Сержант Микола Смірнов (Кіт) про бій під Жолобком влітку 2017-го: "У сєпарів було понад 40 загиблих, тому що вони нахабно йшли на нас і не очікували на такий супротив"

Автор: В. Бурлакова

Два поранення у голову, контузії та ускладнення, через які він і зараз перебуває на лікарняному ліжку - все це не заважає Миколі Смірнову впевнено казати, що незабаром він повернеться у ЗСУ. Вже в офіцерському званні.

Доброволець, який був на фронті від самого початку війни, розповів Цензор.НЕТ про росіян на Арабатській стрілці, свій погляд на бій за Жолобок, ставлення до військових у Києві та "норми" позбавлення премій в армії.

"Я ДІСТАВ КУЛЮ У ГОЛОВУ. КОЛИ ПОВЕРНУВСЯ ЗІ ШПИТАЛЮ У БАТАЛЬЙОН – КОМБАТА НАШОГО ВЖЕ НЕ БУЛО, ВІН ЗАГИНУВ"

-На початку війни ти пішов у 11 батальйон територіальної оборони "Київська Русь". Чому обрав саме цей підрозділ?

-У військкоматі мене нікуди не брали. Їм тоді не підходила моя військово-облікова спеціальність – командир відділення, заступник командира взводу. Потрібні були стрільці та водії.

Від знайомого я дізнався, що формується "Київська Русь", і одразу поїхав у Десну. Пройшов там співбесіду з комбатом Олександром Гуменюком, став командиром комендантського відділення. На цій посаді я служив, допоки 30 липня 2014 року ми не потрапили у засідку, коли поверталися з Артемівська у Слов’янськ. У той день поранення зазнали я та ще один хлопчина. Я – кулю у голову, 7.62. Куля пройшла у чотирьох міліметрах від мозку.

Харків, Київ, Ірпінь, тривале лікування… Коли я нарешті повернувся у батальйон – комбата нашого вже не було. Він загинув. А мене перевели у розвідку, і далі була Фащівка, а потім – Дебальцеве.

Після цього ми повернулися з фронту на ротацію і поїхали у Генічеськ. Там ми доукомплектувалися, поремонтували техніку і навіть трохи порядки понаводили: віджали до половини Арабатську стрілку. Тому що коли ми прийшли, росіяни стояли з нашого боку стрілки. Під їхнім контролем був готель та радіолокаційна станція. Ми відбили готель, РЛС та половину мосту, а далі йти нам не дали, бо з іншого боку було дуже багато техніки. А у нас її майже не було…

Адже коли ми виходили з Десни, нам дали десять БТР-70, які від’їхали трохи і одразу поламалися. Ще були два ГАЗони, два КамАЗи, шкільних автобусів штуки три чи чотири, пара "Богданчиків", і ще БРДМ. З найважчого – покійний комбат вибив чотири ЗУшки та вісім ДШК. Також ми потім самі роздобули у Слов’янську СПГ…

-Перебуваючи у шпиталі після першого поранення, про те, що бракує озброєння і техніки, що бійці їздять на шкільних автобусах, ти довго розповідав Арсенію Яценюку, який тоді був прем’єром і якраз вирішив відвідати поранених бійців. Ця розмова щось змінила?

 "…Безлад. Дають техніку несправну, поламану, яка тебе підводить. А від цієї техніки залежить наше життя. Стоять нові БТРи, але нам їх не дають…"

-Змінила (сміється). Дали на батальйон нам ще модернізований один БТР з дизельним двигуном.

… Після Генічеська перевели нас у Донецьку область. Ми зайшли в Опитне, у Водяне, на "Зеніт" і на шахту "Бутівка". Я потрапив на шахту, де тоді пробув 96 діб. Інколи їздив з шахти на "Зеніт", там ми навчали роту МТЗ правильно копати окопи. Зробили там три позиції – це були Ромашка, Центральна та Очі. З Очей якраз покійний боєць з позивним Буля БМП підірвав з ПТУРа, і танк. Вдале місце.

На шахті я зазнав контузії, але у шпиталь не поїхав – чекав виходу батальйону. Вже коли нас поміняли, я оформився у шпиталь, пролікував контузію, трохи підлатався… І пішов на контракт у 93 бригаду. У складі 93-ї знову поїхав на шахту. Радий був цьому, адже я там вже все знав.

-Друга твоя ротація на шахту була тривалішою, здається, 6 місяців? (Загалом 1 рота 1 батальйону 93 ОМБр тримала позиції на шахті близько року, - Ред.)

-Так, я оформився у листопаді, а вивели нас у квітні. Хоча цього разу я дні не рахував.

Після виходу з "Бутівки" ми поїхали у пункт постійної дислокації бригади - у Черкаське, де нас мучили постійними шикуваннями. А потім виїхали на Луганщину: 29 блокпост, Кримське, Новотошківка…

"НА ШТУРМ ЖОЛОБКА МАЛИ ЙТИ ДОБРОВОЛЬЦІ. НАС НАЗБИРАЛОСЯ 28 ЧОЛОВІК"

-На Луганщині ти дістав друге поранення. За яких обставин?

-Це був штурм селища Жолобок, який планувався близько двох місяців. Була проведена розвідка, складена докладна схема опорних пунктів ворога. Комбриг 93 ОМБр, Владислав Клочков, на цю операцію дав добро. Але чомусь так вийшло, що на момент початку операції комбат наш, полковник Силенко, поїхав додому. Зник. Командир мінометної батареї також кудись зник, залишивши за себе молодого офіцера. І мін у них було лише близько 40 штук, здається. До того ж, у наступ ми йшли без БМП.

Піти вперед мали добровольці. Лише ті, хто бажав іти. Назбиралося нас таких 28 чоловік.

У ніч з 5 на 6 червня ми протягнули вперед на 1,5 км польовку, щоб зв’язок був. А 6-го числа о 5 ранку висунулися. План наш полягав у тому, що в перший день ми заходимо та окопуємося. Потім даємо команду – і БМП підвозять одразу додатковий боєкомплект, будівельні матеріали, ми робимо перекриття, розширюємося. Але вийшло все інакше.

Коли ми зайшли, я зайняв позицію з правого боку перехрестя. Там нас було четверо – якраз моє відділення з машини. Позиція у мене називалася Віскас. Бо командир як почав називати позиції – "Вьєтнам" там, "Сайгон"… Я кажу: "В мене буде Віскас. Бо я Кіт". За нами стояв Віскас-2, там у них був АГС. А з лівого боку від мене був Депутат, у якого було близько 15 людей. Однак дорогу він не перейшов, тому насправді не прикривав мій лівий фланг.

Ми копали лежачи, щоб нас видно не було. Лопаток саперних бракувало. Тому коли близько 10 години ранку наша розвідка спалилася і нас почали обстрілювати, окопатися ми ще нормально не встигли.

Почався бій. По нас працювали ДШК, "Утьос", міномет, "копійка" (БМП-1, - Ред). 6 червня вже були перші поранені. Здебільшого від мін.

На ніч Віскас, тобто ми вчотирьох, залишилися фактично в оточенні. Боєприпасів було - хто скільки з собою приніс. І ми знали, що нам ніхто не допоможе.

7-го о 5 ранку сєпари вже почали дуже активно працювати. Позапускали коптери, які тупо висіли над нами. Дістати їх з автоматів ми не могли. Вночі нам, щоправда, ще притарабанили ДШК, який я випросив, але він розсипався. 3-4 постріли – і його клинило. Цей ДШК там і лишився сєпарам… А БМП нам на другий день так і не пригнали, хоча ми їх чекали, підібрали вже місця, куди поставити… Артобстріл був масивний, дуже прицільний. Працювали по нас САУ. Я намагався вийти на штаб, попросити щоб наші відповіли, але мені сказали, що не можуть стріляти по населеному сектору. Потім почала наступати їхня піхота. Почався чисто стрілецький бій. У мене хвилини за дві-три пішло 9 магазинів. Навіть 5,45 нам катастрофічно не вистачало, я лазив по набої до сусідів…

О 10 годині, коли наші САУ нарешті почали працювати, я корегував вогонь. Ми підірвали їм одну хату, Депутат тим часом зайняв ще один будинок, у якому була дуже докладна мапа наших позицій… Той будинок сєпари почали обстрілювати з САУ. У наших були поранені, і вони залишили будівлю, відступили назад до своїх окопів. Потім почався мінометний обстріл прямо по нас. Контузило санітара з мого відділення. На відстані півтора метра за мною розірвалася міна. Я вийшов на зв’язок одразу, попередив, що я та санітар "трьохсоті", і що потрібні двоє людей на заміну.

Поранення в мене було у потилицю. Механік тягнув мене на плечі півтора кілометра, бо сам я дуже погано йшов – втратив багато крові. Ми дійшли до блокпоста нашого, там я присів – і піднятися вже не міг. Мене забрали до Новотошківки, і у машині я вже почав непритомніти.

-Бій ще довго тривав?

-До 12 години. Потім був наказ відступати, бо у нас вже було багато поранених.

-Відомо, які втрати були у сєпарів?

-Здається, було 42 загиблих - переважно у стрілецькому бою. І дуже багато "трьохсотих".

-А чому так багато?

-Тому що вони йшли на нас нагло і не очікували на такий супротив - думали, що прострілялися вже, і що нас вже немає на позиціях. А ми тут як тут.

З нашого боку від стрілкового наче лише один поранений був. Інші – це САУ, міномети, "копійка", АГСи… Ну, і підриви на протипіхотних мінах. Один хлопець без ноги залишився, іншого розірвало навпіл. Його тіло нашим віддавали вороги.

До речі, коли наші відступали – залишилися речі. Сєпари знайшли потім серед них чийсь телефон. Подзвонили нашим – подякували за той зламаний ДШК…

"ІНКОЛИ ХОЧЕТЬСЯ, ЩОБ ПАРУ СНАРЯДІВ УПАЛО В МІСТІ"

-Як проходило твоє лікування після другого поранення?

-Перший осколок з моєї голови витягнули ще у Сєверодонецьку. Другий діставали у Дніпрі. Мені пощастило, що міна дуже близько розірвалася – осколки ще не набрали силу розльоту… Я лікувався у Дніпрі, потім у Києві. А згодом приєднався знову до своєї бригади, яка вже була у Черкаському. Мене призначили тимчасово виконуючим обов’язки застпотеха, і я ходив у парк старшим на відновлення нашої техніки.

Потім ми висунулися на Ширлан ( Широкий Лан) на навчання. З Ширлана я звільнився. Послав комбата перед строєм…

-Чому?

-Я не давав БМП вийти на плав. Тому що вони б потонули! Вони були не готові до цього.

Нервів уже не вистачало. Робиш техніку, а її гроблять на полігонах… Дві БМП під час таких "розваг" вже потопили, хоч і витягнули потім. Це показуха.

-Чому ти зараз у лікарні?

- Це наслідок контузії і останнього поранення, під час якого були перебиті судини. Все дається взнаки. Тепер ніяких фізичних навантажень на все життя, кажуть лікарі.

-Ким ти працював останнім часом?

- Майстром на підприємстві з виготовлення скла автомобільного. Але зараз не можу працювати.

-Як війна змінила тебе?

-Погляд на життя змінився абсолютно. Ставлення людей інакше тепер. Світ мерзенний… У 2014-15 роках цивільні ще більш-менш непогано ставилися до військових. А тепер їм начхати, воював ти чи ні. Навіть у лікарні, де написано на дверях, що учасники АТО заходять без черги – тебе заплюють, якщо спробуєш пройти.

Вони не поважають військових тому, що горе до них не приходило… Іноді навіть хочеться, щоб кілька снарядів упало в місті. Щоб вони відчули. Щоб зрозуміли, що це таке бути під кулями. Або що таке без води сидіти - коли спека, ти цілий день без води, і тобі її не можуть принести, тому що щільний вогонь. Або що таке збирати у целофанові пакети розворочених загиблих. Тоді, я думаю, народ би змінився. А зараз їм по барабану.

-Що плануєш робити далі?

-Хочу піти ще повоювати. Я зараз навчаюся у КНУ ім. Тараса Шевченка. Спеціальність – картографія, геодезія та землеустрій. Я закінчую навесні цього року. І вийду вже молодшим лейтенантом.

-Молоді офіцери, які приходять до війська, нерідко переймають совкові звички старших колег. Впевнений, що тебе це омине?

-Це стається тому, що їм дають дебільні накази – а вони з ними нічого не можуть зробити. Я сперечався з комбатом постійно, постійно були дискусії – і з приводу палива, і з приводу боєприпасів, і з приводу відкриття вогню. А багато молодих бояться таких суперечок.

-Тому що в армії ти фактично безправний. Тебе можуть легко перевести куди завгодно, наприклад. Або залишити без премії.

-Я багато разів лишався без сержантської премії. Бо був такий наказ: раз на місяць я мав подавати зі свого взводу одну людину, яку потрібно залишити без премії. У мене не було таких. Зальотчики бували, але вплинути на них можна було інакше, на мою думку – запропонувати їм покопати, наприклад… Тому без премії залишався я сам. Нічого страшного.

P.S. Микола Смірнов поки що залишився без роботи. Попереду у нього знову тривале лікування, а вдома – донька Марія, якій незабаром виповниться 5 місяців.

Рахунок для допомоги бійцю – 5168 7427 0780 1340, Микола Смірнов, "Приватбанк".

 Валерія Бурлакова, "Цензор.НЕТ"