Зворотний бік "блакитних шоломів". Що принесе ймовірна миротворча місія ООН в Україну

Автор: Р.Семенуха

З вуст представників Банкової все частіше лунають заяви щодо перспективи розв’язання військового конфлікту з Росією на Сході країни шляхом запрошення третьої сторони, так би мовити третейських суддів у "блакитних шоломах" - миротворчої місії ООН. Неодноразово до цієї теми привертав увагу насамперед Петро Порошенко.

Цим самим голова держави відкрито засвідчує, що українська влада бачить перспективу вирішення питання Донбасу саме у площині запрошення "блакитних шоломів".

Так званий план Річарда Гоуена (експерта ООН), презентований у Мюнхені на безпнековій конференції колишнім генсеком НАТО Андерсом Фог Расмусеном вже отримав перші оцінки як компромісний варіант розміщення миротворців на Донбасі, що влаштує всіх – Захід, Росію, окупаційні адміністрації та начебто Україну. Кінцева мета плану - успішні вибори на окупованих територіях Донбасу.

Оскільки колишній генсек НАТО Расмусен нині є радником Президента Петра Порошенка, є ймовірність і загроза, що в умовах критично малої спроможності влади знайти і нав’язати власний ефективний спосіб вирішити конфлікт, введення контингенту у "блакитних шоломах" буде запропоноване українцям як єдиний можливий шлях до врегулювання конфлікту.

Та чи насправді це просте, як нам подають, рішення є результативним? Аби відповісти на це питання, варто дослідити історію "миротворчості" ООН і усвідомити, що будь-яка миротворча місія в Україні може відбутися лише за згоди, участі та фінансування Російської Федерації.

Дослідження, проведені Громадською організацією "Експертиза реформ", виокремлюють такі різновиди миротворчих операцій.

Місія добрих послуг і спостереження

Це Місії в Афганістані і Пакистані, Таджикистані, Місія спостерігачів ООН в Ліберії, Операція ООН в Мозамбік. Основна мета – надання допомоги щодо виконання сторонами конфлікту угод, що регулюють мир.

Місія з контролю за кордонами і демілітаризацією територій

Це Місії в Сьєрра-Леоне, Уганді-Руанді, Операція ООН з відновлення довіри у Хорватії, Лівані. Акцентують такі місії на безпековому компоненті – контролю кордонів, демілітаризації, розмінування, роззброєння. Їх основне завдання – національне примирення.

Місія контролю за виведенням військ

Контрольна місія ООН в Анголі, Місія ООН зі спостереження у Ємені, Індо-Пакистанська місія ООН. Об'єднуючі складові цих місій - це контроль за припиненням вогню, відводом і виводом військ.

Четверта. Місія тимчасових адміністрацій

Сили безпеки ООН у Західній Гвінеї, Тимчасова адміністрація ООН для Східної Славонії, Тимчасовий орган ООН в Камбоджі. У цих випадках міжнародні сили відповідають за підтримання миру і безпеки на проблемній території.

П’ята. Місія із забезпечення припинення військових дій

Ці місії уповноважені Радбезом ООН на використання "усіх необхідних заходів". Серед завершених операцій – у колишній Югославії та Сомалі. Такі місії мали найбільший кількісний склад та найбільшу кількість загиблих учасників місії. Також на них були витрачені чималі кошти (у Югославії – 1, 64 млрд доларів, у Сомалі – 4, 62 млрд). Такі місії відбувалися у зонах конфлікту, де мир ще не було встановлено. Мета – запобігання значним жертвам і гуманітарній катастрофі.

На думку експертів, остання категорія місій за багатьма показниками відображає ситуацію в Україні. Проте для того, щоб змоделювати наслідки для нашої країни після введення такої миротворчої місії, треба визначитись, що під час моделювання ми уникаємо штампів, не створюємо міфів та завищених чи навіть хибних очікувань.

Місії з підтримки миру не можуть тривати кілька тижнів чи місяців. Короткострокові операції із контролю за виводом військ змінюють місії спостереження. Однак у більшості випадків вони розпочинали роботу після встановлення домовленостей між сторонами конфлікту. Чи можливі такі чіткі домовленості у нашій ситуації? Не даючи оцінку Мінським протоколам в цілому, можна зробити висновок, що сьогодні навіть перші пункти безпекової частини не виконуються.

Та навіть якщо такі домовленості будуть досягнуті та виконуватимуться, треба усвідомлювати наступну загрозу.

У разі введення контингенту на територію України фактично мова йтиме про часткову легалізацію представників окупаційної влади Донецька та Луганська, визнання їх повноправним учасником процесу не лише на рівні протокольних домовленостей як у випадку з Мінським форматом, а на державному та міжнародному рівні.

Згідно з Законом України "Про порядок допуску та умови перебування підрозділів Збройних сил інших держав на території України" рішення Президента про допуск підрозділів збройних сил інших держав відповідно до Конституції України підлягає схваленню Верховної Радою. Тобто Верховна Рада 8-го скликання, яка чи не кожної сесії приймає рішення звернутися до світової спільноти із вимогою засудити дії Росії, своїм рішенням щодо схвалення введення контингенту може частково легалізувати колаборантів та окупаційну владу.

Моделюючи наслідки введення контингенту, треба розуміти й інший аспект: враховуючи перманентні загострення конфлікту, з високою ймовірністю можна припустити, що миротворча місія в Україні буде тривалою.

Варто знати досвід країн, що й досі не вийшли з так званого миротворчого процесу. Так, місія у Джамму та Кашмірі (кордон Індії та Пакистану) триває з 1949 року. Перебування миротворців, поміж тим, аж ніяк не гарантувало не відновлення бойових дій – у 1971 році військові дії між конфліктуючими сторонами відновлювалися.

"Не завершено" мир і на Кіпрі. Там місія триває з 1964 – го року. Ці сили досі там, а укладення мирної угоди, яка б об'єднала окуповану Туреччиною північ острова з рештою країни лишається лише перспективою.

Примушування до миру в Руанді та боснійській Сребрениці стало найганебнішими сторінками в історії миротворчості – під час цих місій "блакитні шоломи" не змогли запобігти етнічним чисткам.

До речі, в Сирії миротворча місія теж була – кілька місяців на початку війни, у 2012 – му. Проте не знайшла підтримки у жодної зі сторін.

Отже, "миротворення" - далеко не завжди успішна перспектива. Більше того – відверто дорога.

Операції ООН передбачають суттєве бюджетне навантаження: річне утримування деяких із них може сягати сотень мільйонів доларів.

Відповідно до Статуту ООН Члени Організації несуть її видатки у відповідності до розподілу, що визначає Генасамблея. За загальним правилом, видатки на операції по підтримці миру фінансуються за рахунок усіх держав-членів.

Бюджет операції складається на основі мандату місії, який надає Радбез. Існує резолюція Генасамблеї 55/235 від 23 грудня 2000 року, якою визначається Шкала внесків для розподілу видатків на операції Організації Об’єднаних Націй по підтримці миру. В цю резолюцію закладений принцип, згідно з яким розмір внеску держави залежить від рівня її економічного розвитку. З огляду на особливий статус постійних членів Радбезу – вони належать до окремого "кошика" та їх внески мають перевищувати ставки внесків в регулярний бюджет.

Російські ЗМІ нерідко роблять сенсації з того, які значні суми сплачує Росія у міжнародний кошик миру. Мовляв, ось хто насправді фінансує світовий порядок. І хоча насправді РФ сплачує не найбільші суми, їх внесок дійсно відчутний. Так, у 2018 – му внесок Росії склав понад 75 млн доларів.

Більше сплатив Китай – 192 млн доларів, Німеччина – 155 млн. Внесок України становив 2,5 млн доларів. Загалом Росія лишається у десятці країн – спонсорів миру разом із США, Японією, Францією, Великобританією, Канадою, Німеччиною та ін.

Отже, як би автори мирних планів не намагалися довести, що миротворча операція в Україні відбудеться без участі РФ, насправді це неможливо.

По-перше, громадяни РФ мають право брати участь у миротворчій операції як громадяни країни – члена Ради безпеки ООН та матимуть дипломатичну недоторканність. По-друге, за планом Гоуена серед миротворців могли б працювати "блакитні шоломи" із Казахстану чи Білорусі.

Будемо відвертими, такого політичного суб’єкта як Білорусь на політичній мапі світу немає. Авторитарний режим Назарбаєва у Казахстані менш залежний від Росії, проте близький ідейно. У цьому контексті варто бути чесними перед собою і розуміти: ніщо не завадить російським солдатам звільнитися із військової служби та прийняти громадянство держави – сателіта, аби мати хоча б потенційну можливість стати "миротворцями". Зрештою, досвід україно – російської війни доводить, що гра за своїми правилами – успішно апробований метод Путіна, і не важливо, чи корелюються ці правила із загально прийнятими.

Мир у такому вигляді не просто вигідний Кремлю, це його перемога – військова, дипломатична, моральна. Бо заморожування конфлікту - вже апробований Росією метод. У 90-х роках під час конфлікту в грузинській Абхазії РФ домоглася введення міжнародного миротворчого контингенту СНД, який у результаті виявився російським за складом. У Грузії добре пам’ятають відомі "Московські домовленості" 1994 року, за якими в регіоні були розміщені "миротворці СНД". Грузинські політики тоді заспокоювали людей – мовляв, спочатку будуть росіяни, потім приєднаються українські та казахські військові. У підсумку на території залишилися тільки росіяни, а ООН у відповідь на односторонні дії організувала Місію із спостереження (1992 рік), а пізніше – з 1994 року розширену Місію військового спостереження. Чи був припинений вогонь? Так.

Чи повернула Грузія втрачену Абхазію? Ні.

Миротворці ООН залишили Грузію у 2009 році, вже після того, як Росія нахабно вторглася у Південну Осетію (2008 рік).

"Миротворення" РФ повною мірою демонструють і її дії в Придністров’ї та Вірменії, де Росія понад 20 років, не соромлячись, тримає регулярні, так звані миротворчі формування із зенітними ракетними комплексами та винищувачами.

Конфлікт в Україні вже локалізовано завдяки Збройним силам.

У нас збережено основну інфраструктуру, немає гуманітарної катастрофи. Не були вчинені етнічні чи релігійні чистки (як це було в колишній Югославії). Конфлікт штучний, створений Росією, її прямою агресією. А війна привнесена ззовні, вона не є наслідком історичних внутрішніх проблем.

Міжнародне право чітко вказує на те, що конфлікт в Україні – це окупація. Чи можливе у такому разі "миротворення" за стандартними сценаріями чи що гірше – за сценарієм держави – агресора?

Зрештою, що буде відчувати український солдат, український не тиловий офіцер, волонтер, що зупинив цю війну у разі введення місії: приниження, зневагу чи власну меншовартість?

Зрозуміло, чому такий вихід із ситуації вигідний Путіну. Так само немає питань і до нинішньої української влади, для якої повільна війна – шлях до збагачення. Немає лише відповідей на питання, а що ж виграє Україна та українці?

Бо миротворці – не союзники. З ними не можна буде запланувати вдалу військову операцію, а отже ні Донбас, ні Крим вони не повернуть.

До речі, у жодній заяві Банкової щодо миротворців про Крим "ані пари з вуст". А отже, навіть якщо сценарій із "блакитними шоломами" стане реальністю, уся стратегія щодо повернення півострова, як і раніше, полягатиме у пустих пропагандистських заявах "Крим – наш".

Примус до миру іноді гірший, аніж примус до війни. Особливо якщо мир – несправжній, більше схожий на поразку, завуальовану під перемогу.

Утім, влада, що прикривається таким миром, має нести політичну відповідальність. Перш за все, за неспроможність знайти інших способів повернення окупованих територій Україні.

Роман Семенуха