Позивний Завал: "Зараз ворог теж думає і навчається. Це вже не 2022 рік, де не всі взагалі розуміли, що коїться"

Автор: Ольга Москалюк

Віталій на позивний Завал нині командує бойовою групою батальйону розвідки 13-ї бригади оперативного призначення "Хартія" НГУ. Але до повномасштабного вторгнення його життя не було пов’язано із військовою справою. За фахом - зварювальник, навчався в Академії сучасного мистецтва імені Сальвадора Далі, а ще працював у б’юті-індустрії — робив пірсинг і займався художнім татуюванням. Зацікавився цим, адже тоді це було модно.

- Я стилізував людей, які хотіли стати красивішими та яскравішими, - розказує. – Своє ж перше татуювання я зробив років у 17. Подивився як це, зацікавився. Але загалом шлях в цій професії - досить тернистий. Тут треба не лише вміти малювати, а й освоїти маркетинг. Це ж повноцінний бізнес. Хоча, звичайно, тату можна займатися як хобі, не заробляючи.

- А у вас скільки татуювань?

- Я їх не рахую окремо. У мене - за секторами. Є BlackWork рукав. Пів ноги теж замальовано максимально чорним. Частина стегна ще забита – я на ній тренувався. Думаю, майже кожен татуювальник через це пройшов. Є ще на шиї. Але загалом так вам скажу: на когось я завжди знаходив час, а от на себе – ні. Бо постійно відкладаєш на потім.

- На момент повномасштабного нападу росії на Україну вам було 22 роки. Як ви опинилися на війні?

- Я тоді ще працював за своєю професією зварювальника. Зранку 24 лютого 2022 року збираюся на роботу, йду до свого мотика. Мене батьки, з якими я тоді жив, питають, куди зібрався? Війна ж! Я: "Війна війною, але мені треба на роботу". Вона мені тоді подобалася. Хоча, звісно, це не те, чим би хотілося займатися все життя, але на той час мені було цікаво. Так от, приїжджаю. Нікого немає. Повертаюся додому. Думаю, так що робити? Треба йти захищати країну, адже орки вже підходили до Київської області. Прийшов до військкомату. Там подивилися і на мене, і на військовий квиток, де нічого немає. Сказали: "Ну, братан, ти нам не потрібен, тому що у тебе, по-перше, нема досвіду. По-друге, ти занадто молодий". То я знайшов ТрО. Незважаючи на свою недосвідченність, йшов на будь-які задачі, навіть сумнівні. Робив все. Найголовніше – здобував досвід.

- Ким ви були на початку?

- Бойовим медиком. Мав знання, то рятував людей. Ви ж пам’ятаєте, що тоді багато хто не знав, як надавати медичну допомогу. Я взагалі вважаю, кожна людина повинна мати мінімальні навички та розуміння, що робити, коли є поранені. Війна по всій країні. Прилітає усюди. А люди навіть не носять із собою турнікет, який може врятувати життя. Наприклад, від вибуху прилітає якийсь маленький камінець і попадає в артерію. Людина просто витікає, бо не знає, що робити. А могла ж врятувати собі життя за допомогою турнікета. Але, на жаль, у нас суспільство таке: "Та нафіга воно мені треба?! Мені не прилетить". Люди дуже розслабилися.

- Як емоційно справлятися у випадках, коли не вдається врятувати людину?

- З емоціями інколи дуже важкувато працювати. Але ж вони притаманні людям. Ти ж морально до цього ніяк на сто відсотків не підготуєшся. Війна - це що? Відірвані кінцівки, кров, кишки, трупи. На жаль, такі наші реалії. Коли людина помирає, ти маєш просто прийняти, що вже нічого не можна зробити, і змиритися.

- Мені військові медики говорили про те, що у цій роботі головне не пропопускати все через себе, пробувати трохи емоційно дистанціюватися, тому що можна дуже швидко вигоріти…

- Все правильно. Дуже важливо не пропускати все через себе, щоб не загострювати свій емоційний стан.

- Скільки ви працювали бойовим медиком?

- Недовго. Десь пів року. Потім перейшов на піхотні підрозділи. Прийшов до "Хартії", де побачив для себе інші перспективи та інтереси.

- Вам запропонували стати піхотинцем? Чи ви обирали?

- Я коли прийшов, то не говорив про те, що є бойовим медиком. Нас просто всіх зібрали й роздали спеціальності. Ну, піхота, то піхота (посміхається. – О.М.). Мені було цікаво. Я взагалі вважаю, що кожен військовий повинен пройти через піхоту, щоб розуміти, як воно взагалі працює всередині. Ти ж не просто сидиш в ямі. Це і переміщення, і сукупність якихось заходів та навичок і так далі. Це треба знати.

- "Хартія" брала участь у контрнаступі на Харківщині восени 2022-го. Ви вже тоді були у підрозділі?

- Був, але не брав участі у контрнаступі. На жаль або на щастя. Був у резерві.

- А де вже воювали? Це був Бахмут?

- Активно це вже був Бахмут.

- Розкажіть про перші враження.

- Ти просто не розумієш, що коїться. Десь в тебе щось летить, десь стріляє. Найголовніше спочатку - не запанікувати. Дуже важлива згуртованість і розуміння, де свої, а де противник. Ти маєш зробити все необхідне для його нейтралізації.

- Яким вам запам'ятався Бахмут?

- Це тупо "м'ясорубка"! Орки рівняють із землею місто та всі прилеглі райони. Сунуться - вмирають, сунуться - вмирають. Реально "м'ясорубка", в якій гинули і орки, і наші, і мирні люди – невинні та винні теж.

- Ви про ждунів?

- Про них. До прикладу, була там одна бабуся, яка нам говорила: "Ой, хлопці, ви – найкращі!". А потім я гортаю пабліки і бачу її у орків на каналі, де вона розказує: "Там укропы стреляют!" Дуже погані речі про нас говорила. Тупо ждун! Є такі люди. Нічого з цим не зробити.

- Військовий на позивний Армані, який також тоді був у Бахмуті, розповідав мені, що дехто із місцевих не вивозив дітей. Навіть бачив, як вони вночі грілися біля діжок з вогнищем та готували з батьками їжу. Ви з такими жителями спілкувалися?

- Особисто я дітей не бачив. І чоловіків призовного віку також – не потрапляли на очі. Було багато військових. Дуже рідко можна було зустріти когось не по формі. Хіба дідусів та бабусь.

- На Бахмуті воювала велика кількість "вагнерівців". Який це противник? Як би ви його описали?

- Це противник, який думав. Там було чимало добровольців, яких туди ніхто не тягнув. Самі прийшли. Навіть ті ж зеки: їм запропонували – вони погодилися. Бачили таку мотивацію: "Вот это я сейчас пойду на войну, и мне не надо будет досиживать там 100 лет". Але здебільшого такі не виживали, бо їх частіше відправляли на "м'ясо". Дивіться, як було: спочатку йде "м'ясо", а потім - нормальні заряджені чуваки, які дороблюють те, що не зробили "м'ясні котлети". Повторюся: цей противник думав. Зараз ворог теж думає і навчається. Це вже не 2022 рік, де не всі взагалі розуміли, що коїться. Сьогодні ситуація інша.

- Що було після Бахмуту?

- ДФТГ "Хартія" стало частиною Нацгвардії - справжньою 13-ю бригадою оперативного призначення.

- Це тоді ви пішли у розвідники?

- Тоді. Мені подобалися люди, які працюють у розвідці. Вони різношорсті, але є одним цілим. Робота теж різна: піти подивитися, чи політати, чи попідривати. Мені саме ця професія припала до душі.

- Яким має бути хороший розвідник? Як на мене, це розумна, фізично розвинена людина, яка вміє перетворюватися на тінь. А ще які якості потрібні?

- Ви абсолютно праві. Це людина, яка емоційно максимально стійка до різних непередбачуваних ситуацій. У нашій роботі дуже багато стресу. Скажімо так: нам потрібно ходити там, де вовки бояться, самі знаєте що робити (посміхається. – О.М.). От страшно, але робота робиться. І ти розумієш, що ти - член елітної команди. Тож повинен обов'язково мати сильний характер, почуття гумору і вміння діяти на межі своїх можливостей. Це ж не просто пройти якихось два-три кілометри без нічого. Ти долаєш більші відстані, причому не лише з гвинтівкою. За перші два кілометри фізуха закінчується. Далі - це вже характер і сила волі. Тому так важливі тренування. Якщо ти цього не робиш, просто не зможеш працювати. Якщо у людини немає мотивації та бажання, її просто запхнули, то з неї немає чого взяти. Я б з такою нікуди не пішов. А мені треба відчувати себе впевнено, що ми дійдемо, виконаємо завдання і повернемося назад. Взагалі дуже мало людей, з якими я можу і хочу це робити. На жаль, добровольці, які пішли у 2022 році і раніше, мають властивість закінчуватися.

Ще одна важлива тема - спорядження. У разі, якщо воно погано підібране, заважає і не є другом, то гратиме проти вас. Кожне завдання - велика відповідальність. І з такою ж відповідальністю треба підходити до свого спорядження. Все повинно бути чітко на своїх місцях. Вам має бути зручно. Це ніби дрібниця, на яку багато хто не звертає уваги, але дарма. Бо якщо спорядження не підходяще, ви думатимете не про завдання, а про те, щоб все скоріше закінчилося. А коли тобі все зручно, кайфово, чітко, ти сповнений впевненості і сконцентрований лише на виконанні задачі.

- Ви згадали і про почуття гумору…

- Це мораль, яку потрібно підтримувати. Така невід'ємна частина кожного елітного військовослужбовця.

- Гумор рятує?

- Авжеж! Це розрядка за будь-яких обставин. Типу попліткувати, пошуткувати - це все окей, так повинно бути обов'язково.

- Самі ж військові вважають, що їхній гумор специфічний. Про що найчастіше жартуєте?

- О, так! Це такий моральний чорний гумор. Анекдоти по типу бабусь на лавці не катять. А якісь стьоби - те, що треба для розрядки обстановки. Із найпростішого, типу як Вася впав (всміхається. - О.М.), ха-ха! Але жарти мають бути не образливими. Якщо когось зачіпає - все, стоп!

- Ви звернули увагу, що у вашій роботі дуже багато стресу. Як його знімати? Може, ви досі малюєте, до речі?

- Ні, зараз, на жаль, не малюю. Може, трішки перегорів щодо цього. Тому що я повністю з головою вкладаюся у свою роботу. Так має робити кожен. Бо тоді вона тобі подобається, і ти робиш все для її розвитку та маєш найвищу ефективність. У разі ставлення до неї як до рутини, умовно, як на заводі, буде складно.

- Так як знімаєте стрес?

- Якщо на завданні, то там немає коли про це думати. Ти прийшов заряджений на виконання задачі. Такий ще і виходиш, але трішки, скажімо, стомлений.

А взагалі ти маєш максимально підтримувати свій настрій, моральний дух і не завантажувати голову різним сміттям.

Поза завданням можна думати про все, що хочеш. Про якийсь бургер на заправці чи суші ще десь.

- Виходить зʼїсти цей бургер на заправці?

- Обов'язково! Повертаєшся із завдання такий брудний та голодний, нічого не хочеться, але заїжджаєш на заправку, береш каву, смачні бургери і життя продовжує набирати фарби.

Найголовніше у нашому сірому світі - радіти таким маленьким дрібничкам, як-от смачний бургер, запашна кава, посмішка друга і командира (посміхається. - О.М.). Це індикатор того, що все добре. І самому спокійніше.

- Розвідка – це ж і БПЛА. Ви літаєте?

- Ні. Але я вам так скажу: елітний воїн повинен вміти все - стріляти, підривати, їздити, літати. Тобто він має бути максимально універсальним і різностороннім, щоб бути ефективним. Буває таке: вас було пʼятеро, а ти залишився один, але тобі треба все одно виконати завдання. Тож потрібні навички. Наприклад, треба там кудись доїхати – сідаєш і їдеш. Так робить свідома, доросла людина, яка усвідомлює свою відповідальність і важливість завдання.

- А не хотіли б перейти до підрозділу БПЛА і так займатися розвідкою?

- Чисто БПЛА ні. Поки я хочу ходити, нищити ворога та виконувати задачі так, як вмію найкраще.

- Ви нині на Харківщині. Наприкінці квітня я записувала командира розрахунку нічних бомберів 429-го окремого полку безпілотних систем Флокі, який також там воює. Він так описував те, що відбувається на вашому напрямку: "Ситуація контрольована. На нашій ділянці фронту нам поки що вдається зупиняти накати техніки та наступи ворога. Спроби є майже щодня. Буває, намагаються просуватися маленькими групками. Але не буває такого, щоб фронт завмер. Постійно є якісь намагання ворога прорватися якомога далі". Як зараз? Так само?

- Так. Ворог намагається пройти, закріпитися. Іноді виходить, іноді ні. Але ми робимо все можливе і неможливе для того, щоб його знищити. Причому якомога більше. Якщо був би варік натиснути на кнопку і зробити так, щоб рашка просто перетворилася на бездушну пустелю, це було б найкращим рішенням. Країна-агресор має бути ізольована від нормальних цивілізованих країн.

- На жаль, такої кнопки у нас немає. Але зараз тривають переговори. Ми з вами спілкуємося якраз у той час, коли в Стамбулі триває черговий раунд перемовин між українською та російською делегаціями. Ви за цим всім слідкуєте?

- Слідкую, але, скажімо так, одним оком. Тобто я зайшов, почитав новини: ага, будуть перемовини - окей. Тому що я в політику не зариваюсь. Здебільшого просто дивлюсь загальну обстановку. Я вкладаюся у свою роботу та ефективність. Особливо не розпиляюся.

- Але ж на перемовинах має розглядатися питання перемир'я. Ви взагалі вірите, що росія в осяжному майбутньому може погодитися змінити свої вимоги?

- Мені здається, що має статися якесь диво, щоб вони сказали: "Ми награлися. Все, до побачення". Думаю, такого не станеться. А ми стоятимемо до кінця. Вбиватимемо їх, поки вони не закінчаться. Або поки не закінчимося ми. На жаль.

- Як це донести до цивільних, які думають, що війна ось-ось завершиться?

- Кожен свідомий українець чи українка має ставати на оборону або допомагати країні, щоб зберегти її територіальну цілісність. Але у нас чимало громадян чоловічої статі призивного віку не розуміють цього й так вважають: "Пацани уже воюють. А я не створений для війни". Це дуже популярна фраза...

- А хто створений? Можна подумати, ви для неї народилися.

- Так отож! Ніхто не створений для війни. Просто люди, які зараз воюють із власної волі, по-перше, реальні патріоти своєї країни. По-друге, справжні громадяни України, адже дотримуються Конституції. А там зазначено: у разі загрози територіальній цілісності країни, її треба захищати. Але це ж небезпечно. Тому дехто й тікає. Вважає, що занадто гарний, щоб помирати.

- Коли перепливають Тису, теж є ймовірність загинути – втопитися.

- Ті, хто там топляться, краще б пішли на війну. Якщо у них немає інстинкту самозбереження, то могли б реалізуватися, як воїн, солдат і принесли б користь країні, зробили щось важливе в своєму житті, а не пробували втекти від відповідальності.

- Що ви сказали б ухилянтам? Чи немає сенсу з ними говорити?

- Мені, як військовому, марно розпилятися на них. Хіба можу такому посадити в машину й відвести до військкомату. Але що від цього зміниться?! Він пройде БЗВП, потрапить на фронт, але який від нього, як від воїна, буде толк? Ніякого! Тому що він притягнутий, умовно, за вухо. Він кине зброю і втече. Він не може прикрити тобі спину. Якби це була свідома людина, то пішла б сама, добровільно. Навіть зараз!

- На жаль, тих, хто йде ось так добровільно, не так багато, як треба. Хоча вони все ж є. Мені друзі-командири розказують, що до них приходять хлопці за власним бажанням. Часто це ті, хто усвідомлюють, що рано чи пізно все ж сюди потраплять, то користаються можливістю, коли самостійно можуть обрати професію та підрозділ. Наприклад, людина виявила бажання літати на "Мавіку". Після навчань його саме пілотом і беруть…

- Це ви дуже правильно підмітили: можна діяти на випередження. У такому випадку вища ймовірність того, що саме ти обираєш свою майбутню долю. Інакше це зроблять за тебе.

Припустімо, я – ухилянт. Думаю так: мене все одно знайдуть, а я - класний програміст, дуже круто граю в ігри, то можу себе вже зараз запропонувати у застосуванні БПЛА чи наземних дронів. Ти можеш одразу піти й підписати контракт, наприклад, з нашою бригадою. Ми максимально всіх навчаємо та готуємо.

- Який найпростіший шлях до вас потрапити?

- Все дуже просто. Зателефонувати на гарячу лінію 3333 і сказати: "Я хочу до вас". Можна заповнити анкету на сайті (https://www.khartiia.org/how-to-become-a-recruit. – О.М.). Вас проконсультують, розкажуть, які потрібні документи, і запросять на зустріч до рекрутингового центру. Там уже буде конкретика по обранню професії та подальших діях. І ви починаєте військовий шлях. Якщо не маєте жодного військового досвіду та підготовки, спочатку - два місяці у навчальному центрі. Так, там доведеться трохи напружитися, тому що це вже не цивільне життя: військова дисципліна, фізуха тощо. Для когось це може стати стресом. Але десь за три тижні люди адаптуються. Коли отримуєте військову спеціальність, потрапляєте до бригади, де теж проходите БЗВП – вводять в курс справ, проводять навчання з медицини, вогневої підготовки, інженерки. Обов'язково спорт, а також психологічна робота для правильного налаштування.

- Хто вам зараз найбільше потрібен?

- Потрібні всі: починаючи з піхоти та операторів БПЛА, закінчуючи водіями.

Взагалі ми дуже зацікавлені у людях, які по-справжньому вмотивовані навчатися нового або покращувати свої вже здобуті навички. Можна прийти без досвіду. Він здобувається під час навчання та практики. Кожен інструктор зацікавлений у тому, щоб підвищити рівень виживання новоприбулих солдатів.

Нам нецікаво просто відправляти людей на забій та затикати ними дірки фронту. Ми хочемо, щоб всі військові, які приходять до нас у бригаду та батальйон, отримали найвищі навички виживання та ефективності на полі бою.

- До речі, а розвідники йдуть до вас?

- Звичайно ж! Йдуть ті, хто хоче займатися саме класичною розвідкою. От у людини є бажання спробувати свої сили. Ми спілкуємося, дізнаємося, що вміє, які має суперздібності (посміхається. – О.М.). Дивимося, аналізуємо, що ок, що – ні, чи зможе потягнути цю професію, адже вона не дуже легка.

- Ви взагалі думає про те, що буде далі?

- Обов'язково. Не замислюється про майбутнє тільки мертва людина. Воно завжди є. Буде завтра, післязавтра і так далі. Головне - сильно не забігати вперед. Адже кожен день у теперішній час доводиться виборювати.

Ольга Москалюк, "Цензор.НЕТ"

Фото надані героєм та бригадою "Хартія"