"Я продав квартиру, брат машину, плюс компенсація за поранення - він втратив ногу. Усі ці гроші ми пустили в наш бізнес", - артилерист Ярослав Гаврилюк про війну і власну справу

Автор: Вікторія Ясинська

Ми сидимо в центрі міста, на вулиці Гоголівській, в ресторані, який ще не працює на повну, але вже майже рік годує бургерами столицю. Ярослав розповідає про війну, паралельно приймає замовлення і під кінець розмови пригощає мене. Отримую великий і на вигляд смачнезний бургер, починаю відламувати від булочки шматочок - ловлю на собі вкрай здивований погляд: "Так бургери не їдять! Треба кусати весь, щоб одразу відчути усі соуси, смак м‘яса і огірочків".

Burger Makers 

Коли я повернувся з фронту додому, був дуже зашуганий. Не хотілося виходити на вулицю взагалі. Дружина навіть виганяла, що біжи хоч по хліб сходи - 5 днів у хаті сидиш. Просто я не міг зібратися докупи так швидко, бо перестрибнув з однієї реальності в іншу. Лягав спати на ліжко, а коли дружина засинала, перебирався на підлогу, на спальник - і вона дуже переживала, думала, що у мене дах поїхав. А мені так було зручніше.

З роботою було теж дуже важко раму зібрати – міняв одну за другою. Якось дружині запропонували переїхати працювати у Вінницю, і я поїхав з нею. Займався там продажем будівельних інструментів. Але мене часто крило, я хотів повернутися додому, а вона ні. Якось ми сильно посварилися, потім почали віддалятися одне від одного і через кілька років розлучилися.

Після розлучення я рік працював у Чехії. Повернувся додому - і товариш з Києва запропонував мені роботу менеджером з продажу металообробних станків. Це був 17-й рік. Потім я пішов адміністратором в казино. А після цієї роботи адміном в бургерну. І саме там я почав моніторити цю тему. Згодом у мене з’явилася ідея: "Нащо я буду працювати на дядька, якщо можу сам на себе!" Придумав бренд "Burger Makers" . Розвинути ідею мені допомогли друзі. Ми разом посиділи – подумали, що додати, що забрати, що люди краще їдять, які є цікаві соуси – і в жовтні минулого року відкрили з моїм братом Ігорем власну справу. Інвестували ми в це мою квартиру в Бердичеві – я її продав. А Ігор продав машину плюс отримав компенсацію за поранення, він втратив нижню кінцівку, і теж пустив ці гроші в наш бізнес.

Знайшли приміщення на вулиці Гоголівській, хоча здебыльшого зараз працюємо он-лайн і доставляємо замовлення по місту. Трохи запізно задумали відкривати ресторан і літню терасу - просто досвіду в цьому було нуль, тому цей процес пригальмував.

У нас в меню 11 бургерів, 11 комбо, картопля фрі, гарячі закуски, соуси, салати і супи. Є ще десерти і, звісно, напої. Якість для нас на першому місці - м’ясо ми купуємо у фермерів, вимоги до продукту у нас високі. Ціни - адекватні: бюджетний бургер коштує 130 грн. Комбо – 220. Я б сказав, що це навіть недорого, якщо порівняти з іншими закладами. Але робити ще дешевше не можна - вдарить по якості, а це не наш шлях і не наша мета. Ми хочемо відкрити для початку три точки в Києві, а загалом – нагодувати всю Україну.

Коли ми тільки відкрилися, у кожного клієнта питали, чи сподобались їм наші бургери – і за весь час роботи поки жодного негативного відгуку, а це дуже надихає працювати далі.

Щодо прибутку - ще не вийшли навіть в нуль. Велика конкуренція, нова марка, яку дуже важко розкрутити. Плюс з осені було декілька карантинів – багато бізнесів взагалі закрилися, ми вижили, бо у нас були гроші. Зараз вони закінчуються. А ще взимку люди їдять бургери набагато частіше. Літо – не сезон для цієї страви. Наше - це осінь, зима, рання весна, і ми чекаємо, коли закінчиться літо.

У ресторанному бізнесі - дуже багато різного підводного каміння. Маркетинг, реклама – вкрай важливі речі, і в цій сфері чимало брехні, тобто некваліфікованих людей, які видають себе за спеціалістів. Ми поміняли дуже багато таргетологів, щоб налаштувати рекламу. І поки ще не вийшли на рівень, який би нас влаштовував.

Але найгірше, що ми постійно воюємо за наш бізнес із державою, яка взагалі ніяк не допомагає: жодних програм підтримки. Якщо взяти тему 8 тисяч гривень на ФОП під час локдаунів – це знущання, а не виплата. Але і тут ми пролетіли зі своїм закладом, бо не пропрацювали рік, тому не маємо права на ці гроші.

Зараз ходить податкова інспекція, перевірки мають бути – це без питань, але я не розумію, чому ресторанам, які ледь вижили зимою, не дати хоч трохи часу, щоб налаштувати нормально свою роботу.

Проте нас вже багато хто любить, є постійні клієнти. За минулий рік наш шеф-кухар приготував 12 тонн м’яса, понад 55 тисяч бургерів. І щоб там не було далі, якщо раптом ми не вистоїмо зараз, я все одно не відступлю – зароблю ще грошей і буду робити бургерну знову і знову. Шляху назад немає – це справа життя.

Ярослав

Я навчався в НАУ, інженер-еколог за фахом. Відучився, закохався і поїхав в своє рідне місто. Там одружився. До війни жив у себе в Бердичеві. Там працював на різних роботах. А в 13 році поїхав в Москву на заробітки. Працював на мийці. Про Майдан дивився по телевізору, але не чув про студентів. А перед Новим роком приїхав в Україну - і мені розказали історію про побиття. Це шокувало.

Потім у нас забрали Крим. А у квітні мені подзвонили з військкомату і сказали, що завтра ми чекаємо на вас з речами. Я розумів, що мене будуть забирати на війну. Сказав своїм, зібрався і поїхав. Виявилося, що ми рушаємо у Володимир-Волинський. Я ще тоді подумав, що мене з Житомирської області забирають так далеко. Це була 51 бригада.

У мене не було строкової армії. Але я кілька років служив у тюрмі і знав, що таке армєйка, її принцип. Але в частині був здивований тим, що не було ніякої координації, ніхто не знав, що робити – просто збирали хлопців в спортзалі і там розподіляли, ким будеш і в який рід військ потрапиш. В здоровенній триметровій палатці нам видавали речі якісь напівп’яні пацани, сержанти. Вони не питали ні розмір, ні зріст, нічого. Потім завели нас в занедбану казарму. Там навіть матрасів не було, деякі хлопці в плащ-палатках носили сіно, щоб спати.

Мені на папері написали "реадн № 3". Я всіх питав, що це таке - сержанти сміялися, хлопці казали, що потім зрозумієш. І я таки зрозумів, що це рактивний дивізіон. Я був старшим навідником.

Вперше я побачив машини з "Градами", коли нам сказали їх чистити. Ми ще тоді шуткували, що "Град" - та ну, хто з нього буде стріляти? Що не такий вже й великий кіпіш насправді відбувається. Ну, може стрілкова зброя - піхота максимум, але ж ми - та ні.

Свої машини ми збирали з горем навпіл. Бо не було з чого: там проводка, там акумулятора треба, там бензонасос тече, там колесам гайки. Але зібрали, виїхали на рівненський полігон на два тижні. За навчання два рази стріляли з "Граду" і один раз з АКМа. Відчуття від "Граду" були шикарні. Я тоді закохався в цю систему. Через кілька днів нас зібрав командир дивізіону і сказав, що, все, хлопці, їдемо на війну.

Це був початок травня 14 року. Ми стали десь в полі під Донецьком, біля якогось села. Але оскільки приїхали туди перші, нам сказали, що треба йти на блокпости. Тобто на блокпости? Ми ж реактивний дивізіон, ми артилеристи голубих кровєй! Це ж справа піхоти. В результаті, поки мала прибути піхота, ми стояли замість них.

Одні наші хлопці поїхали на Волноваху, ми стали десь біля Курахового. Нічого особливого: перехрестя, намет. Окопувались ми ліниво, бо ще не бачили війни. А ввечері до нас приїхала одна машина, вилізло два бугая і кажуть: "Ребята, что вы тут стоите? Мы же просто хотим отделиться. Снимите флаг!" - і починають нам тикати "ДНР"-листівки. Далі нагружають все серйозніше і серйозніше, тобто починає розвиватися конфлікт. З нами на посту стояв один підполковник, на жаль, прізвище не пам’ятаю, він був не з нашого дивізіону, його потім вбило уламками з "Граду". Дуже конкретний був мужик, стальні нерви - я таких людей взагалі до того не бачив. Він підійшов до них і сказав, що, ми тут виконуємо свої обов’язки, у мене наказ. Ми звідси не підемо і прапори знімати ми не будемо. Коротше, вони поговорили - і ті поїхали. А потім підполковник підійшов до нас і сказав, що, хлопці, не переживайте, ми робимо свою справу, ми знаємо, що правда за нами. Те що вони хочуть – немає значення. Вони – терористи. Ми повинні захищати свою країну.

За декілька днів нас поміняли піхотинці. І коли ми поїхали, відбувся конфлікт під Волновахою - поклали наших хлопців. Ми були в шоці від цієї новин – днем довше залишились би, лягли б ми. Після того нас забрали на полігон, Шрі-Ланку (Широкий Лан). Там ми побули кілька тижнів, а звідти нас перекинули під Докучаєвськ.

Там ми вперше поїхали на завдання, вже як артилерія. Це було літо, зачистка Мар’їнки. Ми вистрілювали по 4 пакети на день. Грузили снаряди, а їх постійно підвозили - і кінця-краю не було. Нас стріляло шість машин – і це тільки в моїй батареї, а батарей було три.

А після Дня Незалежності почали тікати пацани з блокпостів. Бо нас вороги сильно обстрілювали "Торнадо" і "Смерчами" з боку Росії. Один зі "смерчів" вдарив прямо по бригаді, а ще один не попав. Прилетів вертоліт за пораненими – впав. І ми усією бригадою від’їхали на декілька кілометрів.

Під час тих сильних обстрілів ми сиділи в якійсь канаві, там була стічна труба. І я травив анекдоти, у мене завжди така захисна реакція під час критичних ситуацій. А пацани почали мені казати, що ми зараз помремо, бля, які анекдоти, дурню? Але я їх заспокоював, що усе обійдеться і усі залишаться живі. Я взагалі часто підіймав настрій пацанам, був серед них одним з найстарших - 28 років на той момент, а зі мною були хлопці по 18. Казав, що все буде добре, дивіться, який у нас класний капітан. А він дійсно був дуже класний чувак – ще з інституту його називали "Задрот". Бо він все дуже чітко вчив. Те саме вимагав від нас, за що я дуже йому вдячний, – і ми все робили на ура. Хоча він постійно на нас кричав і казав, що я вас усіх розстріляю – ви мене задовбали. На що я казав, що, товаришу капітан, досить нас розстрілювати, ви це по два рази на день робите, хто ж буде воювати ?(Сміється). Ясно, що то все були жарти.

Потім нас на 20 діб відпустили додому. Дуже багато пацанів не повернулось – самовільно залишили частину. Мені теж не подобалось, як все було в армії на той час. Але я залишився, бо переживав за свою родину, і мене виховали патріотом.

Друга ротація була в Луганській області. Плюс був в тому, що в підрозділі залишились хлопці, які конкретно знали, за що вони воюють. Тоді зібрали вже не тільки реактивщиків, приїхали бійці і з самохідної артилерії. І ця друга кампанія була набагато страшніша. Мабуть, через те, що я вже розумів добре, що таке війна. І воювали ми ще інтенсивніше. Все це потім доганяло мене ще декілька років.

Пів року, аж до демобілізації у квітні 15 року, ми стояли у Станиці Луганській і в районі Щастя. Коли з того боку зайшли російські офіцери, ми одразу зрозуміли, що це військові, бо дуже швидко прилітала отвєтка. І тоді навіть з’явився спортивний інтерес - воювали ми, так би мовити, наче грали в шахи. Якось в січні ми виїхали з хлопцями на бойові, саме почали готувати їжу і почули залп. Я ще сказав, що давайте послухаємо, де ляже, бо це ж нас шукають. А коли вийшли слухати, де воно лягає – не чути. А це значить, що летить прямо в тебе. І почали вибухати снаряди в декількох метрах від мене. Ми попадали з пацанами. Потім, коли трохи втихло, забрали свої машини і дві доби катались полями – обстрілювали ворога, а він нас.

Вже вдома я робив аналіз свого стану на війні - і зрозумів, що там мій мозок відсік усе непотрібне. Я просто "виїжджав" на витривалості. Спиш погано, постійно сіпаєшся, де твій автомат. Два дні бойовий виїзд. Потім їдемо у табір, міняємося з іншими, а самі в наряди. І в такому ритмі пів року. Тобто нічого не міняється. Я відростив собі здоровенну бороду. Ми жили з одним моїм товаришем у сусідніх бліндажах. Прокидалися зранку, і Андрій, коли мене бачив, кричав "Ас-саляму алейкум, брат!" Я у відповідь: " Уа-алейкум ас-салям!" (Сміється).

На фронті я взагалі не хворів, у мене не було ані насморку, ані проблем з горлом, бронхами. Але, як тільки дембельнувся, у мене одразу повилазили усі болячки.

Ще був момент, коли я зустрівся там з братом. Він на той час вчився у Військовому інституті танкових військ. Їх поставили на блокпости з боку Харкова, але пересіклися ми з ним під Луганськом. Ми ще зробили фото на пам’ять тоді. Як жартує тепер Ігор - це могло стати єдиним, що залишилось би у мене про нього на пам’ять. Наступний раз я побачив його років через півтора, коли вже був на дембелі, а його комісували через поранення.

***

"Я бачу, що Андрій повзе. Хапаю його за бари, починаю тягнути, кричу "медика". Здавалося, що їх так довго немає – цілу вічність, хоча це були секунди. Вибіг Борсук і ми почали тягнути пораненого разом - у нього були відбиті дві ноги по голені. Затягнули його за ріг - і за нами впала ще одна міна, а потім ще дві…і ще чотири", - найближчим часом читайте історію брата Ярослава Ігоря Дермана.

Віка Ясинська, Цензор.НЕТ