"Вісьмох якось везли. Дуже напряжно було. Багато кровотечі, ті, які мали бути лежачими, сиділи", - як рятують у медроті 47-ї ОМБр
...В екіпажі їх двоє: санітару-інструктору Віктору Бузнюку — 29, водію-санітару Олександру Ніколову - 50. Обидва воюють в евакуаційному відділенні медроти 47 ОМБр "Магура" і, попри суттєву різницю у віці, працюють як єдине ціле. По-перше, тому, що разом пройшли кілька років війни на різних напрямках, а по-друге — бо мають взаємну повагу та дружню симпатію.
"Дуже важливо, - каже Віктор - коли люди спрацьовані, бо треба один побут ділити на двох, і ти знаєш, що кому добре, а що – ні. Взаємоповага, ранішня кава, незалежно від різниці в роках, ми друзі. Напарник – це як ти, тільки в іншому тілі".
Нині їхній екіпаж працює на Сумщині. "Цензор.НЕТ" розпитав Бузнюка про деталі евакуації поранених і про те, чому евакомобілі доводиться оснащувати бронею.
- Вікторе, ваш екіпаж складається з двох складових. На перший погляд, все просто: Ніколов за кермом, ви доглядаєте евакуйованого. Але чи є у кожного з вас додаткові функції, скажімо, за екстрених обставин? Чи ви доповнюєте один одного?
- Ми більше взаємозамінні. Якщо я не спроможний надавати допомогу, або дуже багато поранених, Саша може мені допомагати, брати інших хлопців. А якщо, був такий випадок, в дорозі погіршилося самопочуття в Саші, то я міг замінити його за кермом і довезти поранених. Це одна з переваг, коли в екіпажі двоє.
- А загалом, яка максимальна кількість поранених, яких доводилося довозити в одному евакомобілі?
- Вісьмох якось везли.
- Здуріти можна...І як же ви там помістилися?
- Не було можливості робити ще одну ходку, бо були важкі, тому брали всіх. Дуже напряжно було. Ті, які мали бути лежачими, сиділи. Хлопці в дорозі контролювали один одного. І у багатьох були кровотечі...
- На якому напрямку це було?
- На Донецькому напрямку частіше за все, але пару разів і на Сумському. Тяжкий був маршрут з Юнаківки, треба було максимально вантажити машину, бо час доїзду з Юнаківки до ПХГ – дві і більше годин.
- На Донецькому поранення були від арти чи мінометів?
- Стрілецький бій дуже часто тоді. Кацапи просувалися, дуже багато зіткнень, багато кульових поранень було у хлопців.
- Задача екіпажу – доставити поранених до стабпункту живими. Які типові маніпуляції доводиться робити медикам?
- Оскільки ми проводимо заняття, і хлопці переважно навчені надавати допомогу, то ключове — це контроль поранення. Якщо йдеться про турнікет, то подивитися, щоб він відпускав, дожати. Якщо дожатий, але час затягується, то замінити турнікет на тампонаду, щоб зберегти кінцівку. І перевірити, якщо є проникаючі живота або грудної клітини… Головне – це контроль, щоб він дожив, доїхав до стабіка, до більш обширної допомоги.
- Оскільки вже ви згадали про турнікети. Ми в "Цензорі" беремо інтерв’ю у медиків від початку війни 2014. І багато років були величезні суперечки і скарги щодо якості турнікетів. Було незадоволення медиків турнікетами, які їм постачали. Як з цим зараз?
- Дуже виправилася ситуація. Не знаю щодо інших бригад, а наша бригада закупає тільки сертифіковані турнікети. Це або наше, українське виробництва, типу "Січ", або натівські - всі види турнікетів, починаючи від Soft CEM – всі сертифіковані.
А на початку війни – так, траплялося багато китайських, які самі собою відпускаються. І витікала кров, і поранений з медиками про це не знали. Зараз ситуація покращилася. Та й хлопці більш навчені, як відрізнити підробку від оригіналу.
- Повернімося до справ екіпажу. Як часто доводиться робити маніпуляції на великій швидкості, ще й по роздовбаних дорогах?
- Протягом останніх пів року – не так часто, оскільки у нас ротації відбуваються раз на два місяці або екстрено, то таких випадків дуже мало. А так – доводиться це робити постійно, бо треба максимально швидко довезти до лікарні або до стабіка. І постійно в дорозі контролиш.
Траплялося, що доводилося навіть реанімувати в дорозі на швидкості 130 кілометрів на годину. Але це по хорошій дорозі було.
- З пораненими зрозуміло, а вам за таких обставин на яких власних пульсах доводиться працювати? В голові та серці все стукотить? Чи з досвідом якось легше?
- Холодний розум переважно допомагає. Рука вже набилася за цей час. Ти знаєш, що робити, як поводитися. Вже голова відключається, включаються руки – і робота робиться. Вже після того, як відвезли, усвідомлюємо, що зробили. Тоді можемо заїхати на каву, обговорити моменти, які були не зовсім нормою, щоби їх виправити. Розбираємо свої дії.
- В такій ситуації більше працюєш на адреналіні, а потім, як вже минуло, тоді накриває втома...
- Так. На адреналіні більше працюєш, коли дуже багато поранених і лише один екіпаж. Ти розумієш відповідальність – і тоді адреналін включається, бо максимально швидко потрібно всім надати допомогу і нічого не пропустити.
- Уявіть собі, що до вас прийшов відносний новачок. Що має вміти робити медик у салоні евакомобілю, без чого ви хлопця чи дівчину не допустите поруч з вами працювати з пораненими?
- Для початку – власний захист щоб був. Якщо людина працює з кров’ю - обов’язково рукавички. Задля особистої безпеки. На такі речі я звертаю увагу.
І зацікавленість. Якщо немає зацікавленості, розвитку в своїй справі, з такою людиною важко буде працювати надалі.
- Ви працюєте у салоні, Сашко жене автівку. Він же має весь час спостерігати за тим, що відбувається у салоні.
- Так. У нього є монітор в кабіні, у мене – камера. Він бачить, як у мене справи. І у нас є віконечко, через яке ми тримаємо контакт. Я йому кажу, якщо потрібно зупинитися під час надавання допомоги під час погіршення. Бо в дорозі не все можна зробити – приміром, крапельницю поставити на ямах. То я його прошу, щоб він зупинився десь на околиці; він зупиняється, я швиденько виправляю ситуацію, і ми прямуємо далі.
При цьому він теж контролює, що там у мене. Бо якщо багато поранених, то через крики не завжди є можливість з ним зв’язатися.
- Під час евакуації ви ще й маєте тримати поранених "на зв’язку", тобто не втрачати з ними контакт. Як ви це робите? Є якісь напрацювання?
- Оскільки я працював у бойовому підрозділі раніше, то знаю, які ставити навідні питання, пов’язані з його роботою, щоб тримати його у свідомості. Я вже знаю, з якого він підрозділу, тому ставлю ті питання, які його чіпляють; такі, що зрозуміють лише ті, хто безпосередньо брали участь – так їм цікавіше спілкуватися. Вони бачать, що біля них свій. Їм цікаво, вони не відрубаються, хочуть розповісти історію, свої переживання. Таким чином я їх дотягую до шпиталю, а там вже передаю більш досвідченим профільним фахівцям.
- Але кажуть, що яким би кваліфікованим психологом не був лікар-чоловік, найкраще оцей емоційний зв'язок підтримують дівчата.
- Це навіть не обговорюється! (Сміється)
- З чим це пов’язано? Зрозуміло, пересічному чоловікові, як правило, приємніше, коли про нього піклується дівчина. А є такий момент, що чоловіку при дівчині "соромно" знепритомніти і т.ін.?
- Так, хочуть виглядати більш мужніми. Думаю, через те, що більшість хлопців-військових обмежені в спілкуванні з жінками, їм приємніше, щоб лікували жінки… Вмикається у них щось таке, що вони більш мужні, терплячі; можуть не кричати. Але це залежить так само від самих дівчат і їхньої манери спілкуватися з хлопцями.
- Так, і є багато історій, коли вони тепло, але по-своєму діловито тримали у свідомості важкопоранених... Вікторе, а які етапи навчання ви свого часу мали пройти, щоб займатися своєю справою?
- Коли я прийшов, спочатку був у забезпеченні. Ціль переведення до цього підрозділу була та, що ми екіпажем сідаємо на якийсь евак, цей або М-113, яка безпосередньо забирає з передка хлопців. Така була задумка нашого колективу, коли ми переходили до медичного підрозділу. Щоб це робити, потрібні були навички — більші, аніж лише накладання турнікета. Щоби більшими були шанси на виживання хлопців. Я ходив, навчався в інших екіпажів, які працювали від самого початку. Як то кажуть, складав іспити.
- А зараз вже й самі вчите.
- Так, ми дуже часто проводимо заняття. Головне – з одного боку, щоб бажання і можливість навчатися; з іншого - щоб люди прагнули передавати свій досвід. На жаль, зараз бажання витратити свій час, щоб навчити когось, - це рідкість.
- Позивний вашого з Сашком екіпажу — Ехо. Самі обирали?
- Ні, це загальна практика: Альфа, Дельта, Ехо, Чарлі. Абетка.
- Скільки тривала ваша з Сашком найдовша евакуація? Який персональний рекорд?
- Годин 5. Це вже на Сумському напрямку. Прилетіло по хлопцях, які евакуювали техніку з Курщини. Спочатку ми їх возили на стаб швиденько, бо їх була велика кількість. Там їх стабілізували, надавали більш обширну допомогу, а потім ми звідти транспортували їх на одну з Сумських лікарень. А через те, що була дуже розбита дорога, були травми живота, голови, за яких дуже небажано, щоб сильно трясло, то ми їхали дуже помалу і той маршрут, який можна було проїхати дуже швидко, забрав дуже багато часу
- Ви згадали Курщину, Курську операцію. Зараз різні доводиться бачити коментарі з цього приводу. Особливо серед сум’ян, людей із Сумщини. Деякі кажуть: якби ми не поперлися на Курщину, то, можливо, б зараз Суми й область не були б під таким щогодинним тиском. Як, по-вашому, чи правильно так казати? Бо є й інша точка зору: мовляв, якби ми не почали Курську операцію, то це лихо до Сумщини прийшло б раніше...
- Моя точка зору така: якби не було цієї операції, у нас би не було укріпрайонів, які зараз стримують ворога. В зв’язку з тим, що був наступ на Курську область, дуже довго будувалися укріпрайони — причому не самі погані. Саме вони зараз цементують нашу лінію оборони від ворога. Тому я вважаю, що це був плюс, щоб змотивувати збудувати ці лінії оборони. Якби їх не було, було б набагато важче стримувати ворога. Те, що зараз відбувається в місті, почалося б набагато раніше. На рік, півтора.
- Чи доводилося вам із Сашком втрачати пораненого, не доїхавши до стабіка?
- Ні, поки, дякувати Богові, такого не траплялось.
- А як часто були близькі до цього, але щастя було на вашому з пораненим боці?
- Разів чотири, напевно, так було. Два таких, що проводили вже реанімаційні дії в машині. Але Бог допоміг повернути до життя.
- Як почувалися після цього? Вичавленими, наче лимон?
- Так. Це було в дорозі. Дуже важко. Я вийшов - і у мені одразу упадок сил такий… Треба було поспати.
- Потім цікавилися долею цих поранених?
- Так, звичайно. Було цікаво, яка їхня доля подальша – чи допомогли мої дії чи тільки погіршили стан. Усі вижили, одужали.
- Мене завжди дуже цікавить: люди, яких врятували - вони потім намагаються зв’язатися, якось подякувати медикам, які довезли їх на стабік?
- Були двоє, з якими потім особисто перетиналися. Вони шукали, яка машина їх везла, тому що не все пам’ятають, як усе відбувалося… Бувало, що рідні виходили на нас, щоб якось віддячити.
- З торбинами?
- З якоюсь кавою. Перетиналися і в госпіталях, бо ми ж постійно нон-стоп возили поранених. Вони зустрічали нас там, хотіли якось віддячити...
- Я чув, що вдалося врятувати людей за допомогою рідкісного, принаймні для України, апарату штучного дихання фірми Lucas. Як це було, які враження?
- Насправді у нас (зараз зрідка, а коли були) на Донецькому напрямку дуже часто були критичні поранені. Через те, що це були дуже активні бойові дії і доводилося качати штучне дихання вручну. Це дуже важко – бо увесь час необхідно не збити ритм. Буває, що потрібно качати 40 хвилин за регламентом безперервно. Постійно люди мінялися, щоб відпочивати, бо це дуже важко виснажливо. І коли потім за допомогою добрих людей отримали цей апарат, стало набагато краще. Він швидше запускав, ніж людина. Людина має властивість втомлюватися, збиватися, а машина є машина. Апарат працював нонстоп. Бувало, що у нас було два критичні поранені. І на одному столі Lucas реанімував швидко, а на іншому ми вручну вже довше робили, щоб не перекладати; реанімували його вручну. Різниця була ще й та, що при такому апараті ти можеш займатися іншими пораненими. У нас там було два столи на стабі. Lucas – це топ, однозначно. Дуже корисна річ у нашій роботі.
- Ви із Сашком працюєте разом вже давно… Що таке гарний напарник? Який має бути напарник, щоби ви про нього сказали: от його ні на кого не проміняю?
- По-перше, гарний психолог. Коли руки опускаються, він може підняти настрій одним словом.
Він знає, що і коли саме сказати, щоб ти прийшов у себе. Дуже важливо, коли люди спрацьовані, бо треба один побут ділити на двох, і ти знаєш, що кому добре, а що – ні. Взаємоповага, ранішня кава, незалежно від різниці в роках, ми друзі. Напарник – це як ти, тільки в іншому тілі.
- Гарно сформулювали! А загалом, наскільки часто буває велика вікова різниця у напарників? Чи це звичайна річ?
- Дуже часто трапляється. У нас майже всі екіпажі такі; залежно від того, як їх зібрали на самому початку, так вони і біжать. Вже звикли працювати разом.
Цього разу за кермом — Віктор, Сашко пильнує за фокусом
- Вам за ці роки доводилося потрапляти у небезпеку. Що запам’яталося найбільше?
- Село Вовче, Донецька область. Там була точка еваку, коли Очеретне в нас забрали, і вони просувалися до Мирнограда. З цієї точки треба було забрати поранених. Інші наші машини були зайняті. До нас підійшов командир еваку і каже, що покинув точку і нас там чекають поранені. Треба максимально швидко поїхати і їх забрати, але ніхто не знає, яка там обстановка насправді. Одні казали, що вони просуваються максимально швидко до іншого села.
Коли ми приїхали, у селі вже тривав стрілецький бій. Ми спустилися в кювет; ще пощастило, що машина повнопривідна. Швидко з Сашею погрузили поранених - і звідти поїхали...
Це була одна з найбільш небезпечних ходок. Повна невідомість – куди їдеш, що їдеш. Перед тим з 100-ї бригади, яка не втримала тиск, загинула пара еваків – розстріляли. Наче в 2022 рік повернулися…
- В голові стрибало "Боже, пронеси..."?
- А це постійно, кожен обстріл, кожна поїздка, якщо ще і маршрут прострілюється…Кожен раз - як перший. Тільки з досвідом розумієш, як поводитися. Але звикнути до того важко. Якщо тверезо оцінюєш ситуацію — важко.
- Після таких випадків не лізло в голову: блін, треба змінювати військовий профіль, бо менталка вже не вивозить?
- Такого не було. Є різні розчарування, інші думки. Але думок, щоб зайнятися чимось іншим, особисто в мене не було. Я вже займався чимось іншим. Армія, вона всюди армія. Треба вдосконалюватися в чомусь одному. Якщо в тебе це виходить, ти приносиш користь, не потрібно змінювати вид діяльності.
Службу на війні Олександр Ніколов поєднує з мистецьким талантом.
- Ви часто бачили колег-медиків, у яких сталося вигоряння? Який це має вигляд?
- Немає бажання працювати, переборювати особистий страх. Це важко бачити, коли людина, з якою ти працював, через емоційне вигоряння вже неефективна. Таких людей потрібно відпускати на цивілку, щоб вони проходили реабілітацію в колі сім’ї, друзів. Тут вони ніякої користі для суспільства, для хлопців не принесуть. Тільки угроблять себе.
- Чув, що Ніколов, коли бачить такі випадки, що людина небезпечно наближається до такого стану, намагається давати якогось копняка (у позитивному сенсі) таким вигорантам. Якийсь жарт, часом жорсткий...
- Так. Це дуже допомагає, щоб приводити до тями. Театралочка Сашина дається взнаки, молодець. І життєвий досвід – знає, як вплинути на людину. Це дуже важливо, що у нього такий досвід є. Він ним ділиться, як поводитися.
Насправді у нас же колектив не дуже великий. Світ же не стоїть на місці. А ми як прийшли сюди у 2022-2023, пам’ятаємо світ таким, їздимо раз-два на рік побачити сім’ю, але не дуже вникаємо, як вони там розвивалися. Тому – так. Інколи важко зрозуміти, чому такі розбіжності між військовими і цивільними. Тому що цивільні розвиваються і не стоять на місці, а військові як би загальмувались і чекають, що вони повернуться до того середовища, з якого пішли. А цього середовища у його колишньому вигляді - вже немає...
- Взагалі, що є найважче у роботі вашого екіпажу?
- Думаю, що логістика. Дуже важливо, що не всі наші автомобілі можуть доїхати, коли потрібна допомога. Оскільки і транспорт не той (хоча мав би бути під теперішній час). Раніше воно все було супер, підходило. А в теперішню війну дуже важливо, що вразлива техніка. Ходовка не підходить. Раніше підсипали ті дороги, а зараз через дрони ніхто їх не ремонтує, не підсипає. Це небезпечно, ми це розуміємо чудово. Тому хотілося б більше безпеки. Це залежне від нашої держави, щоб не тільки у Нацгвардії були броньовані "Козаки", а і в наших підрозділах. Це те, що я бачу. Просто я служив колись в Нацгвардії, знаю, яке там забезпечення, яке в поліції і яке в ЗСУ – там на корчах їздять, грубо кажучи. Хотілося б, щоб серйозніше ставилися і забезпечували, що медичні підрозділи, що логістичні, прохіднішою і захищеною технікою.
- Я саме про це хотів спитати. Раніше ви збирали гроші на ремонт автівок. На цих дорогах, за екстрених умов, вони ламалися, це була якась пошесть. Збираєте ви на ремонт і досі, але зараз інші пріоритети, і ваша медрота збирає гроші на броню для евакомобілів. Поясніть, будь ласка, чому? Росіяни справді ведуть полювання на наші евакомобілі? Який це має вигляд на Сумщині?
- Так, це не є таємницею. І коли ми були на зміні, в мою машину теж прилетів дрон з кумулятивним зарядом.
- Ви були в курсі, що дрон наближається?
- Насправді, пощастило, що нікого не було в машині, вона була припаркована. А вони цілеспрямовано цілили у водія кумулятивом і пропалили її наскрізь.
- Як далеко ви були від цієї машини?
- Метрів 100, може менше.
- Які були відчуття?
- Одразу були такі двоякі… Молилися, щоб цю машину звідти вивезти, бо це ж міст – це потрібно було все проїхати. І щоб вона завелася. Бо вона спочатку не заводилася. І було важливо поїхати, замінити автомобіль, а той автомобіль звідти забрати. Хоча б до села - щоб приїхали, його зачепили.
Але ми, слава богу, доїхали своїм ходом.
- Скільки потім коштувало повернути автівку до життя?
- Не повернули, на жаль.
- А якби вона була в броні?
- Важко сказати. Бо кумулятив пропалює танк. Натомість броня допоможе нам від осколків. Це захистить і поранених, і персонал.
- Осколків летить багато?
- Дуже багато. Вони удосконалюють заряд від РПГ. Там само по собі в конструкції багато осколків, вони наклеюють ще зверху. Нормально так. От чому так важливе бронювання автомобілю: якщо не буде прямого влучання, воно не посіче поранених та медиків.
- Скільки коштує екіпувати евакомобіль бронею? Наприклад, ваш евакомобіль?
- Наша автівка дуже велика. На звичайну - від 200 до 250 тисяч одну автівку. У нас одна автівка заброньована, решта — ні. Кевлар, сам матеріал, подорожчав.
- Про бронювання задумалися після того випадку з підбиттям евакомобіля?
- Так. Тут ще ось що треба розуміти: йдеться про бусик. Коли в пікапі їдуть хлопці, вони принаймні бачать, що за ними щось летить. А це ж бусик. Водій бачить простір лише перед собою і не завжди бачить, що позаду щось летить.
- А що, у вас немає "Чуйки" чи якогось іншого апарату для відстеження ворожої активності навколо?
- Аналізатор у нас є, але діапазони змінюються, ми не встигаємо обновляти. Це дорогувато для всіх екіпажів. Апаратура недешева. Ще й багато дронів на оптоволокні, яких Чуйка не бачить. Багато летальних випадків саме на цьому напрямку серед побратимів через саме оптоволокно. Не побачили його ні "Чуйкою", нічим.
- Вікторе, в чому суттєва різниця між вашою службою на різних напрямках Донбасу з одного боку і Сумщини — з іншого?
- Донбас, коли ми там перебували, особисто для мене він був чужий. Населення було погано налаштоване щодо нас. Було багато поранених, а від цивільних не було ніякої допомоги. Більше було: тут не паркуйся, там не став, чого ви сюди приїхали?
І зовсім інше - Суми рідненькі. І по роботі легше – менше роботи. Люди всі привітні, всі наші. Наших більше, які допомагають і з ремонтом. Навіть самому приємно, якщо сім’я приїде, прогулятися. Дуже гарне місто.
- А ви сам звідки?
- З Вінницької області, але мешкаю в Ірпені.
- А Сашко родом із Сумщини. Те, що це його рідна земля, йому більше допомагає чи заважає? Бо коли гатять по рідному краю – приємного мало...
- Спочатку важко було на це дивитися. Воно заважало. Потім я зрозумів, що він трошки трансформувався, переосмислив, що відбувається. Бо хай там як – тут рідні з дитинства всі спогади. І коли це все прилітає і розвалює - зрозуміло, що він важко сприймав це все. Але останні пів року, може більше, він навпаки - навіть підбадьорює тих, кому жалко місто, людей. Ми звикли тут, вже, як вдома. На це все дивитися, де що розвалило - настрій псується. Так уже він нас підбадьорює, що війна…
- Вікторе, у вас зараз новий етап в особистих відносинах. Це додатково якось підтримує?
- Так, підготовка до весілля переключає увагу від війни. Зараз йде облаштування особистого життя. Це допомагає, коли голова зайнята чимось іншим. Руки роблять одне, а голова десь вдома, бо там свої питання, турбота якась з’явилася, ще щось. Коли живеш не тільки війною – так краще.
- Коли вранці дружина пише "як ти?", і ти відповів, це настрій підвищує...
- Підвищує, мотивує. Те, що робиш, - не дарма. Воно по-любому не дарма, але тут ще й для себе не дарма.
- Я тоді від імені наших читачів бажаю вашому екіпажу, щоб уся гидота, яка літає і стріляє, обходила стороною. Це по-перше. А ще ми будемо просити у читачів донатів на бронь для вас. Дякуємо за службу, хлопці!
Увага! Охочі допомогти медроті 47 бригади з бронею для евакомобілів можуть скористатися цією інформацією:
https://send.monobank.ua/jar/eDKPrw2KM
4874100039575629
https://www.instagram.com/medrota47?stkn=ZHRid2R4OXc1dngx&utm_source=qr
Євген Кузьменко, "Цензор.НЕТ"
Фото: екіпаж "Ехо"
