Сергій Плехун, офіцер військово-морського ліцею: "Між нами і росіянами в Криму завжди була неприхована ворожнеча"

Автор: Михайло Ухман

20 березня 2014 року група українських ліцеїстів та курсантів під дулами автоматів російських окупантів, що на той час відкрито заявили про анексію півострова, – заспівали Гімн України. Відео з їхнім співом облетіло весь світ і надихнуло до боротьби десятки тисяч українських військових. Свідком тих подій у Севастополі був український офіцер, командир роти Військово-морського ліцею імені віцеадмірала Володимира Безкоровайного – Сергій Володимирович Плехун, який розповів Цензор.НЕТ про ті буремні події.

На той момент, коли російська анексія півострова відбувалася повним ходом, сотні "українських" військових переходили на бік Росії, купившись на більше грошове забезпечення та можливість залишатися в Криму. Були ті, хто розумів: "Присягу двічі не дають", тому, попри  російські обіцянки "щасливо жити і багато ходити в море", переходили на материкову Україну. Сергій Плехун теж не залишився в Криму, вивіз і свою сім’ю.

Сергій Володимирович служив у ліцеї з дня його заснування у 2009 році. За цей час він випустив не один десяток ліцеїстів, які згодом стали офіцерами України і тепер захищають її від російських окупантів. Тому йому було особливо важко переживати ті сумнозвісні кримські події.

"ЧИМАЛО ДУРНІВ З РОСІЙСЬКОГО БОКУ МОГЛИ ЗАКИДАТИ НАМ: "ЧТО ТАМ У ХОХЛОВ"? ХОЧА, ЗА ВЕЛИКИМ РАХУНКОМ, - ВОНИ ТАМ ВСІ ДУРНІ"

- Ще до підписання Україною так званих "Харківських домовленостей" я з побратимами-офіцерами розумів, що російські війська з України, а саме з Криму – просто так не підуть. Ми думали, що ж робитиме влада, аби не вдарити "обличчям у болото": тобто, як догодити росіянам і остаточно не зрадити національні інтереси? Так звані "Харківські домовленості" стали відповіддю на наші запитання. Але й тоді я розумів, що росіяни не вийдуть з українського Криму, навіть після закінчення терміну оренди.

- Ви офіцер Збройних сил України, служите на своїй землі. Проте поряд розташовані російські війська, які чисельністю і озброєнням переважають українські. Не було у вас тоді відчуття, що ви не зовсім господарі в Криму?

- Цікаве запитання, але таке відчуття було з початку моєї служби у ЗСУ на території півострова, починаючи з 1995 року. На той момент мені як курсанту 1 курсу видали форму українського зразка. Гуляючи містом, ми вислуховували різні огидні речі від місцевих жителів, коли вони бачили тризуб на формі.

Були випадки, коли наші патрулі зустрічали російських матросів у Севастополі і робили їм зауваження, якщо ті мали вигляд не такий, як того вимагає статут. У нас був такий привілей, а в них ні. Тоді на поміч росіянам прибігали "бабулі" з пострадянським синдромом і кричали: "Що ж ви, дитину чіпаєте, хохли прокляті? Не довго вам лишилося тут бути в Севастополі".

Навіть серед викладачів у нашому інституті були офіцери в званні капітана 1-го рангу, які в приміщенні ходили з українською кокардою, а покидаючи навчальний заклад, надівали головний убір із радянськими знаками, бо боялися, щоб не висміяли місцеві жителі за приналежність до української армії.

- Операція по захопленню Криму росіянами готувалася не один місяць. Чи були у вас якісь підозри, що московський агресор готується до анексії, ще у 2012 році?

- Того року життя йшло своїм розміреним ходом. Навіть більше скажу, до нас тоді приїжджали представники їхнього кадетського корпусу з Кронштадта. А через рік, я очолив делегацію з України, яка відвідала це місто в рамках співпраці.

Розумієте, ми не зовсім бойова частина, в нас не було доступу до секретної інформації, тому явних ознак, що росіяни будуть окупувати Крим, в нас не було.

Між нами і росіянами в Криму завжди була неприхована ворожнеча, завжди велися змагання, щоб довести одне одному, хто тут кращий. Під час моєї служби на кораблі ми намагалися мати кращий вигляд, стріляти влучніше, морську культуру показувати кращу. Чимало дурнів з російського боку могли закидати нам: "Что там у хохлов"? Хоча, за великим рахунком, - вони там всі дурні.

Що стосується наших військових, які згодом перейшли на бік ворога, то тут теж все було рівномірно до 2013 року. Тільки після Революції Гідності зрадники почали відкриватися. Почув цікаві слова, думки, погляди…

- Наскільки кардинальні зміни почалися після подій на Майдані у 2013 році?

- Розпочну з того, що 28 листопада я, начальник ліцею і ще два вчителі перебували в місті Острог з робочим візитом. Острозький ліцей посідав два роки поспіль перше місце серед військових ліцеїв за результатами ЗНО, тому ми хотіли перейняти у них досвід. Першого грудня нам телефонують і кажуть що в Києві розпочався рух. 3 чи 4 грудня, ми вже були в Севастополі і розпочали розбиратися в цій ситуації.

Більшість жителів Криму, як і Севастополя, сприймали ці події негативно та навпаки захищали "Беркут", який бив безневинних людей, притому висловлювалися, що якби була Росія, то такого б не було. Пізніше, коли пішло загострення на Майдані, чув на зупинках: "До нас їдуть бандерівці, цілий поїзд, скоро приїдуть і всіх будуть різати."

- Що відбувалося на той час безпосередньо в ліцеї ?

- Грудень минув спокійно, ми відправили дітей на зимові канікули. В середині січня вони повернулися з зимової канікулярної відпустки. В кінці лютого почали появлятися "зелені чоловічки".

- У вас навчалися ліцеїсти з Києва, Рівного, Франківська, Луцька, Севастополя, Херсону, Одеси. Ви відчували якісь зміни, були поділи на групи?

- 55-60 відсотків ліцеїстів на той час були з Криму та Севастополя. Тому вони завжди тримали себе "особливо", на відміну від інших. Напругу між ліцеїстами я відчував. Деяких доводилося трохи притримувати для запобігання провокації.

"ЗАЛИШАЄТЕСЬ ТУТ - Я ЗРОЗУМІЮ, ЩО ЦЕ БУДЕ ОЗНАЧАТИ"

- Що могло відбутися?

- Банальні бійки, незгода, як це завжди буває в підлітків. Слово за слово, спочатку жарти, потім це переростає в серйозну суперечку, суперечка переростає у конфлікт. Найгірше могло трапитися в темний час доби, після відбою, коли в ліцеї був тільки один черговий…

Я думаю, якщо ви поспілкуєтесь із тодішніми ліцеїстами, вони вам більше розкажуть, адже бачили набагато більше, ніж офіцери.

Найбільші суперечки з приводу подій на Майдані були між ліцеїстами старшого курсу. Це були одинадцятикласники, яким лишалося до випуску три-чотири місяці. Ми, звісно, їх заспокоювали, тому що є статут ліцею, за яким вихованці зобов’язані утримуватися від звинувачень, морально-фізичних образ і тим паче рукоприкладства. За це вони знають що їх відраховують, тому нашим завданням було зберегти здоров’я, життя і дисципліну в ліцеї. Особисто я застосовував тоді метод перекрутити все на жарт, або нагримати на них. Причому крик мав закінчитися якось "піддиркою" до порушника дисципліни, аби згодом всі просто дружно посміялися.

Коли події на півострові стали набирати катастрофічних масштабів, начальник ліцею ухвалив рішення відправити ліцеїстів на тиждень на весняні канікули з надією, що обстановка нормалізується.

- А між викладачами, офіцерами, були якісь певні протиріччя?

- На початку січня нічого особливого не відбувалося. Ближче кінця лютого 2014 року один з командирів взводів, який за віком був найстаршим, кричав: "Та я ще в "совєцком" союзі служив". Проте, як не дивно, саме він згодом не пускав у стрій іншого нашого офіцера, який вирішив перейти на бік російських окупантів. Дивна така ситуація. З чотирьох командирів взводів, які були в нас, один, котрий служив при "союзі", - виїхав з Криму, а решта залишилися під агресором.

- Ви особисто розмовляли з тими, що залишилися, чому вони так вирішили?

- З нами кожним спілкувався начальник ліцею. Він сказав так: я кожного з вас до себе викликаю і пропоную три питання. Перше – виїзд на материк і служба в ЗСУ. Друге – виїзд на материк і звільнення з лав ЗСУ. Третє – залишаєтесь тут - я зрозумію, що це буде означати.

З тих, що залишилися: командир другого взводу. Батько його військовий, народився в районі Чорнобиля, закінчив Закарпатський ліцей, одружився з кримчанкою в 2011 чи 2012 році. Командир третього взводу сам кримський, дружина кримчанка, четверо дітей. І командир четвертого взводу те ж саме: місцеві, двоє дітей. Куди ми поїдемо? Кому теща, кому жінка дома скандал зробила. А цей командир першого взводу, хоч і був найстаршим, присягу не зрадив. Для тих, кримських, певно було б краще обрати другий варіант. Якщо не хочеш служити – виїдь на "материк", як нормальні люди, напиши рапорт на звільнення і повертайся додому… Тоді так можна було зробити.

- Побутові умови перемогли здоровий глузд, так?

- Так!

- А на командирів взводів і безпосередньо на вас, виходили росіяни?

- На мене – ні. На командирів взводів – навряд, але ті могли не признатися. Точно виходили на начальника ліцею, хоча він мені, мабуть, не все розказував. Найбільше запам’яталося, коли 20 березня начальнику ліцею телефонував російський адмірал Федотенков і матюком пропонував покинути півострів Крим…

Ми до останнього не знали, чого очікувати від росіян, тому намагалися діяти згідно з навчальним планом. Ще до 8 березня за ініціативи начальника ліцею ми зробили внутрішньо-ліцейний турнір по мініфутболу, аби відволіктися. Від кожного взводу була виставлена команда, проте кожен наступний день приносив неприємні сюрпризи: блокування військових частин, їхній штурм. Ми змушені були відправити ліцеїстів по домівках. Самим довелося зачинитися, ходити в цивільній одежі, одного дня навіть забарикадувалися в ліцеї. Зброю отримали в кінці лютого.

- Коли побачили вперше зелених чоловічків?

- В кінці лютого я знімав квартиру в районі Козача бухта, і там стоїть бригада російської морської піхоти. В Козачій бухті є місця, обладнані для тренування десантних кораблів: вихід корабля на берег і висадка десантів. Окупанти під виглядом навчань перегнали з Новоросійська свої десантні кораблі з технікою і, як згодом виявилося – "зеленими чоловічками". Думаю, в Росії не надто довіряли тим своїм військовослужбовцям, які давно служили в Україні. Їм сподобалося служити в Українському Криму: сприятливий клімат, закордонна надбавка до грошового забезпечення, доволі високий рівень життя, свобода слова, багато хто одружився з нашими дівчатами (як вони самі казали: "Ми тут все абхахлились"). Тому для операції по вторгненню і окупації Криму, привезли ефесбешників, спецпризначенців та "казачків" з Росії.

Згодом я став їх бачити біля Академії Військово-Морських сил, біля штабу. Коли наші офіцери штабу ВМС сиділи в облозі, ми носили туди знайомим, друзям "передачі". Там ці "зелені чоловічки" стояли на КПП по 2-3 людини. В них був типовий російський акцент.

Поряд знаходилися місцеві сепаратисти, які створювали масовку, носили прапори. Ми з начальником один раз принесли нашим хлопцям цигарки, продукти, окупанти пропустили. Наступного разу прийшли, відчуваємо, що ситуація натягнута і вони кажуть: "Нікого не пустимо, наших "тітушок" вчора в Черкасах спалили". Вперше почув слово "тітушки" від справжнього "тітушки". Там стояла карета швидкої допомоги, лікарі мали можливість заходити в заблокований штаб, саме через них ми передавали допомогу українським військовим.

Що стосується нас, то ліцей знаходився на території Академії Військово–Морських сил. Але конфігурація будівлі була така, що ми знаходилися за рогом  основного корпусу. Саме там ми мали свій невеликий плац і окремий вхід, а також флагштоки з нашими прапорами. Двадцятого березня, коли в академії спустили український прапор і підняли російський ( відповідне відео є в інтернеті), про нас вони нібито забули чи не зважали. І ще чотири дні курсанти, які не зрадили країну, ходили до нас на піднімання прапора та виконання Гімну України.

24 березня і в нас, на жаль, спустили прапор. Тодішній начальник ліцею Колежнюк Ігор Васильович, ухвалив рішення призупинити навчальний процес у зв’язку з розгулом російських військ і неможливістю проводити навчання. Тим більше, що із військовослужбовців вірними Україні залишилися тільки начальник, я, командир першого взводу, старшина роти і офіцер-психолог.

Ігор Васильович молодець, він під кінець ухвалив дуже правильне рішення, звернувся до ліцеїстів: "Я вас звільню від зради, щоб ви, як курсанти - не переходили під прапор Росії. Я сьогодні підписую наказ про ваше відрахування з військово-морського ліцею ЗСУ, а далі робіть, що хочете. Ви вже не ліцеїсти…". Точно так само звільнились цивільні працівники.

- На основі чого підписувався такий наказ? Яка підстава для звільнення ?

- За власним бажанням ліцеїстів і їхніх батьків. Працівники теж написали заяви, бо ті, хто залишався, були впевнені, що їх приймуть у російський ліцей, а тим, залишав Севастополь, було гарантовано робоче місце на новому місці дислокації.

"20 БЕРЕЗНЯ, МИ ДІЗНАЛИСЯ, ЩО СПРОТИВУ З БОКУ КЕРІВНИЦТВА АКАДЕМІЇ БІЛЬШЕ НЕ БУДЕ".

- Скільки на той момент було ліцеїстів?

- Сорок шість - 11 клас і сорок вісім - 10 клас.

- На той момент, коли події підходили до 24 березня, батьки ліцеїстів з материкової частини України пробували вам телефонувати, щоб дізнатися що буде далі?

- Звичайно, телефонували мені і начальнику. Багато телефонували, ми їм говорили, що всі, хто виїде в мирну частину України, на перший час будуть влаштовані у військові ліцеї своїх регіонів.

- Тепер розкажіть, будь ласка, про події 20 березня, коли українські хлопці заспівали Гімн України, незважаючи на дула російських автоматів.

- Тодішнє відео підірвало інтернет. Академія жила своїм життям, а ліцей своїм, проте, ми не могли бути не в курсі подій, адже певна частина наших вікон виходила на їхній плац…

20 березня ми дізналися, що спротиву з боку керівництва академії більше не буде. Спустять прапор України і піднімуть прапор Росії. До нас почали приходити наші випускники - курсанти, ті котрі потім виїхали на територію України і сказали: "Зараз там будуть спускати наш прапор, ми не хочемо стояти в строю, ганьбитися, краще тут у вас побудемо".

Я чесно скажу, що у той день не бачив цих хлопців, які співали Гімн. Але згодом, глянувши відео, побачив на ньому наших колишніх ліцеїстів, які уже стали курсантами.

Як тільки українські хлопці почали виконувати Гімн України, один начальник факультету, який прогинався перед москалями, дав знак їхньому оркестру, щоб їхня гра заглушила українських курсантів, щоб не розчаровувати "високих" російських командирів. Навіть той курсант, який спускає український прапор – це на відео можна бачити, м’яко кажучи, не дуже щасливий. Щоб ви розуміли, багато тих, хто залишався в Криму під окупантом, робили це не по своїй волі.

- Академія як український виш уже не функціонувала. Ліцей розумів, що теж "доживає" останні дні в Криму?

- 21, 22, 23, 24 березня до нас ще приходили на піднімання прапора. Проте саме 22 березня начальник ліцею повідомив мені, що сьогодні батьківські збори, і на них будуть присутні російські офіцери. В одній з великих аудиторій, ми її "попросили" в академії, зібралися батьки, вчителі, було кілька ліцеїстів. Ігор Васильович говорив українською мовою, батьки мовчали. Він розказував свої бачення завершення навчального року і подальших подій. Начальник ліцею на той час вже розумів, що, швидше за все, треба буде виїжджати. Завдання було для ліцеїстів одним довчитися, а іншим спокійно виїхати, щоб з ними нічого не трапилося і далі продовжити навчання.

Потім зайшов російський адмірал, деякі батьки піднялися і почали аплодувати. Бридко звісно! Ігор Васильович продовжив розмову і хтось з батьків вигукує: "По-рускі"! Він ще пару слів сказав українською і перейшов на російську, бо батьки почали шуміти і заважати. Це ті батьки, які ще рік тому розхвалювали ліцей і начальника, вкладали все у своїх чад, щоб ті вступили до українського навчального закладу. Потім взяв слово адмірал і почав розказувати, як буде все "добре".

Хтось вигукнув: "Коли покращиться харчування нарешті? Російський адмірал відповідає: "Все буде через два дні". Зал кричить: "Ура"! Потім стали питання ставити наші вчителі. "Я не збираюся отримувати російський паспорт і не збираюся тут залишатися. Мені дадуть довчити моїх ліцеїстів, яких я вчила два роки?" - говорить вчителька фізики. "Так, звісно дадуть" - відповідав росіянин. "Як я можу їх нормально вчити, коли ви захоплюєте частину"? - наступне запитання. "Ні, все нормально буде, заспокойтесь, ви будете вільно трудитись" - брехлива відповідь росіянина.

Після цього у нашого начальника ліцею розпочалась словесна перепалка з російським адміралом. Ігор Васильович демонстративно покинув зал, я, дружина начальника ліцею, командир першого взводу, старшина роти, теж підтримали його.

В той момент Ігор Васильович каже командиру взводу: "Бойовий прапор знімаєш і ховаєш у себе". Командир взводу у нас такий величенький був, підкачаний, живіт затягав, на нього можна було покластися.

Для інформації: Держаний Прапор І Прапор ВМС щоранку піднімаються на флагштоках перед будівлею ліцею. А Бойовий Прапор зберігається у кабінеті начальника. У разі захоплення ліцею, вороги першим ділом захочуть захопити прапор, тому його потрібно було заховати.

Ми стоїмо на вулиці, як прибігає начальник факультету академії, котрий зрадник, і говорить: "Ігоре Васильовичу, зайдіть, там адмірал просить". "Чому мені треба іти, я не буду свої принципи порушувати" - відповів начальник ліцею. На що той слизько відповів: "Ой, іноді можна і поступитися принципам".

Ми повернулися в аудиторію, бо там все ж залишились наші підлеглі, послухали солодкі та брехливі обіцянки росіянина і зрозуміли, що всьому кінець. 24 березня 2014 року прапор Військово -Морських сил України на території ліцею в Севастополі піднімався востаннє.

- Ви були присутні там?

- В цей день після обіду Ігор Васильович сказав мені, що я буду старшим прапороносної групи, яка складалась з трьох ліцеїстів, серед яких був син адмірала Березовського, командувача ВМС України, який перейшов на бік росіян. Треба було довести наказ про відрахування ліцеїстів і провести ритуал прощання з Бойовим прапором. Після прощання ми – всі, хто не хотів бачити, як спускаються наші прапори з флагштоків, пішли зі строю.

- На той момент ви знали, що молодший Березовський залишається в Криму?

- Після того, як ми забрали прапор, він підійшов до мене і сказав: "Може, ще побачимося". Про Березовських розповідали різне, мовляв погрожували сім’єю і грошима купляли. Ніхто не знає, як то було насправді. Проте, ми знали, що молодший Березовський залишається…

"НА ВИЇЗДІ З КРИМУ НАС ЧЕКАЛА ГАНЕБНА ПРОЦЕДУРА"

- Яка ж доля бойового прапора ліцею?

- Він тут, в Одесі, ми вивезли його. В тих частинах, де командири вчинили, як належать, там з ними виїхало все, що треба: прапор, печатка, таємні документи і честь.

Ми покидали Крим - 4 квітня 2014 року, а до того, ще був ряд подій про які варто розповісти.

24 березня у нас в ліцеї спустили прапор, на морському тральщику "Черкаси" - 25-го здається, тобто, ми були крайні з військових частин України, які зробили це. 1 квітня - це дата створення Академії, і росіяни хотіли, щоб до того числа нас не було на півострові. Начальник академії - Петро Дмитрович Гончаренко сказав: "Фіг вам, ми тут будемо 1 квітня і нікуди не поїдемо". Таким чином, вдалося зіпсувати росіянам трохи свято, бо вони ж знову стали називатися "училищем".

А всі, хто мав покинути територію тимчасово окупованого півострова, домовилися, що 4 квітня їдемо однією колоною: Академія Військово-Морських сил і ліцей.

- Окупанти випустили вас безперешкодно?

- На виїзді з Криму нас чекала ганебна процедура. Так звані "козачки" сказали всім виходити з машин для обшуку. Нас було дуже багато, курсанти ще повиставляли скрізь з вікон автобусів прапори ВМС України, а це дуже злило російських прихвостнів. От вони і всіх з машин заставили вийти. Я їхав зі старшиною Івановичем, а начальник ліцею, який разом з дружиною їхав у машині, сказав їй, щоб вона бойовий прапор навколо себе обмотала. Він боявся, щоб його не забрали як трофей. Лариса Антонівна мужньо обернулася ним і переїхала адміністративний кордон. Після того я більше не був в Криму.

- З того моменту минуло багато років. Хтось із тих, які залишилися на території півострова по своїй волі чи навпаки, виходили на зав’язок з вами?

- Тільки ті, що виїхали, в Києві - запрошували на випускний. З Криму ніхто не телефонував. Там у мене кум зрадник залишився. На 9 травня 2014 року він подзвонив, а його дружина моїй дружині дзвонила. Моя так їй відповіла, що вона більше не дзвонить.

- Виходить, що це ваша особиста трагедія?

- Так. Мою доньку хрестили кум з Донецька і кума з Севастополя. Кум із сім’єю залишився служити Росії, а кума зі своїми виїхала і зараз тут служить в Одесі. Оптимістом мене назвати важко, але дуже хочеться повернутися в Крим, щоб подивитися в очі тим, хто зрадив. А поки що виховуємо майбутнє покоління українських офіцерів.

Михайло Ухман, Цензор. НЕТ