"…Вже у думках попрощався з життям. Думаю: вже як загинути, то хоча б у бою, а не щоб мене в спину розстріляли", - позивний Ріко
Не буде перебільшенням сказати, що історія 51-річного Анатолія Остапчука – це багато в чому енциклопедія цієї війни.
За три з половиною роки Повномасштабної він служив у медроті 47-ї бригади, залишав її та знову повертався. Служив у розвідроті, у взводі снайперів, допомагав інструктору з такмеду у навчальному центрі. Звільнявся з ЗСУ по групі інвалідності – і, не витримавши ухилянтських настроїв у тилу, повертався до рідної медроти…
Про свій шлях на війні Анатолій Остапчук, позивний Ріко, розказував з незмінною напівпосмішкою. Лише коли розповідав про те, як майже попрощався з життям у крутому замісі під Авдіївкою, - промайнуло по обличчю щось особливе, пронизливе. А так - жодної пози чи пафосу. Гідна людина на своєму місці. І ось до вашої уваги – монолог цієї людини.
ПЕРШІ ДНІ ВІЙНИ. "ЖІНЦІ НІЧОГО НЕ СКАЗАВ. КАЖУ: Я ПО МАГАЗИНАХ, А САМ – У ВІЙСЬККОМАТ…"
Офіційно до військкомату я прийшов 6 березня. До цього був на роботі у Макарівському районі Київської області. Яка робота? Приватна охорона будинку. Причому перший тиждень вже з автоматом працював, чекав гостей, бо там вже поруч були бойові дії. Правда, на мій об’єкт ніхто не вибіг, але ми уже готові були зустрічати москалів з Мотижина - тих, що розбігалися з розбитих колон. Тобто я на війні з першого дня, можна сказати.
Начальник наш сказав: можеш їхати додому чи залишатися тут; ми будемо формувати підрозділ тероборони. А я виховання більш радянського, і для мене ті формування незрозумілі. Я так вважаю: якщо вже зброю до рук, то треба йти до військкомату. Тому поїхав додому з цією думкою. Правда, жінці нічого не сказав. Тоді якраз позачинялися магазини, щось треба було купити. Кажу: давай, я поїду, щось знайду. І поїхав прямо до військкомату, залишив їм номер телефону. А це ж лише тиждень війни - бажаючих багато. Я заїхав, кажу: якщо треба – я готовий, буду вдома. Військову спеціальність запитали; кажу, по срочкє – радіотелеграфіст. І от на другий день вранці мені телефонує воєнком і каже: приїжджай з речами.
Вдома знову нічого не сказав. Кажу, мене викликають до військкомату телефоном, без повістки. Я з’їжджу до військкомату - але беру вже рюкзак з собою. Кажу сину: ти сядь зі мною, разом машиною поїдемо. Там перевірять дані, мабуть, відпустять, бо людей багато…На блокпосту завчасно попередив хлопців, що син у зворотному напрямку буде їхати без прав, бо я в ТЦК їду. Малому 17 було. Нормально навчений їздити…
Чи розуміли вони, що і як? Та, мабуть, обоє не розуміли. Вони просто поїхали додому. А нас вже - в Житомир на ТЦК. І сформувалася якраз Перша Богунська бригада".
ЯК ПОТРАПИВ ДО МЕДРОТИ 47-Ї БРИГАДИ
"Формувалася бригада - і одразу медрота. Туди я і потратив. Але ж був заряджений воювати. І от бачу: наша медрота все у Житомирі, а батальйони формуються - і вже їдуть воювати: хто на Бахмут, хто - на Херсонщину. Один батальйон пішов, другий, третій… Я пішов до начмеда: мовляв, я не для того йшов до ТЦК, щоб воювати у Житомирі; відправ мене до батальйону! – Добре, формується п’ятий батальйон, підеш до нього.
І пішов до того п’ятого батальйону, там був чудовий начмед Курт. Той п’ятий батальйон гарно потренували ще місяці три під Житомиром. Потім поїхали ми на Харківщину - і поступила команда батальйон розформувати і особовим складом закрити втрати чотирьох перших батальйонів. А ми вже кілька місяців, злагодження на рівні, команда сформувалася. І Курт каже: тут формується 47 бригада, і нам пропонують, щоб ми зайшли усі, весь наш медичний пункт батальйону. І це буде кістяком медичної роти 47 бригади. І отак ми всі, 12 чоловік прийшли у 47-му. Курт нас залишив, пішов командиром розвідроти. А ми займалися вже формуванням медичної роти. І досі в цій медроті з того складу 2 людини залишилося.
Побратими з другого відділення, зліва направо: Док, Ріко, Штурман, Шпак
І одразу так сталося, що потрібен був водій на старий ушатаний УАЗ. А у мене був великий досвід ремонту і їзди на старих радянських автівках…".
ПІВ РОКУ У РОЗВІДЦІ. "У 23-МУ МИ ЗАРЯДЖЕНІ БУЛИ ЙТИ ВПЕРЕД…"
У медслужбі я потренувався, подивився – все добре. А командир-то мій пішов командиром розвідроти! Я і кажу: Курте, я ще відчуваю в собі сили щось робити трошки більше, ніж медевак. Візьми мене до себе.
Йому перевірені люди теж були потрібні. Він сконтактував мене з командиром взводу спостереження. Проходжу співбесіду - і він бере мене мехводом дозорної машини. І я йду до розвідки. Пів року там прослужив.
Тоді я був впевнений, що ще влітку 23-го помию гусянку в Азовському морі. Ми заряджені були іти вперед. У нас і завдання такі були, і тренування: виходити, розгортатися в бойовий порядок, "вперед-вперед!"
Наше найперше завдання було на початку контрнаступу. Батальйон мав пробити дірку в обороні, а ми, розвідрота, на "Бредлі" (я був мехводом "Бредлі") мали заїхати і вискочити на оперативний простір. Орієнтовна точка - Солодка Балка. Це за Роботиним.
Командир сів до моєї машини. Але лише початок ішов як планувалося – бо далі батальйон не зміг прорватись. Ми приїхали, а там – засада. Зовсім не те, що ми готувалися робити. Доповідаємо, що неможливо виконати задачу, яка нам поставлена. 3,5 години ми просто стояли, як мішень. Ще й на "Бредлі" - неробоча пушка. Справжній цирк! Ми до командира місяць ходили: мовляв, у нас у "Бредлі" бушмайстер не працює! Потім вже ми її відремонтували. Але в перший день контрнаступу були безпорадні. Командир каже: що ж, будете, як таксі, займатися евакуацією…
На якомусь етапі "Бредлі" для розвідки стали неактуальні. Ми вже зрозуміли, що наразі неможливо виконувати ті задачі, до яких ми готувалися. І мою "Бредлі", яку я назвав Горпина - на честь своєї бабусі - віддали у другий бат. Вона, мабуть, одна уціліла у наш Донецький період. Після Донбасу на відновленні хлопці бачили її на полігоні. А наш екіпаж ходив на спостережні пункти уже просто як піхота. Кулемета з собою носили…
Горпина та її екіпаж
Що ще запам’яталось з розвідницького періоду? Якось ставили еспеху – спостережний пункт - так близько до позицій, що чули ворожі розмови. Потім ми побачили, що там було 80 метрів до їхнього кулеметного розрахунку.
Там, у густій посадці, я відсвяткував свій 49-й рік народження. Чим добре бути дуже близько до ворога? Не працювала по нас ворожа артилерія. Ми чекали чуть що – відбити, доповісти. І по нас не прилітало. Але ми не врахували похибки нашої артилерії. Як було передбачити, що по нас почне працювати наш мінометний розрахунок? В результаті нас контузило – бо міни дуже близько лягли. Поки зв’язалися по радійці, щоб зробити трошки коректировку, минув деякий час. Слава Богу, там поруч стояли хлопці зі 131-го розвідбату - вони швидко вийшли на мінометників і заспокоїли їх. Але пару мін поруч лягло. Це на мій день народження. То медики жартували: то ти на зв'язок не виходив, і мінометники просто не знали, як тебе привітати з днем народження…
ІСТОРІЯ ПОЗИВНОГО. "ПОТРІБНО БУЛО ПРИДУМАТИ ЩОСЬ САМОМУ"
- Позивний у мене банальний: Ріко. Чому саме такий? Ще на початку війни мені, водію медичної служби, потрібен був позивний. У мене ж була якась медична наліпка на рукаві. Плюс всі люди незнайомі – бо ж новий, тільки що сформований підрозділ. І коли треба вирішити якесь питання по медицині, всі звертаються до мене, скаржаться на здоров’я, немов я справжній лікар. І почав сам собою з’являтися позивний Доктор. А я взагалі до медицини жодного стосунку не маю, окрім того, що водій медеваку.
До того ж, Доктор - дуже непрактичний позивний. Бо може бути ситуація, коли реально будуть шукати доктора. І тоді буде незрозуміло, кого шукають.
Тому потрібно було придумати щось самому. Я перекрутив слово "доктор" задом наперед, вийшов рокот. Ще крутив-мутив – о! Ріко!"
НЕ ХОТІВ СЛУЖИТИ З КОМАНДИРОМ, ЯКИЙ ОЦЕ "ІДИ СЮДИ І ВСТАВАЙ ТАМ"
"Чому залишив розвідку? По-перше, у нас забрали "Бредлі, і ми почали працювати як піхота. Але головна причина – те, що забрали командира. Тоді пішов Маркус, ідеолог нашої "теми". Я підтримував його бачення всього, що допомагало мотивувати бійців. Вважав, що це великий плюс, і це потрібно робити. Мене досі дехто називає "покусаний Маркусом" (посміхається. – Є.К.).
Пішов Маркус - і тут же понизили і зняли нашого командира роти. Що там реально відбувалося у тому штабі 47-ї, не знаю - але у нас забрали командира, який не посилав людей просто кудись на карті, ткнувши кудись пальцем, а допомагав спланувати задачу; самим вирішити, як їй виконувати. Такий був підхід – а не оце "іде сюди і вставай там". Він беріг особовий склад. Тим не менш, його убрали і поставили командира, який почав нас кидати на якісь підтримки штурмів.
Служити з таким командиром я не хотів. А у медроті всі мене чудово знають. Командиром там був Олег "Хесус". Я одразу до нього, кажу, мені треба перевестись назад. Але не самому, бо я уже цих хлопців не можу тут залишити. То я своє відділення, 4 чоловіки, гамузом забираю. І далі ми – у медроті.
Якраз тоді ми після цього Запорізького напрямку поїхали на відновлення. І потім весь Донецький період, Авдіївський напрямок хлопці працювали і досі працюють у медичній роті".
БУДНІ МЕДРОТИ: ПОРАНЕНІ, ВИБУХИ, ФОРС-МАЖОРИ
У цій роботі є свої складнощі. По одній лікарні на Сумщині прилетіло якраз коли у мене було завантаження. Хоч кидай цього пораненого та біжи, бо вже летить, реве, якийсь КАБ в лікарню. Правда, не дістав він ані мене, ані пораненого. Я нікого не кинув, так і стояв.
У медичній службі нема посади водія. У нас є водії-санітари. Тобто, звичайно, я повинен вміти замінити медика, якщо медик відпав. Або якщо поранених кілька, і треба допомагати.
Що я вмію робити по медичній частині? Те, що потрібно вміти. Можу накласти турнікет. Щось описати, записати. Або якщо є легкий поранений і важкий, яким займається моя напарниця, то можу приглянути за легким. А ось тампонувати я сам ніколи не брався. Це складніше, і завжди це робив медик.
На Донбасі у мене старшою екіпажу була Марія. Вона могла дати мені легшого, щоб я глянув, чи там немає якоїсь кровотечі.
Я просто сидів, починав рух і одночасно його оглядав: а ну, поведи рукою… Прямо на ходу перевіряв. У хлопця відірвало пальці, але кров запеклася, капілярна кровотеча, він в перчатці. Ту перчатку загорнуло, припаяло. Кажу: чіпати зараз нічого не будемо, до стабу не так далеко, на стабіку розберемося. Він: та нормально. Отакий козак, пам’ятаю, я аж у захопленні був. Він каже: та, цього разу тільки пальці, це єрунда. Минулого разу було гірше. А він з 14 року у боях. Справжній козак: дай, каже, мені цигарку, якщо можна. – Тільки тихенько, вікно трішки відкриємо…
Чи чую я розмови між лікарем і пораненим у салоні? Звичайно, чую. Там у медиків стандартний алгоритм. По-перше, його потрібно тримати, щоб він весь час відволікався на оці запитання. Говорити можна про все, щоб тримати пораненого на контакті.
Мені як водію треба чутко реагувати на зміну ситуації. Коли вже бачу, що поранений засинає, треба притопити. Або медик каже: потрібно швидше! Бувають, звичайно, моменти, що ми не поспішаємо. Якщо, скажімо,стабільний стан пораненого. А от якщо медик каже: Толю, треба притопити, - я розумію, що падає сатурація. Я ж знаю, що у неї є прибори; вона бачить, що погіршується стан. І уже тоді я намагаюся їхати до стабу чи шпиталю максимально швидко.
Був у мене випадок на Донецькому напрямку. Мали забрати людину з точки під Очеретиним. Туди нам пораненого чимось привезли, ми його перевантажили. Але замість одного довелося везти кількох поранених. Річ у тому, що це був чоловік більше центнера ваги. І його взимку від позицій до транспорту тягнули кілька побратимів. По них ударила ефпевіха і поранила тих, хто евакуював. Довелося забирати усіх.
Вже потім з’ясувалося, що бійця, якого вони несли, деякий час чомусь вважали мертвим, вбитим. А він просто на морозі вже замерзав. Без свідомості був - від обморожень чи ще чогось, не знаю. Факт той, що його якийсь період вважали двохсотим. А потім хтось перевірив: ні, живий. І в результаті ми евакуювали його плюс ще трьох, що його несли.
У нас, відповідно до протоколу, - і поранених, і обморожених, треба якомога швидше в тепло. Застосовуємо термоковдри; машина вже прогріта, коли я чекаю пораненого".
З МЕДРОТИ – У СНАЙПЕРИ. "Я ВЖЕ ТАМ У ДУМКАХ ПОПРОЩАВСЯ З ЖИТТЯМ"
"Чи втрачали поранених у мою зміну? Було таке, що я під’їжджаю, чекаю поранених, приїхала "Бредлі". І у "Бредлі" заблоковані двері. Тут щось мехвод підбіг, ззовні гупає молотком по ручці. Я кажу: не в ту сторону! А потім розумію, що вона заблокована. Треба зсередини. Витратили трохи часу, поки розблокували двері. А потім згадав: ти ж сам мехвод, у тебе ж є в речах аварійне відкриття рами! "Бредлі" вже підбита була, не збиралася назад. Її можна було аварійним відкриттям відкрити, але я про те забув. Потім відкрили – і там були поранені. Оце я запам’ятав. Ми їх забрали і один, що не довезли, був молодий хлопчина. Його побратими кажуть: малий не доїхав…
Після того випадку дуже мене впаяло. Відчував, що недопрацював до кінця. Та й взагалі, мене весь час щось зсередини гризло. Що саме? А те, що я залишив побратимів, які роблять бойову роботу, а сам "втік "до медроти і своїх забрав, і сам заховався, і сиджу. А тут хлопці роблять справу і гинуть.
А далі один побратим - із тих, ходив зі мною в розвідці, - перевівся до взводу снайперів. І от він заїхав до нас на стабік з отруєнням. Жовтий такий. Без поранень, але отруєння хімічними речовинами. Там у них досить часто противник застосував ці труйки. І його не на шпиталь відправили, а в наше лікувальне відділення, там як раз чергує екіпаж. Якось я чергував, подивився на нього, жовтого, втомленого, і кажу: "Миколо, тобі треба відпочити. Дивися, яка у мене робота. Їздиш, возиш людей. Це зовсім інша робота! Давай поміняємося".
Чому я таке сказав? Бо вже розумів, що людей треба міняти, їм треба якийсь відпочинок. А я ж з медичної роти. Кажу, давай ти відпочинеш, я домовлюся зі своїм командиром; візьме тебе водієм сюди. А я піду за тебе туди – до командира снайперів.
І от ми пишемо рапорт всередині бригади. Я пишу на перевід. Два командира роти підписали, рапорти пішли. В строєвій мій рапорт підписали, що я переходжу в снайпери, а Колі щось вони тормозили, тормозили. А я пішов все-таки до взводу снайперів. Пішов водієм - але сталося так, що залишився в строю командир взводу, я, знову прибулий, і цей Микола, якому хоч і 10 днів відпочити, але знову у стрій. Приїхав начштабу, каже: є задача, її треба виконувати, хто іде? Я командиру кажу: ні, Коля не йде. Не для того я сюди прийшов. Я прийшов його замінити. Ідем ми з тобою.
Ну, і йдемо ми, снайперська пара – він снайпер, я - коригувальник. Отак вийшло, що хоч у снайперах я числився водієм, а працювати у снайперській двійці довелося.
Це був населений пункт Сокіл, від Авдіївки поближче до Гродівки, перед Прогресом. Короче, зайшли ми. Дорога у тому Соколі - одна вулиця. (Показує пальцем на скатертині – Є.К.) Отут наші позиції. Вулиця закінчується - і вже наші нульові позиції. Тут водойма. А там уже - інші підрозділи. Навіть, не знаю, хто саме.
Ми висадилися тихенько – усе-таки не піхота. Снайперському взводу чим добре? Ми самі заходимо на свою позицію. Нас висадили, де змогли, і ми по цій вулиці - з двора в двір, під деревами, раненько, з підвалу до підвалу.
Задача була - вийти і допомагати нашим відбивати безперевні штурми ворога на позиції. Бо там був танковий рів. Ворог по тому рову заходив у наш танковий рів, вже захоплений. Причому вистрибували близько до позицій. А їх уже там наші кулеметники розбирали. А ми вже трошки далі могли їм допомагати. Знайти собі позицію - і теж працювати.
Вопшем, ми удвох вийшли. Наші позиції – окремо, десь метрів 300 від крайньої хати цієї вулиці. Доходимо до крайньої хати. Розуміємо, що дуже багато літає fpv. Ми просто не встигнемо окопатися. А це була зона відповідальності третього бату. І ротний Лісник нам по радійці каже: ідіть на позицію, працюйте з позиції разом з піхотою. Чого ви будете копати? Або там якоюсь шифериною накрийтеся.
Далі ми дивимося, шукаємо собі позицію. Ця перша хата розбита, нема жодного погрібку чи ямки. Розфігачено так, що не можна знайти собі укриття. Ми відкочуємося назад, до іншого будинку, щоб знайти собі позицію для роботи. А цей Лісник каже: ні, назад відкочуватися - вже погана ідея, бо там просочився БМП ворожий і висадив десант за вами на цій дорозі.
Це нас просто висадило. Тому що єдиний шлях назад - по цій дорозі. Або понад цією водоймою, але тоді ми вразливі з дороги. Ми просто як мішень. Каже: ідіть, проривайтеся вперед до позицій. А звідти вас евакуюємо вже на "Бредлі". А ми ж знаємо, що ця найближча позиція, там три грузини сиділо з розвідки. Один з них взагалі не розумів ані російською, ані українською. Один – ще щось більш-менш розумів. І дуже погана з ними комунікація була. Чи взагалі не брали рацію, чи зв'язок був неякісний. Ну, і френдлі фаєр ніхто не скасовував.
І я розумію, що зараз висадилися вороги; і якщо ми біжимо на позицію з тилу, скоріш за все, вони нас спочатку розстріляють, а потім будуть з’ясовувати, хто по нас бив.
Командир радиться: що будемо робити? Кажу: Пашо (він командир, старший групи), моя думка така. У нас більше шансів вижити, якщо ми просто нахрапом прямуємо вулицею на цих, скільки їх там? 8? Нас двоє. Може, вони теж не безсмертні. Тут усе-таки все прилітає, вибухає.
Кажу – а вже у думках попрощався з життям. Думаю: вже як загинути, то хоча б в бою, встигнути щось зробити, а не щоб мене в спину розстріляли (або щоб свої розстріляли).
Паша каже: тут у нас є запасна тропа понад самою водою. Але нас буде видно. Вночі у нас шансів нема пройти. Можна пройти вдень. Не на них, а звернути… Тут між водоймою і вулицею - городи людські. Оце по городах, понад водою, давай і підемо. Але нас буде видно. Наш шанс у тому, що ми в мультикамі, не в пікселі. Більшість ворожих сил часто – теж у мультикамі; тут висадився їхній десант, плутанина. Вони можуть прийняти нас за свою якусь іншу групу, що просувається. Давай, каже, спробуємо без бою понад ними пройти.
А ще особисто для мене був у цій ситуації такий нюанс: позиція наша, третього бату, називалася Вікторія. І от коли Лісник виходив з нею на зв'язок, він чомусь замість Вікторії кликав її Софією. "Софіє, вийди на зв'язок". – "Я не Софія, я Вікторія".
Це зайвий раз свідчить про те, який у мене вже стан тоді був… Бо у мене дві доньки: старша Вікторія, молодша Софія. Я сів, попрощався з життям. Доці 9 років. Думаю, доцю, вибач, далі доведеться без тата жити. А ця радєйка кричить: я не Софія, я Вікторія. Ну, думаю, у мене трошки почала "фляга" свистіти. Мабуть, і старшій доці я потрібен…
Що було далі? Ми просто пройшли понад ними. Я - людина релігійна; звернувся подумки до вищих сил. "На все твоя, святий боже, воля, проведи". І наче відповідь – такий стан спокійний настав: іди, все буде добре.
Ми спокійно ідемо двійкою. Паша перший, я – другий. Справа - водойма широка. Я тримаю лівий фланг, він - фронт. Ще мене насмішило: я досланий патрон зняв з запобіжника. Паша каже: а ти що, не ставиш патрон на запобіжник? – Паша, ти що, боїшся, що я тобі ноги прострілю?
Це ж був перший вихід, у нас не було тренувань разом у групі. Це дуже погано. Група, яка працює, на бойовому, повинна вже бути спрацьована. А тут нам довелося спрацьовуватися прямо на бойових.
І оце такий був вихід останній. Взагалі-то у мене ще з цивілки третя група інвалідності за здоров’ям. Я прийшов з цього вихода і кажу: хлопці, вже не витягую.
Вночі не відпускало. У нас десь прилетіло поруч, поки ми сиділи. Мінометний обстріл, нас поконтузили. Мене відправляють на кілька днів до медроти прокапати. Я кажу: ні, з мене досить. Я бачу, що я це не витягую морально. А то вже був період, коли, якщо у тебе група інвалідності, можеш просто звільнятися із ЗСУ. Я пишу рапорт - і звільняюсь. Це був червень минулого року".
"Я ЗРОЗУМІВ, ЩО МОЇ ХЛОПЦІ – ТАМ, У МЕДРОТІ. ТРИ МІСЯЦІ Я ПОБУВ ВДОМА - І РІШЕННЯ БУЛО ПРИЙНЯТЕ ЩО Я ПОВЕРТАЮСЯ"
"Поїхав додому. Повернувся на свою роботу. Мені сказали: будь ласка, можете приходити, працювати. Це особиста охорона, але я не тілоохоронець, просто охоронець. Повернувся, але тут почалося спілкування з колегами. А колеги вже не ті. Помінялися трошки люди. Я бачу – це не мої люди, зовсім інший світогляд. Тут уже іде виправдання тим, хто не пішов. Думаю, сперечатися з вами у мене нема бажання. Мені просто неприємно у цьому колективі працювати. А ще якщо хтось щось скаже якісь провокативні речі…Ми ж всі зі зброєю, а я ще від контузії не відійшов… Пізніше побратим сміявся з мене: ти в армію сховався, щоб до тюрми не попасти!
Жарти жартами, а я ж розумів, що звичка вирішувати проблему швидко за допомогою зброї залишилась. Буде якась конфліктна ситуація – і я можу спочатку зробити, а потім вже подумати. Це зараз я вже не такий. А тоді після оцього всього… Мені просто неприємно якось було там, я там був не свій. Та й мене якось з осторогою сприймають.
І це основна причина, чому я повернувся. Я зрозумів, мої хлопці – там, у медроті. Три місяці я побув вдома - і рішення було прийняте що я повертаюся. Ще два місяці пішло на те, щоб жінка нарешті зламалася і сказала: добре, йди. Бо перша заява була така: розлучайся, я оце більше не буду не спати ночами і чекати, коли ти вийдеш на зв'язок.
Пообіцяв їй, що у бойовий підрозділ не піду. З хлопцями зв’язався, кажуть: куди ж ти підеш, іди вже в свій підрозділ, який ти знаєш, який колись допомагав формувати. Так я і зробив. Зателефонував ротному Махаону: тобі водій потрібен? – Та приходь. І я прийшов. Та сама медична рота, той самий фактично особовий склад. Але тут уже був командир Махаон. Налагоджена робота. Фактично те саме. Правда, коли приїхав, мене відправили на 2 місяці БЗВП – базова підготовка. 40 з гаком днів я провів у навчальному центрі. Допомагав інструктору проводити заняття з такмеду. Розповідав алгоритми, допомагав інструктору. Ми ділили групу. Він половину веде, і я половину.
Ну, а з початку цього року знову працюю на еваку, тільки на Сумщині. Чи є різниця з Донбасом? Та приблизно те саме, що по Авдіївському напрямку. Дороги гірші. На Донеччині були гарні дороги. А тут інколи чую, що ходова тріщить. Боюся, підрамнику буде хана, бо я ж "топлю". Ну, ми "залізо", звичайно знайдемо. Але треба ж довезти пораненого цілим…".
Увага! Охочі допомогти підрозділу Анатолія Остапчука з ремонтом евакомобілів можуть надсилати свої донати сюди:
https://send.monobank.ua/jar/2Gx8uQiR7z
Євген Кузьменко, "Цензор.НЕТ"
Фото з архіву Ріко
