"Дайте військовим роботу - і питання ПТРС відійдуть на другий план": Історії бійців, які після війни вирішили працювати в IT
Проект Veteranius на сьогодні має три напрямки: це віртуальний офіс "Курс Молодого Бійця", у якого вже є перші випускники, а також стажування "Спецпризначенці 12" та курс CCNAv7 "Спецзагін Cisco". Цензор.НЕТ поспілкувався з трьома ветеранами, які вже пройшли КМБ, і з координатором проекту програмістом і волонтером Любою Шипович.
"ЧОМУ ЗА ВІКОМ Я МОЖУ СЛУЖИТИ У ДШВ, АЛЕ НЕ МОЖУ ПРАЦЮВАТИ У БІЗНЕСІ?"
Олександр Мошура, до війни - заступник начальника Держсільгоспінспекції, на фронті - сержант, старший оператор ПТУР
З 2012 року та до війни я працював першим заступником начальника Держсільгоспінспекції у Київській області. У підпорядкуванні було близько 300 підлеглих. До цього я близько 15 років пропрацював на керівних посадах у бізнесі.
До ЗСУ я потрапив з третьої спроби. Перший раз, навесні 2014 року, я написав заяву у військкоматі на поновлення мене на військовому обліку (на той час мені було 46 років, а з обліку мене зняли у 45) та згоду на призов по мобілізації. Але мене все не призивали. Декілька разів я їздив до військкомату сваритися, і у грудні 2014 нарешті був направлений на військову комісію, після проходження якої отримав повістку. Однак за два дні до відправки в частину мені подзвонили з військкомату та відтермінували мій призов. Тоді я пішов іншим шляхом - сам з’їздив до 95 ДШБ ВДВ (на той час) у Житомир та отримав відношення для служби в цій частині.
Десант я обрав тому, що на строковій службі наприкінці 80-х років служив військовим розвідником, а після служби не полишав зайняття спортом, цікавився військовою тематикою. Мене бентежило те, що гинуть молоді хлопці, які не пожили ще, не залишили після себе дітей. У мене діти є. Коли я йшов до армії, синові було 22 роки, а донці - майже два. Я трохи пожив, і дружина не у гуртожитку живе... Коли дружина сказала мені, що вагітна моєю третьою дитиною - я розповів їй, що йду на фронт. Вона невимовно "зраділа"... Відносини у нас зіпсувалися на декілька років. Але зараз усе якось заспокоїлося. Нашому млодшому сину скоро буде п’ять.
Хоч я і йшов до армії добровільно, військкомат оформив мене під чергову хвилю мобілізації: таким чином вони виконували план. Я маю три вищі освіти та два роки строкової служби за плечима. Але військової кафедри у мене не було, тому служити я пішов по званню строкової служби. Я сержант.
Потрапив у Батарею протитанкових керованих ракет. Став оператором, потім - старшим оператором. Наш підрозділ проходив рейд у 2014 році, проходив ДАП, Піски... Офіцери фахові передавали нам свої знання, постійно підтримували себе і нас у гарній тактичній та фізичній формі. Не лінились це робити, велика їм за це подяка.
Мене в батареї сприйняли на початку насторожено, поза очі називали "мажором" та не могли зрозуміти як мене туди задуло. Але ми з хлопцями познайомилися ближче, побачили, хто чого вартий. Все налагодилося.
У силу специфіки застосування нашої зброї, батарея ніколи разом не виїжджала в одне місце - нами посилювали інші підрозділи. Наш пункт тимчасової дислокації був у Слов’янську, а звідти ми виїжджали на посилення батальйонів 95 бригади - по Світлодарській дузі, куди прикомандирують. Я був під Авдіївкою, під Горлівкою, а крайні пів року служби провів на опорниках на "нулі" в районі Торецька (Дзержинськ), Південного, Новгородського. Там працювали більше стрілецькою зброєю, а не ПТУР, в силу деяких обставин. Безпосередньо в зоні АТО я був 360 днів - згідно з довідкою про участь в АТО. Нагороджений медаллю, нагрудним знаком та трьома подяками командування. Поранень не зазнав, але наполовину сів слух на праве вухо, ну і стандартна ситуація - болі в спині. Переживу... Слава Богу, що не зачепило.
В армії я почувався дуже добре. Після демобілізації було велике бажання повернутися на фронт. Але в сім’ї були натягнуті стосунки, і дружина поставила умову - якщо я повернуся до армії, вона розведеться зі мною. Тож, поки на війні більш-менш спокійно, я обрав можливість ростити своїх дітей.
Після демобілізації на стару роботу повертатися я не хотів. По-перше, не було бажання знову йти на державну службу в тому вигляді, яка вона була. По-друге, мій держорган був уже в стані ліквідації. Я міг би перейти в іншу службу, але держслужба має свої закони: ти будеш на посаді не тому, що маєш досвід та знання, а тому, що хтось тебе підтримує на цій посаді. Тому я вирішив повернутися в бізнес - до того, з чого я починав і що у мене гарно виходило. Та тут свої "заморочки" - до тих, хто воював, ставляться з пересторогою. Накладається ще й фактор ейджизму. Одного разу, на черговий коментар щодо свого віку я не витримав та спитав: чому за віком я можу служити у ДШВ, але не можу працювати у бізнесі?.. За допомогою дівчини-волонтера був запрошений на роботу. Але всі ці історії з карантином та локдаунами показали велику залежність торгівлі від зовнішніх факторів.
Про можливість навчання я дізнався з Facebook. Спочатку якось не звернув уваги. Але сподобався коментар Марії Берлінської, я до неї з повагою ставлюся, і для себе я вирішив спробувати. Зараз час динамічних змін, і мені хочеться мати роботу яка буде ще актуальна як мінімум 10-20 років та не сильно залежить від зовнішніх факторів. Курс навчання склав 10 тижнів під час яких ми мали лекції з різних напрямків - від технічних дисципліни до психології та англійської мови. Паралельно ми брали участь у реальних проєктах з розробки сайтів.
Робота, можливість утримувати свої родини - це базові потреби людини. Це спокій у душі воїнів, які повернулися. Думаю, зараз забагато ініціатив присвячені ПТРС та як з цим жити. Дайте військовим роботу - і питання ПТРС відійдуть на другий план...
ІТ бізнес стабільний та, маю надію, дасть мені можливість використати свій попередній досвід. Тим більше, що Україна має непогані позиції в цій сфері та входить в 30-ку країн в рейтингу привабливості для ІТ компаній.
Зараз я не працюю, бо навчання забирає багато часу. Маю пройти один курс, які пропонує проєкт "Veteranus" спільно з компанією "Cisco". Вже пройдений курс КМБ - гарний, але, як на мене, якщо не було попереднього досвіду роботи в сфері ІТ - краще ще довчитися, щоб збільшити перспективи працевлаштування.
"У ЦІЙ СПРАВІ ЗАЛУЧЕНІ ОСОБИ З ГЕНЕРАЛЬСКИМИ ЗВАННЯМИ"
Микола Спіней, до війни - інспектор з охорони праці, в армії - заступник командира з морально-психологічного забезпечення
Родом я з міста Ладижин, що у Вінницькій області. До війни навчався в Уманському державному педагогічному університеті, який закінчив за фахом магістра історії у 2015 році. У 2014 році паралельно закінчив військову кафедру при Військовій академії міста Одеси, за ВОС "Бойове застосування механізованих з’єднань, військових частин і підрозділів". Та, відповідно, отримав первинне офіцерське звання запасу. Після навчання на місцевих виборах 2015 року займав посаду заступника голови Ладижинської міської виборчої комісії, в 2016 році був інспектором з охорони праці на одній з філій відомого агрохолдингу.
Мій батько був мобілізований у 2015-2016 роках, перебував в одній з десантно-штурмових бригад на посаді стрільця, брав участь в проведенні АТО в районі Горлівки.
У 2017 році я вирішив піти на контракт в одну з мотопіхотних бригад. Оскільки мав відповідну профільну освіту, я був призначений на посаду заступника командира з морально-психологічного забезпечення у батареї протитанкових керованих ракет. За два тижні після початку служби я вже перебував разом з підрозділом в зоні проведення антитерористичної операції поблизу Маріуполя, наша ротація тривала до січня 2018 року. Наступним етапом - вже в зоні проведення ООС - з червня 2018 по січень 2019 року було перебування поблизу міста Щастя Луганської області. Цей відрізок служби можна назвати відносно спокійним.
У травні 2020 року я звільнився з армії у званні старшого лейтенанта. Людям із загостерним почуттям справедливості наразі дуже важко бути в Збройних Силах, тому й відбувається такий відтік кадрів. Наприклад, у 2018 році, згідно з моїм рапортом, було проведено службове розслідування про масові корупційні зловживання (від зливу пально-мастильних матеріалів у значних обсягах до продажу волонтерських автомобілів) командиром дивізіону. Незважаючи на резолюційну частину й письмовий наказ командира військової частини дане службове розслідування в правоохоронні органи передано не було... Гадаю, це пов’язано з тим, що в цій справі якоюсь мірою залучені особи з генеральськими званнями. Тому й справа не пішла далі.
Після повернення з Facebook сторінки Міністерства у справах ветеранів я дізнався про можливість навчатися у сфері ІТ завдяки проєкту Veteranius. Сфера IT мене зацікавила передусім тим, що вона постійно і дуже швидко розвивається. Попри те, що я не мав жодного попереднього досвіду в даній галузі - все-таки вирішив спробувати свої сили.
Під час навчання мене вразила віддача й підтримка менторів. Вразило, скільки часу вони віддають проєкту, скільки зусиль докладають для того, щоб довести інформацію до студентів. Багато хто з них проживає не в Україні. Інколи я взагалі дивувався - звідки в них береться стільки витримки?
Мій випуск відбувся 2 грудня. Наразі я паралельно навчаюсь у Київській школі економіки за спеціальністю Публічне управління та адміністрування.
"Я НІКОЛИ НЕ ЛЮБИВ СВОЮ РОБОТУ. ПРОСТО У МЕНЕ ВСЯ РОДИНА ЗАЛІЗНИЧНИКИ"
Олег Гавриленко, у мирному житті працював на "Укрзалізниці", у ЗСУ - виконуючий обов’язки командира роти
Я народився і живу у місті Сміла, що у Черкаській області. У 2011 році я закінчив Дніпровський національний університет залізничного транспорту за спеціальністю "Автоматика і автоматизація на транспорті", і з того ж року працював за фахом на "Укрзалізниці" у своєму місті. Працював з радянськими релейними системами, які забезпечують керування стрілками, світлофорами, маленькими станціями з віддаленої вузлової станції...
У моєму університеті була військова кафедра - і я став "піджаком", молодшим лейтенантом. Моя військова спеціальність була також пов’язана із залізницею.
Я ніколи не любив свою спеціальність, свою роботу. У мене вся родина залізничники - а я просто не знав, ким хочу бути... Цікавили та цікавлять мене історія, астрономія, біологія, палеонтологія, археологія... Спорт люблю. У спортзал ходив, любив бойове самбо, кікбоксинг, велосипед.
За Майданом я спостерігав по телебаченню. Був там лише 4 чи 5 разів, коли смілянські волонтери-бізнесмени організовували бусики. Ми купували макарони, консерви, все, що можна було, і їхали у Київ. Коли Майдан закінчився, я дуже шкодував, що не брав у ньому активної участі.
Коли почалася війна я спостерігав за подіями у Луганському аеропорті, у Донецькому... І теж дуже хотів на фронт - але боявся. Боявся я тому, що маю військове звання, тому, що я офіцер. Я усвідомлював: якщо піду в армію, повинен буду керувати людьми, відповідатиму за чужі життя. А у мене немає нормальної військової освіти!
У серпні 2015 року мене нарешті призвали. Моя спеціальність була незатребувана, але у військкоматі мене запропонували перепідготувати на іншу спеціальність. Запропонували на замполіта, оскільки це потребує найменше часу на навчання. Я погодився, і ми поїхали у Львівську академію сухопутних військ. Вже там нам запропонували піти краще у артилерію або у піхоту (але якщо хочемо - то все ж таки на замполіта). Я обрав піхоту. Мені хотілося, якщо вже йти на війну - то бути повноцінним військовим.
Після навчання я потрапив у створений у 2014 році третій окремий мотопіхотний батальйон "Воля". Він був тоді прикомандирований до 24 ОМБр. Стояв батальйон спочатку на другій лінії - від Трьохізбенки і до Муратового. У роті не було жодного офіцера, і мене зробили одразу виконуючим обов’язки командира. Перший час було надзвичайно морально важко. Хлопці у роті вже бачили якісь бойові дії, а я - зелений такий офіцер... Плюс на мою голову звалилися різні журнали, ведення обліків - я у цьому взагалі не орієнтувався. І розібратися мені хотілося у військовій техніці, а не у журналах.
Незабаром прийшов на місце ротного офіцер, капітан. Толковий. Непогано нам з ним служилося. Але потім нам повідомили, що ми будемо їхати на першу лінію. Капітан напився з цього приводу... Потім декілька разів повторив це. У такому стані його застав комбат, попередив його. Потім застав знову, і наш кеп сказав комбату щось дуже нехороше, за що комбат йому заїхав у щелепу. Кеп упав, зламав собі ногу, поїхав тривалий час лікуватися, а після повернення сидів весь час на штабі. Так я знову став виконувати обов’язки командира роти - роти, що вирушила на передову.
На першій лінії моя рота стояла біля славнозвісного Жолобка, ми прикривали дорогу. Були ми там з Нового року і до середини червня.
Так, я набув певного військового досвіду. Але все ще не мав якоїсь особливої військової освіти. Я виріс на фільмах та відеоіграх про спецпризначенців, які вміють працювати з будь-якою зброєю, вміють читати карти, вміють все! Я не відчував себе повноцінним офіцером. І мені все ще важко було вести усі ці журнали, спілкуватися з прокуратурою через те, що якийсь аватар десь втік...
Коли демобілізували нашу 5 хвилю - я повернувся додому, і далі працював на залізниці за своїм фахом. Але мені було дуже нудно. Я розумів, що хочу щось далі робити корисне для суспільства. У мене була дівчина тоді у Києві. І я думав або піти у патрульну поліцію, оскільки я не люблю поліцію (якщо ти щось не любиш - маєш це змінювати). Другою думкою була ІТ-сфера - двоє знайомих, з якими ми разом навчалися, почали працювати в ІТ, і у них непогано виходило. Але всерйоз я ще не замислювався про програмування... Тому пішов у поліцію. Пройшов усі тести, зайняв перше місце у своєму відборі і потрапив у київську "патрульку".
Робота патрульного мене не дуже цікавила - більше хотілося працювати у якомусь спецпідрозділі. "ТОР" тоді створювався... Але пізніше я зрозумів, що "Тор" - це той самий "Беркут". Атмосфера у поліції мені не подобалася. Після 10-11 місяців навчання та роботи я вирішив звільнитися і повернувся додому.
Дізнався, що є курс "ІТ Bro" та пішов на цей курс до Олекси Коби. Ми верстали різні сайти, навчалися впродовж 4 місяців. Також почали вивчати мову програмування, але не закінчили.
Коли курс завершився - я почав дивитися на вимоги на ринку праці... Але мені багато було незрозуміло. Я не орієнтувався, у мене залишався мільйон питань і я усвідомлював, що зараз не знайду собі роботу у цій сфері. А також - що без англійської мови на серйозний рівень вийти не зможу. Я повернувся працювати на залізницю, пішов на курси англійської, на які я досі ходжу. А на програмування поступово почав забивати... Мав розмиті плани - можливо, поїхати за кордон, щоб заробити гроші на курси... Але які курси хороші, а які - ні, я не знав.
В кінці серпня мені написала знайома, що була медиком у "Госпітальєрах". Вона розпитувала мене про IT Bro і розповіла про курс Veteranius. Я вирішив податися туди.
Курс виявився дуже інтенсивним. Це було досить важко - але я не лише отримав знання, а і зрозумів, що являє собою ринок праці та як взаємодіють різні спеціальності в ІТ. Я став на посаду frontend, бо ще з курсу у Олекси знав, що це таке.
Також я вирішив пробувати себе, якщо будуть співбесіди з невеликими вимогами. Пройшов успішно співбесіду на стажування у компанії, яка створюватиме електроний кабінет ветерана. Ми будемо працювати над цим проєктом! Я написав заяву на звільнення в "Укрзалізниці", і далі вже буду займатися ІТ.
Сфера ІТ мені дуже подобається, вона дійсно затягує! Хоча, зізнаюсь, спочатку на ІТ я звернув увагу через зарплати.
"ЯКЩО МИ ВИЖИВЕМО - ЗАПУСТИМО ЩЕ ОДИН НАБІР НА КМБ"
Люба Шипович, програміст, координатор проекту Veteranius
Почалось усе в кінці лютого 2020 з ідеї навчати трьох ветеранів в умовах реального офісу. Поступово таких ветеранів набралося шість, але далі підхід не масштабувався. По-перше, менторів треба було оплачувати. По-друге, ветеранам теж треба було якісь гроші давати, щоб їм було за що жити. Я фінансово це все не витягувала.
Влітку фонд "Відродження" повірив у проєкт і профінансував запуск Віртуального офісу, підтримав нас в рамках малих грантів (до 250 тис. грн) - це вже було дуже круто. 14 вересня ми запустили Віртуальний офіс Veteranius. Відібрали 62 учасники з 252 заявок. 10 тижнів з учасниками працювало 20 технічних менторів, 10 викладачів англійської, 6 психологів.
Окрім лекцій, дискусійних груп, занять з психологами, кожен учасник брав участь у роботі над проєктом. Це було 5 проєктів для реальних замовників, 5 вебсайтів. Veteranius - це не онлайн-курси, не начитка лекцій, не відео-уроки. Це справжня робота. Кожен з участників відігравав свою роль в проєкті залежно від власного вибору: project manager, business analyst, frontend developer, backend developer, devops. Все відбувалося як під час роботи у компанії: спілкування з замовником, розбивка завдань, робота над своїм завданням, від якого залежать інші члени команди. При цьому є доступ до технічних менторів по поради. І учасники з різних проєктів теж об'єднались в групи взаємодопомоги.
На перших тижнях відпало четверо людей, ще двоє зникли на сьомому тижні. До фіналу дійшли 56 учасників. Але умовою сертифікату ми ставили: постійну участь у роботі над проєктом, 70% виконаних домашніх завдань після технічних лекцій, відвідування принаймні половини занять з англійської мови. Такі критерії виконали 37 учасників. Ці 37 і отримали сертифікати про завершення Віртуального офісу Veteranius.
Але основна наша мета - не курси, а саме працевлаштування. Ще до закінчення Віртуального офісу на стажування в ІТ компанії потрапили 8 учасників. Ще 2 додалося цього тижня. Сподіваюсь, до Нового року ще кілька людей вийдуть на роботу. Хто докладає зусиль і погоджується на співбесіди в компаніях, які ми організовуємо, - всі роботу знайдуть.
Зараз взяли паузу і поки новий набір Віртуального офісу не робимо. Потрібно хоч кілька тижнів відпочити. Але поки ще тривав Віртуальний офіс нам вдалося запустити нові напрямки Veteranius.
Ми домовились з Cisco Networking Academy про спільний курс CCNA Вступ до мереж. Це дуже крутий і дорогий курс. Для 30 ветеранів він буде безкоштовним. Я все ще боюсь вірити, що це правда. До 5 грудня ми приймали заявки на цей курс, подалось 299 ветеранів. Обирати довелося 30 - конкурс 10 людей на місце, Гарвард може заздрити (сміється). Потім був другий етап відбору - технічні завдання, здебільшого на логіку та базову математику. За результами було визначено тих, хто розпочав навчання 14 грудня.
Також було схвалено нашу заявку на конкурсі малих грантів в Irex. Вони підтримують стажування 12 ветеранів в нашому реальному офісі - це те, з чого все починалось. Це вже зовсім як справжня робота. Робота в команді з різного рівня програмістами, з усіма бізнес процесами, з клієнтами. Грант не передбачає оплату ветеранам. Але ми ж розуміємо, що люди не зможуть бути повний день і зовсім без грошей. Тому програмісти в команді радо погодились ділитися своїми коштами і таким чином ми будемо платити ветеранам за їхню участь. Це звичайно не айтішні зарплати ще, але прожити можна. Подалося 46 ветеранів, відібрали 12, які також днями почали працювати.
Щоб якось ці різні напрямки між собою відрізняти, ми назвали їх підрозділами: КМБ (Курс Молодого Бійця, це віртуальний офіс - базові навички), "Спецзагін Cisco" та "Срецпризначенці 12". Якщо ми виживемо і знайдемо ще донорів, бо волонтерів вже не знаю, де ще шукати, - наступного року запустимо ще один набір на КМБ.
Валерія Бурлакова, Цензор.НЕТ
