"Читаю групи антивакцинаторів, реально залишки волосся дибки стають!": освітній омбудсмен Сергій Горбачов – про COVID-19 у школі, онлайн-уроки та новий навчальний рік

Автор: Євген Кузьменко

Щороку, проводжаючи спекотне літо, українці з подивом усвідомлюють, що днями прийде осінь, а з нею – День знань; отже, дітлахам час іти до школи, а їхнім батькам – збирати все потрібне до навчального року. А ще – розвідати: чи варто очікувати від державної системи освіти чогось нового? Особливо – у черговий рік пандемії…

Щоб вгамувати інформаційний голод на цьому напрямі, "Цензор.НЕТ" зустрівся з освітнім омбудсменом України Сергієм Горбачовим. Оскільки до того, як обійняти цю посаду, Сергій працював директором однієї з київських шкіл, його багатостороння обізнаність у проблемах освіти та освітян заслуговує на довіру.

Тому не дивно, що в цьому інтерв’ю ми обговорили безліч актуальних питань: від антиковідних заходів у школах – до типових скарг від батьків та вчителів; від освітнього бюджету країни – до онлайн-навчання та релігійної експансії у справи світської освіти.

- Отже, завтра – 1 вересня (розмова відбувалася напередодні Дня знань, - Ред.), то ж ми з вами знову побачимо шкільні лінійки із цими старими сценаріями, довгими промовами депутатів і очільників місцевої влади. Не вважаєте, що час позбутися усіх цих рудиментів совка?

- Звісно, що таке неприпустимо. Бо зазвичай шикують дітей, а потім приходять якісь дядечки, тітоньки, починають говорити якісь нудні, абсолютно непотрібні дітям речі про "повышение удоев на кубометр озимых". Дітям це не треба. Я коли став директором школи – відразу звернувся до депутатів, до чиновників будь-якого рівня з проханням: не приходьте до школи цього дня, вас тут навряд чекають.

Хоча я розумію, що є доволі давня традиція якось святкувати початок занять, початок нового навчального року. І я не вбачаю у цій традиції як такій чогось неприйнятного. Початок кожного навчального року, як і його завершення, – це певний етап у житті будь-якої людини. Тим більше – для дитини, для якої кожен рік – це дуже суттєва частина її невеличкого життя. Питання в іншому: як це робити? Чи це знову буде нудне шикування – чи справжнє свято зустрічі із друзями: з веселими іграми, квестами, цікавими для дітей розвагами? І багато хто вже так робить. Це я підтримую.

- Погоджуюся, але окрім дядечок і тітоньок, є ще й пандемія. Чи варто допомагати їй такими масовими заходами?

- Знаєте, я зараз запитую, як хто готується. І кажуть, що багато де не буде загальних шикувань. Школа сама вирішує, як це проводити. Форму вона також сама знаходить. Можна зібрати дітей класом на відкритому повітрі. І краще, щоб це була ігрова форма, яка цікава для дітей.

"ПРИНЦИПОВОЮ ВІДМІННІСТЮ ЦЬОГО РОКУ Є ПОСТАНОВА КАБМІНУ, ЯКА ВСТАНОВЛЮЄ, ЩО ЯКЩО У ШКОЛІ НЕ БІЛЬШЕ 20% НЕВАКЦИНОВАНИХ (АБО ПОНАД 80% ВАКЦИНОВАНИХ), ТОДІ ШКОЛА МОЖЕ ПРАЦЮВАТИ В ОЧНОМУ РЕЖИМІ НАВІТЬ У ЧЕРВОНІЙ ЗОНІ"

- Продовжуючи тему пандемії, торкнуся вашого переконання, яке мене дещо здивувало. Ви вважаєте, що пандемія не створила жодних нових проблем для освіти. У плані знань, доступу до інформації – я схильний з вами погодитись – дійсно, проблем небагато. Але ж фізичне спілкування з вчителями, фізичний контакт з однокласниками, якого не замінить жодний екран комп’ютера – хіба це не проблема, причому величезна і, до того ж, нова?

- Ні, не нова. А що, раніше у нас школи на 2-3 тижні не виключалися на карантин?

- Виключалися, але зовсім не на тлі такої величезної, планетарної тривоги.

- Усе може бути. Але це не є абсолютно новою проблемою. Маємо суттєву варіацію проблеми, яка існувала і раніше. Як забезпечити освітній процес в умовах, коли діти не можуть приходити до школи? Це та сама проблема, тільки значно більша.

- Починається новий навчальний рік – і багато хто прогнозує осінній сплеск COVID-19: українці повертаються з відпусток, діти підуть з домівок до шкіл, а потім у зворотному напрямку. І тут ми маємо серйозну проблему. Постанова Кабміну від 28 липня 2021 р. № 787 "Про внесення змін до Постанови Кабінету Міністрів України від 9 грудня 2020 р. № 1236" https://bit.ly/3xGWu1y визначає, що для очної роботи закладів має бути вакциновано не менше 80% працівників. Але ж вона не визначає механізми того, як керівник закладу освіти має дізнатися про те, що працівник пройшов повний курс вакцинації.

Як на мене, справа надважлива. Чи Міносвіти близьке до визначення такого механізму?

- Це, скоріше, питання не до окремого міністерства, а до взаємодії Міністерства охорони здоров’я і Міністерства освіти. І це дуже непогано вирішується на місцевому рівні. Я знаю приклад Одеси, де департамент освіти і департамент охорони здоров’я постійно обмінюються інформацією, деперсоніфікованою, що надзвичайно важливо

- У якому сенсі деперсоніфікованою?

- Прізвищ не надають. Кажуть: у вашому закладі освіти стільки-то вакциновано. Хоча у закладах охорони здоров’я збирають і персоніфіковану інформацію, за прізвищами. Тут дійсно є правова колізія. Бо є медична таємниця. А з іншого боку, є інтереси громадського здоров’я. І тут потрібно знаходити рішення, які дадуть змогу досягти розумного балансу. От у нас у країні тримач інформації про стан здоров’я людини – це заклад охорони здоров’я, сімейний лікар і узагальнена інформація на більш високому рівні. Тому, вважаю, ідеальною була б така схема: департамент охорони здоров’я раз на тиждень подає до кожної школи інформацію: мовляв, у вас вакциновано стільки-то працівників. При цьому медицина бачить прізвища, а освіта – ні. І не має бачити, бо це буде приводом до тиску і змушення до вакцинації, яка наразі у нас є добровільною. І хоча я не вважаю, що це цілком відповідає інтересам громадського здоров’я – але так воно є. І ми маємо дотримуватися вимог чинної нормативної бази…

- Але у нас є багато громадян, які побоюються або принципово не хочуть вакцинуватися. От є такі люди серед учителів. Що з ними робити?

- А дозвольте поцікавитися: на якому саме принципі вони базуються? Це науковий принцип можливої шкоди для особи, але безумовної користі для суспільства? Чи це якісь фобії, засновані на недостовірній інформації і явних фейках? Знаєте, я читаю групи антивакцинаторів: реально залишки волосся дибки стають!

Єдиний принцип, який дійсно може бути підставою для невакцинування – це медичні протипоказання. І я знаю такі приклади. Є рішення Верховного Суду України. Є рішення ЄСПЛ (Європейського суду з прав людини), які визначають законними, конституційними і такими, що не порушують права людини, адміністративні обмеження до тих, хто не вакцинується. Скажімо, не можна дитині, яка не отримала планових щеплень, відвідувати заклад освіти в очному режимі, але дитина може здобувати освіту в іншій формі – це дозволено законом. Це рішення підтверджено і Верховним Судом України, і ЄСПЛ.

- Під плановими щепленнями ви не маєте на увазі антиковідні?

- Антиковідні щеплення не є плановими. Це також проблема. У нас в Україні 7 планових обов’язкових профілактичних щеплень – від краснухи, поліомієліту, правця тощо. Ці щеплення мають здійснюватися за затвердженим графіком. До речі, нинішня епідемія ковіду жодними чином не скасовує планових щеплень проти інших інфекційних хвороб.

- А що, із цим існують проблеми?

- Так, існують, лікарі б’ють на сполох. Є календар щеплень, якого має дотримуватися кожна дитина. Цей календар має бути дотриманий, щоб дитину не наражати на небезпеку. Епідемія кору, яка була пару років тому – трапилася саме через недотриманий календар.

- Кілька років тому ви були вчителем однієї з київських шкіл, тому добре розумієте ситуацію ще й під цим кутом зору. Уявіть себе, будь ласка, директором тієї само школи напередодні нового навчального року. Які побоювання з боку пандемії лягли б на ваші плечі? Що б ви робили найперше?

- Забезпечення засобами індивідуального захисту вчителів. Це має бути за бюджетний кошт. Забезпечення мийними та дезінфекційними засобами закладу освіти. Забезпечення функціонування так званих бульбашок, знаєте, про що йдеться?

- Я знаю, а багато хто з читачів – ні. Тому поясніть, будь ласка.

- Є кабінетна система, коли діти переходять з класу в клас. Є система, коли діти постійно займаються в одному класі, а ходять вчителі: тобто створюється невелика спільнота дітей, яка менше контактує з іншими спільнотами, щоб зменшити ризики інфікування. Це було зроблено практично ще рік тому. Але це треба забезпечити. Потрібно за можливості забезпечити розділення потоків: де діти входять, де заходять. Тобто якомога зменшити кількість контактів. Хоча, звичайно, з дітьми це дуже складно.

Які ще першочергові аспекти? Забезпечити якість харчування. Забезпечити нормальний санітарний режим в їдальні, в буфеті, де діти отримують їжу. І, звичайно, мати достовірну інформацію.

- А доступ дорослих до школи стали б якось лімітувати? Батькам же доступ до школи заборонено, чи не так?

- По-перше, вже не заборонено. Багато хто про це не знає. Справді, постанова Головного санітарного лікаря річної давнини від 23 серпня минулого року забороняла доступ батькам до школи. Але Постанова ж №4 від 23.94.2021 квітня цього року №50 дозволила батькам за умов дотримання вимог протиепідемічної безпеки заходити до школи.

Я б директорам радив так. По-перше, батьки є учасниками освітнього процесу; вони мають право дивитися, які процеси відбуваються в школі. Але на місті батьків я б все ж таки поставився до цього відповідально і не заходив до школи тоді, коли там є діти. Подати звернення до директора школи: мовляв, хочемо зайти подивитися, як справи. Окей, добре. Давайте, дітей в школі не буде, після завершення занять – будь ласка. Але – не у величезній кількості, лише уповноважені від батьків. Будь ласка, маски, температурний скринінг – і ходіть, дивіться. Ви маєте на це право. Але щоб там дітей не було. Це дуже важливо.

- Зараз є багато побоювань щодо чергового спалаху ковіду. Якщо в певному регіоні таке станеться, чи буде в реакції навчальних закладів щось методологічно нове, з досвіду інших країн і українського досвіду минулого року?

- Не можу сказати, що буде щось принципово нове. За 1,5 року пандемії ми вже напрацювали багато важливих речей. Принциповою відмінністю цього року є постанова Кабміну, яка встановлює, що якщо у школі не більше 20% невакцинованих (або понад 80% вакцинованих), тоді школа може працювати в очному режимі навіть у червоній зоні. Це дуже важливо.

Днями я був на серпневій конференції у Дніпровському районі. Знаю, що є вже кілька шкіл, де рівень вакцинації серед працівників – 85-90%. Хоча взагалі-то директори працюють "на переконання", адже для того, щоб змушувати людину вакцинуватися, нема жодних правових підстав. Але переконувати і робити так, щоб школа працювала, – це в силах керівника закладу і вчителів. І це суттєва відмінність.

Інша дуже важлива відмінність – це наявність Всеукраїнської школи онлайн – на той випадок, якщо доведеться переходити до дистанційних форм навчання.

- Пам’ятаю суспільний резонанс від перших ефірів цієї школи. Вона справді готова по максимуму замінити безпосереднє, фізичне, навчання у школах?

- Всеукраїнська школа онлайн – це дуже важлива і правильна штука, яку треба широко використовувати. Ті телевізійні уроки, що ми їх з вами бачили у квітні минулого року, – то був абсолютно протипожежний захід, зроблений дуже непідготовлено. І багато розмов було про те, що вчителі не навчені цього. Але були зроблені правильні висновки, і мене це дуже тішить. Бо новий формат Всеукраїнської школи онлайн має уроки з більшості предметів 5-11 класів. Це зроблено зовсім інакше!

- Як саме? Розкажіть, це дуже цікаво.

- Якщо це раніше була така собі 40-хвилинна лекція, яку діти переставали слухати за 5 хвилин, то зараз так: спочатку – короткий ролик (5-7 хвилин), у якому вчитель доступно пояснює матеріал. Потім – конспект цієї лекції, який дитина може відкрити і прочитати, сприйняти інформацію візуально. А ще – учень може пройти тест саме за цією темою – і перевірити себе. Крім того, у ВШО вже є можливість для вчителя створити свій віртуальний "кабінет": вчитель може створювати свої навчальні спільноти, оцінювати, вести облік успішності, реально використовувати всі можливості.

Як результат, маємо фактично всеукраїнську школу онлайн, за що я дуже дякую українському Інституту розвитку освіти і Міністерству цифрової трансформації. Бо вони цим найбільше опікуються. Вони зробили дуже гарну і дуже потрібну річ, яка вже працює! Але, на жаль, нею ще небагато людей користується. І я би дуже рекомендував, щоб учителі на неї звернули увагу. Адже навіть коли ми займаємося у звичайному режимі, використовувати матеріали ВШО – це круто. Це величезна підмога вчителю. Повірте мені, я сам учитель. Дивлюсь – і бачу: уроки побудовані методично правильно, грамотно, з урахуванням дитячої психології. Там є багато інфографіки, візуалізації. Це – класна штука!

"У НАС ПОСТІЙНО ВІДБУВАЄТЬСЯ ТАКА ШТУКА: ГРОШІ З ДЕРЖАВНОГО БЮДЖЕТУ ЗАХОДЯТЬ НА МІСЦЯ. АЛЕ ТАМ ЇХ АБО НЕ ВСТИГАЮТЬ РОЗПОДІЛИТИ, АБО Ж "ПРИКОПУЮТЬ", НАВІТЬ ЗАКИДАЮТЬ НА ДЕПОЗИТНІ РАХУНКИ, ЩОБ ОТРИМУВАТИ ВІДСОТКИ"

- Змінімо тему. За специфікою вашої посади вам доводиться мати справу з правами як учнів і студентів, так і правами вчителів та викладачів. Спитаю спочатку про першу категорію. Якими типовими порушеннями прав учнів і студентів ви опікуєтесь найбільше? Є якась статистика із цього приводу?

- Лише змістовна аналітика, бо кількісну ми наразі робити не маємо можливості. У нас вибірка не дуже велика і вона доволі специфічна. Але – я спеціально приніс показати – от перша щорічна доповідь освітнього омбудсмена "Дотримання прав в освіті – 2020".

Це перша в Україні системна спроба взагалі показати, які є права в освіті і як забезпечити їх дотримання… Дивіться, ось тут перелічені найбільш поширені теми звернень. Якщо говорити про дітей і батьків (бо батьки є представниками дітей), то це – безпека в закладах освіти, захист від булінгу, належне забезпечення освітнього процесу, поважливе ставлення до дітей, захист прав дітей, відсутність цькування, булінгу, об’єктивність оцінювання тощо.

До речі, для мене дуже болюча тема – це шкільні вбиральні на вулиці, а не у приміщенні школи. Кількість таких необлаштованих вбиралень в Україні суттєво зменшується, але вони ще залишаються. От я нещодавно був в одному доволі класному, пафосному закладі освіти (у гарному сенсі цього слова). Багато зроблено – і добре зроблено, а в дитячій вбиральні немає дверцят у кабінках. Як це?

- Є відомий вислів про те, що "театр починається з вішалки". Як на мене, будь-який заклад, тим більше державний, має починатися з туалету.

- Відверто зізнаюсь, коли 6 років тому я повернувся в освіту директором школи, до мене прийшли батьки з проханням поставити дверцята в туалетах. Я спочатку їх не зрозумів. А потім у голові клацнуло: от ти заходиш у туалет – а там навколо тебе бігають люди, дивляться на тебе. Як ти почуватимешся? Тому ми швиденько знайшли варіант – і зробили дверцята негайно, буквально за тиждень.

Але я просто не розумію директорів шкіл, які кажуть: а що тут такого? От ми ходили в такі вбиральні – нехай і діти ходять…

- Тепер щодо найбільш популярних скарг від учителів і викладачів.

- Звичайно, найбільше звернень – це умови й оплата праці. Із цього приводу найчастіше звертаються вчителі. Далі – академічна свобода, вибір методів і форм викладання. Закон надав вчителеві академічну автономію: вчитель сам вирішує, як йому викладати в межах державного стандарту і з повагою до дитини. Коли починається дріб’язковий контроль, там не буде ані якості освіти, ані поваги до вчителя, ані поваги до дитини. Вчитель має вирішувати сам, бо він – професіонал, він це знає. До речі, маємо цікавий наслідок пандемії: багато батьків зрозуміли, що школа – це місце, де навчають, і для цього треба мати освіту і досвід. Бо самі батьки не можуть із цим впоратися. І тепер розуміння вчительської праці, її складності – стало більше.

- Це тому, що батьків мали нагоду наочно подивитися, як з їхніми дітьми працює вчитель?

- Саме так. Бо альтернатива – це коли батько чи мати змушені самі пояснювати дитині якийсь матеріал з фізики, хімії, математики, біології, а вони цього не знають і не мають знати…

- Ви перерахували типові скарги з боку учнів і студентів, викладачів і вчителів. Скажіть, а ця топп’ятірка питань, з якими до вас звертаються ці категорії людей, – наскільки вони збігаються з типовими питаннями, які адресуються вашим колегам-освітнім омбудсменам за кордоном? Я зараз не маю на увазі Білорусь і Росію: зрозуміло, що з ними буде багато спільного. А от Східна Європа і далі?

- Мені важко відповісти на це запитання, бо я не маю релевантної інформації. З того, що я знаю (а я регулярно спілкуюсь з колегами), проблеми насправді різні. Але є одна проблема – всюди скаржаться на низькі зарплати вчителів. Усюди. Тобто професія вчителя в жодній країні не є в категорії високооплачуваних.

- Навіть у тих країнах, яким наші вчителі заздрять?

- Абсолютно. Наприклад, гуляють фейки про якісь захмарні зарплати в Чехії, Польщі, Фінляндії. Так-от, це – неправда. Фінські вчителі, якщо брати пропорційно до доходів населення, отримують практично ту саму зарплату, як і українські.

- Аж не віриться.

- Це правда. Оплата вчителя завжди гуляє близько середньої по країні. Трошки вища, трошки нижча – але несуттєво. Це справді професія, яка не належить до категорії високооплачуваних. Але назвати її зараз низькооплачуваною – теж не можна. Хоча дуже багато залежить від того, наскільки довго людина працює у школі: чим більше стажу, чим вища категорія чи педагогічне звання – тим вища зарплата. І у вчителів зі стажем, із досвідом заробітна плата відчутно вище середньої. А от для молодих вчителів така система нарахування – біда: вони отримують, на жаль, дуже мало.

- Хочу спитати вас про статистичний супровід освітнього процесу. Навіть з нашої бесіди бачимо, що він вкрай потрібен. Чи є позитивні зрушення на цьому напрямку?

- Ох, це реально болюча тема. Не можна керувати будь-якою системою, не маючи розуміння, що власне цю систему створює, скільки там всього є. Простий приклад: зараз ми отримали інформацію від обласних департаментів освіти щодо шкільних вбиралень. Там було запитання про кількість закладів освіти – треба ж розуміти, яку частку презентовано в обліку. Так-от: ця інформація геть не стикується з інформацією, яка є у Єдиній державній базі освіти!

- Дивно. А чому так?

- Не знаю. Я нещодавно мав зустріч з Інститутом освітньої аналітики з підготовки другої доповіді. Ми домовилися співпрацювати. Освітня статистика – це те, чого нам страшенно бракує. Здавалося б, стільки папірців, запитів, звітів; люди витрачають час і сили, щоб ці дані збирати, подавати… А узагальнення нема! От я, наприклад, не можу (і ніхто в країні не може) відкрити якийсь ресурс і подивитися: а скільки у нас в Україні зараз є третіх класів загальноосвітньої школи? Немає такої статистики. Ми навіть не знаємо іноді, скільки дітей навчається реально в школі. А це – дуже велика база для зловживань. Бо якщо дітей у школі мало, має бути відповідне фінансування. І починаються іноді приписки…

- Мертві души? На що розраховують люди, які роблять такі речі?

- Що їх ніхто не перевірить – немає механізму. От я дивлюсь зараз єдину державну електронну базу освіти (ЄДЕБО) – і бачу там близько 16 тисяч шкіл (включно з тими, що призупинили діяльність). А потім дивлюся зведені дані, які ми отримали від обласних департаментів, – там близько 10 тисяч. А де ще школи? Добре, дві області ще не дали дані. Хай буде 11 тисяч. А де ще кілька тисяч шкіл поділися?

Більше того: тільки що з’явилися свіжі дані Мінфіну щодо фінансування загальної середньої освіти https://www.mof.gov.ua/uk/the-reform-of-education . І там кількість шкіл вказано 13458. Як бачимо, дані всюди різні.

Ось вам лише один з багатьох прикладів того, наскільки нам треба звернути увагу на освітню статистику. Бо без цього неможливо працювати з освітою, яка є важливою підсистемою економіки.

- Питання, про яке ми, сумно позіхаючи, завжди згадуємо у вересні: як із фінансуванням освітнього процесу цього року?

- Загалом, я можу сказати, що фінансування є одним з ключових факторів дотримання прав у освіті. Бо якщо немає грошей, немає якісної освіти, немає дотримання прав. Отут у нашій доповіді є цілий розділ, присвячений фінансуванню.

- Про який відсоток ВВП йдеться цього разу?

- Загалом, фінансування у нас варіюється близько 7% ВВП. Це не дуже великі гроші, оскільки у нас ВВП не дуже високий. Але питання навіть не в тому, скільки загалом є грошей. Питання в тому, наскільки ефективно, правильно й оперативно вони витрачаються. І тут є нюанс. По-перше, дуже добре, що освіта зараз отримує набагато більше коштів. Це правда – і це почалося від реформи децентралізації. Коли місцеві бюджети (а саме вони є засновниками майже всіх закладів загальної освіти в Україні, адже школи у нас комунальні) отримали можливість розпоряджатися коштами, з’явилися можливості більше давати в освіту. Я, наприклад, бачу, що відбувається, у Дніпровському районі Києва, де я чотири роки працював директором школи. Тут робиться величезна кількість ремонтів, закуповується нове обладнання тощо. Але є питання щодо використання коштів освітньої субвенції.

- Поясніть читачеві, як працює чи не працює механізм використання.

- Для простоти: є державний бюджет, який затверджує Верховна Рада. Там закладені видатки на освіту. Вони є складовою державної освітньої субвенції, яка трансфертами йде в регіони. Гроші приймає місцевий розпорядник коштів. Зазвичай це обласна рада. Вона має провести сесію, щоб це розподілити по бюджетних розпорядниках нижчого рівня в райони, територіальні громади. А ті вже розподіляють по закладах освіти.

- Ланцюжок, по якому йдуть гроші, зрозумілий. І де починаються проблеми?

- Так-от, у нас постійно відбувається така штука: гроші з державного бюджету заходять на місця. Але там їх або не встигають розподілити. Або ж "прикопують", навіть закидають на депозитні рахунки, щоб отримувати відсотки.

- Ви вже всі ці трюки вивчили напам’ять?

- Я не був начальником управління освіти, тому не знаю, як це робиться безпосередньо. Але бачу наслідки. Станом на 1 липня на рахунках місцевих казначейств майже 7 мільярдів – 7 мільярдів! – невикористаної освітньої субвенції. Кабмін нещодавно ухвалив постанову, якою дозволив залишки невикористаної освітньої субвенції використовувати на закупівлю обладнання, туалети, доплати вчителям і таке інше. Тут виникає інше питання – про формулу розрахунку освітньої субвенції. Це дуже складна штука. Буде час – поцікавтеся. Це отакенна складна формула, там багато чинників. Але і вона не є досконалою. Ми маємо велику кількість звернень, коли до нас звертаються люди зі скаргою: а нам грошей не вистачило. Ми все порахували щодо субвенції, а тут – хоп! – і не вистачає…

- Чого у цих кейсах більше – недолугості чи корупції?

- Кваліфікацію кейсів можна здійснювати за кількома критеріями. Простіше – за наслідками. Тому ці всі кейси мають один наслідок – гроші не використовуються належно. А от причини… На мою думку, здебільшого це просто люди не вміють. Бо у нас багато років взагалі грошей не було в місцевих бюджетах. Тепер вони з’явилися – і не всі встигли навчитися ними користуватися. Разом з тим, коли ми провели опитування щодо того, чи потрібно зробити курс для освітніх управлінців з формування бюджетів, запит був величезний! Багато людей хочуть цього навчитися.

Тим не менше, питання полягає в іншому. До двох причин – невміння працювати і корупції – я б додав ще третю причину – принципове нерозуміння потреб освіти. Це взагалі родова травма совка – бо коли голова громади не розуміє, чому освіта для нього є принципово важливою, він її сприймає як витратну галузь. А я б дуже хотів (і воно так має бути), щоб освіта сприймалася, як галузь інвестиційна. Ти вклав, отримав результат. І ми знаємо, що це дуже високорентабельна галузь – хоча з відкладеним ефектом інвестицій.

"МІНОСВІТИ? СПІВПРАЦІ ЯК ТАКОЇ, НА ЖАЛЬ, У НАС НЕМАЄ. МИ ПИШЕМО ЗАПИТИ – НАМ ЗАЗВИЧАЙ ВІДПОВІДАЮТЬ. ЯКИХОСЬ СПІЛЬНИХ ЗАХОДІВ МІНІСТЕРСТВО НЕ ПРОВОДИТЬ… ЖОДНОЇ ЗГАДКИ ПРО ОСВІТНЬОГО ОМБУДСМЕНА НА САЙТІ МІНІСТЕРСТВА НЕМАЄ"

- Нещодавно громадська організація "СмартОсвіта" підготувала комплект навчально-методичного курсу "Уроки доброчесності" для 3–4 класів і методичні рекомендації. Про що йдеться? Думаю, багато хто з батьків і гадки не має про що йдеться в контексті терміну "доброчесність". Це вже загальношкільні стандарти?

- Я б дуже хотів, щоб це стало загальношкільним стандартом. Бо доброчесність – це вміння жити, поважаючи свої права і поважаючи права інших. І поводитися чесно навіть тоді, коли тебе ніхто не бачить. Адже кожен з нас має свої права. Але є такий крилатий вислів "Моє право розмахувати руками закінчується там, де починається ніс мого сусіда". Ми маємо узгоджувати свої власні права з правом тих людей, що поруч. Найбільша проблема трапляється тоді, коли стикаються законні права. Я маю право – і ви маєте права. От ми зараз перебуваємо в приміщенні, і моє право спілкуватися з вами так само залежить від права сусіда поруч (який зараз говорить голосно і нам заважає). От вам наочний приклад…

Треба враховувати, що ти не один. Суспільство – це ми всі. Я дуже позитивно оцінюю цей курс і раджу його використовувати. Бо він побудований на дуже простих, доступних для людей прикладах; цей курс показує, що я – людина, яка має гідність. І моє право полягає в тому, щоб розуміти і поважати права іншого. Доброчесність – це про це. Я дуже підтримую цей курс. Вони молодці, вони класно зробили.

- Чув про те, що планується залучати до навчального процесу відомих артистів, письменників, спортсменів. Про що саме йдеться?

- Я вважаю, що освіта має бути відкрита для суспільства. Вона не має замикатися на собі: мовляв, прийшов, відчитав урок – і все. Більшість учителів, які є професійними викладачами, тим не менш працюють лише в умовах школи, вони здебільшого не мають іншого професійного досвіду – і вони обмежені саме своїм досвідом. А для дітей дуже важливо, щоб вони бачили різні речі. І дуже багато у сприйнятті дитиною інформації залежить від того, хто це говорить. І тут до референтної групи дітей належать їхні кумири. Дуже важливо, щоб ці люди приходили до дітей з правильними меседжами. Принаймні з тими меседжами, які є соціально значущими.

- От зараз, гадаю, у школах має бути величезний запит на олімпійських чемпіонів та медалістів…

- Так. Я, наприклад, працюючи директором школи, запрошував таких людей, як баскетболіст Станіслав Медведенко.

- Двократний чемпіон НБА? Він же, здається, вчився у школі, яку ви очолювали?

- Так, вчився. Він регулярно приходив до школи (і зараз приходить). Я запрошував різних людей – в тому числі журналістів, бізнесменів, науковців. Вони приходили, спілкувалися з дітьми, розповідали про бізнес, роботу. Це було дійсно цікаво і дуже круто.

- Ще одне актуальне питання. Дедалі частіше на вулицях Києва можна побачити бігборди з рекламою тих чи інших релігійних об’єднань. І на свято першого дзвоника, впевнений, прийдуть і релігійні діячі. Звичайно, це вирішувати директорам – але ж ми знаємо, що у нас світська держава, і школа має бути відділена від церкви.

Звідси запитання: ви відчуваєте, що це клерикальний наступ на заклади освіти?

- Так, дуже відчуваю. Тут треба доволі чітко розставляти акценти. По-перше, як будь-який громадянин я з повагою ставлюся до релігійних переконань інших людей. Адже це ваше, гарантоване Конституцією, право – вірувати чи не вірувати.

З іншого боку, я розумію, що вірування є найрізноманітніші. І стаття 35 Конституції України визначає, що держава відділена від церкви, освіта відділена від церкви. Стаття 6, стаття 31 "Закону про освіту" чітко визначають, що освіта в державних і комунальних закладах освіти має світський характер.

А далі давайте так: чи мають діти знати про релігію? Мають. Чи мають вони знати практичні засади релігійних вірувань? Мають знати, безсумнівно – і релігійна етика є різноманітною. Вона може бути християнською, мусульманською, іудейською. Може бути агностичною, просто загальноетичною. Але коли нав’язують лише одну – це вже грубе порушення Конституції.

І ще для мене дуже велике значення має спосіб подання цієї інформації. Я про це говорив неодноразово. Але церковники це не сприймають. Я обома руками "за", якщо вчитель суспільної дисципліни, історії, громадянської освіти буде говорити приблизно так: багато релігій визначають етичні правила поведінки людини. Мусульманство каже таке, християнство – таке, іудаїзм – таке. І так далі…

- Тобто продемонструвати дітям опції, жодним чином не нав’язуючи їх.

- Саме так. Показати, які є можливі варіанти. І у контексті державної або комунальної школи дуже важливо, щоб це був не священник, а професійний викладач. Інша річ – якщо школа заснована релігійною організацією; вони там можуть пропагувати саме ідеали тої конфесії, яка її створила. Це їхнє право, яке гарантоване законом.

Але ми говоримо про державні і комунальні заклади. Вони не можуть надавати перевагу будь-якій релігії. Просто не мають права. А скільки у нас релігій і конфесій? Величезна кількість, десятки, якщо не сотні. То обирати якусь одну і надавати їй перевагу – це суперечить принципам Конституції. Особисто я – за те, щоб діти знали засади релігійної думки – але щоб це було об’ємно, і щоб були представлені різні напрями цієї думки.

- Як на практиці можна запобігати цьому втручанню релігії в шкільне життя?

- По-перше, вказані статті законів. Якщо таке запровадили, це має бути виключно за згодою батьків. Більше того, якщо цей урок, наприклад, є в розкладі, а дитина або має іншу конфесію, або взагалі не хоче слухати церковника, – тоді школа має забезпечити для цієї дитини супровід. Ця дитина має бути під наглядом. Бо якщо йде урок, а дитина ходить невідомо де, хто за це відповідає? Школа. Тому школа має закласти в бюджет подвійну ставку для таких "релігійних" уроків.

І ще один нюанс. Школа є комунальним закладом, який існує на наші податки. Я як людина, яка має певні принципи, не хочу, щоб за мої податки дітям вкладали в голову будь-яку релігію. Бо це протизаконно.

- Доволі часто в наших школах трапляється таке: в класи приходять служителі культу, які де факто ведуть пропаганду, рекламну діяльність, закликаючи нести гроші до храму. За рахунок цього вони перетворюють дітей на агітаторів у сім’ї. Як ви до цього ставитеся?

- Ну, напряму ніхто не закликає нести гроші. Цього ж ніхто не говорить. Але вони просять долучитися до певної віри, агітують за те, щоб діти долучалися до певної конфесії. А за правилами цієї конфесії треба десятину або якусь частину своїх доходів нести до храму цієї конфесії. Тому це питання також варто ставити. Релігійна пропаганда в комунальних і державних закладах заборонена Конституцією, заборонена законом. Про це варто пам’ятати.

- Ще одне, неминуче, запитання. Рік тому Україна отримала нового міністра освіти, пана Шкарлета. Як ви оцінюєте рівень співпраці Офісу освітнього омбудсмена і Міністерства освіти за цього міністра?

- Доволі стримано. Бо співпраці як такої, на жаль, у нас немає. Ми пишемо запити – нам зазвичай відповідають. Це визначено законодавством. Якихось спільних заходів міністерство не проводить.

- До вас за своєю ініціативою Міносвіти не звертається?

- Звичайно, ні. Жодної згадки про освітнього омбудсмена на сайті Міністерства немає. Більше того, наша річна доповідь була представлена на комітеті Верховної Ради, на колегії Міністерства освіти. Але посилання на доповідь на сайті Міністерства освіти ви не знайдете.

- З чим, на вашу думку, це пов’язано?

- Я не знаю, з чим це пов’язано. Можливо, в міністерстві не люблять мене особисто. Але питання полягає у тому, що, люблять мене чи ні, посада освітнього омбудсмена передбачає, серед іншого, аналіз законодавчих нормативних актів.

- Наприклад? Що ви маєте на увазі?

- Наприклад – нещодавню угоду про співпрацю між Міністерством освіти і Радою церков. Якщо б до публікації я бачив цей документ, я відразу висловив би своє рішуче заперечення. Бо там, наприклад, написано, що Міністерство освіти і Рада церков зобов’язуються спільно підтримувати традиційні сімейні цінності.

Питання виникає – а які саме цінності? Бо якщо в Україні різні релігійні конфесії, які мають відчутно різні цінності, то треба підтримувати їх усі (що принципово неможливо). Бо я, наприклад, слабо собі уявляю, щоб Міністерство освіти підтримувало багатоженство (а у певних релігіях є така "традиційна сімейна цінність")… Інший варіант – надати перевагу якійсь одній конфесії, що буде незаконно.

Євген Кузьменко, Цензор.НЕТ