Ірина Цвіла, позивний Лінза: "Для всіх, хто пройшов війну, це загальна біда - повернутися у "цивілізоване" життя. Бо де воно цивілізованіше - ще питання"

Автор: Валерія Бурлакова

Ветеранка батальйону "Січ" (згодом - полк спецпризначення "Київ"), яка після повернення з війни почала виготовляти прикраси з живих квітів, - про трояндові сади, про Слов’янськ, про п’ять годин обстрілів, які стали іспитом, про Піски, про втрати на фронті та про вербу, яка відновлюється, як би її не понівечили.

"ПАМ’ЯТАЮ ТІЛЬКИ ЙОГО АРАФАТКУ І ЗАЛИТЕ КРОВ’Ю ОБЛИЧЧЯ"

Моє захоплення - це троянди, і до війни моє хобі працювало на мене. Я створювала трояндові сади для людей, втілювала у життя їхні задуми, підбираючи найоптимальніші варіанти. Враховувала те, чи будуть вони власноруч вирощувати квіти або ж у них є садівник, скільки часу зможуть приділяти саду, допомагала підібрати саме ті комбінації, які давали максимально красивий і ефективний результат. Це було моїм життям. На той момент я нарешті досягла стану, коли те, що я робила, мені подобалося і водночас приносило мені певне матеріальне забезпечення.

Ірина Цвіла. Тут і далі - фото з Facebook героїні

Також я мріяла зробити перший україномовний трояндовий сайт, на якому була б зібрана абсолютно вся інформація про троянди: як вони ростуть, як поводять себе усі сорти, які у мене були - а сортів налічувалося близько 500, я колекціонувала троянди... Цей проєкт я втілювала у життя власним коштом. Подруга допомагала мені створювати сайт і я наповнювала його з власного досвіду, сама робила фотографії. Я не хотіла, щоб ми і далі ходили до москалів по інформацію. Також я збирала інформацію про те, як оспівували троянди наші українські письменники і поети, і не тільки вони. Збирала легенди і міфи про ці квіти.

А потім стався Майдан, який почався для мене з перших його годин. Відтоді щодня я була там.

Ніколи не забуду момент загибелі Ігоря Сердюка з Кременчука. Це було на розі Кріпосного та Інститутської. Мені здалося, що він просто впав мені під ноги, все було, як уві сні. Пам’ятаю тільки його арафатку та залите кров’ю обличчя. Інстинктивно я натиснула на кнопку свого фотоапарата, який висів у мене на шиї - і все. Потім почався штурм. Потім нас відтіснили до посольства Китаю, потім "беркути" з тітушками нападали на мене, потім мене люди переховували... Дякую їм!

23 лютого все завершилося і почалися масові "гуляння" по запеченій крові, по квітах, всі приходили та робили селфі. Я відчувала, що буду просто кидатися на цих людей - і на Майдан більше не приходила...

Революція Гідності стала дуже яскравою відправною точкою мого майбутнього життя. Я згадую її з великим болем і з великою гордістю, з неосяжним відчуттям болючої радості. Якби не було Майдану - його варто було б вигадати. Адже там ми знайшли один одного - знайшли спільників, однодумців, зрозуміли, що ми в цьому житті багато чого варті, що можемо змінювати світ на краще. Навіть ціною власного життя...

А потім була війна.

Певна річ, ніякого військового досвіду у мене не було. За фахом я вчитель. Але питання "чи йти на війну?" для мене взагалі не стояло. Треба було справу дороблювати... На жаль, ми досі не завершили її. Та завершувати її треба не так, щоб просто усе "розсмокталося". Має бути остаточна перемога.

"Я ВІДПОВІДАЛА, ЩО НЕ РОЗГЛЯДАЮ ВАРІАНТ ПОВЕРНЕННЯ У ТИЛ"

У батальйон "Січ" ми оформлювалися дуже довго. Все чекали, чекали, чекали - я думала вже, що війна закінчиться... Це був травень, але у цей час я вже вважала, що війна ось-ось має закінчитися, що всі нормальні люди вже там - а ми сидимо ще і чекаємо, доки сформується наш підрозділ.

Підготовка спочатку була смішна. Щоб отримати посвідчення і право на зброю - у нас три дні було формальне навчання. Але потім все виправилося, у нас були потужні інструктори, і сумарно вони нас вишколювали два місяці. Була серйозна підготовка - і фізична, і тактична.

Перша ротація відбулася аж у серпні. Наші командири довезли нас до Слов’янська і пригальмували, тому що не хотіли кидати нас у м’ясо, наскільки я зрозуміла. Це був Слов’янськ щойно звільнений, і перша ротація була лайтовою. У нас були свої певні виїзди, були операції, які ми проводили. Але цей період був ще не бойовим військовим насправді.

Бойова частина нашого колективу рвалася на війноньку. І, відповідно, моя друга ротація була вже у Піски. Коли я вперше заїздила туди - нас п’ять годин не пускали проїхати відрізок від Республіки Міст до Пісків, тому що йшли обстріли, були серйозні якісь двіжі, ризикувати ніхто не хотів. Всі тусили під Мостом. Ці п’ять годин для мене були великим іспитом, тому що було доволі страшно, були реальні вибухи поруч... Прийшло абсолютне розуміння, що це вже справжнісінька війна. І що в будь-який момент ти можеш втратити своє життя або здоров’я, можеш втратити близьких. Були питання: що я тут роблю? Чи я свідома того, що я тут роблю? Я декілька разів чула на свою адресу: "Можливо, давай повертайся на базу у Курахове?" Я відповідала, що не розглядаю варіант повернення у тил.

Звісно, Республіка Міст - це не Піски. І далі було... Піски я згадую доволі часто. Це були мої перші враження війни, перші втрати, перші болі, перші страхи. Все було вперше. Такого досвіду не може переповісти жоден найкрутіший інструктор. Адже це неможливо передати - можна лише прожити самостійно і щось з цього винести... По тобі бігають миші, але тебе це вже перестало турбувати, бо ти виснажений. Сиплеться від вибухів штукатурка коли ти відпочиваєш, а ти не реагуєш. Не можеш реагувати... Бо там постійно щось коїться. Людина не може бути постійно у моменті страху. Десь цей момент все ж таки відключається.

Найстрашніше - це перші втрати. Пам’ятаю, як ми з Піонером готували їсти. Якраз привезли молодих. Він відправляв їх по воду, а вони боялися йти... Потім ми їх відіслали назад на базу, тому що ці люди виявилися не готовими. Все було спокійно, лаконічно. Ніхто нікого не соромив, якщо людям було страшно.

Пригадую, як ми сиділи і співали, про щось говорили... А потім його не стало. Такі речі ніколи не забути, та й забувати не хочеш - тому що у твоєму житті були такі люди. Дякую, що вони були... Вони запалили у тобі надію, що все не так погано, що Україна має сильних людей...

"ПОТІМ ПІВ ЛІСУ ЗБІГАЄТЬСЯ НА СВІЖИЙ БОРЩ"

Перший місяць у батальйоні я займалася пресслужбою. Потім відмовилася від цього, тому що хотілося якогось більш бойового досвіду. Але фотоапарат завжди був зі мною у будь-яких ситуаціях.

У мене не було вузької спеціалізації. Кожна ротація була різною, роботи вистачало, було б тільки бажання бути корисною. До того ж, жінка є жінка. Я могла після наряду не лягати спати, а ще й їсти приготувати. А потім пів лісу збігається на свіжий борщ...

Хлопці мені часто дарували квіти - всі знали, що я люблю квіти. Або приносили якісь ягоди. Пригадую обрізану пляшку солодких шовковиць, які вони знайшли там, де навколо самі руїни...

Але на війні ти насамперед солдат. І все. Ти виконуєш функції солдата. Якось виникло питання - можливо, через те, що я жінка, я маю стояти у наряді не чотири години, а менше? Я була проти цього. Не має такого бути. Я абсолютно здорова і можу витримати те, що витримують чоловіки. Хіба що не потягну такий вантаж...

"ДЕ ЖИТТЯ ЦИВІЛІЗОВАНІШЕ - ЩЕ ПИТАННЯ"

Рішення повертатися додому було надзвичайно складним. Я не хотіла повертатися.

У 2018 році я прагнула перевестися у більш бойовий підрозділ, тому що у тому підрозділі, де я була, все важче і важче ставало доповзати до передової. А мені хотілося бути корисною, а не просто перебувати у так званій зоні АТО. Та не склалося. Було чотири місяці важкого переведення - і зрештою мені відмовили, не взяли туди, куди хотіли взяти. Потім я пішла ще в одну військову частину, а там мені запропонували кадрову роботу у Києві з контрактом на 5 років... І я подумала, що якщо все так важко йде і не складається - можливо, варто взяти паузу, відпочити, перегрупуватися, тому що війна все одно не закінчиться швидко. А якщо наступить активна фаза - я маю бути до цього готова морально...

Я вирішила тоді, що звільняюся - і починаю працювати над своїм відновленням.

Але мені не хотілося тут бути... Для всіх, хто пройшов війну, це загальна біда - повернутися у "цивілізоване" життя. Бо де воно цивілізованіше - ще питання.

Але був такий проєкт "Посестри", я у нього зайшла буквально одразу після звільнення. Побратим взяв мене "на слабо" - мовляв, на війну не боялася йти, а йти у жіночий колектив піти працювати над собою боїшся?.. І я пішла. Не шкодую. Цей тренінг, розтягнутий у часі на чотири місяці, мені допоміг своїх тарганів у голові привести до якогось ладу, знайти в собі силу бути поза межами війни. Адже стан - не тільки у мене - був такий, що ми на війні залишалися навіть поза війною. Все життя було там, тут було фізично тільки тіло. З цим треба було щось робити. Ми попрацювали - і нам вдалося.

На завершення тренінгу до мене прийшло бажання щось робити. Але я розуміла, що не можу виходити на роботу у соціум, до людей, тому що люди бувають різні - і мої реакції на ситуацію можуть бути теж різними. Я стала дуже радикальна, я не хочу компромісів. Якщо мій замовник буде з іншими поглядами - мені не захочеться цих грошей. Я усвідомлювала, що не готова повертатися у професію, яка у мене була до війни. І подумала, що краще б мені зараз просто щось робити руками сидячи вдома, ні з ким контактуючи.

Це був не задум бізнесу, скоріше вид діяльності, куди б я спрямувала свою енергію - на створення чогось. А потім вже з’явився попит на мої прикраси, людям відгукнулося, і я зрозуміла, що цим можна заробляти гроші. Звісно, у кожного своє уявлення про те, що таке "заробляти гроші". Та мені з моїм аскетичним сьогодні життям багато не треба, я багато не хочу. Для мене головне зараз - залишатися у комфортних для себе умовах.

Я назвала бренд VERBA https://www.facebook.com/verbaworkshop. Дуже важлива функцію верби - відновлюватися. Верба може відрости, навіть якщо її поламати, понівечити. Вона все одно відновиться і буде далі тішити нас своєю красою.

Я беру з природи - і вкарбовую в українську сльозу. Вона досі крапає з очей України, і ця сльоза закарбовує квіти які я збираю, які сушу. Цей ветеранський бізнес для мене - не просто заробляння грошей, не просто комерційний проєкт. Це набагато більше і складніше.

Я ще вчуся, адже для мене це нове заняття. Намагаюся удосконалюватися і, як мені здається, це вдається. Мені подобається те, що я роблю. Я роблю це натхненно, з настроєм, з сенсом.

Валерія Бурлакова, Цензор. НЕТ