати - але вона має бути по ділу, по справах і з уболіванням за результат. Скажімо так: якщо це дійсно є критика, яка веде до того, що ми краще воюємо, у нас менше корупції, у нас більша ефективність – у такому разі я вважаю, що так, безумовно, мають бути журналістські розслідування. Все це має бути. Я в жодному разі не вважаю, що треба взагалі все це прикрити, закрутити і не давати можливість ніякій критичній інформації з’являтися. Але знову ж таки, коли це по ділу, якщо це виходить з інтенції, щоб було краще. Я таку критику вважаю корисною.

Але коли я бачу намагання просунути себе особисто, виключно переживаючи за майбутні вибори (які невідомо коли будуть і чи будуть взагалі, тому що країни може просто не бути); коли я бачу, що це критика, спрямована з більшовицької позиції "чим гірше, тим краще" - тоді я не вважаю, що це адекватна історія.

- Логічно.

- Питання в тому, чого ми за рахунок цієї критики добиваємось. Ми хочемо, щоби ми сьогодні ефективніше воювали? 100% підтримую. Чи ми хочемо під час війни займатися популізмом і політиканством виключно з метою власного самопіару? Таке собі. Ми зайняті війною.

Знаєте, мені теж багато що не подобається. Я про це не мовчу, коли є потреба щось сказати. Але я прагматично розумію, що ми сьогодні щось маємо ставити на перший план, щось - на другий. І ще мені здається, що дуже багато людей, особливо у політичному середовищі, абсолютно відірвалися від того, що реально відбувається. Вони живуть оцим своїм картковим будиночком, рейтингами, якимось внутрішніми інтригами. Вони десь дуже-дуже далеко від того, що відбувається в країні і, головне, на фронті. Оцього не повинно бути. Я вважаю, що внутрішня політична боротьба на знищення має припинитися з усіх боків. І якщо ми хочемо перемогти, ми маємо бути максимально єдиними. Звичайно, це не стосується промосковської наволочі, яка давно вже має бути зачищена під нуль.

Я завжди кажу: застуйте свій радикалізм сьогодні на війні. Не можете воювати – добре, застосуйте його для допомоги фронту. Свій радикалізм, оцю ненависть - спрямуйте на ворога. Оцей ворог - дуже реальний і дуже небезпечний. Він може вбити.

- З одного боку, я з вами погоджуюсь. З іншого боку, а що робити, коли іде процес, який вже набув масового переслідування журналістів, які пишуть про корупцію. Ви ж читаєте і знаєте про всі ці випадки стеження і дискредитації журналістів. Юрій Ніколов, Бігус.Info і так далі. Люди, яких переслідують, по яких працюють цілі групи СБУшників. І при цьому влада каже: припиніть розхитувати човен. Що робити суспільству в такому разі? Коли начебто за воєнних умов не можна критикувати – а тим часом іде корозія держави, яка воює, зсередини?

- Є різна критика і різна мета цієї критики. В даному разі, коли журналісти розслідують, що десь крадуть, - це правильна критика, і це потрібно.

- Зрозуміло. Те, що ви вважаєте неправильним, ви вже пояснили.

- Так. І сьогодні єдині дві поради, які я хочу дати всім політикам. По-перше, бути нормальними, адекватними людьми і не випинати себе, не займатися порожньою балаканиною, не розганяти істерію, не підривати бойовий дух, не поширювати ворожі ІПСО, не підривати країну зсередини.

І по-друге. Серед політиків, які навіть мені не подобаються, є серйозні менеджери і управлінці з великими зв’язками, великим фінансовим ресурсом. То вкладіть цей свій менеджерський талант, свої зв’язки, свій фінансовий ресурс в допомогу армії! Створіть батальйон - наберіть туди людей, забезпечте його, зробіть його боєздатним. Візьміть шефство над якимись бригадами. Допомагайте їм. Закупіть потрібні речі. Організуйте якісь потрібні законодавчі процеси. Повірте, люди це оцінять, і вам потім це воздасться. Ви відчуєте, що вас поважають, ставляться як до людей серйозних. І ви будете мати цей позитив - для себе, в тому числі особисто.

Бо коли я бачу, у що перетворюється намагання удавати, що, типу, ви там собі воюйте, а ми тут самі зараз будемо займатися знову політичними розкладами якимось своїми, - я коли це бачу, мені це прямо неприємно. Моє сьогоднішнє коло спілкування для мене значно комфортніше, і я психологічно себе краще почуваю, ніж якби я був нині у суто політичному середовищі. Не знаю, може, доля мене вберегла, що я у 2019 році не пройшов у Верховну Раду. Бо якби я там сидів, я б здурів у тій Верховній Раді…

- Наостанок спитаю про таке. У вас же позивний Ілліч?

- Так

- З одного боку, зрозуміло, звідки він виник – від прізвища. З іншого, скільки було Іллічів у радянській історії. Наскільки ви відчуваєте іронію в такому позивному?

- Так, у поваленні того, що стояв на Бесарабці, я особисто мав честь брати участь) А щодо позивного - це той випадок, коли я не вибирав собі позивний.

- А хто вибрав?

- Колектив. Мене так називають уже років добрих 15 у певних вузьких колах нашого двіжу. Це похідне від прізвища. Правилам української фонетики це не суперечить) А чи є тут елемент іронії? Так, безумовно.

- А по-друге?

- А по-друге, певна самоіронія ніколи не зашкодить, чи не так?

***

Увага! Охочі допомогти батальйону "Свобода" з реабілітацією поранених можуть донатити сюди:

Посилання на банку

https://send.monobank.ua/jar/8YbM23XGSe

Номер картки банки

5375 4112 0938 5439

Євген Кузьменко, Цензор.НЕТ

Фото: архів Андрія Іллєнка