Пілот на позивний Зуб: "Ми б’ємо так, поки не відлетить голова чи поки не побачиш: вже точно все"

Автор: Ольга Москалюк

Пілот FPV-дронів та інженер Групи ударних БПЛА Дронго батальйону "Арей" УДА Сергій на позивний Зуб раніше не був дотичний до військової справи. Навіть не служив строкову службу. Завжди активно займався спортом. Був чемпіоном України та Європи з таїландського боксу.

 З 2006 року працював на керівних посадах. Розвивав свій бізнес. З початку російсько-української війни волонтерив, але не вірив у те, що повномасштабне вторгнення можливе.

- Видавалося, ситуація контрольована. Тоді ж були підписані Мінські угоди. Сподівалися, що допомагатимуть партнери, працюватимуть санкції, - пояснює. - Мені особисто не хотілося вірити у повномасштабку. Хоча й усвідомлював: поруч агресор, тож треба готуватися. Зрештою, повномасштабна війна все ж почалася.

- Де вона вас застала?

- Вдома у Вознесенську. Ми не розуміли, що відбувається. Зранку 26 лютого я прийшов до нашої Тероборони. Але там вже був набраний штат. Сказали, що беруть тільки на контракт. Я зі своїми хлопцями пішов в охорону військкомату. Однак ми виконували завдання із поліцією. Лінія 102 не працювала. То ми об’їхали усі громади нашого району, надали їм свої номери телефонів. Пройшли невелике злагодження. Були на контакті з хлопцями з ТрО. Знали, хто де стоїть, які завдання виконує.

А другого березня вже тримали оборону під Вознесенськом. Це було страшно. Добре, що у нас тут були 80-ка, 28-ма бригада і батальйон "Арей", в якому ми зараз, тому наступ ворога відбили. За три дні мені сказали, що працюватимуть "Градами", а у мене будинок – неподалік військової частини. Тому я вивіз сім’ю й повернувся додому. 11 березня вся наша група здала зброю, адже далі треба було підписувати контракт. Хтось пішов на службу. Тих, хто вже був в армії, мобілізували. Оскільки я не служив, перейшов у волонтерку. Брат дружини воював, то я допомагав його бригаді. Тоді ж нічого не було – навіть плит та плитоносок. Самі виробляли. Також отримували секонд-хенд, дівчата перебирали, адже хлопці не мали змінки. Що ми тільки не робили! Потім я пройшов підготовку, на яку мене запросили мої знайомі з Нацгвардії. Пів року покатався з ними батальйонами – навчався й військовій справі, й такмеду. Так як мої документи були в ТЦК, то я знав, що скоро мене туди покличуть. Прийшов час, коли я вже виснажився як волонтер, і восени 2023 року ми зустрілися із Капеланом (командир Групи ударних БПЛА Дронго. – О.М.). Він сказав, що набирає групу з навчання БПЛА. Звідти почалася моя історія пілота та інженера. Ми декілька місяців проходили підготовку – спочатку теорія, практика збору, потім польоти. Група складалася із 14 осіб. Але не у всіх виходило. Дехто не захотів цим займатися. До бойових нас дійшло четверо – досі працюємо цим складом. Ми – добровольці. Тобто офіційно не служимо і не отримуємо зарплату. Ми вступили до Української Добровольчої Армії. Згідно з Законом про національний супротив, цивільні можуть виконувати бойові завдання. Тож ми приїхали до батальйону "Арей", в якому воювали і воюють чимало наших місцевих хлопців. Так почалися наші перші бойові виїзди. Спочатку - Вовчанськ, де 10 травня стався прорив. Тут ми працювали кілька разів. Також були Покровськ та курськ…

- Чекайте, про курськ поговоримо. Повернімося до Вовчанська, де у вас були перші бойові вильоти. Розкажіть про них. Ви на той час – цивільний, який тільки навчився літати, потрапляєте на фронт. Якими були враження?

- Я порівнював це із 2 березня 2022 року, коли на Вознесенськ летіли літаки, гвинтокрили, їхали танки й інша техніка, і все вибухало. Тоді такий адреналін шкварив! Ми не розуміли, що у нас взагалі виходить. Плюс, поруч були досвідчені військові. Враження були інакшими, адже нас застали зненацька і треба було щось робити. А сюди ми вже приїхали свідомо. Коли прибули у Старий Салтів під Вовчанськом і чекали, поки командир повернеться з КСП, полетіла авіація. Так гупало! Ці розриви, перші військові стріми, які ми бачили, - геть інше! Для мене це було шоком.

Після повернення командира вирушили на позицію. Було страшно. Над нами зависла "пташка". На щастя, як потім виявилося, дружня. Ми по ночі влетіли в кювет, вискочили з машини. Але, зрештою, заїхали. Почали літати. Перші якісь невдачі, падіння, розриви дронів, приходи поруч по хатах. Пережили емоційно, повернулися, видохнули. Захотілося ще. То ми вирушили до Очакова, працювали на Кінбурнській косі. Там вже були перші вдалі заходи. Адреналін зашкалював! Сподобалося, що виходить. Тому що мені вже було 39 років і я хвилювався. Якщо мій малий у 13 років за пів години полетів на симуляторі, то для мене перші польоти на FPV були складними. До речі, коли ми в групі визначалися зі своїми посадами, командир запитав, хто ким хоче бути. Я сказав: "Пробуватиму літати, але маю здібності до інженерії, то допомагатиму розбирати, збирати, ремонтувати, паяти дрони. За великим рахунком, робитиму будь-що, щоб швидше наблизити перемогу". По сьогодні літаю на FPV.

- А чому обрали саме FPV? Є ж інші види дронів, наприклад, розвідувальні чи бомбери.

- У нас є усі! Ми вчотирьох закриваємо все. Наш Ара (пілот та водій Групи ударних БПЛА Дронго. – О.М.) літає на Мавіку – це розвідка, дорозвідка й корегування, хоча робить і скиди. Я та Капелан літаємо на камікадзе від семи дюймів з підривом – тобто можна не просто влетіти, а ще й дистанційно підірватися. Так само бомберами десяти, п’ятнадцяти дюймів. В основному, ними працюємо – суто для економії. От сьогодні (15 листопада. – О.М.) на одного п@дара витратили шість дронів. Вже навіть дали йому позивний – "золотий" (всміхається. – О.М.). Так буває. Це на відео все красиво: один дрон – один танк. По факту – один з десяти. Щоб знищити техніку, треба кілька разів влупити, причому, куди треба, ще й зверху спалити, адже якщо вона тільки підбита, то лишається і БК, і снаряга. Її треба випалити, щоб була, як папіросний папір, тоді це вже знищення. З особовим складом те саме. Буває, розриваєшся біля п@дара, а він, обдолбаний наркотою, встає й біжить далі. Потім падає через деякий час. Але поки повністю його не знищиш, не рахується. Адже навіть лежачий – не обов’язково вбитий. У нас тут на курську був випадок, коли влетів у нього, той дві доби лежав нерухомо, а на третю, коли його намагалися запхати у мішок для "200-тих", підвівся на лікоть і допомагав. Лупиш тих двох, що біля нього, вони з уламками тікають. Тому ми б’ємо так, поки не відлетить голова, чи поки не побачиш: вже точно все.

- Чи виникає у вас якийсь азарт, коли ось так одразу не можете уразити ворога й доводиться "полювати" на нього?

- Ми не діємо на власний розсуд. Є команди оперативного чергового, який зі штабу нам говорить, що ми маємо робити, чи треба повторювати. Йому видніше. Він сказав спалити той будинок, тому що там сидять п@дари, і ми палитимемо його всю ніч. Не вийде одразу – продовжимо зранку. Може сказати: "Стоп! Досить! Припиняємо!" Тому що працюємо не лише ми. Можливо, ще хлопці летять, про що він знає. Навіщо ми там усі разом?! Тоді чекаємо.

Чи є азарт? Особисто у мене вже немає. Але зникає настрій, коли промахуєшся. Буває, що і на підвищених спілкуємося між собою. Але потім миримося, обіймаємося, тому що розуміємо, чим займаємося. Це не гульки, не комп'ютерна гра. Насамперед захищаємо наших хлопців, які сидять на позиціях геть поруч із п@дарами. Ми все ж трохи на відтяжці. Наша задача – не допустити ворога до них, утримати кордони і по можливості просунути. Декілька ротацій тому ми йшли вперед. Зараз, як ви знаєте, ситуація по курську трохи інакша. Але тримаємося. Штурм за штурмом, накат за накатом – розбиваємо. Зідзвонюємося із хлопцями з іншого флангу. Кажуть, що там складно – бували тумани, йдуть важкі бої…

Повертаючись до вашого питання, як на мене, йдеться не про азарт, а усвідомлення того, що ти робиш. У хлопців, можливо, інакше. Так, радіємо, коли зранку одразу знищили БТР, а наступного – МТ-ЛБ, тому що вони несуть горе та втрати безцінних бійців, які сьогодні у надскладних умовах – сніг, сльота, туман. Але коли ти промахуєшся, переживають усі – руки трусяться, виступає піт, настрій, як я сказав, зникає.

- Бачите, у кожного по-різному. Мені пілот на позивний Пчола розказував, що інколи з’являється азарт. Ми цю тему обговорювали в контексті кількості знищених ворогів. Був період, коли він Мавіком за тиждень ліквідував 50 росіян. Ви ведете подібну статистику?

- Рахуємо на момент ураження. Для цього є оперативний штаб. Ми ж звітуємо - підтверджуємо, скидаємо відео. Вони вже ведуть статистику. Не знаю, скільки я знищив. Ми можемо за день роздовбати групу з десяти осіб, а потім за одним ганятися пів дня. Але те, що він не дійшов до наших позицій, уже великий плюс.

- Що ви думаєте про ворога?

- Скажу за нашу групу, бо ми з хлопцями не перший день працюємо разом. Для нас це – біосміття. Не військові, адже військові мають боронити свою сім’ю та країну, а не дертися в чужу такими підлими шляхами. Це таргани, які лізуть усюди. Нечисть, яку треба нищити якомога більше.

- Ви провели дуже класну аналогію з тарганами – їх так само багато, й вони, справді, лізуть звідусіль. А на вашому напрямку у росіян вже з’явилися "помічники" - військові з Північної Кореї. Ви їх бачили?

- На нашому фланзі ми їх не бачили. Буває таке: лежить "200-й" обличчям догори, то розглядаємо, чи не кореєць. Але це буде теж ворог, якого так само треба знищувати. І чим більше, тим краще. Ми маємо захистити наших хлопців й робити так, щоб в жодній посадці не було противника. Ми виконуємо наказ. Скажуть іти вперед – підемо. Хоча тут різне бувало. Наприклад, на КП Колотилівка. Це емоційно було дуже важко. Пам’ятаєте, в інтернеті гуляло відео, як нашому військовому п@дари відрізали голову, наділи на палку й хизувалися? Наші хлопці спочатку штурмонули цей пункт пропуску, вибили звідти чеченів – просто розтоптали. Тоді зайшли їхні морпіхи з 155-ї бригади, у яких були арта, танки, авіація. Вони лупили з усього, з чого тільки можна. Ми працювали у всій тій "каші" – валили по повній. Тоді нас хвалили. Потім почали розбирати нашу позицію й поранили нашого командира – поруч з ним розірвався снаряд, і у нього влетіли два десятки уламків. Два були дуже великі. Я ж ще і медик у нашій групі, то надавав допомогу. Бачив, наскільки все серйозно. Нам не могли надати евакуацію. Виривалися самостійно. Порахували час між прильотами – не більше двох-трьох хвилин. Нас лупили з першої години ночі, а виїхати вдалося о п’ятій вечора. Командир зазнав поранення за чотири години до того. У нього був пневмоторакс. Дихав тільки однією легенею. У нормі в людини три-чотири цикли подихів на десять секунд, а у нього було вже до десяти циклів. Ситуація критична, то прийняли рішення виїжджати. Завезли командира на стаб, потім відправили на Суми, і втрьох повернулися назад – вже у сіру зону, бо наші відійшли. Забрали залишені дрони, апаратуру. Згодом відремонтували, адже все було побито. Подивилися, що у будинок, в якому ми раніше спали, були чіткі прильоти – у кімнаті Ари й Капелана прямо в їхні ліжка. Так на території курщини продовжили працювати втрьох. Наші хлопці почали забирати одне село за іншим. Ми зайшли на територію росії.

- Що відчували, коли зайшли на територію ворога?

- До того ми на нашій території самі шукали та обирали позиції. Знали, де наші хлопці, умовна лінія бойового зіткнення. Заїжджали та виїжджали на своїй машині. А тут нас завозять на броні за 15 кілометрів від кордону. Праворуч та ліворуч ліс. Нашою задачею було підтримувати бійців, які займали позиції та брали полонених. Ми розташувалися в селі – в одному з порожніх будинків. Тут стикнулися з такою неприємною для мене історією: заходимо в те село після штурмів, а воно пограбовано. Наші такого не роблять, бо весь час в бою, в просуванні вперед. Точно не могли брати з собою телевізори та пралки. Вони їм на штурмі точно не треба (посміхається. – О.М.). Інколи навіть воду з собою не беруть, тому що важко йти таку відстань щодня й вибивати ворога. Грабували своїх же росіяни. Такий-от момент.

Щоб ви розуміли, на вулицях від спраги та голоду помирали гуси та кури. Свині були закриті у сараях. Перше, що ми зробили - поналивали їм воду. Людей не було – повиїжджали. Хоча спочатку до нас зайшов один цивільний – чоловік років 50. А ми ж з Півдня України, то знаємо російську. Ара його питає: "Что ты хотел?". Він: "А вы - свои?". Ара: "Конечно, свои! Слава Украине!" Той: "Понятно!" (всміхається. – О.М.).

Але найбільше мене шокувало, що ми побачили у будинку поруч: там була бабуся -"200-та". Її покинули. Ми це зрозуміли за речами – жіночі парфуми, чоловічі бритви, дитячі іграшки. Тобто видно, що жила не сама. Ще в одній хаті поряд – померлий дідусь, якого так само покинули. Ми були в шоці! Як можна було так вчинити?! Це ж близька людина! Люди ж не поспіхом виїжджали – був час.

- Ви цим прикладом влучно показуєте різницю між нами та росіянами – у нас різні світогляди.

- Я взагалі багато в чому не можу їх зрозуміти. От навіщо вони сюди лізуть?! За що воюють?!

- Не можете зрозуміти, тому що у них інші цінності.

- Я думаю, так у них налаштована система. Диктатура для війни набагато краще, аніж демократія, як у нас. У них за спиною стоять загороджувальні загони. Тому вони лізуть й отримують, але продовжують йти. Ще й вчаться. До прикладу, залітають раз на техніці – її розбили. Вдруге те саме. Втретє вже йдуть піхотою. Плюс, мають ресурс, тож є, на чому навчатися. У них полігони для тренувань божевільних розмірів. А у нас? Якщо його організуєш, туди за тиждень-два прилетить після наводки "доброзичливців", адже в кожному місті є так звані "ждуни". Але ми все одно працюємо. У нас немає іншого виходу. Крім того, ми всі вмотивовані, хоч в країні відбуваються певні процеси, починаючи із ситуації з ТЦК, закінчуючи "тищенками" й рештою.

- А які у них пілоти?

- Особисто не знайомий (сміється. – О.М.). Я б не сказав, що вони технологічно відстають від нас. Як я говорив, у них шалені свої ресурси, Китай під боком. Тим, хто воює, дають "підйомні" по десять тисяч доларів за підписання контракту. Він там вчора крутив свиням хвости, бухав, а сьогодні йому дружина каже: "Йди – заживемо!". Бабки платять. Позаду – загороджувальні загони. Так вони і воюють. Думаю, пілотів так само змушують: не полетиш – підеш в штурмовики. Все! Є якісні, які влучають. Є ті, що навчаються вже тут. На Вовчанську було таке: летимо, бачимо дрон, думаємо, що камікадзе. А він раз падає, другий-п’ятий, а на шостий скинув незрозуміло що з причепленою палицею. І ми розуміємо: це бомбер. Прослідкували за ним – повернувся на територію росії. Спалив свою позицію, то ми по ній лупили.

Зараз по наших хлопцях постійно працюють БПЛА, яких у п@дарів велика кількість. У них є все, що хочеш. У повітрі постійно висять Zala, Supercam. Моніторять всю техніку, наші рухи. От посипав сніжок, то ми намагаємося навіть не робити зайвих рухів, щоб не натоптати та не залишити сліди, тому що їх видно. Сьогодні був курйозний випадок. Напередодні я втратив Королеву Шершнів – не долетіла 900 метрів і впала. Йти чи не йти по неї?! Звісно, командир мене не відпускає: "Куди ти підеш?! Тебе зараз влуплять або FPV-шкою, або ще чимось!". І тут сьогодні зранку я не долітаю 650 метрів на тому ж полі. Кажу: "Все, точно йду!" (всміхається. – О.М.). Так замаскувався, що вони не могли мене побачити. Ара з Капеланом вели Мавіком до потрібного місця. Знайшов, забрав і повернувся. За ротацію подібні випадки бувають двічі чи тричі. Кілька днів тому з іншого боку не долетів. Пішли з Капеланом й забрали. Раді: дрон є – працюємо далі.

- Ви ж їх і ремонтуєте?

- Так. Перебираємо, переналаштовуємо, перешиваємо. У нас із собою є запасні деталі. Якщо немає – купуємо й нам пересилають "Новою поштою". Тим більше, наш Капелан – розробник дронів та наземних станцій ВІТЕР. Ними теж працюємо й займаємося.

- А мала б і держава забезпечувати…

- Якби не клали бруківку, не п@здили бабки, а давали на розвиток, усе було б інакше. Враховуючи, як ми повоювали, зараз взагалі б могли навчати. У мене вже була група – навчив літати шістьох хлопців. Якби мав час і можливості, їх було б більше. Ще б займалися розробками. У Капелана – світла голова, то ми б могли удосконалювати будь-які дрони, зокрема наземні та надводні. Це все можна робити! Не має так бути, щоб піхота страждала через відсутність захисту. Вона нікуди не подінеться, бо хтось має тримати ЛБЗ. Але ж можна зменшити її кількість за рахунок роботи пілотів, щоб ворог не доходив до наших позицій, і хлопцям не треба було вступати у контактний бій, та наявності необхідної кількості РЕБів, щоб збивати ворожі дрони. П@дари мають отримувати люлей ще на виході зі своїх СП. Все!

Однак сьогодні нам доводиться самим і робити й ремонтувати дрони, і воювати. От вночі я переробив два камікадзе на бомбери. О третій ночі ліг, а о п’ятій вже підйом і вперед літати.

- Але ж так не має бути…

- А кому це все робити?! Я не йду на контракт, тому що нам треба повертатися у більш зручні умови, щоб мати можливість заробляти, розробляти та збирати дрони, спрощувати деякі речі, щоб виходило дешевше. Бо це ЗСУ так не відчувають, скільки витрачається коштів. Їм дали 100-200 дронів, то вони за вечір можуть 20 з них ввалити у посадку й все. А мені дали десятидюймові, то я жоден не використовую як камікадзе. Як це - влупити одразу, коли можна його використати багаторазово?!

- До речі, про кількість. Пілот на позивний Скіф з підрозділу BULAVA, який воює на Донбасі, розказував, що у них були випадки таких потужних накатів ворога, коли за день розходилося по 40 дронів…

- Так, це камікадзе. На них чіпляють кілограм чи два. А ми з Капеланом до обіду бомберами в дві руки робили 50-60 скидів. Рахуйте, це стільки б довелося витратити дронів-камікадзе. У нас стояла задача спалити посадку, щоб залишилися одні корінці, інакше хлопцям доведеться туди йти на штурм, тому треба вичистити. То лупашили так – я вам кажу! А таку кількість камікадзе нам тоді навіть фізично не змогли б довезти, адже не було такої можливості.

- Наприкінці запитаю, а що вас зараз мотивує продовжувати боротьбу?

- Я з 2014 року засуджую країну-агресора. Найсильнішою мотивацією є те, що знищують наших найкращих людей, забирають наші території. Це глобальна історія, а не локальна, мовляв, у моєму Вознесенську відбувалися бойові дії. Ні! Усе на рівні держав. Ворог повинен покинути нашу країну і поплатитися за те, що наробив, згідно з міжнародними нормами – нам мають виплатити репарації. Так, у нас важкий шлях. Але історично давно до цього йшло – від імперії до сьогодні. Ми робимо ще один крок до незалежності України. Чомусь він випав на нашу долю. Тому я вмотивований. Це моя країна, моя родина, мій дім. По-іншому не буде!

P.S.: Друзі, хлопцям із Групи ударних БПЛА Дронго для ефективної роботи зі знищення ворога потрібні дрони. Якщо маєте бажання та можливість допомогти, долучайтеся, будь ласка, до збору. Реквізити:

🔗Посилання на банку

https://send.monobank.ua/jar/3UUnEbuVgn

💳Номер картки банки

4441 1111 2797 0949

Ольга Москалюк, "Цензор.НЕТ"

Фото та відео надані героєм