Боєць 40-го батальйону "Кривбас" Вадим Галушка про бої під Дебальцевим: "Росіяни скористалися неузгодженістю в лавах наших військ і монотонно замикали кільце кругом нас"

Автор: Михайло Ухман

Бої за Дебальцеве і прилеглі території були надзвичайно жорстокими. Хоча битву за місто ми програли, війна тривала, а наші війська набули величезного бойового досвіду, який дав можливість у майбутніх боях на Світлодарській дузі, під Маріуполем, Авдіївкою не допустити попередніх помилок.

Вадим Галушка - офіцер 56 бригади ЗСУ, він командує взводом і стоїть на позиціях неподалік Донецького аеропорту. Ми зустрілися з ним на його взводному опорному пункті, щоб поговорити про 2015 рік, де він у складі 40 батальйону перебував у районі міста Дебальцевого, де йому дивом вдалося вижити в боях з кремлівським агресором, а після цього – уникнути розправи в полоні і повернутися додому, щоб продовжити війну.

Я СТОЯВ УНОЧІ НА ПОСТУ І В "ТЕПЛОВІЗОР" СПОСТЕРІГАВ, ЯК ОКУПАНТИ ЗАХОДИЛИ ДО НАС У ТИЛ НЕВЕЛИКИМИ ГРУПАМИ ПО 5-7 ЧОЛОВІК

- Найбільше мені запам’ятався ранок 8 лютого 2015 року, я стояв на посту на трасі Донецьк-Луганськ.

Той самий блокпост, інтерв’ю дає побратим Микола, який перший раз дістав поранення 8 лютого, вдруге -18-го і через 10 днів помер у госпіталі Харкова.

Коли закінчився час мого чергування, я прийшов у хату, щоб поїсти. В той час по рації почали доповідати, що з боку Дебальцевого просуваються російські танки. Через деякий час я почув, що в нас на позиціях з"явилися поранені, і пішов до хлопців. Дорогою, що йшла повз терикон, я побачив, як мені назустріч іде поранений боєць, котрий тримається за голову. Він порівнявся зі мною і каже: "Владе, допоможи хлопцям". Я прибіг до своїх побратимів і там вся картина прояснилася.

Виявилося, що за півтора кілометра від нас, з посадки виїхав ворожий танк і почав працювати прямою наводкою по наших позиціях. Від його влучань все розліталося в різні боки. Ми заховалися в бліндажі, а неподалік стояв вагончик з патронами, гранатами до РПГ. Він загорівся, почав диміти, один з бійців кинувся до нього, щоб погасити, проте дим роз’їдав очі, і він змушений був повернутися всередину.

Ще кілька хвилин чекання могли коштувати нам життя, адже вагончик міг вибухнути, тому ми прийняли рішення покинути бліндаж і, не зважаючи на вогонь з димом, які перекривали нам дорогу, шукати безпечне місце. Нам вдалося залишитися живими, а пізніше, ми вияснили, що ціллю російського танка була наша зенітна установка, яка знаходилася неподалік бліндажа.

- Це були уже вирішальні бої за Дебальцівський плацдарм, тому вони носять особливо жорстокий характер..

- Таке моментами навіть у сценаріях деяких "блокбастерів" неможливо придумати, настільки вони були жорстокими і відчайдушними одночасно. Після 8 лютого бої тривали безперервно, ми бачили росіян, спостерігали їхні атаки і змушені були діяти по ситуації.

Через кілька днів після танкового обстрілу до мене підійшов ротний і каже: "Йди на пост, розпочинай бій, у разі чого - ми прикриємо". Я не ставив зайвих запитань, прийшов туди і зразу з усіх боків полетіли кулі. Виліз на невеликий терикон неподалік, щоб побачити, де окупанти: нічого не вгледів, поповз в іншу сторону, теж нічого немає. А наші бійці насипають кудись з усіх стволів.

Придивившись краще на насип на дорозі, я побачив окупанта, який вів вогонь по нас. З тієї позиції, в якій я перебував, мені незручно було стріляти з автомата, тому вирішив гатити з гранатомета, хоча до цього моменту жодного разу не стріляв з нього. Подивився, що було написано в інструкції, зробив усе і вистрілив, але не вдало. В паніці під час пострілу - "муха" злетіла з плеча і вогневий вихлоп прийшовся мені нижче ключиці. Отямився, намагаючись відірвати гранатомет від себе, але він припаявся до моєї фуфайки, в очах десятки зірок, тіло судомить. Коли оглянув територію перед собою, то побачив, що окупантів не було, не знаю, що їх злякало, проте вороги відступили. Такі бої потім були щодня, російські терористи підходили до дороги на відстань двадцять – тридцять метрів, а ми намагалися їх не пропустити далі.

- Тобто ви не були хлопцями для биття, хоч вам протистояли регулярні російські війська?

- Це війна, і ми вчилися під час боїв. Хтось з наших побратимів взагалі не вилазив з бліндажів, боявся навіть подивитися в бік ворога. Були бійці, які навпаки атакували російських покидьків і не давали їм оговтатися.

Наприклад мій друг Мишко вирішив оглянути дорогу, дивлячись в оптичний приціл снайперської гвинтівки. Відстань до окупантів була не більше 30 метрів. Я сиджу поряд, коли в один із моментів Мішаня натискає на курок і каже: "О, є - "200"! Через деякий час він знову стріляє і каже: "Походу ще один, ну як мінімум - "300"!

Тобто ми не давали їм спокійно спати, проте нам не вистачало масштабу в бойових діях, якоїсь солідності. Такі поодинокі акції не робили погоди на фронті. Ми чекали наказів зверху, реакції командування на те, що відбувалося в нас під носом. Росіяни користалися неузгодженістю в лавах наших військ і монотонно замикали кільце кругом нас.

Я стояв уночі на посту і в "тепловізор" спостерігав, як окупанти заходили нам в тил, невеликими групами по 5-7 чоловік. Доповідав про все ротному, проте відкривати вогонь ніхто не наважувався. Все відбувалося вночі, і ми могли виявити свої оборонні позиції та й не факт, що попадеш у терористів з кулемета темної ночі.

- Чому не проводилась якась протидія цим рейдам, наприклад перекриття дороги солдатами чи артилерійський вогонь?

- Людей не вистачало, я повторюю, що навіть серед тих, хто знаходився на позиціях, воювали менше половини. Проте одного дня мені все набридло і я звернувся до замкомандира взводу з пропозицією провести зачистку тих територій в нашому тилу, які були зайняті ворогами. Наступного дня група добровольців і я в тому числі вийшли в район перебування московських терористів.

Йшли вдень, хоча достеменно ніхто не знав, як це потрібно робити. На вулиці була грязюка, яка прилипала до наших берців. Просуваючись вперед, ми збилися з маршруту і довелося йти через городи, ламаючи перед собою дерев’яні тини. Я думаю, що така необережність викрила нас перед ворогом і в один з моментів вони почали лупити по нас з автомата.

Ворог розмістився в будинку, до якого ми не встигли дійти, вони нас побачили і почали стріляти, я відкрив вогонь у відповідь. Під час такої перестрілки мій побратим Шах, замкомандира зенітно-ракетного взводу, дістав поранення, куля зачепила його бік, довелося всім відходити. Кремлівські окупанти активізувалися, розуміючи, що ми вислизаємо, били навіть з гранатометів, проте Бог беріг і ми залишилися живі.

На місці почали шукати машину, яка б вивезла Шаха, проте під таким шаленим обстрілом мало хто наважувався приїхати до нас. Зрештою такі сміливці знайшлися, і мого побратима вдалося врятувати вивізши його на БМП. Хоча в той момент радість моя була недовгою, в боях зазнав поранення сержант Ендрю, побратим, з яким я познайомився в Кривому Розі, коли прибув у підпорядкування 40 тербатальйону. Він був дуже хорошою людиною, добре ставився до бійців, на жаль його не вдалося врятувати, він помер від  ран.

НАМ БУЛА ПОСТАВЛЕНА ЗАДАЧА ПРОТРИМАТИСЯ ДО 15 СІЧНЯ, ХОЧА ЦЕ УЖЕ БУЛО ЗРОБИТИ НЕРЕАЛЬНО, РОСІЯНИ БУЛИ КРУГОМ.

- Відсутність Шаха якось позначилася на діях підрозділу? Я так розумію, що він був з числа тих активних, хто завдавав такт будь-яким активним діям?

- Так – цей хлопець був повсюди, він колишній капітан міліції і трохи більше тямив, ніж ми. Перед самим його пораненням в нас була пошукова акція – пропав один із офіцерів, який вийшов на позиції і з підствольного гранатомета намагався підловити кремлівських найманців. Поряд з ним перебував солдат, котрий повернувся до нас пораненим, а лейтенант пропав. На його пошуки пішли Шах, Міша, Олексій і я. Нам вдалося знайти тіло українського воїна, дотягнути до машини і відправити в тил.

Проте тут почали виникати неприємні моменти, в автомобіль, так званий "шишарик" почали залазити бійці, які казали, що їдуть супроводжувати тіло офіцера, а в реальності вийшло так, що вони просто втікали з позицій. Коли машина уже від’їжджала, ми почули від бійців такі слова: "Хлопці, ми до ранку маємо повернутися, якщо нас не буде, то відходьте пішки.

Командир роти запитав, хто залишається зі мною. Шах вийшов перший, я теж відповів згодою. Макс – контрактник не покинув нас, хоча весь його взвод втік, та ще кілька хлопців і ми всі вирішили зайняти кругову оборону до ранку, а далі уже по ситуації. Тобто оборона наша рухнула по швах.

- Як командування відреагувало на такий акт непокори бійців?

- До нас зумів пробитися комбат з якимось підполковником, котрий хотів оцінити реальну ситуацію на місцях, тому що в управлінні сектора "С" зовсім не знали, що відбувається на позиціях. Вони сказали, що повернуть "дезертирів", тому ніхто позицій не покидає - тримаємося до кінця. Деякі бійці справді повернулися, хоча були такі, в яких страх був сильнішим за накази командування. Їх в принципі не можна судити, адже кожна людина по різному реагує на війну, хтось витримує день, інші – місяць.

Мені просто пощастило з побратимами, ми старалися всі небезпечні ситуації зводити до жартів, тобто на небезпеку реагували – гумором, загальною підтримкою. Без цього ніяк, інакше можна голову втратити.

- Були якісь плани конкретні, поставлені задачі? Наприклад контратакувати, прориватися?

- Нам була поставлена задача протриматися до 15 січня, хоча це уже було зробити нереально, росіяни були кругом. 14 лютого бійці міліцейського батальйону пробували проводити зачистку з допомогою танків та БМП, проти вони були розбиті окупантами. Після бою ми оглянули територію і побачили залишки нашої техніки, яку підбили російські найманці, а також трупи бійців.

Ніч пройшла більш-менш спокійно, 15 січня прокинулися, вийшли на подвір’я і побачили вдалині натовпи кремлівських найманців з білими пов’язками на рукаві. Це щоб розрізняти хто свій, хто чужий, ми відповідно носили жовті пов’язки. Розуміючи, що ситуація стає загрозливою, хлопці почали думати, як діяти далі: чекати на коридор чи прориватися.

В той момент окупанти дозволили нам забрати тіла вбитих бійців української міліції, оскільки їх уже роз’їдали собаки. Ми взяли дві парі нош і пішли туди, де лежали трупи воїнів. Там знаходилося чимало російських найманців, які глузували з нас, потім обшукали і лишень тоді дозволили забрати тіла.

Побачене на місці мене вразило, я зрозумів, що вони перекрили нам всі головні шляхи відступу. З нашого танка був знятий кулемет "Утес", який контролював залізничну дорогу. Плюс до всього ми залишилися без зв’язку. Деякі наші офіцери попали в полон до російських бандитів разом з батальйонними раціями, тому ніхто з бійців на місцях - не ризикував ними користуватися, оскільки всі переговори міг чути противник. Ми намагалися зв’язатися з комбатом по телефону, хоча це теж було проблематично зробити.

- Тобто вказівок не було ніяких зверху, як діяти, що робити?

- Ми планували з Мішею, який був у нас за старшого, вийти в тил на позиції, де розміщувався штаб батальйону. Проте деякі офіцери, які залишалися на позиціях, переконали його не йти нікуди, мовляв наверху ведуться уже переговори, тому все буде добре. Але 17 січня зранку, ми почули неподалік стрілянину, один з нас вийшов на вулицю і побачив кремлівських терористів під нашим будинком. Всі бійці збіглися в одну кімнату, я сидів на ліжку і переключав запобіжник автомата. "Що робити в такий момент?" - голова розвивалася від думок, тим паче, що по рації ми почули про 18 українських бійців, які уже попали в полон.

Вони зайшли в будинок, хотіли кинути гранату, щоб перевірити, чи немає захованих українських воїнів, проте наш побратим Леонід з кімнати, де ми знаходилися, встиг крикнути, що всі здаються. Ось так без бою, ми попали в полон.

"НА ПЕРШИХ ПОРАХ МЕНІ БУЛО ДУЖЕ ВАЖКО, АДЖЕ НЕ ВМІВ НАВІТЬ НОРМАЛЬНО ВІДПОВІСТИ ПО РАЦІЇ"

- Вражаюча історія, яку неможливо придумати. А як вона розпочалася?

- Я не знав, що в Україні розпочалася війна, справді, хоча і жив тут. Телевізор не дивився, за новинами не слідкував. В березні 2014 року у моєї сестри, яка проживала в Сумах, був день народження. Я в той день поспілкувався з татом і він сказав мені, що в нас скоро розпочнуться бойові дії, що було для мене великим здивуванням. Після цього я почав цікавитися політикою та всім тим, що відбувається в країні.

Хоча Майдан був мені не чужим явищем, адже я був вихований у патріотичному дусі. Моя бабця завжди говорила, що ми українці, а наші східні сусіди – москалі. Мені було 13 років, коли вона померла, але її слова я запам’ятав назавжди. Мій батько теж був вихований правильно, він вважав, що Україна – це Україна, Росія - це Росія, ми не єдині, а різні.

Місто моїх батьків Ворожба, знаходиться за 5 кілометрів від кордону з окупантом. Я розумів, якщо путінські найманці атакуватимуть Україну то просуватимуться через цей населений пункт. Тому вирішив іти воювати, а не чекати поки вони прийдуть до мене і вб’ють. У містечку знали про мої патріотичні погляди, тому деякі проросійські мешканці могли запросто здати мене агресору. Мій вибір був свідомий, я хотів захищати свою країну. Тому що це земля, на якій ти родився і її не вибирають. Україна – це мама наша, ми не можемо вибирати іншу матір.

Я прагнув у будь-який спосіб потрапити на фронт. Кілька місяців я безрезультатно ходив по місцевих військкоматах і тільки під кінець 2014 року в складі 40 батальйону територіальної оборони "Кривбас" попав під Дебальцеве, а саме в районі селища Жовтневе, східна частина Дебальцево.

- Що вразило найбільше, коли приїхав туди, тим паче, що тоді ще ніхто не знав, яке пекло скоро розпочнеться на цьому плацдармі?

- Коли проходив бойове залагодження, точніше курс молодого бійця, то бачив поряд з собою бійців, які страшенно споживали алкоголь. Пізніше ми разом направлялися на фронт, хоча вони були окремою ротою. Відтоді в мене відраза до алкоголю і таких людей. Я можу випити кілька грамів, проте терпіти не можу, коли хтось нап’ється, а потім валяється в проходах.

У Дебальцевому їх розкидали по позиціях і в такі місця, де неможливо знайти алкоголь. Хлопці з часом побіліли, відійшли від алкоголю, почали працювати, деякі з них були майстрами на всі руки. Хоча дехто серед них так і залишився лайном.

Я почав ходити з побратимами на пост, доповідав обстановку, проте участі в бойових діях на той час не брав. Взагалі у мене була слабенька підготовка і на перших порах мені було дуже важко, адже не вмів навіть нормально відповісти по рації. Проте в 20 числах січня 2015 року, все змінилося. Запрацювали російські міномети, вони били так прицільно, що нам довелося ховатися по всіх закутках. Я попав у бліндаж до одного із вищезгаданих п’яниць, де ніхто взагалі не опалював. Ми сиділи в цій холодній ямі і чекали, коли все закінчиться. Я так замерз від довгого очікування, що ліг на ліжко навіть не роздягаючись. Росіяни гатили мінами 120 калібру цілу ніч, лишень наступного дня під обід вони зупинили стрільбу.

- Це був перший серйозний обстріл, дехто під час такого впадає у ступор, лякається і не може більше воювати. Як ти відреагував на своє бойове хрещення?

- У мене такий організм, що перші три години бою, я взагалі не відчуваю страху, а потім приходить невелике тремтіння. Поряд зі мною були хлопці, які поводилися так само. Я аналізував все і дійшов висновку, що нам просто не було що втрачати. Ми не мали сім’ї, тому поводилися більш розкуто, без лишньої обережності.

Через деякий час мене перекинули на позицію "Мойша", де постійно було багато вбитих, поранених, тому люди з неохотою йшли в цей район. Там я зустрівся з хлопцями із свого зенітно-ракетного взводу, ми знайшли собі окремий будиночок для проживання і перебували там до самого кінця.

ПОМИЛОК В ОБОРОНІ ДЕБАЛЬЦЕВОГО ПРИПУСТИЛИСЯ ВСІ ПІДРОЗДІЛИ, ЯКІ ЙОГО ЗАХИЩАЛИ

- Полон люди переносять по-різному, залежно від кількості днів перебування в ньому, підрозділу в якому ти перебуваєш, адже на бійців ЗСУ і ДУК "Правий сектор" терористи реагують по-різному. З чим тобі і хлопцям довелося зіштовхнутися після того, як ви попали в руки кремлівських загарбників?

- Скажу, що зразу найбільше не пощастило побратимам Мішані та Льончику, вони мали уже нову на той час піксельну форму ЗСУ із синьо-жовтими прапорами на рукавах. Російські вбивці зрізали прапорці з куртки Михайла і змусили його їх з’їсти. До інших теж підходили, морально знущалися, принижували хлопців..

Нас вели по дорозі, ми побачили тіла двох хлопців, які лежали мертві. Коли розпочався штурм, вони намагалися пробитися до нас із сусіднього бліндажа, проте були вбиті окупантами. Ці хлопці були хорошими воїнами, напередодні вони приходили до нас і просилися, щоб ми впустили їх до свого будинку, проте у нас не було місця. У їхньому бліндажі ніхто воювати не хотів, всі сиділи паралізовані страхом і навіть боялися вийти на вулицю в туалет. Ці хлопці не хотіли жити в таких умова, тим більше здаватися, але їм не пощастило. За свою хоробрість, вони поплатилися життям.

До мене підійшов один чоловік і почав стверджувати, що я снайпер, мовляв убив їхнього замкомандира взводу. Я спочатку не зрозумів до чого він хилить, але потім зрозумів, що йдеться про снайперський обстріл мого друга Михайла, якому все-таки вдалося відіслати в пекло одного окупанта.

Від нас забирали форму, берці, шапки, а натомість давали своє дрантя. Я був одягнений в чисту куртку німецького виробництва, адже стару фуфайку викинув, думаючи, що будемо прориватися з оточення. Росіяни почали вважати мене офіцером, зважаючи на чистий одяг, тому довелося довго пояснювати їм, що насправді я простий солдат.

Проте загалом нам пощастило, адже в руках українських воїнів перебувало чимало російських бійців. Тому через 4 дні після того, як ми потрапили в полон, нас обміняли.

- Дуже часто у ЗМІ можна прочитати, що твій батальйон покинув позиції, не боровся і ще чимало негативного. Яка твоя думка щодо цього?

- Загалом, свої позиції ми ворогам не здали і не покинули їх, росіяни просто заблокували нас, перерізавши шляхи відступу чи навпаки наступу. Зрозуміло, що сама оборона була побудована погано, багато чого бійці робили неправильно і не завжди виконували елементарні норми статуту. Тут є до чого прикопатися, тільки у зраді нас не потрібно звинувачувати.

Коли росіяни почали заходити нам у тил, командування батальйону мало відреагувати, застосувати зенітні установки, важкі кулемети, щоб попередити кільце, в яке потім ми попали. Цього не відбулося. Помилок в обороні Дебальцевого припустилися всі підрозділи, які його захищали, відповідно ми маємо таку ситуацію. Проте ця трагедія нас навчила багатьох речей, ми програли бій, але не війну. І Перемога буде за нами, тому що ми справді сильні і вільні, а залежними стають тільки раби.

Михайло Ухман, Цензор.НЕТ