20 травня - День вишиванки. Етнограф Анна Сенік: "У кожній області люди віками обирали одяг, який пасує саме їм"

Автор: Валерія Бурлакова

Напередодні Дня вишиванки Ladna Kobieta розповіла Цензор.НЕТ про трагічні сюжети з минулого, які раптово стали нашою реальністю, про те, чому не варто одягати дівчину з Наддніпрянщини у гуцульський стрій, про пошуки неосучасненої краси, захист авторських прав у суді, приватні фотографування та жовтих гусенят.

Анна Сенік

"У МЕНЕ БУЛА ОДНА ВИШИВАНКА ФАБРИКИ "СЛОБОЖАНКА"

Фотографувати я почала років 12-13 тому, і я не починала одразу з етно. Тикалася, микалася, знімала ретро, потім ще щось...

Якось я знайшла гарну дівчинку, тоді ще Вконтакті, у групі, де фотографи шукали моделей. У мене була тоді одна вишиванка - моя власна, фабрики "Слобожанка" (сміється). Я одягнула дівчину у цю вишиванку та пофотографувала її у музеї в Пирогові. А потім, вже переглядаючи фото, зрозуміла: це воно. Я встала на свою стежину.

Моя родина дуже далека від етнографії. Буває, що у людей є колекції старовинних речей: прабабусині вишиванки, рушники... У нас нічого такого не було, але я захоплювалася цим - суто естетично.

Я почала шукати реквізит. Там позичала те, тут це... Здивувало, що багато людей тоді стали самі пропонувати мені допомогу, здивувала доброта і щедрість. Можливо, річ була у тому, що тоді такого ще ніхто не робив. Пізніше почали з’являтися ті, хто знімає у такому ж стилі (не кажу, що мої послідовники). Але тоді я була першою, і люди прагнули мене підтримати. Для зйомки "Гуцули"  речі зі своєї колекції давав мені відомий музикант Тарас Силенко.

Пам’ятаю свій захват, коли перші рази мені траплялися дійсно рідкісні речі або речі приголомшливо прекрасні. З часом такі відчуття притупляються. Ти до цього не те, що звикаєш... Але відходиш від форми, йдеш більше до сюжету.

Хоча зростає при цьому і складність за реквізитом. На початку у мене було чимало помилок - наприклад, під час однієї зйомки я могла використати одяг з різних регіонів.

"ВЖЕ ЗА РІК, НАВЕСНІ 2014, ТАКІ СЮЖЕТИ СТАЛИ НАШОЮ РЕАЛЬНІСТЮ"

Що завжди нелегко - це зйомки з дітьми, зйомки з тваринами, а також амурні зйомки. Останні - через те, що зазвичай знімати доводиться людей, які не те, що не є парою... А взагалі вперше одне одного бачать.

Одна з таких зйомок - "УПА. Кохання". Вона знімалася ще до Революції Гідності, навесні 2013 року. Ніщо не віщувало того, що вже за рік, навесні 2014 року, такі сюжети будуть не вигаданими, а нашою реальністю. Ми просто відтворювали картинку, яка була колись, якої тепер ніби і бути не може. Дівчина проводжає хлопця на війну, сумує...

Ми з моделями тоді багато говорили про емоційну складову сюжету. Тема їм була близька. Хлопець, який брав участь у зйомці - реконструктор УПА. У дівчини прадідусь в УПА воював.

За рік я вже була прессекретарем "Азову" (так, на Схід я їздила, але не була з тих героїчних прессекретарів, які бігають з камерою під кулями, хоча... бігала, але вже потім, а на той період, - ні). На моїх очах дівчата проводжали хлопців на війну, вмиваючись сльозами. І тоді я зрозуміла, що та зйомка для мене особисто означає дуже багато. Але коли ми знімали - було весело, дівчина й хлопець вперше одне одного бачили.

Спочатку після "УПА. Кохання" ми думали знімати продовження - типу, вона з дитиною... Але почалася Революція, почалася війна, і зрозуміла, що нічого "чорнушного" я знімати не хочу: від трагічного треба відійти. Життя принесло цього достатньо.

Але водночас взаємодія з минулим допомагає піднятися над ситуацією, зрозуміти, що те, що є зараз - було колись... І буде знову. Такі сюжети вічні.

"ДОВЕЛОСЯ ЧЕКАТИ, ЩОБ НАРОДИЛИСЯ КОЗЕНЯТА"

Мару і Лелю ми від початку задумували як диптих. У мене була ідея зняти Мару, Марену. Модель, яку я запросила на цю зйомку, довго думала чи приміряти на себе цей образ. Потім вона сказала: "Ок, давай це зробимо. Але пообіцяй мені, що потім ми зробимо антагоністичний образ, протилежність, що утверджує життя. Бо я не хочу нести лише погане, лише смерть..." Так і з’явився диптих: Мара і Леля.

Довелося довго чекати - адже нам потрібно було, щоб народилися маленькі козенята. І технічно було складно. У Києві ми закупили гуртом квітів на страшні гроші, довезли їх відрами у Полтавську область, переночували, встали серед ночі...

Крім козенят та воронів - на зйомках були і вівці, і собаки, і коти, був півень... Остання зйомка була з гусенятами. Ми дуже хотіли велику гуску, але не знайшли. Вранці поїхали на базар у селі та купили двох гусенят. Продавець не могла зрозуміти чому всі беруть десятками, а ми - двох. "Ці вже пасуться... Ці дівчата... А ці хлопчики" - розповідала вона нам. А ми відповідали: "Нам жовтих!" Гусочок я завезла потім до своєї бабусі у село.

Подолянин 

Тварини гарно виходять на фото, але за кадром з ними завжди важко. Не всі моделі можуть впоратися з тваринами, деякі лякаються.

"ВАЖЛИВИЙ ЧИННИК - НЕОСУЧАСНЕНА КРАСА"

Інколи складно шукати моделей під задуми. Точніше, це вимагає часу.

 Буковинська молода

Існують антропологічні типи, притаманні тим чи іншим регіонам України. І на них одяг відповідних регіонів дійсно краще виглядає. Той одяг, який у тій чи іншій області або навіть районі віками формувався, був не просто так. Люди обирали те, що пасує саме їм. Звичайно, можна одягнути на дівчину з Наддніпрянщини гуцульський стрій... Але це не завжди виглядатиме вдало. Доводиться обирати моделей і за антропологічною відповідністю.

 Подільська мадонна

 Наддніпрянська Грація

Ще один важливий чинник - неосучаснена краса без відвертих косметологічних втручань. А влітку велика проблема - татуювання.

"ФОТО МОГО АВТОРСТВА ВПАЯЛИ ДО СТАТТІ ПРО СЕКС-ТУРИЗМ В УКРАЇНІ"

Коли мої роботи використовуються без дозволу - це або не вирішується ніяк, або вирішується суто фінансовим закриттям цього питання. Вибачення, на жаль, я чую рідко.

Році у 2012 студії дизайну замовили рекламу житлового комплексу. Вони зробили її з моєю фотографією та розмістили у вагонах метро. У відповідь на мої претензії вони відмахнулися: "Ну що ви? Хочете, ми вам щось надрукуємо?" Це було принизливо, і я подумала, що так бути не повинно. Я знайшла адвоката і ми подали до суду. Вони дуже здивувалися, почали казати мені, що такі справи автори не виграють, що в Україні це неможливо... Але я нічого не втрачала, крім 200 гривень на судовий збір. Тому вирішила йти до кінця. Той суд я виграла, як не дивно, і апеляцію також. Фінансово ми з них нічого не стягнули, бо вони себе оголосили банкрутом, але задоволення було величезне. Я зрозуміла: це може бути, це працює! Тепер якщо я бачу, що мої фото використовують з відверто комерційною метою - звертаюся до суду.

На такі речі, як незаконне використання моїх фото у підручнику, наприклад, я закриваю очі. Пригадую себе - мене у дитинстві могла дуже вразити якась картинка... Тому є якийсь можливий благий кінцевий результат, а не лише заробляння грошей на цьому. Я можу висловити своє "фе" - але не прагну крові.

А от коли журнал "Кореспондент" впаяв фото мого авторства до статті про секс-туризм в Україні... Тоді мій виграш у суді був найбільшим - здається, $2000. Це багато для України.

Насправді захист авторського права в Україні працює, і суди виносять рішення на користь авторів. Але недосконале саме законодавство щодо авторського права. Ми не можемо, як у США, попросити мільйон доларів та стільки ж моральної компенсації. Є чітко визначені суми, у які ми маємо вкладатися.

"ХТОСЬ КУПУЄ КЛАСНУ СУМКУ, А Я ВИТРАЧАЮ ГРОШІ НА ФОТОГРАФІЮ"

Зйомки доволі витратні. Всі гроші, які я використовую - мої гроші. Вкладатися у зйомки я готова, це для мене велике задоволення. Хтось купує класну сумку, а я - витрачаю гроші на фотографію. Однак на цьому етапі мої амбіції починають перевищувати мої фінансові можливості.

Річкова мавка 

Я проводжу і приватні зйомки. Однак для України вони виходять доволі дорогі, тому що я не можу ігнорувати ані свою власну роботу, ані роботу костюмера, ані вартість одягу. Левова частина суми - це оренда одягу, речей, антураж, музей... Коли я знімаю сама для себе, не заробляючи на цьому, мені можуть піти назустріч і допомогти безкоштовно. Але коли зйомка замовна - логічно, що заробляти мають усі її учасники. На жаль, в Україні не всі можуть подужати такі витрати. Замовлень не дуже багато.

… Але я страшенно не хочу знижувати планку і ставити це на потік. Я ніколи не повторююсь. Інколи люди кажуть, що хочуть "так само" - але я пояснюю їм, що вони платять за ексклюзив. Фотографії мають бути унікальними.

 Валерія Бурлакова, Цензор. НЕТ