Позивний Буржуй: У полоні одного дня мене так жорстко відп#здили, що думаю: "Повернусь додому — поїду вас убивати, чого б це мені не коштувало!.."

Автор: Євген Кузьменко

До того, як стати оперативним черговим одного з батальйонів бригади НГУ "Рубіж", 28-річний Павло Крижанівський, позивний Буржуй, багато чого пережив на цій війні. Оборона Запорізької АЕС, переховування в окупованому Енергодарі, рік полону по різних тюрмах з російськими тортурами та щоденним садизмом. Потім - обмін, лікування та повернення у лави Нацгвардії.

Останні роки Буржуй надолужує згаяне у 2022 році, невтомно знищуючи та беручи у полон російських окупантів. У київській бесіді з кореспондентом "Цензор.НЕТ" він каже: "У нас все покращується. В майстерні роблять нові снаряди, пілоти навчаються нових фінтів на дронах. Так само й оперативні чергові вчаться діяти по-новому, нестандартно. Тобто можна вбити п#дора, засипати в ямі, а можна вивести його, допитати і за цією інформацією спланувати подальші операції. З військової точки зору це набагато краще".

- Павле, ви родом з Житомирщини, ваші батько, дід та прадід теж були військовими. З 2015 по 2019 роки ви навчалися в Харкові в Національній академії Національної гвардії України. До початку повномасштабного вторгнення служили в Енергодарі.

До речі, у саме вторгнення станом на середину лютого 2022 року — вірили?

- Ні.

- Чому? Знаєте, на це питання люди часто відповідають: "Та думав, не можуть вони бути такими відбитими на голову".

- Типу того. Плюс багато у них було навчань біля кордону. Вони казали, що це — ще одні такі навчання. То вже потім, коли визнали "ДНР" і "ЛНР", стало зрозуміло, що нападуть.

- Повномасштабна війна для вас почалася на Запорізькій атомній електростанції. Як так сталося, що ваш взвод був відрізаний від основних сил?

- Бо нас там кинули.

- Як так?

- А ось так. Ми туди приїхали, бо були у патрульній частині. Спочатку нам віддали наказ прибути на атомну станцію як посилення. Ми там розмістилися, а наступної ночі сказали всім зібратися і їхати до Запоріжжя. Але при цьому повідомили, що для нас за фактом немає транспорту (хоча транспорт був). Замість нас поїхали ліжка. Вибрали замість людей майно — і все. Ми там залишилися. Стояли навколо атомної станції — зліва, справа і в тилу.

- Які були відчуття? Про Чорнобиль всі пам’ятають. Зрозуміло, що це дуже різні ситуації — менше з тим. Наступають росіяни — а на такий важливий об’єкт вони, гадаю, дурнів не кидали.

- Там були вагнерівці, дагестанці з 22-ї оперативно-штурмової бригади ордена Жукова та спецназ ФСБ.

- І скільки ви протрималися?

- Недовго. У нас на той момент було два "серйозні" озброєння на АЕС. Перше — макет міста Енергодар за 800 тисяч гривень, у штабі там стояв. Замість зброї купили макет (саркастично посміхається, — Є.К.). Друге — мій РПГ-1. А проти нас виїхало 10 танків і 30 БТРів 82-А. Піхоту я просто не порахую, бо вони там по лісах бігали.

Поїхав перший танк, але його одразу підбили. Тоді всі танки, які їхали на атомну станцію, відкотилися назад, десь на кілометр, — і почали просто гатити по всіх будинках і четвертому енергоблоку… Стріляють 30 БТРів, 9 танків (бо один підбили), потім прилітає літак — і відпрацьовує туди ж ракетами.

А далі починає лунати тривога, записана заздалегідь всіма мовами світу: мовляв, небезпека, потрібно припиняти вогонь. І все — вогонь припинили. До начальника штабу по рації довели, що треба здаватися. А далі всі здалися, окрім мене і ще пари військовослужбовців.

- ...Які вибралися від АЕС в Енергодар.

- Так. Спочатку лісами, а потім — у вже захоплений тоді Енергодар.

- І де ви ховалися?

- В одного з офіцерів, з яким я виходив, на квартирі. Там нас ФСБ і пов’язало.

- Хтось стуканув?

- Здав таксист, який нас віз. Цей чувак працював таксистом і паралельно очолював спільноту ветеранів Афганістану в Енергодарі. Згадав, мабуть, як було добре за Радянського Союзу, захотів назад.

- В обличчя його запам’ятали? Коли, дасть Бог, звільнимо місто, буде бажання приїхати подивитися в очі тому таксисту?

- Авжеж, запам’ятав. Бажання є — якщо буде ще живий.

- Як вас брали на хаті?

- За пару секунд залетів спецназ ФСБ у балаклавах. Ми нічого зрозуміти не встигли — а вони вже стоять, тикають зброєю.

- Де саме вас тримали у полоні?

- Багато де. Спочатку в Енергодарі. Там ми чим тільки не займалися. Потім були в Мелітополі, там тюрма якась місцева. Потім — в Севастополі. Це, до речі, цікаво: ми були на локації, де мало хто побував. Це зразково-показовий табір військовополонених на базі однієї з військових частин.

- А в чому полягала зразково-показовість?

- Там усе було так, як має бути, згідно із Женевськими конвенціями. По суті, це казарма з ґратами. Нікого не б’ють, годують, як і солдат Росії; є телевізор, книжки. Фізичного впливу без крайньої потреби не застосовують.

- Це було пов’язано з тим, що ви кадрові військові?

- Ні. Це було пов’язано з тим, що невдовзі мав приїхати Червоний Хрест. Приїхав Червоний Хрест — і ми написали листи додому…Знаєте, коли мій прийшов? Коли я вже повернувся з полону!

- Як у кіно, їй Богу.

- Так і є. Минуло десь пів року — і надійшов лист, що я в Севастополі!

Так от, приїхав Червоний Хрест, подивився, що там дотримуються всіх правил, нікого не б’ють, добре годують, всі ситі – ну, добре. Вони поїхали — і ми поїхали. Зв’язали нас, посадили в літак — а далі хто куди потрапив: хто в Таганрог, хто в Ростов.

- А ви куди потрапили?

- В Таганрог, у катакомби. Тюрма там була багатоповерхова: на верхніх поверхах — олінклюзив, з ремонтами, а внизу — катакомби, як в Києво-Печерській лаврі.

- Колись вважалося, що до кадрових військових ворог ставиться більш поблажливо, ніж до українських добровольців. Ваш досвід підтверджує цю думку?

- Ні, навпаки. Наприкінці 2022 року, в останній моїй тюрмі у Кам’янськ-Шахтинському Ростовської області Росії, відкрили спеціальне СІЗО для полонених.

Я сидів у штрафному ізоляторі — не знаю чому, типу, як найбільш затятий… Вони чомусь вважають, що Нацгвардія — це найсильніша частина військових сил України.

Та Бог з ним. Поки я там був (останні пів року), забили десь 8-10 чоловік. З них чоловік 6 — цивільні, яких набрали десь у Гостомелі, Херсоні ще на початку війни. Тому там, в принципі, плюс-мінус всі однаково отримували.

- В яких умовах вас там тримали, чим годували?

- Камера 5 на 2 метри. Зі мною ще було 4 людини, хоча траплялося по-різному. Бувало і по 12 в одній камері. Розмовляти один з одним заборонялося. Нас змушували співати радянський та російський гімни, а також вчити напам’ять пропагандистські вірші. У камері одноярусні нари, просто впритул одні до одних. В чому складність? Не можна ходити, тільки стояти. І оце цілий день ти стоїш. Спиш тільки з 10-ї до 6-ї.

- Це вже готові тортури.

- Через те, що постійно стоїш… У одного з тих, хто зі мною сидів, ноги наливалися — просто через те, що він стоїть і не п’є води. Бо води взагалі не давали, — у нього були отакенні ноги, як у бройлера. А годували погано — давали або картопляні очистки в кропі, або типу макарони з молоком. Там молока 20 грамів та одна макаронина плаває. Все — це сніданок. Можна було отак перекинуть тарілку — і ти наївся. За час полону я втратив 20 кілограмів.

- І що, до того в’язня з ногами як у бройлера — навіть лікар не приходив?

- Лікаря не можна було просити. Просиш лікаря — тебе просто виводять з камери, п#здять і заводять назад. Тому лікаря рідко хто кликав. Добре, що нам пощастило з вертухаєм із Луганська, той нормально ставився. Він заступав раз на 5 діб, і в цей день можна було попросити якусь голку з ниткою — підшити форму, яку тобі порвали, чи попросити пігулку. І він дійсно принесе пігулку, а не виведе тебе і не відп#здить так, що не будеш нічого хотіти.

- Але це був виняток із загального правила. І кожен тиждень ви на нього чекали?

- Так.

- Садисти — такі, щоб кайф ловили від насилля і тортур — серед них були?

- Авжеж. Був там один чувак, може, років 20. Він наказав нам роздягтися до пояса. Потім відкривається камера і він каже: "А чому ви в штанах?" — "Бо сказали роздягтися до пояса". І все. Він всіх починає п#здити. Я десь із два десятки ударів отримав гумовою палицею. У мене ліва рука і спина були просто чорні. Я три дні не міг просто нормально спати — все набрякло до неймовірних розмірів.

- І знову жодних лікарів?

- Жодних. Найбільше вони боялися прокурора, який приходив на обходи. І ще було в них головне правило — не бити по обличчю. Якщо обличчя нормальне — далі вже ніхто не дивився. Навіть якщо когось вбили — подумаєш... У нас була ситуація: у якогось цивільного дідуся була температура під 40. Треба було негайно колоти антибіотики… А йому просто давали дві ковдри — зігрітися. А одного ранку кажуть: "Ну, все вже". І я чую: прийшла їхня поліція, описали, пофотографували, сказали виносити — і все. Потім прийшли і кажуть: "Віддайте четверту тарілку, вас тепер троє".

Там усі садюги. Кожний похід у душ… Це довгий коридор, по ньому стоять 20 охоронців і всі тебе або п#здять, або шокером б’ють, або ще якось чіпають. Ти миєшся, виходиш мокрий і всім по приколу шокером тебе довбанути. Відчуття жахливі…

- Якісь ідеологічні бесіди доводилося з ними вести? Знаю, що дехто полюбляє розпитувати в’язнів...

- Доводилося. Та коли ти наводиш аргументи, і тебе знову п#здять, ти вже не хочеш проводити з ними бесіди. Я просто переконався, що вони тупорилі, інформацію дізнаються лише з російської пропаганди. Навіть не намагаються зайти на якісь інші сайти, тому що не хочуть розбиратися й аналізувати.

- Про що вони вас питали?

- "Навіщо ви на нас напали?", — питають. Кажу: "Я на вас напав? Я сидів в Енергодарі, мені не треба було нічого". — "А де тебе взяли у полон?" — "В Енергодарі". — "Де? " — "На атомній станції". — "Що ти там робив? Хотів підірвати?" — "Яке підірвати? Це 2022 рік, 5 березня, про що взагалі мова?"

- Знаю, що у полоні ви мріяли, що як повернетеся — підете у військо і будете віддавати росіянам "борги" за ці тюрми.

- Так, це абсолютна правда.

- Хіба була впевненість, що повернетеся?

- Ні. Між собою ми згадували історії військових, які з 2014-го перебували в полоні і про жодні обміни не було чути. Чесно кажучи, в полоні думали або про дім, або про їжу. Бо ти завжди голодний. Але одного дня мене зовсім за#бали. Мене постійно п#здили, бо я там в камері один був офіцером. І в штрафному ізоляторі я був єдиний офіцер. Вони всі любили мене поп#здити. То голову мені розіб’ють, то ще щось. І одного дня мене так жорстко відп#здили, що думаю: "От як повернусь — поїду вас вбивати, чого б мені це не коштувало!..".

І так сталося, що як тільки повернувся з полону, побачив психологів з бригади "Рубіж" — одразу попросив телефон свого одногрупника, з яким навчався в академії. Вони мені дали номер. Я йому зателефонував і питаю: Є посади у тебе? Я готовий!

- Коли вас обміняли?

1.01.23. На Новий рік. Хоча я й не вірив.

- Найкрутіший новорічний подарунок в житті?

- 100 %!

- Скільки потім лікувалися? І що саме довелося лікувати?

- Два місяці і місяць відпустки. Що саме? Найбільш — суглоби після цих всіх побоїв. І голову розбивали.

- Скільки було струсів мозку?

- Десь 5. Особисто для мене найжорсткішим випробовуванням було те, що ти приїжджаєш — і начебто уже маєш повний доступ до нормальної їжі. Тобі хочеться "Макдональдса", нормального м’яса... У тюрмі нам давали їжу суцільний окріп — і у тебе хвилина, щоб з’їсти та і треба вже віддати назад тарілку. Через це у мене утворилося запалення і гній у шлунку, довелося його лікувати. І от вже на волі мені кажуть, що дієта ще два місяці. Я бачу, як люди радіють життю, навертають бургери, щось їдять і п’ють, а я собі каші далі їм. Оце було випробування ще те. Дякувати Богові, з часом лікарі побачили поліпшення і дозволяли раз в тиждень хоч щось з’їсти таке недієтичне — бо вже неможливо було.

- Після лікування ви повернулися до Запоріжжя, потім перевелися в бригаду "Рубіж". Як склалася служба там у перші місяці?

- По-цікавому. Після лікування я взагалі не знав, чи зможу продовжувати службу. Дізнався про всі свої болячки, плюс зір впав дуже сильно — ліве око бачило тільки на 20%.

- А як зараз?

- Я корекцію зробив, тому все гаразд.

- Що ще з болячок?

- Гнійне запалення шлунка, біль у спині, шиї та суглобах, кожен крок при пересуванні давався через сильний біль — усе це наслідки систематичних побиттів. Я міг зовсім не спати по три доби поспіль. Була тривожність.

- І жодне снодійне не допомагало?

- Взагалі… І от я знову телефоную у бригаду, кажу: "Вибачте, але в мене такий список хвороб, що я, мабуть, вам не буду цікавий". — А мені у відповідь: "Не переймайся, ми тобі посаду знайдемо у штабі, твій досвід важливий".

Я перевожусь і замість штабної посади потрапляю в піхоту командиром взводу. Там нормальний був комбат, який гарно побудував роботу у батальйоні. Він поставив мене на мінімальну посаду, побачив мій рівень — і вже з цього зробив висновки. Від початку у нього була вимога: ти попрацюєш, я подивлюсь, а потім поставлю тебе вище. І це в принципі правильно, хоча я спочатку ображався, казав: "Мені пропонують вищу посаду в іншій бригаді, я можу перевестися туди". Але потім все ж стримав себе — бо і колектив там був дуже гарний, і стосунки з іншими, і в цілому згуртованість, дружня атмосфера, мета вбивати п#дорів, — мене це влаштовувало. Запропонував: "Давайте, я, навіть не обіймаючи тієї посади, виїду — ми побачимо". Виїхав. У підсумку мені сказали, що все круто, у мене гарний рівень.

- Виїхав — що це означає?

- У зону виконання бойових завдань. Там себе показав нормально, виконував різні задачі. Ми тоді були на Сіверському напрямку, навпроти Лисичанського НПЗ. Тримали оборону в районі населеного пункту Спірне. До речі, російські війська не могли його захопити упродовж двох років.

- А звідки у вас цей позивний — Буржуй? Самі придумали чи хтось за вас?

- Начальник штабу придумав. Сказав, що я схожий на одного з персонажів серіалу "День народження Буржуя". І взагалі це військова традиція — коли позивний дають у підрозділі, а не придумують самі. Він не має бути прив’язаний ані до прізвища, ані до імені. Щоб ніхто ніколи не здогадався, що це саме ви. Я до буржуя, чесно кажучи, жодного стосунку не маю (посміхається. — Є.К.). Але мені сподобалося. Нормальний позивний.

- Павле, тепер про те, у якому статусі ви воювали останні роки. Для пересічного тилового читача термін "оперативний черговий такого-то батальйону бригади НГУ Рубіж" мало про що скаже. І навіть опис вашого функціоналу — "забезпечує координацію застосування всіх сил і засобів на ділянці відповідальності" — не робить ситуацію більш зрозумілою. Поставлю кіношно-дилетантське запитання: тобто ви перебуваєте у певному логістичному центрі, де багато моніторів і мап, куди надходить вся інформація? Ви не тільки забезпечуєте циркулювання інформації, а ще і значною мірою плануєте операції в межах термінів вашого чергування?

- Тільки не в тиловому логістичному центрі, а на командно-спостережному пункті. Ми маємо бути на такій відстані, щоби мати прямий зв’язок з піхотою.

Щодо планування операцій: інформацію ми отримуємо з різних джерел, аналізуємо її, прогнозуємо ймовірні дії противника та виконуємо поставлені бойові задачі. Ми не обмежуємося тим, що входить до доктринної книжкової тактики, а й вигадуємо щось своє, знаходимо нові підходи. Я був на міжнародних навчаннях — і, виявляється (для мене це було несподіванкою), наша армія — найсильніша зараз у світі. Тому, виходить, що наша ініціатива і те, що ми діємо нестандартно на полі бою — це і є наш козир у рукаві.

- Опишіть типову добу свого чергування. Що ви робите на командно-спостережному пункті?

- Я приходжу у свій час і приймаю обстановку. Попередній черговий мені розповідає, що сталося за його чергування, які зміни в оперативній обстановці; передає виконані задачі і те, що треба зробити. До прикладу, направити дрон на розвідку певної зони інтересів. Я приймаю зміну, а черговий з неї йде відпочивати. І починається типовий день. Зазвичай, якщо день гарний і засобів вистачає, намагаюся когось із п#дорів вбити.

- Засоби – це що мається на увазі.

- В основному БпЛА. Я люблю важкі бомбери типу Vampire, Heavy Shot. Мені дуже подобається з ними працювати. І ще є FPV, звичайно. Ви ж уже чули, що головна наша зброя — то гучномовець, так? Гучномовець і креативність. Все це разом дає нормальний профіт.

- Я-то чув, а читачі — ще ні. Розкажіть.

- Все дуже просто. Ми чіпляємо гучномовець на дрон, вилітаємо і пропонуємо нашим ворогам здатись.

- Якою мовою? Вибачте за дурнувате питання.

- Російською, бо вони української насправді не розуміють. Було навіть таке, що я кажу пілоту: запиши текст "Русский солдат, сдавайся, будешь жить" — і так далі. Потім бачу, що чувак на моніторі не реагує — і це при тому, що він без зброї стоїть. Питаю у пілота: якою ти мовою записав? — Українською, бо я російської не знаю. — Тоді повторюй за мною, запишемо російською.

Перезаписали, увімкнули запис — і бачимо, як цей п#дор дивиться в дрон, прислухається — і підіймає руки.

- Значить, спрацювало нормально.

- Так. І от десь за пів року під час мого чергування за моїми командами ми взяли у полон близько 160 п#дорів. І це тільки за мою зміну — а були ще ж й інші чергові. Тобто гучномовець — це нормальна штука!

- А який контингент найбільше здавався у полон?

- Проти нас воювала морська піхота і зеки. Вони нормально здавалися у полон. Бо до них таке ставлення — їх б’ють, в ями саджають. Потім прилітає якийсь дрон, кидає, умовно, "Снікерс", і каже: давай виходь, на тобі пляшку води, бери радіостанцію і слухай команди — ми тобі пояснимо, куди іти, і все буде добре. І вони здаються.

- А для тебе взяти ворога у полон — не менш важливо, ніж завалити?

- Скажу чесно: так, безумовно, це важливо. Але коли я прийшов у бригаду "Рубіж", спочатку нікого не хотів брати в полон. Хотів всіх знищувати, бачити, як вони розлітаються: руки в один бік, ноги — в другий, голова — в третій.

- Не було їх шкода?

- Абсолютно. Жодної жалості. Просто воно досягає якогось апогею. Як у відеогрі: досвіду набрався — і тобі вже просто вбивати не подобається. Цікаво вичудити щось краще. Такий своєрідний челендж, коли намагаєшся вибити супротивника. Або взяти ворога обманом чи хитрістю.

- І оцим "краще" стало брати росіян у полон.

- Так. У нас все покращується. В майстерні роблять нові снаряди, пілоти навчаються нових фінтів на дронах. Так само й оперативні чергові вчаться діяти по-новому, нестандартно. Тобто можна вбити п#дора, засипати в ямі, а можна вивести його, допитати і за цією інформацією спланувати подальші операції. З військового погляду це набагато краще.

- Повернімося до вашого типового дня, коли у вас достатньо засобів. Що далі?

- Передусім — продивляюся підходи до наших позицій.

- Скільки у вас моніторів на те, щоб "продивитися"?

- Саме у мене — два. Плюс трансляції з дронів, їх може бути до десятка. Продивляюсь свою зону відповідальності: якщо все спокійно, допомагаю піхоті, командирам рот. Можуть сказати, що їм потрібна вода чи якісь медикаменти, — намагаємося оперативно це все відправити. Коли потреби не нагальні, підбираємо час для доставки так, щоб не спалитися, щоб ворог не вистежив нашу позицію. Якщо задач з допомогою немає, намагаємось вбити ворога на ранніх підступах, щоб не доставляти клопоту піхоті на землі. Зазвичай нам успішно вдається це робити! Тому деяким нашим піхотинцям навіть не доводилося стріляти по противнику, бо він не встигав доходити до їхніх позицій.

Особисто мене здивував Добропільський напрямок: там ворожа піхота кожного дня намагалася пройти вглиб наших бойових порядків. Ми якось тримали оборону населеного пункту Володимирівка, де постійно інфільтрувалась піхота противника (це був жовтень 2025 року, тільки сформувався "Добропільський виступ"). Там наш підрозділ знищував по 30-40 п#дорів за добу! Розумієте, яка там була кількість окупантів?.. Типова історія: я побачив, що один з них вийшов на перекур, зайшов до льоху, шукає їжу. Ми починаємо його обробляти гучномовцем: "Виходь!". Ні в яку. Запускаємо туди декілька FPV на оптоволокні, потрамбували їх. Знову через гучномовець передаємо повідомлення: "Русский солдат, выходи с поднятыми руками и мы сохраним тебе жизнь. Мы только разминаемся. У тебя есть 2 минуты, чтобы выйти с поднятыми руками, иначе "Баба яга" разнесет вашу халабуду".

Чекаємо — і через 2 хвилини виходить 15 російських військовослужбовців з піднятими руками, здаються в полон. Одразу під’їжджає дві наші машини, забирає їх — і додому. Уявляєте?

- Уявив тільки як оце ви зараз розказали.

- Таких історій було дуже багато. Бувало навіть, що кидали з дронів їм радіостанції. І кажемо п#дору по рації: "Ану показуй пальцем, де сидять?". Він показує: отут, отут, отут. "Все, — кажемо, — давай виходь, обережно, щоб тебе не знищили свої ж". Спочатку росіянам було байдуже, це вже потім вони почали фіксувати тих, хто здавався в полон — це ми зрозуміли з радіоперехоплень ворога.

- Від розвідки?

- У нашому операційному центрі сидять фахівці з різних секцій, у тому числі й з розвідки. Вони постійно передають інформацію, яка до них надходить. Так-от, за даними розвідки, російські командири волали на своїх: "Куди ви зй#буєтеся, вам же п#здець!". І після цього росіяни починали валити з усіх засобів по тих, хто йшов здаватися. У цьому й виникла найбільша складність — вивести їх із поля бою.

У 2025 році телеканал SkyNews зняв про роботу Буржуя та його колег фільм, який згодом було номіновано на премію "Еммі"

- Виводили?

- Виводили. Траплялось навіть так, що я їм через гучномовець передавав інформацію: "Спрячьтесь, потому что вас свои же накроют…" Вони ховалися і сиділи там, поки ще один гучномовець не повідомляв їм, що можна йти далі. У мене було навіть відео: я десь бачу п#дорів вдалині, підлітаю — і гучномовцем передаю: "Здавайся. Іди за дроном! " Він здається, йде. Я опускаю камеру дрона — а там уже ще один стоїть. Тобто їх уже двоє. Підійшли один до одного — і далі вже разом пішли по дорозі…

- А вночі на яких операціях робили акцент?

- Вночі у нас зазвичай логістика та забезпечення. Наша задача — заносити дронами побільше провізії в якісь точки поблизу позицій.

- Тобто вдень працюєте по п#дорах, а вночі — допомагаєте своїм.

- Вночі виявити ворога доволі просто: ніякі термоплащі їх не рятують. При пересуванні такий плащ нагрівається — і ти бачиш, як полем "летить" якась пляма. Одразу вилітає наш бомбер з термокамерою, і ти бачиш цей плащ дуже добре. Навіть було, що ми штурмові дії відбивали, коли заздалегідь бачили, що чотири плащі бігають по посадці туди-сюди…

- Яке чергування вважаєте найуспішнішим?

- Було багато результативних чергувань. Але одним із найкращих я вважаю нашу спільну роботу із "Lasar’s Group". Тоді ми заїхали на позиції у Спірне на чотири місяці. Дуже добре спілкувалися, вони допомагали нашому підрозділу.

Одного разу я приїхав до них, кажу: потрібна допомога, бо ми будемо виходити. А вихід і захід на позиції — найважче, адже противник за цим пильно спостерігає. Ми з "Lasar’s Group" домовилися — і я аж два тижні розвідував точки зльоту ворожих БпЛА.

За три ночі ми разом розбомбили точок 10-15. Нормально вибили їм спостереження! Після нашого успішного відпрацювання ми навіть бачили, як до уражених позицій пілотів під'їжджали автівки, щоб евакуювати тих, хто залишився живими. Але і їх ми наздоганяли.

- Які якості мусить мати людина вашого функціоналу?

- Стресостійкість — це по-любому. Бо ти з усіма комунікуєш, ти — середня ланка. З одного боку — особовий склад, яким треба керувати, вчасно давати команди, попереджати й доводити інформацію. З іншого — керівний склад, який мені ставить завдання. Знизу можуть якісь свої думки висловлювати, зверху — накази. А тобі треба це все закручувати, кооперувати: тут допомогти, а тут — штурмові дії відбити. Тут потрібна абсолютна зібраність і сфокусованість. Треба оперативно визначатись, які засоби у тебе куди дістають (тому що в тебе купа засобів різної дальності), розбиратися у боєприпасах: якими краще вибити, якими поранити, якими краще спрацювати по техніці. Одразу ж зорієнтувати пілота, навести на ціль. І все це — прямо зараз. Буває, що ти починаєш як репер Емінем, казати: тобі сюди, тобі туди, тут не прийняв, повтори.

- У Добропіллі ви були вдруге поранені. Куди саме?

- Та що, уламок прилетів. Бачите, голова лиса? У будинок, де ми були, залетіли FPV з газом. Я знепритомнів, а отямився вже в медпункті.

- Що сказали лікарі?

- Вирізали — та й усе. Жити буду.

- Не промайнула тоді думка: все, відвоювався?

- Та ні, взагалі. Чому вона мала промайнути?

- Настільки налаштовані воювати далі?

- Ці п#дараси наробили нам стільки горя, що залишити все це просто так — неможливо. Навіть коли дуже хочеться. Найбільша країна світу свідомо б’є ракетами по мирних людях, по цивільних, вбиває жінок і дітей, нищить все на своєму шляху.

Я не зможу спокійно жити і почуватися, знаючи, що в моїй країні триває війна, а всі мої друзі на фронті, вони воюють.

Коли починаються розмови про якісь поступки з боку України, кожен має спочатку відповісти собі на одне запитання: а що конкретно робиш ти, щоб ця війна закінчилася на нашу користь? Я теж категорично проти поступок. Але я, на відміну від усіх, хто про це просто говорить, воюю. А якщо ж людина не на фронті, то вона має працювати на оборонку — робити боєприпаси, дрони або хоча б постійно донатити.

Від якогось умовного тимчасового "перемир’я" ми нічого не виграємо. Нам треба або повністю зупиняти бойові дії, або продовжувати битися.

- А коли хочеться залишити все?

- Коли про корупцію дізнаєшся, що хтось п#здить бабки, зй#бується з країни...

- А як вважаєте, ваші побратими, повернувшись додому після умовного перемир’я, — будуть активними, бачачи цю всю корупцію? Чи будуть вони, наприклад, приходити до судів, де судять цих корупціонерів, і на чомусь наполягати?

- Я про це багато думав і продовжую думати. У багатьох ветеранів — проблеми зі здоров’ям. А ми знаємо, що історія циклічна, і зазвичай ветеранів викидають на помийку — вони вже нікому не потрібні, хоча у них є передовий і унікальний досвід. Якщо наша держава так вчинить, якщо не знайде роботу ветеранам, — тоді будуть знову так звані 90-ті: бандитизм "розквітне", знову будуть банди розбиратися з тими, хто не воював, а в цей час розкрадав державні кошти і наживався на людському горі.

Тому… Звичайно, ми не знаємо, як це буде, але мені бачиться так.

- У тих, хто повернеться з фронту, буде серйозний запит на справедливість?

- Безумовно. Частина людей виїде за кордон, знаючи, що буде п#здець у країні. Більшість, думаю, захоче справедливості, бо є оці всі поранення, втрата працездатності, плюс ПТСР та інші проблеми зі здоров’ям. Майже у всіх ветеранів загострене відчуття справедливості і вони дуже реагують на несправедливі прояви у суспільстві. У мене це теж є.

- На вашу думку, чи робить сьогодні держава достатньо, аби використовувати досвід ветеранів/-ок і військовослужбовців/-иць для посилення армії та підготовки суспільства?

- Ні. Українські ветерани мають унікальний бойовий і управлінський досвід, якого не можна втрачати. Держава могла б створити систему цивільних курсів і лекцій, де військові, ветерани передають свій досвід тим, хто готується до служби або хоче краще розуміти армію. Це дасть ветеранам можливість залишатися корисними суспільству, а цивільним — отримувати практичні знання від тих, хто пройшов війну.

Також, вважаю, що для посилення обороноздатності країни для військовослужбовців різних напрямів і спеціальностей варто регулярно створювати можливості для обміну практичним досвідом: збирати саперів, командирів, представників різних силових структур і разом обговорювати, як вони вирішують схожі завдання. Такий обмін допоможе поширювати ефективні практики, уникати повторення помилок і посилювати спроможність усієї системи.

- Зараз у Києві ви проходите ВЛК. Хочете повертатися?

- Так, авжеж.

- У серпні ви брали участь у навчаннях Saber Junction-2026 в Німеччині — передавали досвід американським військовим. Чи можна сказати, що багато в чому довелося перенавчати американських колег, бо рейки сучасної війни докорінно змінилися?

- Одразу внесімо корективи. Це було не "навчання" у звичному розумінні, а робота в складі української делегації радників на базі Хохенфельс. Це стало прецедентом — уперше українські військові залучалися саме як радники. У рамках навчань я працював з 503-м десантним батальйоном 173-ї повітряно-десантної бригади США на всіх рівнях — від взводу до батальйону, залучаючись як до планування операцій, так і до оцінки дій підрозділу в різних сценаріях. Моє завдання полягало в тому, щоб ділитися актуальним досвідом сучасної війни та надавати рекомендації.

Що я побачив: розрив між нашим і їхнім баченням та розумінням війни виявився суттєвішим, ніж я очікував. Особливо — у використанні технологій, застосуванні своїх засобів, оперативній гнучкості, мисленні та розумінні характеру сучасного бою. Вразило те, що вони діють суворо по доктрині, від якої ні на крок не відступають. А це не повною мірою враховує динаміку війни високої інтенсивності.

- Чи варто казати про конкретні підрозділи? Чи росіяни і так про це знають?

- Я вам більше скажу: там минулого року затримали чоловіка, ймовірно, мексиканця, який влаштувався кухарем від приватної організації і зливав дані ФСБ. Тому нас попередили, щоб ми обережніше розмовляли поблизу цих торговельних лавок. Отака безпека на цих базах, якщо відхилятися від теми…

- Як на практиці проходили ці навчання?

- Навчання були багатонаціональними, там брали участь представники багатьох країн. Нас закріпили за підрозділами і ми почали виїжджати з особовим складом взводу, роти і т. д. та їхнім командуванням.

З нами був перекладач і американський інструктор. Інструктор вводив нас у курс справ, після чого ми розбирали обстановку разом із американськими військовими. Вони питали: "Що ви бачите? Що варто змінити?". Наприклад, ми давали рекомендації щодо облаштування командних пунктів, я прямо казав, що і як варто було б змінити з нашого досвіду. Усі наші зауваження та поради щодня фіксувалися. Окремо хочу сказати про спілкування з нашими колегами. Там ми були відкриті для кожного — нам було однаково важливо поспілкуватися як із солдатом, так і з генералом. Жодне питання не залишалося поза увагою.

- Власне, так, бо ж на будь-якому рівні є цікаві речі.

- Так. Однозначно. Звісно, люди є різні: хтось був відкритий до діалогу, а хтось не був готовий сприймати критику. На мій погляд, до сучасної війни та досвіду української армії варто ставитися серйозніше. Адже краще вчитися на чужих помилках, ніж на власних.

Це як я був у Польщі і кажу: треба використовувати FPV, бо це дуже крута і точна зброя. А вони відповідають, що у них є гаубиця М-777 (неофіційна назва серед наших військових — "Три сокири") з високоточними артилерійськими снарядами "Ескалібур". На це я заперечив: "Так у ворога буде працювати РЕБ — і ваше наведення зіб’ється, вони вже будуть неточні". Чую у відповідь: "Та то все маячня, у нас все буде добре!". Отак.

Відчувалося, що деякі американські військові переконані: їхня армія — передова, а тому вони мають спиратися на власні доктрини. Дехто сприймав наші рекомендації зі скепсисом. Напевно, вони більше довіряють системі та старим стандартам, ніж реальному бойовому досвіду.

Тут ще менталітет відіграє роль. Знаєте, як німці нам показували, хто такі американці отак (Павло демонструє зверхній погляд людини, що вважає себе кращим за співрозмовника. — Є.К). З позиції "ми — перша країна, перша армія світу, Трамп" і так далі. На них ця пропаганда реально діє. А далі вони думають: приїхала якась Україна, яку вони вважають країною третього світу. І по-перше, виграє у нас на навчаннях вже вкотре, а по-друге, дозволяє собі щось нам підказувати.

Але водночас серед особового складу взводу, з яким ми працювали, ми бачили велику зацікавленість і включеність у діалог.

- Як думаєте, чому так?..

Бо це найнижчий рівень — молодий командир і молодий особовий склад, які тільки-но випустилися. Вони ще не встигли, так би мовити, "пропитатися" цією армійською бюрократією та формалізмом. У цьому взводі всі чудово знали, хто такі "Азов" та "Третя штурмова"; стежать за подіями в Україні. Вони звикли думати своєю головою й чудово розуміють, що практичний досвід української армії набагато цінніший і важливіший за теорію. До речі, цей взвод "прожив" на навчаннях найдовше.

- Павле, як ви вважаєте, яке майбутнє чекає на українських військових після війни і де наш досвід буде потрібним?

- Після закінчення війни в Україні, перш за все, я бачу нашу присутність у приватних військових компаніях закордоном — радниками, інструкторами. На навчаннях я побачив, що у нас людина, яка пробула на БЗВП 45 днів, буде трохи більш навчена до сучасної війни, ніж солдат-контрактник, який два роки служить в армії США.

Наш бойовий досвід має велику перспективу. Це стосується і розвідки, і логістики, і управлінської, піхотної чи артилерійської справи — абсолютно всіх напрямів армії, які тільки існують або будуть створені надалі (як-от БпЛА чи далекобійні реактивні дрони). Зараз таким досвідом ведення бойових дій такого технологічного рівня володіють лише дві армії у світі — України та РФ.

Військовим, які хочуть розвиватися в оборонній сфері, я порадив би вчити англійську. Бо наш досвід буде саме те, що треба. Зараз я з’їздив на навчання і зрозумів, що англійська мова нам дуже потрібна, бо, звісно, зручно, коли є перекладач, але від перекладу залежить дуже багато. Наскільки тебе правильно зрозуміють і перекладуть, це вплине на подальшу комунікацію.

До речі, хочу поділитися корисною рекомендацією. Під час перебування у Німеччині алгоритми інстаграму підкинули мені профіль школи Military English. І це виявилося мегаактуально! На навчаннях ми постійно слухали, як спілкуються американські колеги, і, звісно, з’явилося величезне бажання розуміти їх краще. Військова англійська — це особлива специфіка та термінологія. Я почав вчити слова прямо там, з телефона, і намагався одразу розбиратися на практиці. Під кінець навчань я вже міг за окремими термінами чітко зрозуміти, яке перед нами стоїть завдання і в чому сенс операції. Оборона, наступ, штурмові дії, де треба скувати противника, а де контратакувати чи утримати — усе це стало зрозумілим. Для мене особисто цей досвід показав, наскільки мова важлива.

- Зараз вийшов третій сезон американського серіалу "Special ops: Lioness", де елітний спецзагін сил швидкого реагування США перекидають на Донбас. Їм за добу треба захопити важливого путінського кадра. Хлопці і дівчата цього спецзагону дуже в собі впевнені, бо мають великий досвід. Але навіть їх вражають апокаліптичні хмари ворожих БпЛА. І вони по-іншому починають дивитись на цю війну.

- Певна кількість американських офіцерів, з якими ми комунікували і працювали, говорили, що за рівнем ведення бойових дій їм до нас далеко. Між нашими арміями розрив років 10.

- Є і ще один вимір того, наскільки різними є наш військовий досвід та їхній. Довелося спілкуватися з американськими ветераном воєн в Афганістані та Іраку. Вони дивилися на Алею пам’яті в Києві, там світлини загиблих українських військових за всі роки. Казали мені: на це боляче дивитись, але ви принаймні воюєте і вмираєте за свою землю, а не на чужій території. Ваша війна — це зовсім інше відчуття...

- Безумовно. Вони нас у цьому підтримують.

- Павле, резюмуючи ваш досвід на цей момент, чи можете ви сказати, що оця ваша злість на ворога, яка дає вам мотивацію, досі переважає втому та біль від поранень?

- Так. Коли був у полоні, я бачив на що перетворюються окуповані міста. Бачив цей совок. Усіх цих силовиків, які забороняють свободу слова; вибори тільки фіктивні, Путін — молодець… Кому потрібно таке життя? Нікому.

- Де це ви встигли побачити?

- В Енергодарі, у полоні. Ми з російськими прапорами стояли в кепках і футболках "Молодь Дагестану" на концерті до Дня Росії. Нас охороняли, спеціально вивели нас, щоб поглузувати. Знімало їхнє телебачення...

Знаєте, відвідавши різні країни Європи і побачивши цей "русский мир", хочу сказати, що Україна — найкраща країна. За неї варто боротися. Безумовно, є ті, хто думає, що можна відсидітися, десь поїхати… Поїхати ти можеш, але ти будеш там завжди чужим. Он що зараз у Польщі відбувається, випадки, коли за українську мову виникають конфлікти. І так у різних країнах буде рано чи пізно. А у нас чудова країна. Є свої мінуси, є плюси. Наша країна заслуговує, що за неї все життя боролися козаки, Українська повстанська армія, зараз ми боремося. Якби це втратилося, був би ще один регіон Росії. Ще одна "молодь Дагестану". Щоб цього не було — варто берегти свою країну. Розмовами багато не зробиш, свої думки в голову іншим не засунеш, але спробувати — варто. От наша з вами бесіда — можливо, хтось її почитає і змінить свою думку.

Євген Кузьменко, "Цензор.НЕТ"

Фото: архів Павла Крижанівського, автора