Бойовий медик Валентина Пушич: "Можливо, не воїни повертаються із травмами, а наше суспільство не готове зустрічати морально здорових людей?"

Автор: Михайло Ухман

Вона працювала у престижній міжнародній фірмі, заробляла чималі гроші, проте вирішила вступити до лав Збройних сил. Щоб війна не прийшла в Київ, і щоб її дочка не побачила тих жахіть, що довелося пережити дітям фронтових міст. Читайте на Цензор.НЕТ інтерв’ю з легендарним бойовим медиком 72-ї бригади ЗСУ – Валентиною Пушич.

Валентину знають на фронті всі: волонтери, побратими з інших бригад, журналісти. Вона зуміла вижити, не раз потрапляючи під російські обстріли, до того ж, рятуючи життя наших воїнів.

ПІСЛЯ ВІДВІДИН НАШИХ БІЙЦІВ, ЯКІ ПОВЕРНУЛИСЯ З ПОЛОНУ, Я ВИРІШИЛА

- Ви вже на війні офіційно шість років. За цей час вона повністю заволоділа вами. Є якесь уявлення, як повертатися у мирне життя?

- Чесно кажучи, з кожним днем все важче уявляю такий момент. Адже, підписуючи контракт в кінці 2015 року, мала трішки інше уявлення про суть цієї війни. Я не могла собі уявити, що частина людей буде стільки років воювати, а інша частина населення – байдуже спостерігатиме за всім цим…

- Ким працювали до війни?

- В міжнародній транспортній фірмі, яка займалася пасажирськими і вантажними перевезеннями по території України та за її межами. Скажу по правді, до війни мене життя цілком влаштовувало. Хоча на Майдані під час Революції Гідності була, допомагала людям одягом, гарячим чаєм. Проте події в Криму, згодом бої українських військ з російськими найманцями у Луганській області, змусили мене задуматися. Я не вірила, що таке відбувається в нашій країні. Після відвідин наших бійців у Житомирському воєнному госпіталі, які повернулися з полону російських окупантів, я вирішила долучитися до захисту нашої країни.

За основною освітою – я викладач психології, тому вирішила, що зможу реалізуватися на фронті як психолог. Після того, як послухала розповіді людей, які були в полоні, захотілося бути ближче до них, зробите все можливе, щоб максимально допомогти нашим воїнам. Після підготовки в навчальному центрі "Десна" мене як бойового медика направили в 72 бригаду Збройних сил України, яка на той час зазнала важких втрат під Волновахою.

- Ви успішна жінка з хорошою роботою - і тут виникає бажання їхати на війну. Як поставилися до цього ваші знайомі, рідні?

- Рідні спочатку цього вчинку не зрозуміли, адже в мене була неповнолітня дитина. Як можна покинути роботу такого рівня, де грошове забезпечення в 10 разів більше, ніж в ЗСУ. ЇЇ власник був іноземцем, але повністю підтримував боротьбу нашого народу з російськими окупантами. Сам телефонував, запитував що потрібно. Коли в 2014 році була мобілізація і з підприємств брали якусь техніку на потреби ЗСУ, він добровільно віддав шість вантажівок. Людина розуміла, що Росія напала на Україну, тому ворогу потрібно протистояти. Ідучи на фронт, я хотіла забрати трудову книжку з підприємства і повністю розрахуватися з роботи. Проте власник наполіг, щоб за мною залишилося робоче місце і я могла в будь-який момент повернутися.

- А що дочка? Як вдалося пережити розлуку з нею?

- Серце краялось і крається до цього часу, адже я розумію, що крім мами, в неї нікого немає, розумію що маю бути поруч. Знаю, що вона сумує, але на той момент, коли я йшла на фронт, тривали активні бойові дії. І менше за все мені хотілося, щоб моя дитина колись це побачила…

Крайнє моє відрядження у фірмі, де раніше працювала, - було саме в Луганськ. Наше представництво в цьому місті налічувало близько 10 років з дня відкриття і там працювало здебільшого місцеве населення. Ми завжди приїжджали в Луганськ і ніколи в нас не було проблем. Навесні 2014 ми зайшли в офіс, з нами ніхто не вітається. Неподалік чую, як говорять: "О, бандерівці приїхали"! "Тобто бандерівці? А що трапилося? Ми ж були у вас три тижні тому, все було добре – запитуємо їх. Ці люди почали розповідати щось про державні справи, революцію, мовляв, що ми "ущімляємо рускій язик", хоча до того всі вільно розмовляли будь-якою мовою. Нас прогнали, сказали, що більше нічого тут робити.

За кілька тижнів, як ми були в них, – ці люди повністю змінили своє бачення під тиском російської пропаганди. Вони відмовилися від стабільного, хорошого життя, боячись бандерівців, які нібито "будуть знищувати їх в Луганську".

Проїжджаючи в той день повз Луганську ОДА, ми бачили, що вона вся обкладена мішками, і там сиділо кілька алкоголіків із зброєю. Місцеві люди ходили подивитися і посміятися з них. Ніхто навіть гадки не мав, що все так обернеться… На виїзді з Луганська теж був блокпост і там стояли особи в нетверезому стані зі зброєю в руках.

- Представництво фірми більше не працювало в Луганську?

- Ні. Зате один з тамтешніх працівників дуже активно допомагав їхньому "ополченію", а потім він виїхав з Луганська і, судячи з фото в соціальних мережах, живе в Одесі.

- Коли людина потрапляє в зону бойових дій, - її перші сподівання розвіюються, як сон. З чим вам довелося зіштовхнутися?

- Після проходження навчального центру я попала у Волноваху, звідти нас відрядили для участі в міжнародних навчаннях до Яворівського полігону, потроху звикала до служби, проте що таке війна, відчула восени 2016 року, коли наш підрозділ вийшов в Авдіївку на "промзону".

Нас "крила" російська артилерія, згодом мені довелося здійснити евакуацію нашого першого пораненого бійця. Ми виїжджаємо вночі, стріляють з обох боків, відстань маленька, ти не розумієш, що відбувається взагалі. Далі дізнаєшся, що "трьохсотому" - 19 років. Він підписав контракт у вісімнадцятирічному віці, тому що у 2014 році в нього загинув старший брат. Цей хлопець вирішив помститися російським найманцям.

У МОЄМУ УЯВЛЕНІ АРМІЯ ПОВИННА БУЛА МАТИ ВЗАГАЛІ ТРІШКИ ІНШИЙ ВИГЛЯД

Я поіменно пам’ятаю кожного "двохсотого" і "трьохсотого"…

Розумієте, я надто особисто сприйняла цю війну, нашу армію і все, що відбувається навколо мене. Я не була готова до такого розвитку подій. В моєму уявлені армія повинна була мати взагалі трішки інший вигляд.

- Який саме?

- Я думала, що це та сфера, в якій найбільший порядок. В мене покійний батько був офіцером, і для нього офіцерська гідність – понад усе. Він ніколи не дозволяв собі вийти за межі квартири в спортивних штанях. Якщо людина дала слово, для нього - це слово честі, він не має його порушити. Він жодної справи не починав, щоб не завершити її до кінця. Але перший крах моїх ілюзій відбувся, коли я попала в "Десну".

- Що саме змусило вас розчаруватися в "Десні" на той момент?

- Напевно, не була готова до такого чисто військово-совкового ставлення. На фірмі у нас було так, якщо людина скаже слово "чорт" - це уже вважалося матюком. У нас приймалися на роботу люди, які володіють двома іноземними мовами і більше. Якщо приходила на роботу жінка в спідниці, довжина якої, вища від коліна більше, ніж два пальці – це уже вважалося вульгарщиною.

В "Десні", ти приходиш, відчиняєш двері і кажеш: "Доброго дня, я прийшла", а тут тебе відразу привітали триповерховим матом.

Це був початок 2016 року. В медичну роту навчального центру прийшло багато жіночок. Я нікого не хочу образити, всі люди різні. Але в той момент, я зрозуміла, що не всі до кінця усвідомлюють, що вони тут роблять. І це мене страшенно лякало. Була зруйнована моя ілюзія про свідомих громадян нашої країни.

Проте, усвідомлення того, що не все втрачено, прийшло після того, як я потрапила в 2016 році в 1 батальйон 72 бригади ЗСУ. Я вдячна Богу, що дав мені можливість стояти в одному строю з найкращими людьми. Вдячна, що мала за честь служити разом з Андрієм Кизилом, Василем Тарасюком, Андрієм Верхоглядом, Романом Дармограєм, Романом Волосом, багатьма іншими достойними воїнами нашої країни. За ними майбутнє нашої країни. І маю надію на те, що вони справляться.

- Про вас не говорили, що ви прийшли в армію в "пошуках чоловіка"?

- Перебуваючи згодом на Яворівському полігоні, під час бойового залагодження, ми всі проживали в одному наметовому містечку. Жінок в батальйоні було небагато, але так, спочатку розмови про нас ходили. Завоювати повагу, і довести, що жінка може бути повноцінним військовослужбовцем - було дуже непросто. Бувало, що компанія збирається випити, кличуть мене. Кажу їм, що не вживаю алкоголю. "В сенсі не п’єш, навіть вино ? – знову запитують. "Найпринизливіше для жінки" - відповідаю їм – "це коли від неї тхне перегаром. Я можу вам скласти компанію, посидіти поряд, але пити не буду". "Значить, ти "стучиш", - відповідали мені. Таких тупих ситуацій було безліч.

Я взагалі не матюкалася, поки не попала в ЗСУ, для мене це також була дикість. Проте, перебуваючи в армії, я зрозуміла, що іноді, для певної категорії осіб лише "матом" можна донести потрібну інформацію. Ти можеш годинами щось говорити літературною мовою, але на тебе навіть не зреагують. А застосувавши "чарівне" слівце - результат миттєвий.

На початку служби я намагалася розмовляти з бійцями літературною мовою, але деякі жалілися комбату, що я "тупая" і не понімаю їх".

Приклад. Прибігає боєць до мене з порізаним пальцем, виявилося, що точив ніж і сталася халепа. Запитую його про причину порізу. Він відповідає набором слів, де переважно матюки із всього, що я зрозуміла тільки таке: "Я, ото, тою хернею, собі… ". Сиджу, спокійно перев'язую пальця йому і кажу: "Можеш, будь-ласка нормальною мовою пояснити, що в тебе сталося? Яка херня?" Солдат дістає з берців ножа і каже: "Шо, нєпанятна яка херня?" Що ти ним робив?- запитую в цього дивака. У відповідь знову набір "чарівних" слів. Я засміялась і попросила все те ж саме проговорити, але без мату. Він вириває у мене руку і біжить розказувати комбату, що: "Панабіралі баб в армію!!! Тупиє ж!!! Дєсять раз обьяснил - а она нє панімаєт!!!"

Згодом мене викликає комбат – Олександр Вдовиченко (Словян) і каже: "Валю, я тебе прошу, не намагайся. Хай говорять, як можуть, головне, щоб ти їх розуміла". А мені хотілося все змінити на краще.

- Після такого випадку, ви продовжували боротися за "культуру" в рядах бійців?

- Намагалася, звичайно. Але потім зрозуміла, що не треба нікого ні в чому переконувати. Головне не те, як людина висловлюється, а те - які вчинки вона робить. Просто треба бути прикладом і з часом люди починають потихеньку розуміти, що може бути по-іншому. Хоча, на жаль, не всі.

Ставлення особового складу до мене змінилося, коли наш батальйон вийшов для виконання бойових завдань поблизу населеного пункту Авдіївка у 2016 році. Якщо до цього жінок нашого медичного пункту взагалі ніхто всерйоз не сприймав і вважали нас непотрібним баластом, то після перших боїв, перших втрат - ми довели свою значимість. Ми їхали і йшли туди, куди потрібно, ніхто з нас ніколи не скиглив, жодного разу "задню" ніхто не включив. Ми навчили бійців нам довіряти і бути в нас впевненими. Так, нам було страшно, нам було нестерпно боляче переживати втрати побратимів, але ми розуміли, що не маємо права показувати свої емоції, ми не мали права бути слабкими. Така позиція змушувала солдатів поважати нас і не ображати, як мінімум. Навпаки, серед бійців з'явилися захисники, які могли би вбити будь-кого, хто намагався нас образити.

Проте майже ніхто не знає, що відбувалося після бойових виїздів. Я ховалася подалі від всіх і ревла до тих пір, поки мене не відпускало нервове напруження, яке охоплювало мій організм, як тільки я приїжджала забирати пораненого чи вбитого українського воїна. Це інший бік медалі такого сталевого життя на фронті.

ПЕРЕЛОМ У СВІДОМОСТІ ТРАПИВСЯ ТОДІ, КОЛИ В НАС РОЗПОЧАЛОСЯ ЗАГОСТРЕННЯ 29 СІЧНЯ 2017 РОКУ

- Багато чоловіків чи жінок, які пройшли важкі бойові, дії неохоче говорять про своїх вбитих чи поранених побратимів? Як вийти з цієї "психологічної ями"?

- За час бойового залагодження, ми всі дуже здружилися. Коли розпочалися активні бойові дії - я почала втрачати тих людей, з якими провела багато днів і ночей разом, справжніх друзів. Це дуже боляче, і ці люди назавжди залишаються в твоєму серці…

Перший "мій загиблий" побратим був на позиції "Чечня". Якщо не помиляюся, прізвище Захаревич. Молодий хлопець, спортсмен, дістав смертельне поранення в голову. Дуже довго ми не могли його забрати, тому що тривав обстріл. Коли ж його вдалося вивезти, розпочалися неприємні процедури з огляду тіла. Довелося чекати прокуратуру та інші "інстанції", які мали забрати побратима.

Після першого "двохсотого" мені було важко, я боялася "бездиханих" тіл, покійників. Перелом у свідомості трапився тоді, коли в нас розпочалося загострення 29 січня 2017 року. Ми забирали вбитого українського офіцера – Андрія Кизила (Орел) – це була людина, яку я дуже поважала. Молодий хлопчина, до якого прислухалися пенсіонери і молоді хлопці. Я від нього була старша на 15 років, але чесно – заздрила йому. Як можна в 24 роки бути настільки мудрою людиною? Це для мене був приклад.

- 29 січня розпочалася надзвичайно потужна бойова операція українських військ. Ворог задіяв проти нас танки, артилерію. Було на той момент розуміння, що там відбуваються речі у державному масштабі?

- У нас на "промці" постійно відбувалося щось серйозне. Спочатку відбивали дві вулиці "старої" Авдіївки, потім бої за саму промислову зону Авдіївки, Ясинуватську. Про саму операцію нас ніхто не повідомляв. Ми - медики, наша робота – знати точки евакуації і вчасно реагувати на виклики.

Все розпочалося близько 4-ої години ранку. Близько 7-ої прийшли повідомлення, що в нас є перші втрати. Потім нам сказали, що на БМП погрузили сімох бійців. "Двохсоті" - були знизу, "трьохсоті" - зверху. Андрій був серед них, і я впізнала його тільки по документах. А тепер уявіть собі картину. Перед тобою людина, яку ти поважаєш більше всіх, але вона вбита російськими окупантами. Таке можливо забути чи пробачити? Минає час, ти стоїш в кімнаті одна, чекаєш "сіміків", які мають забрати тіла вбитих і розумієш, що сльози просто закінчилися, як і будь-які емоції. Для тебе – це просто робота.

- Проте, ви все рівно малюєте картину з побаченого, яка залишається з вами?!

- Включається захисна реакція організму, і ти виїжджаєш по вбитих без емоцій. Спочатку це лякало, але згодом зрозуміла - так треба. Пригадую, був у нас боєць на позиціях, років п’ятдесят. Воїн з нього ніякий, проте їсти приготувати, побратимам допомогти – це завжди. Я приїжджаю до нього на позиції, він вже чекає. У нього там стоїть буржуйка, плитка зроблена з чотирьох цеглин, вогонь горить… Цей солдат гріє чашку води, яка вся в глині, і робить тобі каву. Там повно сміття в тій каві плаває, в перемішку з глиною, але він це робить від душі, щиро ділиться тим, що має.

Солдат з кишені дістає цукерку, яку привезли волонтери ще місяць тому. Цукерка вся в тютюні, але він дає її з великою радістю, що до нього приїхали і не забувають.

Ми попили кави, виїхали з позицій, наостанок заглянула в очі цьому бійцю… Вони були такі великі, щирі, чистий по-дитячому погляд. Цей погляд постійно був в мене перед очами. Чим далі ми віддалялися, тим більше мене тягнуло назад, хотілося терміново повернутись, аж дихання перехоплювало від тривоги…

І тут виклик: "Повертайтесь, маємо вбитого". Приїжджаємо на позиції і бачу ті самі очі… того бійця, який кілька хвилин тому давав мені цукерку. Виявляється, його російський снайпер вбив. Мені хотілось просто вити на всі груди, але не маєш права. Організм включив захисну реакцію, яка не дозволяє мені збожеволіти…

- Коли розпочалися масштабні бої під Авдіївкою, що найбільше вразило?

- Люди. З першим заворушеннями вони проявили себе по-різному. Дехто з медиків покинув епіцентр боїв, придумуючи для себе різні "відмазки".

В нашому батальйоні залишилася я, один прикомандирований водій з Черкаського РВК - Саша Гудзенко і Віка Прищепина – фельдшер, яка на той момент мала 19 років. В принципі ми тільки втрьох залишилися на весь батальйон. І прикомандирований до нас водій десантник - Юрій Іванович Зубар. Перші п’ять днів цього пекла, ми витримали завдяки йому. Коли він повертався у свою частину, то подарував мені свій шеврон і тільняшку, "прийняв мене в десантники".

Коли нас кинули на "промку", майже нічого не пояснили. Мовляв, сидіть собі, якщо розпочнеться евакуація, вам скажуть куди їхати. Перший виїзд, ніч, куди їхати? В мене був штатний водій в неадекватному стані, а коли сідає за кермо, я просто розумію, що він безпомічний. Обстріл, він зупиняється і починає… сипати матюками, йому весело, їхати чи не їхати. Перехресний вогонь, чуємо по рації, що в нас тяжкий "трьохсотий". Потім заїжджаємо у вуличку, забираємо пораненого на цих дачах і тут виявляється, що в автомобілі немає задньої передачі. Хлопці, що на позиціях, виходять і практично на руках виносять машину "таблетку". Я сиджу шокована, адже надворі - третій рік війни.

- Наскільки важко було їхати по поранених під обстрілами, знаючи, що вдома чекає рідна дитина? Як себе змусити іти на смерть?

- Над цим я особисто не задумувалась. В голові було тільки одне - як максимально якісно виконати свою роботу. В мене якось з першого дня підсвідомо включився режим "блондинки". Я зрозуміла, що без гумору буде біда… Забираю бійця "трьохсотого", розумію, як йому погано, і зразу намагаюся зав’язати будь-яку розмову, лиш би посміятися. Якусь дурню говорити, наприклад: "Видужаєш, за тебе заміж вийду сто відсотків". Поки ми проїжджали ось ці кілька кілометрів до стабілізаційного пункту, дехто просто забував про поранення, такий регіт стояв в машині. Мені завжди хотілося з них витягнути якусь посмішку, навіть, якщо приходило розуміння, що він буде інвалідом.

Поряд перебував водій, я розповідала вам про нього, прикомандирований з Черкаського РВК. Танкіст колишній, людина небаченої мужності. Я коли вперше його побачила, сказала: "Навіщо він нам потрібний"? Ну не сприймаю я людей, які так безсовісно матюкаються. Комбат сказав, що інших нема, тому довелося з ним працювати. Перед тим я підійшла до нього і сказала: " Я тобі обіцяю, в мене три вищі освіти, через тиждень - ти будеш говорити нормально". В результаті, через тиждень - я розпочала матюкатися ще більше, аніж він.

- Дуже важко адаптуватися після сильних бойових дій до розміреної війни, яка є на даний момент. І ще важче до життя в мирній частині країни. Як підібрати ключі до адаптації і не стати ізгоєм в суспільстві?

- На початку весни 2017 року, я почала усвідомлювати, що залишилась жива. До мене приїжджали волонтери, ми спілкувалися і в цих розмовах у мене виринали думки: "Як ми там вижили, як виїхали звідти"? Ці спогади і пророблена робота – це великий тягар для мене і одночасно цінний багаж. На даний момент, я займаю посаду заступника командира медичної роти з морального і психологічного забезпечення. Часто, я намагаюся поділитися досвідом з молодими медиками нашої роти, тому розповідаю про певні події тих років. Вони сидять, на мене дивляться і не вірять, вважаючи все це казкою. Маю багато фото з пораненими, де вони без кінцівок чи інші частини тіла пробиті, показую медикам і одночасно навчаю: "Ось дивіться, що б ви робили в такій ситуації, продумуйте наперед про алгоритм дій…".

Дехто з них тямущий, охоче вчиться, ставить питання, вникає, інші – байдуже ставляться до своєї роботи, хоча ця байдужість може коштувати їм життя і нашим воїнам на передовій. Моя основна причина продовження контракту – це бажання передати свій бойовий досвід лікарям, які не бачили реальної війни. Ні, не вчити їх лікувати. А, маючи певний багаж знань і практики, застрахувати їх від можливих помилок.

Коли я їхала на фронт, в мене було інше бачення подій, тепер зовсім діаметрально протилежне.

Навіть у 2016 році, якщо люди підписували контракт, вони розуміли, що ідуть на війну. Вони усвідомлювали що відбувається, на даний момент мотивація змінюється. І це мене "рве" найбільше.

Наводжу приклад. У 2014 році, коли розпочинається мобілізація, один чоловік купує довідку, що в нього "енурез". В 2020 році, він приходить і каже: "Допоможіть мені підписати контракт, візьміть мене". "Так у вас же "енурез"? – кажуть йому. Цинічна відповідь: "Так я цю довідку купував, щоб не мобілізували". Як таке можна пробачити?

Приїжджаю в Київ і вже геть не можу знайти спільну мову з тими людьми, яких раніше поважала. На старій роботі в мене було дев’яносто відсотків чоловічого колективу і там були чоловіки, які років на сорок за мене старші. Я їх завжди вважала мудрими, авторитетними. Після першої відпустки ми зустрілися просто в кафе. Починаєш розказувати їм, що в нас коробка передач у фронтовому автомобілі зламалася. А він відповідає: " Я б допоміг, але завтра дочка в Єгипет буде летіти, треба їй щось з собою купити, а ще пару сотень доларів дати з собою…". Хоча зарплата в нього у десять разів більша, ніж у бійців ЗСУ. Як тут можна розуміти таких людей?

"Донбас" годував всю Україну" - часто чую таку хворобливу тезу. Хто ж тепер годує Україну, коли Донецька і Луганська області ледь виживають?

- Ваше близьке коло, знаючи чим ви займалися, все рівно "холодне" до війни в Україні. Чи варто їх взагалі звинувачувати в цьому?

- Це проблема в суспільстві, я про це говорила. Коли я була на курсах підвищення кваліфікації, то посперечалася з одним офіцером, який написав роботу з психологічної допомоги. Він говорив, мовляв, військові повертаються неадекватні і хворі з війни. Я запитую його: " Ви впевнені, що хворими саме повертаються військовослужбовці? Ви ніколи не задумувалися над тим, що людина, яка щодня дивилася в очі смерті, вміє чітко розрізняти чорне і біле. На війні ти знаєш, що людина може бути нормальна або педераст. Як правило, другі відразу розсіювалися і середньої категорії на фронті немає. Чого не скажеш про мирне життя. Тоді, можливо, наше суспільство не готове зустрічати морально здорових людей?"

Ви спитали, чи готова я повернутися в цивільне життя? Не знаю, як себе там поводити. Я людина пряма - не вмію не відповісти на те, про що думаю, не вмію змовчати. Як повернутися туди і просто існувати, не знаю…

Можна повернутися на фірму, де раніше працювала, але там все "заточено" під гроші, в мене зявилися інші цінності. Люди, які мають по кілька "фронтових днів народження", тепер зовсім думають по-іншому.

- Ви не мовчите, коли бачите неправду. Як в такому разі, у вас складаються відносини з жителями Донецької чи Луганської областей, які повністю "зазомбовані" російською пропагандою?

- Я завжди з ними "дискутую". Вони кажуть, що ми – бандерівці і намагаються таким чином образити мене, хоча насправді для мене - це комплімент. "Хто був такий Степан Бандера? – запитую у жителів Донецької області. "От, він там був фашист, каратель" - чую у відповідь. "Ви впевнені? – відповідаю їм. - За що тоді Степан Бандера сидів в німецькій тюрмі, якщо він був "фашистом"?" Починають вникати…

У час інтернету можна уже зайти в пошукову систему і просто почитати, там вся правда зверху. Невже важко розкинути "мізками", якщо вони, звичайно, є і почитати звідки танки в "так званого ополченія", артилерія? Зрештою, за що ви воюєте? Ви бачили, хоча б одного бійця ЗСУ, який із зброєю в руках переступив кордон з Росією, зайняв хоч метр чужої землі? Тоді чому російські солдати у нас?

"Донбас" годував всю Україну", - часто чую таку хворобливу тезу. Хто ж тепер годує Україну, коли Донецька і Луганська області ледь виживають? Десь там, на заході України, двори поприбирані, навіть, якщо вони бідно живуть. Тут, на сході, в який двір не зайди, нечасто побачиш таке подвір’я, щоб там взагалі хто-небуть прибирав.

Про мову – це взагалі окреме питання. Приходимо моментами в магазин чи просто підстригтися і чуємо: " Ті воєнні, на своїй мові…"! Стоп, в якій ми державі живемо? Чому тоді мова має бути інша? Коли ти їдеш в Італію відпочивати чи жити туди, ти вчиш італійську мову, щоб жити по закону і з комфортом. Проживши все свідоме життя в Україні, тобі важко вивчити пару слів українською мовою? Чому до нас приїжджають представники інших держав і з повагою ставляться до нашої країни і вони вивчають нашу мову? Я все своє життя проговорила російською, але після боїв за Авдіївку принципово розмовляю державною.

Нам потрібна щира державницька політика з приводу всіх вище згаданих питань. Героїзація українських воїнів у суспільстві, захист і популяризація української мови, тоді можна буде говорити про Перемогу і благополучне життя.

Взагалі, я вдячна долі, що вона свого часу привела мене в Збройні сили. Це такий життєвий урок і такий досвід, які радикально змінили мою свідомість.

Михайло Ухман, Цензор. НЕТ